Geum.ru

Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина

Вид материалаДокументы

Содержание


Раціональність як сизигійність
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Роль умов. Іронія дійсності полягає у тому, що не тільки в практичній людській діяльності, а й в теоретичних побудовах метапричинна раціональність завжди була присутня поряд з причинною, оскільки завжди поряд з поняттям причин використовувалося поняття умов, яке, власне, і уособлює ситуації, у яких діють причини. Умови не є причиною і хоч їх часто розглядають як щось випадкове, примхливе і другорядне, є неусувними (про це засвідчують, зокрема, не лише практика, а й невдалі спроби мисленного редукування умов до причин). Здавалося б логічно було зробити висновок, що поняття умов виконує в науці і філософії важливу компенсаторну функцію - відіграє роль поняття метапричини, тим самим засвідчуючи необхідність останнього (хоч, у той же час, і маскуючи це своєю псевдонеістотністю). Проте, зазначений висновок досі не формулювався із-за ставлення до умов як до чогось другорядного по відношенню до причини, хоч при цьому і зазначалася принципова важливість необхіднього і достатнього характеру умов для дії причини. Але остання обставина лише фіксувалася, з”ясування ж її глибинного, метапричинного сенсу залишалося в тіні. На тлі відсутності поняття метапричинності відбувалося постійне змішування умов і причин і нескінченне з»ясовування стосунків між адептами причинного фундаменталізму і їх опонентами з табору кондиціоналістів.

Необхідність у понятті умов виникає для пояснення явища модифікування наслідків (порушень їх однозначності) та факта дискрепансії в людській діяльності, які мають місце при незмінній причині. Але саме тому ортодоксальні захисники причинної раціональності вели і продовжують вести боротьбу з умовами, намагаються іх звести до причин. З точки зору причинної раціональності незрозумілим є сам крок виокремлення поряд з причиною ще й умов її дії, оскільки таке виокремлення постає як спеціально введена для виправдання ситуації неспівпадіння причини і наслідку (цілі і результату) гіпотеза ad hoc, яка підриває принцип причинності, а тому повинна бути відкинута. Оскільки ж умови попри всі зусилля не редукуються до причин і здаються, до того ж, навіть більш загальним чинником, закономірно породжується зворотна реакція - намагання редукувати причини до умов. У супротивників причинних фундаменталістів виникає спокуса обійтися без причин, оскільки причина так само як і умови необхідна для виникнення явища і цим подібна до умов. Позитивісти замість принципу причинності у свій час ввели принцип кондиціоналізму. Дж.Ст.Мілль зазначив: «причина є повна сума позитивних і негативних умов явища, взятих разом, вся сукупність усякого роду випадковостей ...наявність котрих незмінно викликає наслідок» (15, с.299). М.Ферворн у своєму стилі висловлювався більш різко і чітко: «якщо поняття «причинності» означає лише існування однозначно визначеної закономірності, то момент «причини» у ньому не лише зайвий, а й прямо не відповідає істині, оскільки процес чи стан ніколи не визначаються однозначно «однією-єдиною причиною», а завжди сукупністю умов, які усі мають однакову цінність, бо всі вони необхідні» (16, с.150-151). Цікаві своєю еклектичністю щодо цієї проблеми висловлювання можна зустріти і в кінці ХХ ст.: «Визнаючи принцип причинності, - пише один з сучасних авторів, - ми неминуче визнаємо повну і однозначну обумовленість будь-якого явища у світі, усього, що відбувається» (17, с.89) (курсив - К.В.).

Загальне коло труднощів, які виникають, можна окреслити наступним чином: якщо крім причини завжди треба враховувати умови (та ще й, як інколи сьогодні стверджується, «причина і умова взаємно передбачають одна одну»), то принцип причинності не спрацьовує, бо треба брати до уваги не причину, а комплексний детермінант: «причина+умови»; якщо ж вважати, що причина - це те, що однозначно визначає дію, то незрозуміло до чого тут умови; з другого боку, якщо саме умови у своїй повноті однозначно визначають дії, то навіщо тоді говорити ще й про причину.

