Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина
| Вид материала | Документы |
СодержаниеБ) Смислові імперативи |
- Реферат зісторії війн та збройних конфліктів Тема: Тактика ведення бойових дій у Афганістані, 24.51kb.
- План. Вступ. Історія створення та розвитку Європейського Союзу. Організаційна будова, 315.22kb.
- Назва реферату: Загальна характеристика Масовоінформаційної діяльності Розділ, 370.95kb.
- План дій Україна єс у сфері юстиції, свободи та безпеки, 176.64kb.
- Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами україни частина І. Загальні положення, 1729.24kb.
- Циолковский к. Э. Причина космоса, 718.43kb.
- Удк 371. 315 Ігровий підхід до подання знань в адаптивній навчальній системі з дискретної, 22.88kb.
- План Вступ Силові акції СРСР на міжнародній арені. Хронологія військових дій в дра, 568.06kb.
- О. А. Проблемно-ситуативне навчання як спосіб моделювання дій в екстремальній ситуації, 144.9kb.
- На основі теорії поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна розроблена методика, 27.9kb.
Загальні принципи. Повертаючись до питання про загальні технологічні принципи сизигійної раціональності, з врахуванням проведеного вище аналізу можна вказати наступні.
1.Принцип універсального зв”язку з світом стверджує: людина, хоч вона і має всього п”ять органів чуття, пов”язана з безпосередніми обставинами (і усім світом) нескінченною кількістю відношень зв”язку, усім своїм тілесним єством («має тисячу рук і тисячу очей») та свідомістю. Вона має здатність інтегральної чутливості. Світ віртуально завжди присутній в нас у своїй повноті, оскільки його сутність співпадає з його існуванням. Справа лише в тому, щоб вивести необхідний нам зв”язок «наверх», перевести його з віртуального стану в актуальний. На мові тоталлогії розглядуваний принцип означає розуміння людини як людиносвітової тотальності, - як частини і, в той же час, як виявлення нескінченної кількості сизигійниї відносин - з сім”єю, соціумом, живою і неживою природою, технологічними системами, різними соціальними структурами, географічним ландшафтом, універсумом. У кожному з цих станів одна і та людина приймає окрему участь і, відповідно отримує різну інформацію про один і той універсум;
2.принцип орієнтування: у стані сизигійної діяльності інтегральна чутливість людини має бути свідомо орієнтована на ті обставини, що охоплюють безпосереднє поле і більш широке середовище поточної діяльнісної ситуації. Цей принцип спрямовує на досягнення людиною стану інтегрального відчування ситуації, у якій вона перебуває, як цілої. Оскільки в загальному випадку інтегральне відчуття коливається між станами комфорту і дискомфорту людини і постає як переживання певної потреби, комфортне відчуття може розглядатися як індикатор сизигійності діяльності, або сизигійного стану людини, її цілісного і здорового буття у даний момент. (На досягнення саме цього стану спрямовані дії по так званій корекції людського життя багатьох психотехнік). Ознакою потрібної орієнтованості є стан, зміна перспектив якого безпосередньо відбивається на інтегральному відчутті людини. Орієнтування може бути різним за масштабами в залежності від місця і джерел дискомфорту (ІВЛ сімейних відносин відрізняєтьсмя від ІВЛ подій суспільного чи світового значення) і є тим повнішим в кожному випадку, чим більш диференційованим є у своїй інтенційованості, чим дрібніші зміни стану воно фіксує. Ситуація непохитної мудрості здійснюється тоді, коли загальна орієнтації на ціле одночасно внутрішньо диференційована і має місце бачення як цілого, так і гетерогенності зв»язків у ньому, - достатнього, щоб адекватно реагувати на найменші зміни цих зв»язків;
