Geum.ru

Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина

Вид материалаДокументы

Содержание


Парадокс «зшивки»
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
самодетермінація тотальності. В найбільш загальному вигляді цей механізм полягає у тому, що зміна стану частини тотальності відносно до тотальності як цілого завжди одночасно означає зміну потоків впливів тотальності на цю частину, що далі змінює стан частини та тотальності і т.д.. Частина може розвиватися як субтотальність, рухатися у межах тотальності без істотних індивідуальних змін, або втрачати свою відносну цілісність розпадатися, розчинятися в тотальності. Так само тотальність поводить себе у більш широкому середовищі.

Тотальний стан і сизигійний механізм започатковуються в тому місці середовища, в якому зміна відношення частини до середовища безпосередньо стикається з зворотним впливом середовища на цю частину і у своїй взаємодії вони поступово можуть виокремлюватися з середовища у якості самодостатнього цілого. Наприклад, людина перебуває у сизигійному стані, рухаючись в потоці людей, тому що кожний її наступний крок змінює поточну ситуацію для неї, а її відповідна реакція на це створює чергову нову позицію і т.д. Інший сизигійний ритм має індивідуальна праця робітника на підприємстві. Його робочі дії постійно співвідносяться з вимогами і впливами адміністрації підприємства і у цих відносинах відбувається розвиток процесу праці робітника на підприємстві - місцевий (акцентований на робітникові) виробничий сизигійний процес. Останній виступає як локальна тотальність (субтотальність) в загальному (тотальному) процесі виробництва. Стан локальної тотальності може виникати і існувати (у тому числі одночасно) в різних місцях тотальності, може поширюватися на всю тотальність і навіть на її умови і середовище. Локальна тотальність може переходить у режим «глобальної» тотальності більш широкого цілого, яке переходить у нестійкий стан метаморфозів (стан морфінгу). Відповідно до цього дія механізму сизигійної самодетермінації поширюється на всю повноту змісту цілого.


Парадокси самодетермінації. Феномен самодетермінації незвичний своєю парадоксальністю. Розглянемо два парадокса, розуміння яких важливе для подальшого аналізу, - парадокс зшивки і парадокс пріоритетності.

Парадокс «зшивки». Йдеться про «зшивку» причинної дії і метапричинного впливу, яка має місце у ході самодетермінації. Сутність парадоксу полягає в наступному: метапричинний вплив на характер спричинення - якісно інший, ніж причинні дії, але цей вплив не може здійснюватися інакше, ніж через причинні дії, бо інших силових чинників немає. Фактично сизигійна самодетермінація може розглядатися як самодетермінація причинна (діюча) і одночасно як метапричинна (формуюча). Тому, щоб розібратися з парадоксом «зшивки», доцільно розглядати її як поєднання моментів самоспричинення і самоформування.

Самоспричинення. Якщо подивитись на механізм самодетермінації тотальності з точки зору причинних дій, то самоспричинення полягатиме у тому, що в тотальності будь-яка місцева причинна дія у межах тотальності викликає зустрічну зміну причинних же дій з боку тотальності на цю місцеву причинну ситуацію. Отже, в тотальності кожний причинний акт має подвійний, причинно-причинний характер: місцева причинна дія одночасно «вмикає» новий режим причинних впливів з боку тотальності на себе. Це тягне за собою цілу низку неперервних причинних (силових) узогджень частин тотальності між собою у вигляді диверсизацій змісту тотальності і гри енергетично-інформаційних відносин в ній. Самоспричинення розгортається як різноманітні диференціації носіїв змісту, енергій та інформації, і тотальність перебуває у постійному перетворенні-увідповідненні її складових, у своєрідному оновленні-«кипінні» її плинних форм, ззовні виглядає як хаос і може йти до розпаду і самознищення, або зберігатись завдяки процесам самоорганізації, які також виникають і про які мова далі.

