Geum.ru

Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
процес. Саме тому об”єктом сизигійного аналізу є не разові дії і ізольовані речі, а комплекси «середовище і тотальності у ньому». Тотальності - цілісності, які несуть визначальні риси самості цілого, в актуалізованому вигляді мають також відносно автономний характер і самодостатні у складі цілого. Ціле ж за рахунок цього здатне зростати у своїй структурованості і встановленні нових провідних зв”язків з навколишнім ландшафтом буття, відповідно - модифікувати свою самість. Процесний характер сизигійного механізму вже привертав до себе увагу. К.Поппер з позицій своєї концепції напередналаштованості зазначав: «весь мировой процес, мир больше не выглядит причинным механизмом – он теперь выглядит разворачивающимся процессом, реализующим одни возможности и раскрывающим новые» (75, с150). В науці у свій час розгорнулася дискусія навколо механізмів генної детермінації, що не закінчена і досі, - про те, чи визначає ген усі, або лише окремі особливості організму. Відомий біолог А.Гурвич писав: «ми зайве намагаємось знайти докази існування дійсного причинного зв»язку між змінами хромосомного апарату і відхиленнями ознак, які здійснилися» (39, с.272). В той же час, заперечуючи, як він казав «телеологічне» визначення гена «по кінцевій меті», а не «по шляху її здійснення», А.Гурвич писав: «Треба визнати, що ... генетика добре зрозуміла, що спадковість - це не лише проблема того, що дано спочатку, але й переважно проблема здійснення цього даного, тобто проблема прогресивного руху розвитку; серед інших результатів хід розвитку приводить і до специфічних ознак, які з деяких причин знаходятся у центрі спільної уваги» (39, с.273-274). Отже, визнаючи непричинний характер впливу гена, Гурвич, однак, не вважає його і телеологічним, надаючи принципового значення підключенню початкових можливостей гена до реального їх здійснення, коли кожний етап здійснення впливає на «включення» чергового кроку реалізації генних потенцій.

Аналогічна ситуація випливає і з аналізу еволюційних процесів біологічного життя, де змінюваність може розглядатися як причинний фактор, а відбір - як метапричинний. К.Лоренц називав «змінюваність» і «відбір» «конструкторами еволюції», взаємодію яких історія «винайшла» і грунтовно випробувала (14, с.92). Знову ж таки ясно, що процес йде таким чином, що після кожної «змінюваності» відбувається новий за якістю «відбір», тобто не лише відбір впливає на змінюваність, а й змінюваність на наступний відбір. Сучасна синергійна концепція «динамічного хаосу» також виходить з розуміння плинного характеру детермінації еволюційних процесів, наслідком чого є те, що прогнозування подій можливе лише на певний обмежений період часу (40). Обидва випадки об”єднує те, що взаємодія причинних і метапричинних факторів у них існує у формі поєднання на кожному кроці різноманіття можливих варіантів нового руху і вибору тих з них, що відповідають впливам місцевих умов, у вигляді еволюції і трансформації як частин, так і цілого. Тому, розглядаючи людську сизигійну діяльність і об”єктивні природні процеси, треба брати до уваги не лише окремі причинно-наслідкові ланки, чи статичне ціле само по собі, а загальний процес детермінації єдності частин і цілого, у саморозгортанні якого вони синтезуються як сизигійний процес. Складність і комплексний характер цієї картини, її постійне оновлення певною мірою пояснюють труднощі з відкриттям та вивченням сизигійного механізму, незважаючи на значні наближення до цього різних дослідників.


З»ясування механізму сизигійної самодетермінації (інші аспекти тоталлогенезу, які не є важливими для даного розгляду, були проаналізовані раніше (18, с.136-161)) фіксує об”єктивні передумови формування сизигійної раціональності і є першим кроком переходу до усвідомлення її сутності. Другим повинний бути аналіз втілення об”єктивного механізму сизигійної самодетермінації в людській діяльності. Він здійснюється в наступній, третій частині. В четвертій частині безпосередньо будуть визначені імперативи сизигійної раціональності. Враховуючи, що сизигійний механізм, сизигійна діяльність і сизигійна раціональність - нетотожні поняття, така логіка аналізу є цілком виправданою.