3.принцип зосередження уваги на ситуації: орієнтованість відчування на діяльнісну ситуацію як ціле потребує додаткових дій з точки зору виявлення механізмів її розгортання. Інколи вважається, що саме по собі заглиблення у стан самовідчування означає перехід у стан «свободи і щирості» і здатне розв»язати усі проблеми людини (усунути депресію, страхи і тривоги, хвороби, стреси, здолати алкоголізм тощо)(57). Насправді загального стану орієнтованості на ситуацію ще недостатньо для вирішення проблем, він є лише передумовою цього. Третій принцип вказує на необхідність селективного виокремлення в поточній ситуації фрагментів, які обумовлюють її цілісність - виступають як місцевий зовнішній план Гомейєра, що задає простір розгортання місцевих дій. Йдеться про необхідність «розібратися в ситуації», адаптуватися до епізоду, стану, про уміння правильно визначити місцеутворюючі компоненти подій і оцінити відносини між ними, а також визначити свою роль у них відповідно до своїх потреб. Без виокремлення такої цілісності неможливий стан непохитної мудрості у даних умовах. Таке виокремлення є складною справою і потребує специфічних навичок і прийомів у конкретних випадках. Прикладом може бути окреслення поля оперативно-слідчої роботи на початковому етапі аналізу кримінального злочину. Це окреслення на практиці часто здійснюється за допомогою відповідей на «прості» питання: «так що ж ми маємо у цій ситуації?», «кому це вигідно?» і т.п.. В загальному випадку треба виходити з особливостей інтегрального відчування людиною наявної структури «ввімкненості». Тому спеціальним завданням є окреме тренування інтегрального відчуття у кожній сфері життєдіяльності і праці. Реально воно відбувається стихійно у ході зростання практичного досвіду людини. Складність зосередження на структурі ситуації пов”язана також і з плинним характером подій, постійними змінами контексту (планів Гомейєра) і необхідностю за цих обставин неперервно визначати головні (структуроутворюючі) і другорядні моменти цього контексту, а також місця у ньому діючого суб»єкта і характера потрібних дій з його боку («вписування» у наявні визначальні відносини, чи перебирання структуроформуючої ініціативи на себе тощо). Другою стороною цього принципа є вимога негайно відновлювати бачення більш широкого цілого і змінювати перспективу сприйняття ситуації, якщо її цілісність починає вислизати з-під контролю.
4. принцип контролю критичних точок: щоб тримати під контролем цілісність усвідомленої ситуації і її окремі моменти, а також ефективно керувати нею, достатньо контролювати найбільш вразливі її ланки і впливати на них потрібним чином. Сохо пише: «Мудрость движется туда, где сосредоточено внимание: вперед или назад, влево или впараво, в десяти направлениях и в восьми точках». Це можна інтерпретувати (і така інтерпретація відповідає сизигійному вченню (58, с. 53-58) як твердження про те, що ціле у своєму існуванні (як існуванні цілого) може зосереджуватися у певних його локусах - критичних точках, у тому розумінні, що вплив на ці точки є рівноцінним впливу одночасно на всі частини цілого - на ціле. Критичні точки суміщають у собі частину і ціле, причинний і метапричинний чинники. Тому дія на критичну точку є у вищій мірі сизигійним актом. Сизигійна раціональна діяльність технологічно здійснюється перш за все саме як постійне відслідковування (моніторинг) переміщення місця критичного стану в загальній ситуації і дії на її критичні точки. Дією на критичні точки забезпечується зосередження людини не на часткових моментах ситуації (окремих елементах і структурах, даних органів чуття, стані свого тіла тощо), а на ситуації в цілому і розв”язується головна проблема стану «непохитної мудрості» - «бачити усе, не затримуючи уваги ні на чому». Критична точка одночасно конкретна і така, що уособлює собою загальне. Контроль за іншими (некритичними) ситуаціями цілого потрібний лише у тій мірі, у якій вони наближаються до стану критичної точки. При цьому одночасно виявляються і місця найбільш ефективних дій людини;
5.принцип нездоланності і невичерпності: постійне зосередження уваги на критичних точках і відповідний вплив на них здатні забезпечити діям людині нездоланність (переможність). Нездоланність дій є показником правильності вибору цілісності ситуації, її оцінки, визначення критичних точок і ефективності дії на них. Оскільки дія на критичні точки має характер керування всезагальними (тотальними) змінами за допомогою малих зусиль, по відношенню до ситуації вона фактично є невичерпною в плані енергетичних можливостей.
