Geum.ru

Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
4.Принципи сизигійної раціональності

Принципи сизигійної раціональності - це свідомі установки людини на використання сизигійної діяльності для вирішення будь-яких своїх завдань з позицій фундаментальних людських норм і цінностей. Щоб слідувати цим нормативно-ціннісним установкам, треба зрозуміти їх сутність, а остання може прояснитися, коли з”ясовуються джерела зазначених чинників. Реально вони завжди присутні в самій сизигійній діяльності людини, оскільки остання ніколи не буває «діяльністю взагалі», а завжди є діяльністю «як» і «для чого». Взагалі, будь-які принципи формуються відповідно до єдиного механізму виникнення методологічних засад: як усвідомлені і свідомо застосовні способи діяльності. Отже, завдання полягає у тому, щоб виявити (вгледіти) іх у самій сизигійній діяльності і усвідомити як відповідні норми і цінності життя.

Згідно з нормативно-ціннісним характером зазначених принципів їх можна розділити на дві групи - технологічні(операційні) і сутнісні. Перші фіксують зовнішні правила сизигійної діяльності, тобто відповідають на питання «як сизигійно діяти?» і стосуються форми сизигійної діяльності людини - її причинної онтики. Вони застосовні до будь-якого виду діяльності і до кожної людини. Сутнісні відбивають регламентацію сизигійної діяльності відповідно до вищих, смислових людських вимог, відповідають на питання «для чого діяти?», вказують на матапричинний онтологічний вимір сизигійних дій у їх відношенні до місця людини в світі. Ці принципи мають ту особливість, що здатні бути індивідуалізовані в суб”єктивні виміри кожної людини окремо в її особистісні і неповторні форми поведінки і життя. Перші як і другі, оскільки вони визначають сизигійність людської діяльності, однаково є принципами раціональності. Але перші мають сенс лише при наявності других, тому другі є визначальними як саме людські. Оскільки ж другі не можуть реалізуватися без перших, перші є необхідними людськими, хоч і недостатніми. Лише у їх єдності (єдності «як» і «для чого») вони здатні бути формами раціональної діяльності людини саме як сизигійної. Розглянемо ці питання докладніше.


А) Технологічні принципи

У виявленні технологічних принципів доцільно відштовхнутися від накопичених конкретних методик сизигійної діяльності - дій, у яких людина - одночасно той, хто вирішує і той, хто діє. Подібних технологій вироблено багато - від завуальованих розгалуженим характером дій людини та опосередкованих інституціями натуральних форм і прийомів індивідуального або сімейного хазяйнування, єдності законодавчої (метапричинної) і виконавчої (причинної) влади в державному самоуправлінні до рафінованих настанов, де проблема, що нас цікавить, розглядається безпосередньо. До останніх належать, наприклад, східні системи бойових мистецтв, зокрема, середньовічні і сучасні правила щодо «шляху воїна» (41) та їх літературні обробки (42), правила і вимоги в інших сферах людської діяльності (на кшалт «системи К.С.Станіславського» щодо роботи актора над собою або принципів виховання А.С.Макаренка), психологічні рекомендації щодо поведінки людини, інструкції для психоаналітиків, методики «корекції особистості» у сфері так званого нейролінгвістичного програмування, що запруднюють сьогодні книжковий ринок, а також всілякого роду практичні побажання карнегіанського типу на усі випадки життя. Проте, не всі розробки другої групи однакові за глибиною проникнення в сизигійний характер раціональності і навіть за рівнем усвідомлення сутності самої сизигійності, а у багатьох випадках мають відверто корисливий і шарлатанський характер.

Зупинимось на одному з найкращих взірців сизигійних (не по назві, а по суті) технологій, створеному у ХVII ст., автор якого на прикладі фехтувального мистецтва сягає метафізичної глибини розуміння сутності питання, що нас цікавить. А нас цікавить найбільш досконала форма поєднання в діяльності людині причинної і метапричинної функцій, тобто онтичного і онтологічного моментів, динаміка самості людини. Дзенський монах Такуан Сохо, який був вчителем непереможного майстра меча Міямото Мусасі, автора відомого трактату про стратегію «Книга п»яти кілець» (виданий у російському перекладі у цитованій збірці (41)), у праці «Листи майстра дзен майстру фехтування» (43) геніально сформулював ряд принципів сизигійної діяльності. Серед них центральний визначений Т.Сохо як принцип «непохитної мудрості», в якому схоплені важливи моменти самості воїна, як одночасно стійкої і гнучкої, такої що метапричинним чином виявляється в зовнішніх діях і поглинає метапричинну інформацію ззовні. Зважаючи на важливе значення концепції Т.Сохо, процитую її головні положення дослівно:

  1. «Что бы вы ни осознавали - нападение противника или ваш выпад в его сторону, движение человека, наносящего удар, или меч, занесенный над вами, положение вашего тела или ход поединка - если ваш ум хоть каким-то образом задержался на этом, ваши движения будут скованы, а значит, противник сможет вас победить» (43, с.31). «Мудрость движется туда, где сосредоточено внимание: вперед или назад, влево или вправо, в десяти направлениях и в восьми точках. Если же внимание нигде не останавливается, говорят, что ум наделен непоколебимостью» (43, с.32). «Видеть перед собой что-то и не позволять вниманию фокусироваться на нем - вот что такое непоколебимость. Ведь как только ум останавливается, рождаются мысли, и в сознании воцаряется хаос. Когда хаос рассеивается, и мысли исчезают, остановившийся ум снова приходит в движение, но при этом пребывает в покое» (43, с.33). «Слово непоколебимая (мудрость - К.В.) подразумевает отсутствие движения» (43, с.32).
  2. «Пребывание означает остановку ума, а остановка ума подразумевает, что сознание задерживается на каком-либо объекте... В буддизме мы называем такую остановку ума заблуждением» (43, с.30, 31)
  3. «Если десять человек, вооруженных мечами, приблизятся к вам, размахивая своим оружием, и вы по очереди отразите каждый меч, не позволяя уму остановиться ни на одном из противников, ваши действия будут безупречны от начала и до конца. Хотя вы при этом действуете десять раз против десяти человек, ваше внимание не задерживается ни на одном из них» (43, с.33).
  4. «Если вы сосредоточите внимание только на одном из листьев дерева, которое вы видите перед собой, вы не увидите всех остальных... Если же ваш взгляд прикован к одному листу, других листьев словно вообще не существует. Человек, который это постиг, не отличается от бодхисатвы по имени Каннон с тысячей рук и тысячей глаз» (43, с.34-35). «Принимая во внимание, что у бодхисатвы по имени Каннон (Каннон - бог или богиня милосердия. В одной из трех традиционных форм это божество изображают с тысячью глаз и тысячью рук - К.В.) тысяча рук и только одно тело, если ум этого существа остановится на одной из рук, например, той, которая держит лук, остальные девятьсот девяносто девять окажутся бесполезными. Каждая из рук выполняет свою функцию лишь потому, что ум не задерживается ни в одном месте.... Такая форма выбрана, чтобы показать, что если непоколебимая мудрость пробуждена и проявляется в действиях, даже если тело имеет тысячу рук, каждая из них будет работать надлежащим образом» (с.34). Один верит, что бодхисатва от рождения наделен тысячью рук и глаз, человек «половинчатой мудрости» удивляется как у существа может быть тысяча глаз, «назовет это ложью и станет жертвой заблуждений»(с.35). Но человек с глубоким пониманием «понимает, что в этом проявляется самая суть буддийского учения» (43, с.35).
  5. «Фудо Ме-о (буквально «непоколебимый просветленный царь». Один из пяти божеств мудрости. В дзэн-буддизме символизирует подлинную природу всех живых существ - К.В.) сжимает рукоять меча правой рукой и держит веревку в левой. Он скалит зубы, а глаза у него пылают от гнева. Его грозный облик возвышается над миром. Он готов сокрушить всех врагов буддийского Закона. От его возмездия нет спасения нигде. Он является защитником буддизма и воплощает в себе непоколебимую мудрость»(с.32). «Считается, что Фудо Ме-о олицетворяет непоколебимый ум и несокрушимое тело. Несокрушимое означает такое тело, для которого нет препятствий» (43, с.33).

У наведених словах є декілька основоположних моментів, що розкривають сутність «непохитної мудрості». Т.Сохо розмежовує розум, що зупинився (такий розум породжує лише окремі думки, і свідомість постає не як ціле, а як хаос думок) і розум, що бачить перед собою дещо, але не дозволяє собі зосередитися на ньому, постійно охоплює ціле, весь час рухається у ньому і тому перебуває у спокої щодо ситуації в цілому У другому випадку стан розуму і характеризується Сохо як «непохитна мудрість». Стан «непохитної мудрості» можна розглядати як сизигійний стан свідомості. Це субстанційний стан готовності до певного спектру рішень і дій відповідно до змін у метапричинному цілому загальної ситуації, здатність спокійно зустрічати те, чого не чекав. Людина, що володіє «непохитною мудрістю», володіє процесом, тому є нездоланною і непорушною. Вона без жаху і здригання дивиться у нескінченність. У цьому вона подібна до бога. Непохитна мудрість - це і стан сизигійної діяльності, оскільки людина в субстанційному дусі одночасно діє, спостерігає свої дії і загальну ситуацію, коригує дії відповідно до неї і створює своїми діями саму ситуацію згідно своїм метапричинним (що йдуть від її самості) бажанням. Зупинка ж свідомості на окремому об”єкті порушує цей стан, переходить на причинний вимір і втрачає метапричинний (сприйняття ситуації як цілісності), означає оману і веде до програшу обставинам (супротивнику).

