Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина
| Вид материала | Документы |
- Реферат зісторії війн та збройних конфліктів Тема: Тактика ведення бойових дій у Афганістані, 24.51kb.
- План. Вступ. Історія створення та розвитку Європейського Союзу. Організаційна будова, 315.22kb.
- Назва реферату: Загальна характеристика Масовоінформаційної діяльності Розділ, 370.95kb.
- План дій Україна єс у сфері юстиції, свободи та безпеки, 176.64kb.
- Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами україни частина І. Загальні положення, 1729.24kb.
- Циолковский к. Э. Причина космоса, 718.43kb.
- Удк 371. 315 Ігровий підхід до подання знань в адаптивній навчальній системі з дискретної, 22.88kb.
- План Вступ Силові акції СРСР на міжнародній арені. Хронологія військових дій в дра, 568.06kb.
- О. А. Проблемно-ситуативне навчання як спосіб моделювання дій в екстремальній ситуації, 144.9kb.
- На основі теорії поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна розроблена методика, 27.9kb.
Небезпека «кретинізму специфікації». В загальному випадку людина не в кожній ситуації відчуває себе комфортно, але завжди намагається досягти цього стану. Проте, вона стикається з суперечністю: саме в той момент, коли їй вдається досягти комфортного стану, ситуація з її ІВ починає змінюватися в напрямку відчуття нового дискомфорту. Ця суперечлива ситуація відбувається тому, що хоч стара відносна дискомфортність, яку фіксує ІВ, зникає, в той же час на перше місце виходять нові дискомфортні обставини, які до того були у віртуальномі стані, і діяльнісний процес, у тому числі і інтегральне відчуття, переключаються на них, продовжуються у сфері дії нових відносних смислів, де стан комфортності також має новий характер. Момент підходу до зміни смислів, і сама їх зміна є відповідальним для людини з кількох причин. Перш за все, він небезпечний втратою сизигійності подальшої діяльності.
Така втрата відбувається тоді, коли намагаючись не допустити нового відчуття дискомфортності, людина може чинити опір будь-яким, в тому числі і позитивним змінам, рухатися не «вперед», а «назад» - не до абсолютного смислу, а до гіпостазування відносно застарілого, зосереджувати зусилля на його втриманні, на недопущенні виходу з простору його провідного впливу, розглядаючи цей вихід як катастрофу для себе. У цьому випадку вона мислить однолінійно, для неї старий відносний смисл стає ідеалом, до якого вона намагається повернутися і навколо якого обертаються її дії. Але вона не лише не здатна цього зробити з об”єктивних обставин, а й приречена внаслідок нескінченного і невдячного руху в цьому напрямку назавжди залишатися у сфері його впливу і в межах відповідного виду діяльності. Втрачається загальний смисл її життя, так само, як зосередження уваги на частині поступово упускає ціле. Життя людини заглиблюється в місцеву ситуацію і обмежується нею. Можливість подальшої диверсизації специфічних діяльностей доводить ситуацію до дурної нескінченності, яку в даному випадку можна означити як «кретинізм специфікації». Людина повністю відчужується від абсолютного ідеалу, підкорюється місцевим умовам і вічно обертається в їх колі, яке, до того ж, постійно звужується за рахунок подальших диверсизацій її дій. Про її самореалізацію в цьому випадку можна говорити лише відносно специфічного виду її функціонування. «Кретинізм специфікації» є саме тим випадком, коли вища узгодженість з світом не співпадає з намаганням досягти узгодженості з місцевим ідеалом, і навпаки - узгодженість з частковим світом відходить від сизигійності, не є вищою узгодженістю.
Принцип гармонії смислів. Вихід з ситуації «кретинізму специфікації» існує. Практика вказує на принцип гармонії смислів, який допомагає в запобіганні подібних станів. В процесі своєї життєдіяльності людина, як правило, не може обмежитись вузьким колом функціонування, хоч би вона цього і хотіла. Характер її дій ніколи не є однотиповим, оскільки найменша зміна її перспектив у ході навіть простої реакції на зміну зовнішніх обставин якісно перетворює її відношення до всього світу, відтак і до впливів з боку останнього.