Спроби вийти з цих утруднень ведуть до напівкомпромісу. Боротьба з кондиціоналізмом повертає до початкових спроб редукувати умови до причин, але в дещо модернізованому варіанті - через намагання інакше пояснити розходження цілі і результату, частково враховучи при цьому також ідею умов. Умови на цей раз редукуються не до причин взагалі, а лише до неврахованих чи невідомих причин. Починає обстоюватися думка, що умови - це ті ж причини, але такі, які із-за своєї складності і багатоманітності не можуть бути осягнуті і усвідомлені явним чином. Саме неможливістю схоплення усіх обставин походження і розвитку події часто пояснюють її неоднозначний і непередбачуваний характер і тим намагаються врятувати універсальність принципу причинності. Такі підходи продовжують обговорюватися і сьогодні, зокрема при розгляді ймовірнісного характеру квантових явищ, пошуків «скритих параметрів» та з”ясуванні співідношення динамічних і статистичних законів (ця традиція йде від відомих дискусій Н.Бора і А.Ейнштейна, через праці Р.Карнапа, Г.Рейхенбаха, Г.Башляра до сучасних інтерпретацій синергетичних уявлень про біфуркації та «динамічний хаос»). Але оскільки таке агностичне «рішення» шукає вихід у суб”єктивному чиннику і фактично веде до реанімування старої практики вишукувань неіснуючих «сутностей»-привідів, що панувала у класичній науці у період «невагомих», воно виходить за межі наукового пізнання і не може вважатися достатнім. Навпаки, пошуки об”єктивних чинників здатні вивести на нові принципові результати. К.Поппер, який пішов іншим шляхом, зазначав: «Большинство физиков приняло идею о том, что вероятность связана с недостаточностью знаний у нас, следовательно, с особенностью нашего ума: они были сторонниками субъективной теории вероятности. Я же придерживаюсь объективной теории. Это привело меня к кругу проблем, которые привлекают мое внимание по сей день» (75, с.142). К.Поппер прийшов до ідеї «напередналаштованості», про яку йтиметься далі.

Історія протистояння принципів причинності і кондиціоналізму, оскільки вона нічим не завершується, наштовхує на єдино можливий висновок - про необхідність піднятися над нею, прийти до усвідомлення, що причина і умови - якісно різні і одночасно необхідні чинники детермінації, які незвідні один до одного. Їх неоднаковість полягає у тому, що на відміну від причини умови є метапричинним (непричинним), а саме: формуючим фактором, який в кожному окремому випадку дає простір діям одних причин і робить неможливим дію інших і тим впорядковує їх активність. Від спроб їх взаємного редукування треба перейти до з”ясування ролі кожного у спільних процесах детермінації. Можна стверджувати, що розв”язання такого завдання є головною потребою сучасної концепції детермінізму. Від ставлення до нього залежить подальший поступ у наших уявленнях про механізми детермінації і виокремлення відповідного сучасниій ситуації розуміння раціональності пізнання і діяльності.

Виходячи з зазначеного вище, зафіксуємо чіткіше метапричинну сутність умов.

По-перше, формуючу сутність умов можна схопити тезою про їх специфіку як про фактор «вмикання» або «вимикання» дії причини (причин). Адже відсутність умов не обов»язково співпадає з відсутністю потенційних причин, останні завдяки умовам просто перетворюються на дійсні, тобто актуальні причини. Умови створюють стан переходу потенційних причин в актуальні і у цьому саме і полягає їх «вмикаюча» функція. Змістом «вмикання» є підключення до наявних актуальних процесів нових енергетичних та інформаційних можливостей, що присутні в умовах та в навколишніх обставинах у прихованому вигляді. Отже, умови не є причинами, але складають певний, відповідний їх особливостям, простір реалізації причинно-дієвих можливостей. Ззовні часто здається, що ці реалізації виникають раптом і з нічого. Насправді ж лише завдяки інколи непомітній зміні умов відбувається очевидний перехід причин з стану можливості у стан здійснення. Останню ситуацію не зовсім правильно розглядати як феномен породження «малими причинами великих наслідків», яке відбувається ніби всупереч відповідності причин і наслідків. У дійсності ефект енергетичного підсилення процесів - це самостійний феномен, пов»язаний з динамікою не лише причин, а й комплексом умов, які поступово «вмикають» все нові причинно-енергетичні джерела. Тенденції ототожнення причин і умов, про які йшлося вище, значною мірою пояснюються тим, що часто «вмикання» дії причин за допомогою механізмів певного опосередкування сприймається як сама причинна дія, що насправді не одне і те ж.