Але як можна перебувати в такому суперечливому стані - бачити усе, не затримуючи уваги ні на чому? Це - головне питання щодо розуміння технології сизигійної діяльності. Воно принципово важливе, оскільки саме такий стан і складає єдність причинного і метапричинного моментів. Необхідно розглянути наступне. Перше: яким чином людина в екстремальних умовах тотальних змін здатна швидко оцінювати ситуацію і, фактично, з абсолютною точністю - у певний момент і в певному місці - вирішальним чином впливати на хід подій? Друге: наскільки у стані «непохитної мудрості» придатні до використання традиційні методи і регулятиви діяльності і мислення? Зокрема, чи завжди потрібно артикулювати ситуацію у вигляді понять, переводити їх в стан усвідомлення і далі у форму цілі, засобу, результату? Ці питання пов”язані між собою. Відповідь на перше передбачає попередню відповідь на друге. Т.Сохо зосереджує увагу на другому і не особливо обговорює перше. Зосередимось і ми на другому, після чого на його основі, та виходячи з загальних уявлень про закономірності динаміки тотальності, про які йшлося раніше, дамо і відповідь на перше. (Ця відповідь буде зафіксована далі в загальних технологічних принципах сизигійної діяльності). Що стосується другого питання, то з точки зору Т.Сохо, у стані «непохитної мудрості» артикуляція чи вербалізація непотрібні і навіть небезпечні, бо інакше «непохитна мудрість» миттєво редукуватиметься у «розум, що зупинився». Чим розум «непохитної мудрості» відризняється від звичайного дискурсивного розуму? Або: яким чином поза усвідомлюваною формулою «ціль - засіб - результат» можливе свідоме забезпечення гармонійної (сизигійно-раціональної) поведінки людини?

Натяк на відповідь дають ситуації ефективних інтуїтивних дій і стихійних усувань джерел сизигійної невідповідності без переведення ситуації у поняття і міркування, без означення потреб і формування чітких цілей. В подібних випадках свідомість де-факто нерефлексивна, підпорядкована забезпеченню негайних дій, які визначаються не логікою людини, а змінами ситауції, йдуть за ними, бо інакше останні виходять з під контролю. Сам контроль тут має не традиційно свідомий, а ситуативно-дійовий характер. Точніше, свідомість «працює» тут на рівні загального розуміння необхідності виживання, а не у формі розрахунку конкретних засобів кожного кроку його здійснення, оскільки попередні розрахунки не мають сенсу і навіть шкідливі із-за плинності подій. Це стан, коли вищою раціональністю виявляється не міркування, а саме рішення діяти, не пов”язане з попереднім виробленням алгоритму дій, а орієнтованим на «підказки» самого процесу діяльності («треба ув”язатися в бій, а там побачимо» - казав Наполеон). Фактично, це стан реального життя, оскільки ми завжди вимушені діяти, не маючи повної свідомої інформації про світ і його впливи на ситуацію, в якій перебуваємо у дану мить. Саме тому постійна необхідність робити якійсь вибір навіть в повсякденному житті часто постає не радісним відчуття свободи, а неприємним, обтяжливим і вимушеним обов”язком. Може здатися, що людина тут діє не стільки сизигійно, скільки лише у причинно-причинній функції. Проте, якби це було так, то її поведінка перетворювалася б на повний безлад і викликала б тяжкі наслідки для неї самої. Насправді виявляється, що причина у таких діях якомось чином виступае також і метапричиною, що засвідчується цілком конструктувною результативністю і максимальною продуктивністю дій людини в багатьох подібних випадках, особливо в політиці, військовій справі, міжособистісних стосунках та надзвичайних ситуаціях.