В загальному випадку технологічний процес (сизигійної раціональної діяльності) як ціле може бути представлений дуже кратко: постійне перебування людини в провідній ситуації, у якій її місцеві причинні дії через вплив на критичні точки одночасно змінюють глобальну картину діяльності, тобто мають метапричинний характер. Впливаючи своєю поведінкою і діями на стан власної перспективи, людина переходить в новий причинно-метапричинний стан і навпаки. Отже, «непохитна мудрість» Т.Сохо виступає як постійне розгортання людської причинно-метапричинної подвійності і це складає сутність операційної сизигійної діяльності. «Непохитна мудрість» Т.Сохо є шлях до розуміння особливостей сизигійної діяльності як такої, тому що будь-яка сизигійна поведінка людини подібна до дій воїна під час бою, що його описав Сохо.
Поняття «непохитної мудрості» Т.Сохо відрізняється від аристотелівського розуміння мудрості, хоч ззовні вони виглядають однаковими. Коли Аристотель в «Метафізиці» каже: «мудрий, наскільки це можливо, знає усе, хоч він і не має знань про кожний предмет окремо» (59, с.68), він фактично стверджує те, що Т.Сохо назвав непохитною мудрістю. Але для Аристотеля мудрість - це суперечливий стан і зміни єдності загального і одиничного лише у свідомості. Для Т.Сохо - це перш за все операційний підхід до практичних дій людини, у якому свідомість є частиною і усвідомлюванням стану людського буття в ситуації як одночасно актуально-цілісного і потенційно-багатоманітного, що дозволяє людині практично змінювати цей стан з актуального на потенційний і навпаки. «Непохитна мудрість» Сохо - це зверхність постійного збереження людиною субстанційного готовності до будь-яких сизигійних дій, стан різноманітних можливостей, ті, чи інші з яких можна реалізувати відповідно до потреб динаміки ситуації, весь час перебуваючи над нею. Це ніби підняття учасників діалогу над глухим кутом протистояння «так» і «ні» на більш загальний рівень розмови, що охоплює це протистояння як частковий момент більш важливої мети, у контексті якої суперечка стає безпредметною. Такий стан не має, звичайно, нічого спільного з горезвісним принципом «моя хата з краю», тому що означає постійну центральну роль людини і її дій відповідно до принципу «третьої правди» (60).
Розглянуті технологічні принципи, незважаючи на їх важливість, в реальній ситуації не є вичерпними і достатніми. Переходячи від однієї критичної точки до іншої і приймаючи рішення щодо характеру потрібного впливу на ситуацію, людина постає перед додатковим питанням - про доцільність саме такого впливу. Адже, можливо, не на кожну точку треба діяти, з другого боку є ситуації наявності кількох критичних точок одночасно. Нарешті, людина сама може створювати критичні ситуації в різних місцях і в різний час. У всіх подібних, інколи альтернативних, випадках операційна технологія може застосовуватися з однаковим успіхом, отже вона не задає ситуацію однозначно. Її використання залежить від вибору людиною певних сенсів і оцінок. З визнанням цього ми виходимо за межі сизигійних операцій у ціннісний простір. Він не менш важливий, ніж простір технологічний. Більше того, як зазначалось, раціональність, оскільки йдеться про людський вимір діяльності, завжди має за визначальний не стільки операційний, скільки саме смисловий компонент, хоч розірвати їх неможливо так само, як окремо з»ясовувати сутність норм і цінностей. Смисловий бік стосується не світу і не дій людини самих по собі, а самості людини, отже інтегрального місця людини у світі. Вибудовування людиною смислової лінії поведінки - це постійний вибір нею характеру власної людиносвітової сутності. Таке вибудовування спирається на особливі - смислові принципи, які тепер треба встановити.