Стан «кипіння» постає як не просто носій різних можливостей самоспричинення, а як субстанція, яка потенційно здатна породжувати нові індивідуальні форми існування. Зокрема, субстанційний момент має місце у вигляді різноманітних віртуальних утворень - флуктуацій, чи мезоформ - в будь-якому перехідному процесі. Механізм самоспричинення - атрибутивна риса будь-якої субстанції. Можна навіть використовувати цю тезу як критерій: явища перебувають у відношенні спільного сизигійного самоспричинення (силового взаємоузгодження) тоді, коли вони є формами прояву однієї субстанції. Інакше кажучи, передумовою підтримання сизигійного самоспричинення є стан постійної, хоч і змінної за характером, субстанційності. Плинність цього стану продовжується, поки процеси диверсизації превалюють над процесами спонтанних породжень нових тимчасових форм буття. Але з часом, якщо процес не дифундує в навколишнє середовище, від зупиняється на стані нестійкої рівноваги зустрічних процесів диверсизації і флуктуацій (породжень нових форм). З цього моменту субстанційні зміни залишаються на відносно незмінному рівні, з якого може початися процес дійсної організації. Субстанція, що дійшла цього стану, виступає як субстанція оновлення.

Тотальність як субстанція оновлення, не маючи незмінного змісту і стійких за якістю і інтенсивностю відносин, породжує і поглинає різні форми частковості, тим не менше має відносно стійкий характер і існує за певними законами. Як було з”ясовано раніше (18, с.91-104), субстанційний стан оновлення має ряд важливих характеристик. Головними з них є:
  • рефлексивність - відсутність абсолютних розмежувань на провідні і підлеглі сторони, центр і періферію, що означає ототожнення суб»єктних і об”єктних змін і стан нестійкої і плинної інформаційно-енергетичної рівноваги, який весь час зміщується у ході змістовних дрейфів субстанції оновлення;
  • чутливість до найменших порушень нестійкого стану субстанційної рівноваги, останні викликають зміну стану як цілого;
  • синхронний вплив на усі (у тому числі якісно різноманітні) форми прояву субстанції, у випадку порушення її рівноваги хоч би в одній ланці;
  • відображення, завдяки якому будь який субстанційний фрагмент несе інформацію про субстанцію як ціле. Кожний онтичний прояв субстанції, як і всі її онтичні форми разом взяті, є та ж сама субстанція, яка лише проявляється різним чином. Субстанція є не тотожність однакового, а рухома єдність різноманітного.

Причинно-причинна субстанція подібна до «горіння» вогню Геракліта, у якому зникають і з якого виринають плинні форми. В абстрактній картині всезагального гераклітівського потоку ці форми скоріше є можливостями форм, ніж самі форми. Але в реальних конкретних ситуаціях субстанція не зупиняється на плинному рівні і не завжди веде до дифузіювання в навколишній світ. Вона самоорганізується і породжує відносно довершені, актуальні життєві світи буття. Навіть гераклітів вогонь, якщо його ідею не доводити до кратилівського абсурду, існує через породження і поглинання цілком конкретних речей сущого. Як саме речі з стану можливості сублімуються в актуальне буття? Що викликає перехід причинно-причинного хаосу у стан певного порядку? Відповідаючи на ці запитання, згадаймо, що сизигійна самодетермінація не вичерпується самоспричиненням, вона одночасно відбувається і як самоформування. Останнє і відповідає за результат субстанційного «кипіння».

Самоформування. Субстанція, поки вона не перейшла в стан субстанції оновлення, за своєю сутністю має полісубстанційні потенції, кожна з яких може реалізуватись при наявності впливів відповідного навколишнього середовища. Поки таких впливів бракує, процеси диверсизації йдуть далі, їх обсяги і глибина можуть змінюватись, а субстанція, відповідно, приймати вигляд плинних субстанційних станів. Коли ж умови здатні зафіксувати цей процес, субстанція редукується до того чи іншого окремого стану субстанційності як до відносно сталої субстанцїі оновлення, з якої надалі починається рух самоформування. Фактично він починається навіть раніше – ще у ході процесу перетворення полісубстанційного стану в моносубстанційний. Чому таке перетворення відбувається?

Будь-яка реальна субстанція оновлення, як тільки що було зазначено, завжди вміщена у потік впливів цілком певних умов, які утворюють певну картину організаційних дій - план Гомейєра, і тому не може вічно перебувати в нестійкому стані. Хаотичність полісубстанційності і зовнішніх впливів веде спочатку до виникнення лише тимчасових організаційних форм-флуктуацій, які за даних умов швидко зникають. Але поступово з цього хаосу виділяється більш стійкий фон відносин і змін, який вступає у певну рівновагу з планом Гомейєра середовища. Рано чи пізно причинні чинники плану Гомейєра завдяки особливостям механізму функціонування субстанції оновлення, вказаним вище, своїми навіть незначними впливами ефективно спрямовують рух моносубстанції з стану нестійкої онтологічності до актуалізації більш стійких онтичних форм відповідно до характеру причинних впливів плану Гомейєра.