3.Сизигійна діяльність людини

Специфіка сизигійної діяльності людини на відміну від розглянутої природної сизигійної самодетермінації, яка здійснюється без участі людини («сама по собі»), полягає в тому, що людина в своїх діях не обмежується планами Гомейєра і життєвими світами, які їй «задані» обставинами від народження, або у просторі яких вона опинилася. Вона не чекає їх природних змін, а сама здійснює переходи - як в їх межах так і між ними. В її діяльності на першому місці стоїть не стільки навколишній світ (це випливає хоч би з того, що висока темпоральність її життя відрізняється від більш повільної ритміки вирішальних змін останнього), скільки вона сама, її власна діяльність у світі. Вона постійно залишається епіцентром свого життя. Як казав М. де Унамуно, хоч для універсуму людина - ніщно, для себе вона - усе. Переміщення людини в просторі буття означає трансфер тотальності локального стану її життя, центром і рушійною силою якої вона є. Власними силами будує вона свій життєвий шлях, а на його основі - власний життєвий простір і власний життєвий світ як неповторний ареал свого мешкання в ландшафті універсуму.

Сизигійною людська діяльність є тоді, коли вона контролюється людиною за допомогою особистих метапричинних настанов і імперативів. У стані сизигійної діяльності людина є одночасно організатор і виконавець і тому є самодостатньою, сизигійною людиною. Одночасно, як джерело нових форм поведінки, вона є їх субстанцією. Індивідуальна людська тотальність може втягувати в свій локальний світ і генерувати додатній зміст (інформацію, інших людей, природні речі, культурні форми, організаційні структури, енергію тощо). Як метапричина вона є носієм індивідуальної мети, плану, особистої логіки мислення і практичних технологій. У своєму житті сизигійна людина відіграє провідну роль і тим відрізняється від несизигійних індивідів, які не здатні визначати свій життєвий шлях. Коли кажуть, що головна проблема людини полягає у тому, щоб бути суб”єктом власного життя, то це означає - бути людиною сизигійною. Різні плани Гомейєра і їх життєві світи для сизигійної людини виступають лише засобами і умовами самовиявлення і саморозгортання її причинно-метапричинної сутності. Модифікуючи причинним чином свої відносини до наявного в дану мить плану Гомейєра (змінюючи свій метапричинний стан), або «переключаючись» на інший план Гомейєра (змінюючи свій метапричинний план), людина опиняється в новій причинній і, одночасно, метапричинній ситуації, в якій здійснює наступну дію, що стимулює перехід у нову причинно-метапричинну перспективу і процес іде далі. Питання полягає в тому, як саме він відбувається.

Самодетермінація діяльності людини. Проникнення в сутність самодетермінації сизигійної діяльності людини можна здійснити враховуючи загальний механізм єдності самоспричиняючого і самоформуючого моментів сизигійної самодетермінації, який розкритий вище, врахувавши спеціфіку його дії у випадку діяльності людини.

Самодетермінація діяльності людини має подвійний зміст. З одного боку, вона є такою в особистісному вимірі діяльності, причинні дії якої контролюються метапричинними настановами самої людини і одночасно впливають на них. Саме у цьому процесі виникає локальний стан її тотальності, у якому вона є пануючою стороною. З другого боку, оскільки такий стан людина намагається поширити на більш широку ситуацію, вона стикається з супротивом середовища і виникає питання про самодетермінацію її діяльності як частини навколишнього середовища і світу взагалі. Отже, загальний процес самодетермінації, що нас цікавить, існує у взаємодії особистісної самодетермінації людини з самодетермінацією ситуації «людина-світ», де людина відіграє роль активного чинника. Оскільки провідну роль в обох випадках відіграє діяльнісна сутність людини, доцільно відштовхнутися в подальшому розгляді питання від діяльнісного відношення, незалежно від того, чи має воно локальний характер, чи більш широкий.