Б) Смислові імперативи
Подібно до того, як розглядаючи операційні процедури, ми виходили з їх потенційної наявності в самій сизигійній діяльності і цей підхід виявив свою продуктивність, ми так само можемо припустити присутність в ній у схованому вигляді і смислових чинників, завдяки яким людина поєднує окремі операції у певну лінію своєї поведінки. Інакше самі операційні дії були б паралізовані невизначеністю ситуації. В такому випадку відповідь на питання про смисл сизигійної діяльності треба шукати у подальшому аналізі даної діяльності. Використаємо той же приклад з Т.Сохо.
Поставимо головне питання: для чого воїн бажає досягти непростого стану «непохитної мудрості»? Майже очевидною є відповідь: він хоче (у нього є потреба) вийти переможцем в бою. Будь-яка перемога має для людини багато значень: як засіб біологічного виживання, як психологічне ствердження своєї переваги у відносинах з ворогом (в широкому розумінні - з конкурентом, труднощами, хворобою, життєвими негараздами тощо), як вияв або виховання волі, мужності і інших якостей людини, як умова подальших перспектив, як задоволення свого честолюбства, захист своєї гідності, виконання обов»язку тощо. За всіми подібними формами стоїть загальна об”єктивна спрямованість людини на ствердження себе в світі, трансцендування своєї ідентичності на сферу нових обставин, поширення простору власного буття в цілому. Біологічною передумовою цього є присутній вже у тварин з їх боротьбою за поширення ареалу мешкання і за вище місце в системі домінувань в стаді інстинкт самозбереження і продовження виду. На відміну від цього, людина, як діяльнісна істота, не лише пристосовується, а й змінює ситуацію відповідно до зміни потреб у ході своєї діяльності, і тому здатна перебувати у стані саморозвитку. Для неї життя як трансцендування означає не лише самозбереження і не просто ствердження в наявній ситуації, а самореалізацію. Постійне бажання самореалізації, точніше самоствердження через самореалізацію існує незалежно від усвідомлення його людиною. Воно не є свідомими смислом життєдіяльності людини, але складає його об”єктивну основу. Смислом є суб”єктивне оформлення цього об”єктивного потягу.
Самореалізація як самоствердження - це процес отримання певних завершених результатів, у ході якого людина постійно не лише діє, а й обирає певні способи дії, отже діє вмотивовано, має в собі смисловий момент. В чому він полягає? Як йшлося раніше, засобом самоствердження людини є не будь-яка діяльність, зокрема діяльність-гра, в якій за Й.Хейзінгою людина є «ціль в собі і для себе», а сизигійна діяльність, поза якою людина втрачає провідну роль у власній життєдіяльності і зазнає поразки. Відтак, ніби можна вважати, що сизигійна діяльність виявляється не лише операційним засобом, а одночасно і постійною метою діяльності, з якою пов”язані і відповідні мотиви. Дійсно, сизигійна діяльність, розглядувана сама по собі, є технологічним засобом, а розглядувана як об”єкт людської оцінки, тобто у відношенні до людини, виступає як мета. З цієї точки зору вона наспрпавді з самого початку несе не лише технологічний, а й прихований смисловий момент. Що це за момент?