Розглянемо приклад. Вранці, виходячи з-під вирішального метапричинного впливу свого житла, ми попадаємо в провідні умови вулиці, потім супермаркета, в умови засоба пересування - метро, торолейбусу, в атмосферу діяльности установи і т.ін. Ці впливи «організують» наші повсякденні дії, складають моменти більш масштабних метапричинних чинників, під дією яких створюється наша біографія. Так само, оскільки кожна з метапричинних функцій може диференціюватися на окремі самостійні підфункції і пов”язані з ними метапричинні механізми, переходячи вглиб метапричинних дій (наприклад, не лише перебуваючи в магазині, а й роблячи там самостійну операцію - покупку згідно прийнятих в магазині форм і правил) ми підпадаємо під вплив інших, субметапричинних чинників.
З цього прикладу видно, що ми, з одного боку, постійно підпадаємо під вирішальні дії різних метапричинних чинників. Але, з другого боку, наші дії у всіх цих випадках - це наші дії, тобто вибудовуються нами, оскільки ми самі обираємо характер провідних метапричинних впливів. Відтак виходить, що реальна людина одночасно є джерелом власних свідомих дій і об”єктом зовнішніх метапричинних впливів, які змінюються завдяки саме цим діям. Як носій цих одночасних функцій людина виступає як сизигійна людина. Особливо важливо, що в її діях рух до загального ідеалу максимальної сизигійності виявляється пов”язаним не лише з рухом по досягненню специфічних ідеалів, а і з зміною самих ідеалів, отже з виходом за межі певного виду діяльності і її часткових смислів. Він є постійним здоланням стану «кретинізму специфікації». Сизигійний процес - не лише максимальне сизигійне функціонування у певних умовах, а й, на певному етапі, прорив до нових умов, обріїв максимальності і смислів. В останній обставині полягає глибинний зміст усякого героїзму, пасіонарності, лідерства, змагання, чемпіонства і честолюбства.
Виникає питання: що в такому випадку треба розуміти під максимальним станом сизигії в конкретній ситуації? Сизигійне відчування специфічної діяльності людини ніколи не зростає до нескінченності, тому що із-за внутрішніх змін людини, які накопичувалися на попередніх етапах її дій, або внаслідок незалежних від людини змін обставин та ситуації, деякі віртуальні впливи на неї починають виходити на провідне місце, а старі провідні переходять у віртуальний стан. З”являється новий вид провідної діяльності і відповідна йому сизигійність, яка не обов”язково з самого початку має макисмальний характер. Людина переключається на нову діяльність і досягнення нового стану комфорту. Отже, в конкретних ситуаціях стан максимуму сизигійності діяльності існує не лише як місцевий суб”єктивний ідеал, а й у вигляді цілком визначеної об”єктивної точки перегину на перетині падіння ролі сизигійності попередньої специфічної діяльності і зростання ролі сизигійності наступного виду діяльності. Але як цілком конкретна точка він вже не є ідеалом, перетворюється на досяжну людиною мету. Таким чином, показник зростання сизигійності в конкретних випадках завжди має свій максимум, але цей максимум не абсолютний, він лише місцевий, виявляється просто однією з віх, за якою відкривається простір нового і якісно іншого підйому, з своєю вищою точкою, яка повинна бути досягнута в подальшому.
Усі ці процеси відбиваються на інтегральному відчутті людини. До досягнення точки максимуму зростає відчуття комфортності. Але у міру наближення до вказаної точки відчуття людини потрапляє в невизначену ситуацію реагування на перетин двох типів сизигійності - на альтернативні тенденції віртуально-актуального переходу, і набуває нелінійного характеру. Саме в цей момент ІВЛ перемикається з провідної ролі одних сизигійних відносин і смислів на провідну роль інших. У точці перемикання воно має невизначено-напружений характер: фіксує вищу кількісну сизигійність попереднього стану і, одночасно, його несизигійність (вичерпаність) як якості, оскільки старі смисли в цей момент поступаються місцем новим. Сизигійність попереднього типу, що починає спадати, перекривається дією сизигійності нового типу, роль якої зростає. Суб”єктивно це може сприйматися як драматична подія, але завдяки їй людина відчуває полегшення, оскільки долається здавалося б безнадійний глухий кут втрати сенсу діяльності і відкриваються якісно нові її перспективи.