Те, що є позитивного у розглядуваному плані в праці Т.Сохо, можна інтерпретувати наступним чином. Фактично Т.Сохо стверджує, що людина наділена нескінченними можливостями відчувати обставини у повній мірі («має тисячу рук і тисячу очей»). У граничному випадку, це означає, що людина реально відчуває повноту світу всією повнотою своєї самості. У стані «непохитної мудрості» усі її канали зв”язку працюють притаманним їм чином, дозволяючи орієнтуватися одночасно у всій цілісності подій та адекватно реагувати на будь-які позиції відповідно до цілого, вільно, без внутрішніх перешкод переходити з світів одних планів Гомейєра в інші, якщо цього потребує необхідність бачення плинної ситуації як цілісної. У цьому випадку вона діє сизигійно не лише у відносно обмеженому просторі прийняття рішень і дій (як діє, наприклад, оператор у складній технологічній ситуації, авіадиспетчер в екстремальному стані аварійної ситуації з літаком тощо), а і тоді, коли масштаби подій вимагають тримати у свідомості багато різноякісних і багатовимірних, різноамплітудних та резонансних процесів з різною ритмікою, - ситуація, яка імітується, наприклад, у фільмах за участю Брюса Лі та Джекі Чана. (Не випадковими є афоризми Брюса Лі, які наведені у книзі Джона Літтла (44): «Життя - це неперервний процес встановлення зв”язків», «Не можна впорядкувати істину. Робити це - все одно, що намагатися налити в обгортку з бумаги води і надати їй форму», «Будь-яке пізнання в кінцевому рахунку - пізнання самого себе. Спустошіть свій розум. Станьте аморфні. Безформенні. Як вода... Будь водою, мій друже»(44, с.29-31)). У випадку зупинки свідомості лише на окремому об”єкті і «відключення» людини від відчуття інших, людина починає діяти неадекватно цілому, - несизигійно. Так вчиняють «часткові» люди, які намагаються перенести на нові обставини звичні для себе засоби функціонування, так працюють «фахівці», які однобічно сприймають весь світ лише через призму своєї дисципліни, так діють «державні люди», які заклопотані окремими питаннями, упускаючи при цьому їх відповідність цілісному стану суспільства, хоч саме у цьому узгодженні полягає перш за усе їх завдання тощо. Усе це ознаки людської властивості, яка добре відома. Її, якщо вона не показна і не призначена для приховання чогось іншого, називають дурістю. Щось доводити недоумкуватій людині - саме по собі дурна справа, тому що вона не лише не сприймає того, що виходить за межі її розуміння, а й не усвідомлює наявності самої цієї межі. Але тим самим «часткові» люди діють небезпечно і для самих себе, оскільки їх дії натикаються на ті самі обставини, яких вони не здатні усвідомити. Так само дії згаданих оператора і диспетчера, якщо вони некваліфіковані в сизигійному відношенні, невідворотно ведуть ситуацію до катастрофи.

Ясно, що представлена інтерпретація Т.Сохо може бути достатньо евристичною лише за умови володіння нами «тисячею рук і тисячею очей», тобто технологією «відчування повноти світу всією повнотою своєї самості». Як розуміти цей феномен, наскільки він можливий, і чи можливий взагалі ? Щоб теоретично розглядати це питання, треба від метафорики перейти до більш точних визначень. У зв»язку з цим можна, доповнюючи Т.Сохо, запропонувати важливі поняття інтегральної чутливості та інтегрального відчуття людини, щодо смислу і змісту яких можна вести предметну розмову.


Інтегральна чутливість людини (ІЧЛ) - це здатність людини синтетично переживати зміни своїх перспектив у світі, не обов”язково усвідомлюючи це, але використовуючи ці переживання в практичному житті як глибинне джерело здійснення власних діяльнісних інтенцій. Це можливість людини відчувати себе як людиносвітове буття, в якому людина - не лише те, що сприймає світ, а й те, що сприймається світом, це - її здатність бути індикатором рівня і повноти своєї гармонії з світом. Це - властивість переживання не лише психологічно і свідомо, а й тілесно. Моріс Мерло-Понті, досліджуючи феномен фантомних сприйняттів людиною відсутніх органів, дійшов висновку, що мати тіло для людини означає «зрощуватися з певним середовищем, зливатися воєдино з певними проектами і неперервно в них поглиблюватись» (45, с.118). Він пише: «якщо вірно, що я маю усвідомлення мого тіла з точки зору світу, що тіло, перебуваючи в центрі світу, є незримою точкою, до якої звернуті «обличчя» всіх об”єктів, то так само вірно і те, що моє тіло - це вісь світу: я знаю, що у об”єктів багато сторін, оскільки я міг би обійти їх кругом, у цьому сенсі я маю усвідомлення світу за допомогою мого тіла» (45, с.118-119). Цю образну тезу можна висловити більш точно. Завдяки інтегрованості у світ і наявності інтегральної чутливості людина принципово здатна сприймати світ голографічним чином, оскільки, як було доведено раніше, «в залежності від характеру декодування можна бачити світобудову у кожному місці в різних перспективах, тобто з позицій різних місць і часів» (18, с.115). Це перегукується з думкою М.Мерло-Понті, вираженою ним в словах: «щоб нам з”явився абсолютний об”єкт, об”єкт цей повинний стати нескінченністю різних перспектив, що злилися в строго визначенному співіснуванні, і являтися нам ніби в одному-єдиному баченні, що має тисячі поглядів» (45,с.105). (Цікава паралель «тисяч поглядів» М.Мерло-Понті і «тисячи рук і тисячи очей» Т.Сохо). Безпосереднім свідченням реальності інтегральної чутливості людини є наявність у неї таких духовних засобів орієнтації у світі, як віра і надія. Саме інтегральна чутливість є об”єктивною основою їх існування, без неї ці поняття були б просто відсутні в людській мові.