При чисто технологічному підході, що був здійснений вище, людина розглядалася як хоч і провідне, але лише знаряддя дій серед інших чинників. Якщо ж поглянути на неї як на самодостатню і самоздійсненну істоту, що не лише діє, а й визначає характер своїх дій, то її цікавить не технологія сизигії як така (тобто як сизигійна якість незалежно від того, чим, коли і де займається людина в сизигійному стані), а інше питання: чи дійсно сизигійно діє сама людина в даний час і в даному місці, тому що лише за умов впевненості в цьому вона може сподіватись на самореалізацію і самоствердження, на максимальне відчуття комфортності. Вона бажає сизигійної діяльності не заради її як такої, а заради повноти її сизигійної функції. Саме вища ступінь сизигійності цікавить її як засіб власного самоствердження, мета людини - не просто сизигійність, а максимальна сизигійність. Відтак, смисловий момент - не в тому, щоб механічно функціонувати в сизигійній діяльності, а в тому, щоб свідомо утримувати стан максимальної сизигійності.
Таке утримування виявляється непростою справою, оскільки, хоч вимога максимальної сизигійності має об”єктивний смисловий характер, але спосіб, в який вона реалізується в діях людини, здійснюється через суб”єктивні смисли, а останні можуть мати лише частковий чи місцевий характер. Тому вища (об”єктивна) узгодженість людини з світом не обов”язково може корелювати з суб”єктивною прилаштованістю її до поточної ситуації; з іншого боку, суб”єктивні рішення, що інколи здаються нерозумними з тактичної точки зору, можуть бути об”єктивно (стратегічно) сизигійними. Складний процес суб”єктивних смислових меандрів означає постійний вибір особливих дій на кожному окремому етапі, відтак несе в собі не лише вихідний інваріантний смисл (досягнення максимальної сизигійності), а й тимчасові смисли дій на різних етапах, які, накладаючись на життєдіяльність людини, формують її особливості і характер. Відтак, досягнення максимальної повноти сизигійності передбачає постійне визначення більш конкретних (часткових, тимчасових) смислів людської діяльності і увідповіднення їх між собою та з загальною метою. Отже, завдання полягає в аналізі особливостей суб”єктивних смислів, які ховаються за потребою максимальної сизигійності, і вимог до їх застосування як засобів сизигійної діяльності. Треба подивитись також чи здійсненні намагання людини піднятись над випадковими проявами сизигійності, які можуть спонтанно виникати під дією стихійних чинників, і чи можна забезпечити постійну сизигійність і постійну максимальну комфортність людини, а якщо можна, то яким саме чином.
Об”єктивні і суб”єктивні смисли сизигійної діяльності.
З вищеозначеного випливає, що смислові принципи сизигійної раціональності мають бути пов”язані з відповіддю на питання: на які правила людина має спиратися, щоб досягати максимальної комфортності (сизигії) у своїй діяльності? Треба зазначити, що в концепціях бойових мистецтв забезпечення смислових моментів перебуває в тіні. Відповідь на питання про них обмежується деклараціями про моральність воїна як обов”язковий атрибут його особистості. Проте, без грунтовного розуміння структури смислової сфери сизигійної діяльності важко запобігти її використанню будь-ким і для будь-яких цілей, відтак вона може стати дуже небезпечною зброєю.
Абсолютний і відносні смисли. Як досягти стану максимальної сизигійності в діяльності людини ? На практиці інколи такий стан виникає випадково і незалежно від людини, а його індикатором є відповідне інтегральне відчуття людини. Тому, здавалося б, його можна просто закріпити і надалі перебувати в цьому «вічному блаженстві» лише контролюючи його тим самим інтегральним відчуттям. Але спроба практичної реалізації такого «простого» задуму стикається з значними труднощами, лише здолавши які, можна отримати шуканий результат.