З зазначеного випливає, що досягнення максимуму сизигійності в конкретній ситуації передбачає контроль сизигійності стану незалежно від того, чи йдеться про специфічну ситуацію, чи про вихід за її межи, тобто контроль різних типів сизигійності і смислів в їх одночасній динаміці. Цим контролем саме і забезпечується блокування «кретинізму специфікації». Можна казати про принцип гармонії смислів, згідно з яким: в сизигійній діяльності досягнення максимальнї сизигійності дії одних смислів завжди узгоджується з початком (означає початок) провідної дії інших смислів і зростанням сизигійності в умовах більш широкого середовища. Людина постає тут як вузол «боротьби» різних впливів, які змінюють свою домінантність в залежності від характеру діяльності людини відповідно до потреб подальшого зростання сизигійності. Фактично йдеться про те, що реалізуючи максимальну сизигійність в колі певних смислів, сизигійна людина діє так, щоб одночасно її дії були спрямовані на підтримання максимальної сизигійності відносин з найближчим середовищем і подальшими ландшафтами буття, отже відповідали більш широким смислам. Сизигійна людина перебуває у постійній єдності з світом, у якій вона максимально реалізуючись, забезпечує тим самим максимальну сизигійність світу. Буття світу і самореалізація сизигійної людини виявляються одним і тим процесом. Об”єктивне співпадає з суб”єктивним. Відповідно до принципу гармонії смислів, локальні смисли буття людини повинні бути невіддільні від смислів глобальних. Доля людини залежить вирішальним чином від того, наскільки її суб”єктивні мотиви відповідають об”єктивному смислу - повноті здійснення сизигійності. Максимальна комфортність людини має місце тоді, коли об”єктивний смисл адекватно втілюється через її часткові, суб”єктивні смисли. Людина перестає бути засобом технологічних дій і перетворюється на їх хазяїна і організатора, якщо сам вибір цінностей визначається тим, наскільки повним чином людина забезпечує сизигійність діяльності взагалі.
Спроба збереження стану, що вже втрачає сизигійність, а також його смислів - характерна риса несизигійної людини, - має для людини негативний характер. Вона невідворотно викликає до життя несизигійні форми людської поведінки, тягне за собою застійні явища, втрату людиною успіху в досягненні цілей, зростання її поразок, перехід до використання неадекватних засобів - інтриг, зради, безчестя, тощо, а цілісність ситуації або її оточення втрачає стійкість і руйнується. За цих умов розвиток людської самості набуває хибного характеру. Ці явища можна розглядати як зовнішні ознаки несизигійності людиносвітової ситуації, шлях в безодню відчуження людини від універсуму. Вони потребують екстрених мір, виправданих з загальносизигійної точки зору.
Принцип дискретно-хвильової форми сизигійності.
Досягнення окремої точки максимальної сизигійності не вказує на особливості переходу між різними точками. Зокрема не відповідає на питання про можливість постійного перебування людини в стані максимуму сизигійності у ході її діяльності. Тут є свої труднощі. Парадокс полягає у тому, що досягнення окремої точки максимуму сизигійності стає зрозумілим як таке лише тоді, коли ця точка залишається позаду, отже, людина може перебувати в сизигійному стані лише певний момент, чи короткий проміжок часу, а не постійно. Чи можна здолати це обмеження?