Сама по собі діяльність не завжди є сизигійною. Вона не є такою, коли спрацьовує силова причинна методологія, тобто коли дії людини не зустрічають спротиву середовища, «зникають» у ньому як написи на воді. Так само воно не є сизигійним, коли середовище повністю панує над людиною і локальна тотальність її діяльності дуже звужується, а її поширення за даних жорстких умов фактично є неможливим. Сизигійний момент (якість самодетермінації) з”являється лише тоді, коли дія людини викликає спротив середовища, відповідний до дій людини, тобто такий, в якому стає можливим подальше розгортання їх співвідношення, відтак причинні дії людини виявляються одночасно причинними і метапричинними відгуками середовища. Зокрема, самоспричинення відрізняється від односторонньої причинної дії за схемою «ціль-засіб-результат» (Ц-З-Р) тим, що існує ефект дискрепансії - неспівпадіння результату дії з ціллю. Цей ефект означає самостійну причинну «відповідь» середовища на дію людини в той самий момент, коли людина діє на нього. Отже, схема самоспричинення діяльності має вигляд: (Ц-З-Р)Р, де Р - міра дискрепансії, сизигійна частина результату, оскільки вона не визначається цілком людиною, але, з другого боку, хоч не передбачалася людиною, проте адекватна її дії, оскільки викликається саме нею, а не стихійно виявляється середовищем. Взаємодія людини з Р виступає джерелом подальшого розгортання причинних дій з боку людини і адекватних їм причинних неочікуваних «відповідей» з боку середовища і поширення локальної причинно-причинної ситуації на більш широкий ландшафт. Цей процес і виступає як самоспричинення, яке веде ситуацію до різного роду диверсизацій (диференціації цілей, засобів, дій, обгрунтувань, розрізнення і типологізацій пізнавальних ходів людини, членувань самого середовища тощо).

Але самоспричинення, якби справа закінчувалася на ньому, означало б лише безладні виявлення дискрепансії і диверсизацій. Воно не мало б сизигійного змісту, оскільки не доповнювалося б метапричинним, формуючим чинником. Насправді, як було з”ясовано раніше, самоспричинення завжди одночасно є і самоформуванням. Але на відміну від природного самоформування тотальності, яке задається наявним місцевим планом Гомейєра, у випадку діяльності людини ситуація більш складна. Оскільки людина сама змінює місцеві умови, реальне формування здійснюється не окремим планом Гомейєра, а через вплив змінюваних різних планів, в цілому - ландшафтом середовища, у якому людина діє. Отже, формуючі впливи мають більш складний і аморфний, але й менш жорсткий (у плані їх визначальної ролі) характер, а тому залишають людині значно більш широкі можливості причинних дій. В той же час вони спрямовують ці дії відповідно до ландшафтних особливостей - будови середовища, характеру його гетерогенності, внутрішніх відносин і процесів, тощо, хоч людина може помічати це не відразу. Лише значний час опановуючи ландшафт, вона чіткіше усвідомлює, що його причинні «відгуки» мають по відношенню до її причинних дій не випадковий, але й не гомейєрівській, а саме ландшафтний формуючий характер. Вона фіксує, що змінюючи причинним чином своє відношення до середовища (свою перспективу у ньому: ЦРР), вона одночасно змінює і метапричинне відношення середовища до себе. Останнє позначається на характері зовнішніх метапричинних потоків і причинних дій на неї (Р), що, у свою чергу, викликає зміну її перспектив і породжує якісно інші причинні дії з її боку і т.д. Так не лише відбувається самодетермінація діяльності людини, а й усвідомлення цього процесу в різних формах його фіксації в індивідуальній і суспільній пам”яті, які потім використовуються для відтворювання особистого і соціального життя, у тому числі наступними поколіннями. Завдяки цьому в діяльності людини з”являється принципово новий момент - в процесі її розгортання відкриваються нові грані суб”єктивності людини (у вигляді нових переживань, відчуттів, проблем, способів і засобів мислення, уявлень і цілей), поповнюється світ її культури (через переведення нових результатів у засоби життєдіяльності), відбувається подальше пізнавальне і практичне проникнення в об”єктивний світ буття (виявляються усе нові виміри і якості Р) і через таке нарощування багатства суб”єктивності, культури (світу об”єктивованої суб”єктивності людини) і поширення масштабів самої діяльності. Формується життєвий світ людини.

Все було б добре, якби не складалося враження, що разом з розгортанням цього процесу зростає протиріччя: чим більше діє людина, тим більше вона втрачає свою індивідкальність, оскільки хоч вона і живе згідно з власним життєвим світом, але цей світ будується, підтримується і розгортається її ж діями відповідно до впливів (Р) світу зовнішного, тобто визначається останнім. В діяльнісному процесі, якщо зупинитися на зазначеній його картині, втрачається провідна роль людини. Виникає питання, чи є життєвий світ людини дійсно її власним світом? Те, що вона надбала своєю діяльністю і життям, - це вияв її творчості і натхнення, її самовідданих зусиль, чи лише породження зовнішніх обставин, у яких вона опинилась і лише засобом реалізації яких стала? У чому, власне, сутність сизигійної людини - у творчості? пристосовуванні?...