Вказана схема не враховує ряду істотних обставин, зокрема того, що форма комфортності змінюється у людини в процесі життя (у дитини і дорослої людини уявлення про комфорт і відчуття комфорту різні, отже існують і перехідні стани між ними). Умови життя людини не залишаються незмінними і не дозволяють зберігати будь-який, у тому числі комфортний її стан в початковому його розумінні. До того ж, сизигійна узгодженість з огляду на її безмежну структурованість може відбуватися у вигляді різних конкретних специфікацій, відповідно, кожна життєва ситуація потребує особливих дій по забезпеченню сизигійності буття людини і те, що в одному випадку є сизигійним для неї, в іншому може виявитися небезпечним. Треба зважити й на те, що у кожної людини сизигійність своя; те, що викликає комфортне відчуття у одного індивіда, не є таким збудником для іншого, так само, як деструктивне в одному випадку не вбачається за таке в іншому. Нарешті, як зазначалося, стан комфортності контролюється інтегральним відчуттям людини. Але сам цей показник є вельми відносний. У кожної людини своє ставлення до світу, свій життєвий шлях, отже і своя динаміка і вид сизигійних відносин. Є індивіди, захоплені ритмікою нескінченних проявів моди повсякденного життя, інші, хто орієнтується на більш масштабні рухи - діяння і ідеї видатних філософів і героїв, треті просякнуті духом незмінних релігійних і філософських цінностей, мірою вічності тощо. Шляхів життя багато. Як за цих умов користуватися критерієм інтегрального відчуття щоб досягти постійного і максимального стану комфорту? Адже його можна спрямовувати на різні масштаби, як і на різні локальні події і різну їх глибину. Якщо я відчуваю зараз дискомфорт, то можливо це пов”язано з тим, що я не встиг пообідати, чи тому, що йде дощ, а я не маю парасольки, чи тому що у мене труднощі на роботі, або щось погане відбувається у міжнародному житті і загрожує загальній стабільності в світі і моєму спокою також, чи тут діють усі зазначені обставини разом взяті? Моменти відчуття комфорту існували у первісної людини так само, як пізніше у раба або феодала, як існують і у сучасного жителя міста чи села, хоч умови їх життя є істотно різні. І ще одна обставина: незалежно від того, чи зробить людина на певному етапі діяльності правильний вибір чи помилку, подальші її дії так само супроводжуватимуться відповідними інтегральними відчуттями комфорту чи дискомфорту. Отже, інтегральне відчуття не дає абсолютних орієнтирів щодо сизигійної єдності людини з світом. Тут йдеться не про стан максимальної сизигії, а лише про можливість підвищення рівня сизигійності відносно початкової ситуації, тобто про відносний процес.
Інтегральне відчуття, внаслідок складності, неоднорідності і постійної плинності відносин людини з світом, не дає абсолютного відчуття комфортності чи дискомфортності людини, але в кожному конкретному випадку воно здатне фіксувати зміни станів комфортності відносно якоїсь початкової відмітки в місцевій ситуації. В практичних випадках сизигійна діяльність перетворюється в рух до максимально можливого збільшення сизигійності не взагалі, а лише в наявній ситуації. Практика свідчить про можливість людини використовувати інтегральне відчуття для контролю свого стану комфортності, але в цілком визначених локальних умовах. Інакше воїн Сохо не зміг би вести переможні бої, а звичайна людина - правильно орієнтуватися в середовищі. Пояснити це можна, припустивши структурованість ІВЛ, завдяки якій з найбільшою інтенсивністю відчуваються людиною ті обставини, які мають для неї в даний момент провідне, тобто не віртуальне, а актуальне значення. Відповідно, зміна обставин, чим би вона не викликалась, повинна тягти за собою і зміну пріоритетів в структурі інтегрального відчуття, і саме процес зміни домінант і здатна контролювати людина. Фізичні чи інші наукові прилади не пристосовані для цього, вони працюють, як правило, в лінійних режимах, при зміні яких можливості використання наукового знаряддя не збільшуються, а, навпаки, різко зменшуються. Людина ж здатна чи не найефективніше контролювати саме якісні перетворення. Але лише до тієї межі, за якою віртуально-актуальні зміни впливів не перевищують її ІВ-моживостей і не стають загрозою для цілісності самої людини. Цими можливостями визначається темп її життєдіяльності.
З вищеозначеного випливає, що абсолютне значення максимальної сизигійності людини в світі має не конкретне значення, а характер абстрактного