Як зазначено вище, проходження точки максимуму означає зміну смислів (внутрішнього світу людини) або зміну ситуації і тому по суті є незворотнім. Але людина може зберігати своє знаходження в точці максимуму, якщо зміни її внутрішнього світу відповідатимуть змінам ситуації. Стихійно це майже неможливо, але така відповідність здійсненна, якщо людина сама керує середовищем (або своїм перебуванням в ньому) згідно до своїх особистісних змін. Вона може свідомо змінювати характер (тип, масштаби, специфіку тощо) діяльності відповідно до потреб збереження відчуття загальної комфортності. Тобто, збереження максимальної сизигійності принципово можливе, якщо йдеться про контроль діяльності не в окремій локальній ситуації, а про максимальний сизигійний стан самої людини, за умов свідомої зміни людиною характеру чи сфери її діяльності. Тоді перехід до нової діяльнісної ситуації потребує руху до точки максимуму її сизигійності, наступної зміни діяльності і т.д. Відповідно до принципу гармонії смислів, момент зміни умов визначається конкретною ситуацією і відбувається тоді, коли рух до специфічного ідеалу втрачає загальносизигійний характер і виникає об”єктивна необхідність повернутися на шлях сизигійного стану діяльності.
Щодо форми цього процесу, то, оскільки у ньому попередній і наступний стани перспектив людини якісно різні, їх зміни можуть бути лише дискретними. В той же час, оскільки у цьому русі перехід відбувається фактично не між математичними точками максимуму сизигійності, а між реальними більш розмитими довкіллями цих максимумів, процес збереження максимуму сизигійності має також і поступовий, хвилеподібний характер. В цілому, можна зазначити, що максимальна сизигійність в діяльності людини зберігається як утримання людиною сизигійної домінанти шляхом змін нею безперсперспективних (з точки зору зростання сизигійності) ситуацій на перспективні. Людина («я») залишається у стані максимальної сизигійності, «перестрибуючи» з максимального стану сизигійності одного онтичного буття і його смислів у стан руху до максимуму іншого відповідно до його смислів. Змінюючись таким чином сама, вона продовжує своє гармонійне існування у світі, який також змінюється. Це твердження може бути визначене як принцип дискретно-хвильової форми збереження максимальної сизигійності, коротше, як принцип дискретно-хвильової форми сизигійності. Отже, досягнення стану постійного максимуму сизигійності не є міфічним. Більше того, одночасно такий стан-рух, викликаючи максимальні адекватні дії і трансформації внутрішнього світу людини, виступає як її оптимальна самореалізація і складає сутність останньої. Твердження, згідно з яким умовою повноти самовиявлення людини є перебування її діяльності на хвилі постійної максимальної сизигійності, - є принципом самореалізації людини.
В процесі своєї діяльності сизигійна людина ніколи не замикається на незмінному функціонуванні, вона здійснює постійний і свідомий вихід на рівні нових життєвих світів до більш широких смислів і можливостей власного прояву. У цьому процесі вона неперервно перебуває у ландшафті одночасних дій різних планів Гомейєра.- актуального (провідного) і віртуальних. Актуальний - той, що є провідний у даній ситуації, віртуальні - реально існуючі, але діють (у тій же ситуації) лише у парсичному режимі - як невизначальні, випадкові і плинні феномени і відносини. Зміна людиною власної сизигійної ситуації як частини різних життєвих світів і як їх носія означає зміну її людиносвітового стану. В ході цих перетворень провідні плани Гомейєра переходять у стан віртуальності, а віртуальні виходять на рівень провідних для людини, те, що було неістотним і випадковим, може приймати характер істотного і необхідного, а старі визначальні відносини і смисли стають другорядними, або й зовсім зникають.
Звільнюючись від визначального впливу попереднього метапричинного плану і його смислів, людина переходить у сферу визначальної дії не випадкового наступного, а того, який для неї стає важливим і, як правило, був присутній до того у віртуальній формі і лише виходить на провідне місце. Як зазначалося, цей вихід відбувається завдяки діям самої людини, чи, інколи (що виступає як момент везіння) змінам обставин.
Закон сизигійного життя людини. З попереднього випливає, що слідування принципу дискретно-хвильової форми сизигійності сприяє свідомому розгортанню людиносвітового буття - підтриманню гармонії людини і світу у ході змін їх обох як єдиного цілого. Перебуваючи на хвилі максимальної сизигійності і зміни смислів, людина збагачується досвідом і новими можливостями, поширює масштаби свого сизигійного увідповіднення з світом, вона має можливість долати свою частковість (кретинізм специфікації), а значить здійснювати максимальну самореалізацію. З”ясовано також, що максимальна сизигійність означає оптимальний рух по шляху свідомого забезпечення повноти людиносвітового відношення людини, тобто гармонійної її єдності з світом, ствердження її ідентичності в умовах, що змінюються. Тим самим ми підійшли до можливості переходу від аналізу діяльності людини до узагальнень щодо її життєдіяльності в об”єктивному та суб”єктивному її розумінні.