Це відбувається тому, що останні (причинні впливи) існують не самі по собі, а діють відповідно до цього плану, отже метапричинно. Вони здатні це робити, бо хоч і незалежні один від одного, але діють сукупно (масовим чином) і в цій сукупній дії кожний забезпечує відображення певної перспективи плану Гомейєра, а всі разом – плану в цілому. Отже, метапричинний вплив плану Гомейєра може реалізуватися через причинні дії тому, що самі ці дії, будучи неорганізованими між собою, мають організований характер щодо цього плану. Парадокс зшивки розв”язується тим, що хоч причинні дії плану Гомейєра самі по собі не несуть метапричинного впливу умов, але за рахунок того, що кожна з цих дій несе специфічну (часткову) інформацію про план, їх сукупна дія виявляється його силовою копією, яка і виступає як метапричинний вплив. Силова копія забезпечується причинними діями, але не редукується до них.

До цього треба додати, що умови, які породжують план Гомейєра, існують не як щось просте і лише наявне. Як зазначалося раніше, вони є різнобарв”ям цілого ландшафту метапричинних впливів, який має у даному місці не лише безпосередньо діючий, а й схований за багатьма опосередкуваннями ієрархизований характер. Прояви метапричин співвіднесені у кожному місці таким чином, що їх значення на тому чи іншому етапі субстанційного життя у цьому місці є різним: одні відіграють у поточній ситуації провідну роль (виступають як вияви дії головного, актуального плану Гомейєра), інші в той же момент не мають провідного значення, можуть бути визначені як віртуальні. Вони також присутні, але у плинному та невизначальному вигляді, і хоч на відміну від відсутніх і неможливих чинників, об”єктивно існують і виявляють себе в окремих подіях місцевого життя, але лише як знаки і сигнали інших життєвих світів і можливостей, як натяки на нове майбутнє, чи як залишки минулого - мають не генерологічний (актуально здійснений), а парсичний (лише можливий) характер. Дія віртуальних планів, на відміну від системного визначального характеру дій провідного плану Гомейєра, присутня як випадкова, неузгоджена, її прояви мають характер довільних, закодованих, інколи незвичних і аномальних втручань в існуючий генерологічний порядок, як щось спонтанне, що потім так само спонтанно зникає, не змінюючи вирішальним чином ходу місцевих процесів (у фізиці віртуальними частинками називають незвичні носії взаємодій у квантових процесах, для яких не виконуються звичні закономірності співвідносин між енергією і імпульсом, внаслідок чого вони навіть не піддаються спостереженню). У ситуації віртуальних випадковостей на перше місце виходить стабільний провідний план Гомейєра, який визначає картину онтичності у даний момент і саме тому і є провідним.

Проте, і це принципово важливо, у ході субстанційних перетворень і поширення масштабів субстанції оновлення віртуальні плани можуть виходити на перше місце і ставати провідними. Те, що було випадковим і аномальним стає моментом стійкого комплесного впливу, закодоване декодується. Відповідно до цього нового визначального впливу субстанція починає «перетікати» в інший стан і інакше поводитись у своїх причинних діях. Отже, причинно-причинна динаміка залежить від формуючого характеру дій умов різного порядку, і разом з зміною цього порядку, перш за все - зміною провідних планів Гомейєра, - істотно перетворюється. Здійснення причинно-причинного процесу одночасно постає і як формуючий рух. Тому причинно-причинний процес одночасно виступає як причинно-метапричинний.

Парадокс пріоритетності. Цей парадокс випливає з розглянутої картини причинно-метапричинної «зшивки». Його сутність полягає у тому, що механізм «зшивки» надає провідну роль метапричинному впливу з боку зовнішніх умов, тоді як самодетермінація за самою своєю сутністю передбачає провідну роль внутрішніх чинників. Дійсно, субстанційні перетворення не ведуть до розпаду субстанції тому, що відбуваються у межах більш широкого цілого, яке, власне, і стає організуючим чинником. Але яке відношення така картина має до самоорганізації тотальності? Це стара проблема «зовнішнє-внутрішнє», яка, наприклад, в біології постає як проблема автогенезу і ектогенезу.