Провокує на неправильний висновок та обставина, що в момент «вмикання» має місце особливий стан перетину причини і умов, що і породжує ілюзію їх тотожності. Коли людина під впливом шантажу скоює злочин, або іншу дію, шантаж і дія хоч і пов»язані, але різні за причинно-метапричинною суттю. Вказаний стан перетину є самостійним чинником детермінації, що отримав назву приводу. Він має подвійний характер - одночасно виступає як випадковий і необхідний, поєднує у собі причинний і метапричинний моменти, отже не тотожній ні одному з них, як дія у стані шантажу не тотожня а ні власній дії людини, а ні впливу шантажиста самих по собі. Психосоціальна подвійність людини може породити ситуацію, коли поведінка людини, викликана психологічними причинами, може бути сприйнята як соціальна і стати поштовхом до певних соціальних причинних процесів в суспільстві, які назріли. Завдяки своїй подвійності привід зв”язує собою різнопланові події, починаючись як одна з них, і закінчуючись як початок іншої. Він є умова, яка безпосередньо «запускає» дію причини, оскільки є також і її моментом, несе в собі риси як умови, так і причини, не будучи тотожній ні першій, ні другій, а відіграючи специфічну роль причинно-метапричинного медіатора. Його різновидом є провокація, яку спеціально створюють для перетворення умов на ланцюговий причинний процес, вона єк «спусковим гачком» для дії причини, хоч сама не є ні умовою, що реально існує в даний момент, ні причиною, алеі, хоч і штучно викликана до життя, стає моментом як умов, так і причини. Про роль умов як чинника «вмикання» причин свідчить факт породження однотиповими умовами однотипових же комплексів причинно-наслідкових явищ. Наприклад, будь-яке нове суспільство в історії породжувало у процесі диференціації свого початкового синкретичного стану одні й ті ж сфери суспільного життя - виробничо-економічну, соціально-політичну, духовно-культурну. Зовні це може сприйматись як фатальність, але це фатальність того ж роду, що й проходження кожною людиною етапів дитинства, молодості, зрілості і старості, або поступовість перетворення простої і однорідної їжи, яку ми споживаємо, у волоси, артерії, кості і інші частини нашої плоті, - факт, який здивував у свій час Анаксагора і дав поштовх до його філософського узагальнення. Насправді даний процес настільки ж однозначний в породженні комплексу причинних проявів, наскільки багатозначний з точки зору породження ним окремих причин цього комплексу. Умови задають «вмикання» не лише конкретних причин, а цілих їх серій, а останні в залежності від їх власного змісту складають нові умови для наступних причин т.д.. Коли у філософських енциклопедіях і словниках кажуть, що умови - це сукупність речей, процесів і відносин, що необхідні для виникнення, існування або змін даного об»єкту, то ця теза недостатня без додаткового пояснення: умови забезпечують ситуацію реальної можливості дії причини (причин) і лише завдяки цьому (через це) причетні до «виникнення, існування або змін» об”єкту. Саме як зазначене опосередкування умови не тотожні причинам, як, з іншого боку, і причини не можуть діяти без відповідних умов, залишаючись у потенційному стані. З”єднуючою їх ланкою, як зазначалося, є привід, який є містком між різними умовами і причинними світами завдяки своїй подвійності. Саме такий поділ функцій умов, причин і привідів може дозволити вийти з глухого кута проблем, що мають не лише теоретичне, а й практичне значення. Наприклад, виникають у ході визначення «дійсних» причин якоїсь заяви відомого політичного діяча, або «дійсних» причин певного злочину і «дійсних» суб”єктів його скоєння, які ховаються за зовнішніми подіями виконавців тощо.

По-друге, для розуміння організуючого впливу умов на причинні дії важливим є врахування тієї завжди підкреслюваної обставини, що умови повинні мати достатній характер, тобто являти собою певну мінімальну одночасно потрібну сукупність (комплекс) явищ, у полі впливу яких нове явище виникає, існує, змінюється з необхідністю. У цій тезі слід підкреслити момент комплексності умов. Сірник спалахне і буде горіти, якщо кожна наступна мить процесу його загоряння і горіння буде забезпечена відповідним моментом загальних умов (на фізичному макро- і хімічному мікрорівні). На відміну від однозначності дії причини, умови одночасно впливають на різноманітні течії спричинення, надаючи відповідний комплексний вигляд також і їм. Як зазначено вище, зміна умов як комплексу необхідних явищ, викликає серійний характер змін причинних процесів і відносин, хоч це серійне перетворення призводить до однозначного кінцевого результату. З цієї точки зору орієнтація уваги архаїчної людини на незвичні і різноманітні випадкові явища не як на поодинокі і не варті уваги, а як на момент і сигнал можливих масових катаклізмів, була цілком виправданою. Стабільні умови забезпечували важливий для первісної людини традиціоналізм її життя, а їх порушення здатне було «запустити» ланцюги причинних дій, які могли зламати цей порядок однозначно-катастрофічним чином. Специфічна роль умов виявляється саме у комплексному характері їх однозначного кінцевого обумовлення (результата). Процес розгортається у тій разноманітності і послідовності, який «закладений» у початковій картині умов та тих їх змінах, які відбуваються пізніше. Саме тому з конкретних умов виникають не будь-які, а відповідні їм локальні світи і саме тому останні є обумовленими, а одні й ті умови породжують подібні, хоч і нетотожні, сукупності явищ. Достатній (по відношенню до «запуску» і продовженню певної причинної дії і їх подальшої сукупності) характер умов пов”язаний саме з наявністю повної їх сукупності. З самого початку організаційні дії умов визначаються і обмежуються відповідною обмеженістю (повнотою сукупності) умов. Цією обмеженістю поняття умов відрізняється від понять «середовище», «обставини» і «обстановка», які часто використовуються як його синоніми, хоч насправді вони фіксують більш широке коло явищ. Звичайно, середовище може частково включатися в склад умов (а частина умов переходити у стан середовища) у міру розгортання подій.