Процес підтримання максимальної форми сизигійності може відбуватися в різних виявах - у змінах матеріального, соціального стану та зростанні професійного рівня людини тощо, а також в русі її свідомості, духовних збагаченнях, через муки совісті або естетичні переживання, для яких матеріальні блага – ніщо. Отже, спектр широкий - від Креза до Діогена. Треба зауважити також, що індикація цього руху передбачає у кожній людини здатність не лише актуальної, а й потенційної інтегральної чутливості, відповідно, до передчування, що фіксує не лише досягнутий стан гармонії людини з місцевою ситуацією, а й необхідність змін цього стану, поглиблення чи поширення його на більш широкий ландшафт умов, а також контроль за процесом цих змін. Таким чином, перебування у стані постійної максимальної сизигійності об”єктивно означає здолання гіпертрофії окремих відносин людини з оточенням, нарощування масштабів її людиносвітової повноти.
Чим в екзистенційному плані є таке нарощування? Воно не є самоціллю людини, як щось потрібне для зовнішнього пред”явлення і калькуляції, для фіксації у всілякого роду звітах, цифрах і інших показниках, або для інших зовнішніх цілей. Для самої сизигійної людини воно є переживанням процесу її життя як комфортності вищої повноти. Повнота процесу життя є бажаною для людини, а тому є її підсвідомою установкою чи свідомою метою. Досягнення ж цієї мети внаслідок її всеохватності є смислом життя людини. Відтак, в русі до максимальної повноти життя людини поєднуються об”єктивна її самореалізація і вищий суб”єктивний смисл: перше є онтологічною основою другого, а друге - онтичною формою реалізації першого. Смисл життєдіяльності людини полягає в тому, щоб жити з максимальною повнотою. Відповідно, твердження: суб”єктивні дії осмислені, якщо вони спрямовані на здійснення людиною своєї людиносвітової повноти - можна назвати принципом фундаментального смислу людської життєдіяльності. Як принцип він має суб”єктивний характер. Як фундаментальний він є принципом вищої сили щодо інших (часткових) смислів, які виникають, функціонують і змінюються в житті людини. Оскільки ж життя сизигійної людини завжди спрямоване на забезпечення максимальної повноти гармонії себе в світі і світу в собі незалежно від її бажання, - цей суб”єктивний принцип одночасно є об”єктивним законом життєдіяльності людини. Як останній його можна назвати законом зростання людиносвітної повноти. Отже, в сизигійній життєдіяльності вимоги суб”єктивного принципу (фундаментального смислу) співпадають з об”єктивними вимогами закону (зростання людиносвітної повноти). Єдність цих сторін (об”єктивне зростання людиносвітної повноти є вищим суб”єктивним смислом сизигійної діяльності людини) може бути визначена як закон сизигійного життя людини.