У відповіді на це питання треба розрізняти етап формування тотальності і етап її подальшого розвитку. На етапі формування зовнішні впливи насправді відіграють провідну роль. Адже тотальність завжди виникає в просторі більш широкого цілого і цей процес базується на самості цілого. Остання виникає на перетині потоків впливу ландшафтів універсуму, що утворюють вихідний парсично-генерологічний порядок цілого, на основі якого надалі розгорталися інші його процеси, утворювався розгалужений генерологічний каркас і його парсичний фон. Самість і є парсично-генерологічною єдністю цілого, оскільки саме ця єдність є основою актуального і потенційного моментів подальшого буття цілого. Вона змінюється разом з парсично-генерологічними змінами, але завжди є корінним сутнісним чинником самодостатнього життя цілого у всіх його проявах (у словнику В.Даля (рос.): «самость» - це «самоличность», «одноличность», «подлинность», «истость», «самостоятельность и стойкость»). Але так само самість цілого є основою змін кожного його окремого субстанційного стану, який може утворюватись в ході оновлення цілого. В кінцевому підсумку саме завдяки самості цілого сизигійна самодетермінація на будь-якому рівні його субстанційності постає одночасно не лише як причинно-причинна, а й як формуюча дія. Самість діє як особистий формуючий план цілого, його внутрішній план, що не перестає діяти на протязі всього існування цілого і у межах якого розгортаються і його локальні тотальності (субтотальності). Особистий формуючий план цілого переводить частину віртуальних станів субстанцій у реальні відповідно до власної «генної морфології», нехтуючи тими, які даній морфології не відповідають. Під час формування тотальності внутрішній план цілого є внутрішнім чинником становлення тотальності як його частини. Отже, зовнішня щодо народжуваної тотальності дія плану Гомейєра цілого виявляється для неї і внутрішнім планом, поки процес народжування не завершився.

Що відбувається після виникнення тотальності як самостійної парсично-генерологічної форми з відповідною її власною самістю? Чи переходить у цьому випадку внутрішній план цілого у стан зовнішнього для тотальності? І так, і ні. Адже насправді будь-яка субстанція-тотальність, з одного боку, має свою специфічну самість, але, з другого - як частина зовнішнього цілого вона залишається моментом самості цього цілого, відтак, має його самість також за свою сутнісну, отже внутрішню, підставу. Враховуючи таку ситуацію, можна вважати розв”язанням парадоксу пріоритетності твердження, що самість цілого - настільки ж зовнішня, наскільки і глибинна внутрішня основа буття тотальностей, які у ньому виникають і існують як його частини. Виходить, шо тотальність як частина цілого має два рівні своєї природи - самість власну, і самість цілого, на якій вона базується і яка так само присутня у власній самості, але як її більш глибоке підгрунтя. Це міркування може бути продовжено, якщо ми врахуємо, що самість цілого сама спирається на відповідні ландшафтні підгрунтя і має свою дворівневу будову, щодо глибинного рівня якої можна міркувати так само і т.д. В кінцевому підсумку виходить, що будь-яка самість має ірархізований характер сягаючи своєю найбільш глибокою основою аж до рівня самості всього універсуму. Що стосується впливу цілого на самодетермінацію його тотальностей-частин, то він, таким чином, має подвійний характер - зовнішній як актуально-генерологічний (провідний план Гомейєра), і глибинний внутрішній - як віртуально-парсичний. Частини несуть у собі одночасно актуальний (як зовнішній) і віртуальний (як результат впливу усіх глибин не лише цілого, а й більш широкого ландшафту) відбиток цілого. Тому самість цілого стосовно його частин є одночасно зовнішнім і фундаментальним внутрішнім чинником їх формування і розвитку.