Виявлення інтегральної чутливості людини на практиці виступає у формі інтегрального відчуття (ІВЛ). ІВЛ - не окремий акт «контакту» з світом, а відчування субстанційної єдності людини і світу як процес, який присутній постійно. Тому ІВЛ постає не як «підключення» самості людини до навколишнього і світового контексту, а як суб”єктивне переживання їх постійних взаємозв”язків, яке може бути використане як засіб адекватної орієнтації в світі. Ззовні ІВЛ виявляє себе через безліч форм, зокрема у вигляді реакцій людини на фізичний і хімічний стан середовища (механічну силу, коливання гравітаційної, електричної, магнітної активності, попадання фотону на сітківку ока, переживання жари, холоду, тиску повітря на барабанну перетинку, відчування хімічного складу повітря, води, їжи, тощо), фізіологічні самовідчуття, психологічні переживання, інтуїтивні спалахи свідомості, передчуття, прояви емоцій, афектів, потреб, а також у вигляді невербальної поведінки (експресії обличчя, жестів, тона голосу, рухів тіла, дотику, погляду) тощо, та через мислення, в спілкуванні, в різних видах діяльності людини. Але, хоч ІВЛ виявляється і присутнє у сфері людської фізики, хімії, фізиології, психіки, свідомості і діяльності, воно у своїй сутності не є фізіологічним, психічним, феноменом свідомості, воно - їх субстанція.

ІВЛ - процес синестезійного сприйняття стану життя людини як цілого, незалежно від того, у яких саме конкретних формах і видах це сприйняття здійснюється. Воно може мати характер конкретного відчуття болю в певному органі тіла, але через цей біль сприймається дискомфорт всього тіла і стан людини в світі взагалі. Так само інтегральне відчуття може концентруватися на певній зовнішній ситуації (на розмові з іншою людиною, на певних політичних подіях тощо), але це буде відчуття (і пов»язана з нею поведінка) людини як цілої. ІВЛ - це суб”єктивне виявлення повноти людиносвітності нашого «я» - але не того «я», що є нашою уявою про себе (так званою «я-концепцією»), а «я» як глибинної початкової (америчної) підстави нашого буття, що закладена в нас грунтовніше не лише за нашу психологічну сутність, а й за наше біологічне функціонування. Ця підстава є не лише не нервовою системою, клітиною, сукупністю хромосом або генів, а й не фізико-хімічним комплексом-коацерватом в первісному океані планети, вона є тим, що надає цим утворенням нову якість – життя, чи, навіть, переджиття. Безпосереднє повернення до рівня цієї субстанційної підстави відчуває той, хто перебуває на грані біологічного, або іншого (соціального, а в його межах – політичного, спортивного, активного, тощо) життя у момент, коли вже точно знає, що помирає (у відповідному сенсі) і здатний не лише переживати цей момент, а й усвідомлювати його. В біологічному житті такою підставою є ситуація, що передує формуванню живого зародку людини. Вона виникає в момент зустрічі кодування даного стану метапричинними потоками середовища (процесу інволюції) з початком протилежного руху - розгортання сформованого таким чином кода у самостійні явища (з процесом еволюції). Це момент виникнення інволюційно-еволюційного стану як самостійної якості. З цієї підстави виникає життя, що здатне на подальшу трансформацію в різні організаційні форми-організми. В розвиненому вигляді зазначена підстава є багаторівневою, оскільки, як зазначено, відчуття життя і смерті може стосуватися людини як істоти не лише біологічної, а й соціальної.

Як розглянуто раніше (18, с.156), виникнення інволюційно-еволюційних відносин (в біологічних організмах зовнішніми проявами цього можна вважати становлення асиміляційно-дисимиляційної єдності) означає появу і прояви