Закон сизигійного життя є досить незвичним, якщо порівнювати його з природничонауковими законами. Він фіксує співпадіння об”єктивного і суб”єктивного моментів в життєдіяльності людини як умову її сизигійності. Він є законом, але не в тому сенсі, що його порушення неможливе (як у фізиці), а у тому, що його порушення людиною зразу ж робить її діяльність несизигійною, отже такою, у якій відбувається відхід людини від смислу життя. Оскільки його дія не є незалежною від людини (реалізується саме через її сизигійну діяльність), здається, що від нього немає користі. Насправді саме своєю об”єктивно-суб”єктивною сутністю він максимально близький людині і важливий для неї, тому що вказує як людині бути сизигійною, тобто жити відповідно до об”єктивного смислу, розумно. На сакраментальне «що робити?» людина отримує – обирати смисли і діяти відповідно до досягнення максимальної повноти свого сизигійного єднання з світом. При порушенні цього закону людина попадає у стан екзистенційного вакууму. Якщо людина діє стихійно, не замислюючись над власним життям і смислом свого буття, або нав”язуючи собі довільні смисли, цей закон взагалі не діє і саме це є симптомом негараздів в людському житті. Якщо людина шукає смисли, вона своїми діями зумовлює дію цього закону як тенденції, у межах якої можливі значні відхилення від сизигійності. Лише коли вона намагається свідомо його враховувати, закон діє на повну силу, і саме тому й людина стає сизигійною людиною. Рух згідно з цим законом є доленосним, але не фатальним для людини, оскільки вона може порушувати його. Але закон все ж таки має внутрішню імперативність в самій людині, тому що його порушення не в її інтересах. Він діє хоч і через діяльність людини, але об”єктивно і «примусово» тому, що він відповідає бажанням самої людини. Об”єктивне розгортання повноти людиносвітності у неї реалізується через суб”єктивні дії, а суб»єктивне виступає як реалізація об”єктивного. Об”єктивна необхідність співпадають у ньому з людською моральністю. Перехід до сизигійного світогляду і сизигійної суспільної практики означає вихід моралі на провідне регулятивне місце. Саме цьому закону в кінцевому випадку відповідають операційні дії людини в сизигійній діяльності і ним визначається їх логіка, а засобом контролю його додержання є інтегральне відчування людини у кожній операційній процедурі. З іншого боку, й саме інтегральне відчування людини найбільш чітко «працює» саме у русі операційних дій на сизигійному шляху, тому що цей шлях орієнтує не на хоас, а на відповідні масиви нових емпіричних даних і пов”язані з ними герменевтичні зсуви - одкровення, осяяня, інсайти і відкриття.
Налаштовуючись на максимальну сизигійну життєдіяльність (на відміну від поточної причинної емпірики або підкорення себе метапричинним абстракціям), людина обирає своєю провідною ціллю життя не як виживання за будь-яку ціну, а як максимальне і постійне продовження себе у все нових внутрішніх і зовнішніх життєвих формах узгодженості з світом, наслідком чого є зростання керованого людиною власного життєвого простору. Постійний потяг індивіда до зміни форм втілення свого існування - природний і існує тому, що ці зміни означають здійснення життя. Найбільш адекватні йому - креативні бажання і творчість у всіх видах і формах їх прояву.
Щоб жити відповідно до закону сизигійного життя, людина намагається злитися з світом, відчути його собою, а себе ним. Адже весь універсум віртуально є в нас і діє на нас, а ми діємо на нього і є в ньому. Справа лише у тому, яка його частина у дану мить є вирішальною (актуальною) для нас і які віртуальні плани можуть у найближчому майбутньому зайняти її місце. Відповідно до цього, інтегральне відчуття людини, хоч і перебуває під вирішальним впливом провідного плану Гомейєра, має і менш визначені, але цілком реальні структуровані складові, що торкаються узгодженості людини не лише з цим планом, а й з багаторівневими віртуальними світом і реагує на динаміку співвідношень їх впливів і ролі в житті людини. Останнє дозволяє людині свідомо змінювати свою позицію і переходити в життєві світи, які перспективні з точки зору подальшого розвитку її особистих життєвих сизигійних подій. Єдність суб”єктивного і об”єктивного моментів в сизигійній діяльності людини добре ілюструють слова одного з персонажів «Алхіміка» П.Коельо, які визначають центральну ідею твору, - про те, що у людини один-єдиний обов”язок: слідувати своїй долі до кінця, і «коли ти чогось бажаєш, весь світ буде сприяти тому, щоб бажання твоє здійснилось, адже твоє бажання народилося в душі Всесвіту». Закон сизигійного життя людини можна розглядати як специфічний прояв всезагального закону сизигійності буття. Згідно з останнім: буття кожної онтичної форми спрямоване на постійне взаємне увідповіднення з буттям як цілим.
З механізмом дії закону сизигійного життя людини пов”язані певні особливості, виокремлення яких дозволяє краще зрозуміти форму, у якій цей закон здійснюється і які побіжно згадувались під час попереднього розгляду. Зважаючи на їх важливість, вкажемо на них більш чітко.