Ця обставина означає не лише зовнішню, а й внутрішню єдність частин цілого скорельованих між собою як генерологічними відносинами, так і парсичною їх узгодженістю з самістю цілого (а через нього - з самістю більш широких ландшафтів і всього універсуму). Таке розуміння механізму формуючої детермінації дозволяє пояснити чому онтичні форми, що породжуються його дією, при всій їх довільності та різноманітті, внутрішньо пов”зані і гармонізовані між собою. Можна сказати конкретніше, що їх зв”язок має подвійний – зовнішній і внутрішній (сутнісний) характер. Зовнішній, у вигляді певної структурованості і пропорційних відносин, і сутнісний - як відображення впливу планів Гомейєра різних рівнів самості цілого і поза нього, у межах і під дією яких ця структурованість формується. Їх взаємовідповідність полягає не лише у наочній морфологічній взаємоприлаштованості (на кшалт майже містичної взаємної підігнаності органів тіла тварини чи людини під час розвитку ембріону і зародку), а у тому, що вони відповідають складній організуючій природі самості цілого, відповідно до якої виникають і розгортаються, і є лише вторинними. Дві елементарні частинки, що виникли в результаті певного квантового процесу і вільно розбігаються в просторі, пов»язані між собою не лише «логічно», чи «імпликативно», а й сизигійно, у тому розумінні, що картина їх розбігання відображує фізичний план мікросвіту як цілого, що їх охоплює у даному русі, і у межах якого вони корелюють одна з другою цілком реально, як вияв (декодування) «морфології» даного плану.

План-самість цілого спрямовує активність тотальностей на породження самостійних онтичних форм як наочних морфологічних розкодувань зосередженої у самості інформації і у відповідності до неї, а через неї і відповідно до ландшафту універсуму. У подальшому породженні онтичних форм самих тотальностей створюються субсамості різноманітних субтотальних форм-підсубстанцій, здатних на подальше самостійне розгортання, при одночасному виявленні нових причинних дій і метапричинних впливів більш високого рівня. З зазначеного ясно, що окрім сизигійного самоспричинення у межах тотальних форм життя цілого у ньому існують і «вертикальне» та «сітьове» сизигійне увідповіднення між самими тотальними та субтотальними формами, що формує ціле як складну морфологічну будівлю, що грунтується на розгортанні і перетвореннях генерологічного каркасу.


Загальна картина самодетермінації. З зазначеного вище складається загальна картина сизигійної самодетермінації, окремі складові якої можна уявити за допомогою наступних положень.

1. Тотальність завжди розгортається в межах впливів ієрархії більш широких цілісностей ландшафтного середовища (аж до універсуму буття) як носіїв сукупності різноякісних (провідного і віртуальних) планів Гомейєра.

2. Причинні дії в межах локальної ситуації тотальності викликають зміну причинних впливів тотальності на цю локальну ситуацію. Характер такої локальної причинно-причинної взаємозалежності формується впливами метапричинних планів Гомейєра більш широкого цілого. Єдність причинних дій і відповідних їм метапричинних впливів зазначених планів виступає як місцева тотальність і як онтична форма.

3. У межах одного цілого можуть виникати і розвиватися (в різні моменти або одночасно) різні тотальності (онтичні форми).

4. Провідні плани Гомейєра можуть мінятися в даному процесі за рахунок виходу віртуальних планів цілого у стан провідних; відповідно до цього зміст тотальності може істотно трансформуватися у вигляді морфологічних перетворень її генерологічного каркаса.

5. Співвідношення локальних подій в окремій тотальності і різних тотальностей в межах цілого, в кінцевому підсумку весь процес перетворення цілого розгортається відповідно до вимог особистого формуючого плану цілого і його тотальностей - їх спільної самості.

6. Ієрархізований характер самості цілого і його тотальностей обумовлює подвійний характер їх сизигійного зв”язку: зовнішній (на рівні провідного плану Гомейєра) і сутнісний (на рівні віртуальних планів).

7. Самість цілого не залишається незмінною, вона модифікується під впливом процесів, що відбувається в цілому (є особливо мобільною на своїх зовнішніх рівнях), хоч і визначає характер спрямування цих процесів відповідно до своїх глибинних порядків.

З цих положень випливає, що при всій різноманітності процесів сизигійної детермінації вони дійсно завжди є процесами увідповіднення частин і цілого, - частин тотальності між собою і з самою тотальністю, тотальностей як частин цілого з самим цілим, а через нього - з іншими ландшафтами бутя, з універсумом. Очевидно також, що сизигійна самодетермінація, як єдність моментів сизигійного самоспричинення і самооформлення, на відміну від одноактової причинної діїї, є багатоманітною у просторі і часі, існує як складний сизигійний