По-третє. Кардинальною відміною нового розуміння умов від старого (як стихії довільності і випадковостей) є те, що умови не просто мають комплексний характер і не просто не хаотичні за своєю суттю. Їх комплекс має певну відносно стійку гетерогенну морфологію, тобто є якісно різноманітною впорядкованістю, - ландшафтом, причому він не є довільним, тому що потоки впливів умов відображують, в кінцевому підсумку, будову ландшафту світоустрою, частиною якого умови є. Особливості ландшафту визначають характер комплексності умов, їх «карту». Ця «карта» накладається на причинні події як більш-менш стійка структура потоків впливу, у межах якої і у відповідності з якою відбувається «життя» причинних дій у даному локусі. Отже, потоки впливів умов є не лише організованими, а і організуючими. Умови щодо причинних ланцюгів є об”єктивно організуючим чинником, оскільки вони з самого початку присутні у діях причин незалежно від характеру і місця дій останніх.

Зазначена «карта» впливів існує завжди. Перетин сукупності відносно стійких впливів умов утворює постійно відтворюване місцеве життя, місцевий об”єктивно заданий «план життя», у відповідності з яким відбувається дія місцевих причин. Цей «план» отримав в тоталлогії назву плану Гомейєра (Георг Гомейєр - німецький географ, що дав одне з перших визначень ландшафту). У метафізиці тотальності це поняття означає перетин відносно стійких, різноякісних і різноглибинних потоків впливу на місцеве причинне життя, який формує останнє (виступає його метапричиною) і, у свою чергу, відображує (кодує в собі) особливості будови навколишнього ландшафту реальності (18, с.138-149). У просторі плану Гомейєра діють лише ті причини, які можуть бути ним «ввімкнені», отже виявляють себе у відповідності з ним. Ігноруванням організуючого характеру умов можна пояснити неусвідомлюваність їх метапричинної сутності, що мала місце досьогодні. Викликаючи розгортання певних подій відповідно до плану Гомейєра, умови створюють специфічний світ життя різних речей, явищ і їх відносин, спільним у яких є те, що їх життя відповідає його організуючим вимогам. Вони існують як включення у певну систему функцій і функціонування (речі, які не здатні функціонувати у цій системі із-за відсутності відповідних властивостей, випадають з неї). Сукупність цих речей, їх відносин, рухів і перетворень складає те, що, використовуючи гусерлевське словосполучення «життєвий світ», можна визначити як життєвий світ Гомейєра, тобто світ, що відповідає вимогам плану Гомейєра (19)


Раціональність як сизигійність

Вказані особливості причинного і метапричинного (план Гомейєра) чинників та їх взаємодії дозволяють ставити питання про відображення їх єдності в людській свідомості з одного боку, і втілення в самій діяльності людини як нової, синтезної раціональності, - з іншого. Характерною рисою останньої повинно бути орієнтування на свідоме поєднання людиною власних причинних дій з метапричинною дією їх умов (зовнішніх і підсвідомих внутрішніх).В онтологічному сенсі єдність причинних дій і метапричинних впливів може розглядатися як взаємне увідповіднення життя частин і життя цілого, як єдність проявів буття і буття як їх субстанції, онтики з онтологією. Отже, питання виходить на рівень принципових метафізичних проблем.

Механізм причинно-метапричинного як онтико-онтологічного взаємоувідповіднення розглядається у метафізиці тотальності як сизигія. Тому його можна визначити як сизигійний. (Розгляду поняття сизигії була присвячена стаття (20), більш розгорнуто поняття сизигії розглянуте в праці автора «Сизигія метаморфозу», заключний розділ якої буде надрукований в одному з наступних випусків «Totallogy»). Проблема ж сизигійної раціональності полягає у з”ясуванні принципів сизигійного увідповіднювання умов і причин в людській діяльності оптимальним для людини чином. Характер і вид цих принципів і треба з”ясувати у подальшому розгляді. Поки що можна лише зазначити, що йдеться про установку на нову якість діяльності, яка не редукується не лише до поклоніння причинному універсалізму, а й до абсолютизації метапричинних впливів, як це робить кондиціоналізм або архаїчна свідомість. Змістовний сенс цієї установки полягає у здоланні Сцили причинної сваволі і Харібди метапричинного тоталітаризму, відтак у виході на шлях реальної свободи людини Адже, як відомо, чудовисько Сцила хапало веслярів з кораблів, що пропливали вузькою протокою між Італією і Сицилією, а інше чудовисько Харібда з другого боку протоки, втягуючи в себе на великій відстані воду, поглинало разом з нею самі кораблі, веслярі на кораблях при цьому залишалися «свободними» у своїх діях. Кораблі у даному випадку можуть слугувати алегорією життєвих світів, що породжені відповідним планом Гомейєра (потребами плавання, налагодженим процесом кораблебудування, спокійним, зазвичай, станом моря, тощо). Сцила - алегорією причинної сили, що втручається у внутрішнє, причинне ж життя цих світів, Харібда - алегорією іншого метапричинного впливу - якісно нового, аномального плану Гомейєра, який радикально змінює самі життєві світи, перетворюючи їх у щось невідоме і жахливе. Плавання між ними - це алегорія здатності людини робити вибір у межах життєвих світів, а також і збереження можливості обирати нею самі життєві світи, тобто - алегорія сизигійної свободи.

Сполучення слів «сизигія» і «раціональність» саме по собі характерне і не випадкове. Як засвідчує аналіз, поняття раціональності історично сприймалося у двох головних смислах: як «розумність» і як «співрозмірність», «міра», причому вихідним (у піфагорійців, Евкліда, Прокла) було друге значення (21). Сьогодні ця подвійність є джерелом плутанини в трактуванні самої сутності раціональності. Словосполучення «сизигійна раціональність» усуває цю невизначену ситуацію, оскільки фактично стверджує, що раціональність дійсно є розумністю, але лише у тому випадку, якщо останню, на відміну від інших можливих її тлумачень, розглядати як увідповіднення, співрозмірність, гармонійність, тобто як сизигійність. Отже, раціональність, розглядувана як сизигійність, є одночасно і розумністю.

Оволодіння сизигійною раціональністю - одне з центральних, якщо не центральне питання в розумінні людського існування. Адже можна погодитись з тим, що проблема людської особистості - це проблема співвідношення особистісних форм самореалізацій і надособистісних «мірок» - регуляторів людської діяльності в історичному процесі практики (22). Але цю тезу треба узагальнити, врахувавши, що, по-перше, мова повинна йти про «мірки» не лише історичного процесу, а й про метапричинні чинники підсвідомих, біологічних, фізико-хімічних, взагалі природних впливів на людину, в кінцевому підсумку - впливів усього буття як універсального помешкання людини. По-друге, людська особистість пов”язана не просто з співвідношенням вказаних «мірок» і форм, а з оптимальним їх співвідношенням щодо забезпечення свободи людини. Рух до такого розгляду проблеми раціональності був здійснений в докторській дисертації автора цієї роботи при аналізі єдності і багатоманітності форм раціональності в культурно-історичному процесі. Тут розглянуті нормативно-ціннісні комплекси, які діють як форми раціональності на рівні індивідуальної, надіндивідуальної діяльності людини (як пізнавально-діючі засоби), а також на рівні всього суспільства, де вони функціонують як пізнавально-діючі системи. Як історичні форми раціональності розглянуті типи культур, цивілізації, етноси, історичні епохи. На цій основі раціональність представлена як співвідношення індивідуальної і інституційної форм діяльності, розглянуте питання про перехід індивідуальної діяльності в історичну закономірність (23). Сьогодні подібні теми набули загальноонтологічного значення як синтезна проблема сизигійності людини, про яку йтиметься нижче. В руслі потреби сизигійної раціональності є спроби розібратися в сутності суб”єктних основ буття сучасних суспільств та суб”єкта людства – в питаннях про те, як «спонтанно» виникають певні порядки на основі свободних дій людей, та як при цьому може зберігатися свобода людини (24).