Це протиріччя розв”язується врахуванням актуально-віртуального характеру метапричинних впливів на людину у ході її діяльності. З одного боку, вони йдуть від провідного у даний момент плану Гомейєра локального середовища і більш широких ландшафтів, з другого - від віртуальних планів, що ховаються за ними. Якщо провідний план стосовно людини дійсно має зовнішній характер, то віртуальні є спільними для людини і її оточення, тобто внутрішніми не лише для оточення, а й для людини. Що це означає для людини? Якби діяльність людини визначалася лише провідним планом Гомейєра, вона (діяльність) при всій своїй складності мала б досить фатальний вигляд, близький до біхевіорістської схеми «стимул-реакція», враховуючи хіба що більш плинний характер стимулів, ніж це є у тварин, чи в штучних ситуаціях з людиною. В цій схемі не залишалося б місця індивідуальності самої людини. Була б діяльність без суб”єкта. Відносини (Ц-З-Р)Р будувалися б як автоматичний процес на кшалт дії роботів, здатних до самонавчання за вказаним алгоритмом. В дійсності, навіть в досить простих випадках, повна заданість дій людини відсутня. Не зовнішні впливи є провідними для неї, а вона сама. Наприклад, боксери у ситуаціях, що постійно змінюються на ринзі, часто поводяться хоч і одноманітно (за загальними схемами, що розробляються тренерами), але зовсім не ці схеми викликають захоплення болільників поєдинку. Відомо, що найбільш цікавими є змагання представників різних боксерських стилів. Глядачів приваблює специфіка подій, яка вирізняє учасників бою поміж собою і серед інших. Кожна з сторін у ньому не лише діє, контролює та організує власні дії і дії суперника, а й створює нестандартні ситуації, моментом яких вона є. Вона намагається змінювати їх в такий спосіб, щоб весь час залишатися головним чинником бою як цілого. А це означає контроль подій з точки зору планів певного вищого рівня, які під час усіх поточних перепетій залишаються незмінними як певна глибинна їх стратегія. Боксер організує свої дії у відповідності з останньою. Те, як він це робить, та якою є ця стратегія, і складає головну його особистісну таємницю (можливо і для нього самого), є проблемою для суперника і цікавить болільників. Розглянути її на основі врахування лише феномену розгортання зовнішніх впливів - неможливо.

Зазначений глибинний чинник є для людини органічним і визначальним в її діяльності. Саме завдяки йому не середовище «обирає» людину як «свій» засіб, а людина обирає потрібне їй середовище, хоч без середовища діяльність її неможлива. Такі впливи «вищого порядку» пов”язані з особливим планом Гомейєра – особистим планом Гомейєра самої людини. Хоч він невідривний від людини, але виявляє себе незалежно від її бажань. Його впливи на діяльність формують з окремих дій-фрагментів людини цілісну картину її життя. У своїй об”єктивності він має позасвідомий характер, у ньому закодовані більш-менш стійкі глибинні співвідношення людини і світу, відповідно до яких людина часто діє інтуїтивно і, на перший погляд (з точки зору навіть правил життєвого світу самої людини), невмотивовано. Але така «невмотивованість» виявляється насправді вищою відповідністю людини світові, більш широкому, ніж її власний життєвий світ, завдяки чому вона здатна до трансцендування свого життя за його наявні межі.

Внутрішній план Гомейєра - це те щось, що діє в нас попри наші рішення і інші зовнішні мотиви, причому імперативним чином («я вирішив це зробити, а щось примусило мене діяти інакше», «в останню мить щось зупинило мене», «я інтуїтивно відчув, що треба робити саме так...». Одним словом, як казав Лютер: «на цьому стою і не можу інакше»). Це те, що повністю керує нами, коли свідомість відключена, наприклад задає характер і зміст наших снів, визначає автоматизми і стереотипи нашої поведінки, постійно адаптує біологічні процеси життя нашого тіла до зовнішніх і внутрішніх змін, залишаючись фактором не зовнішнього, а нашого внутрішнього світу. На основі цього «щось» людина, як метапричина, здійснює організацію власних причинних дій і засвоєних у процесі її життєдіяльності стандартних принципів, як власних, так і тих, що походять від зовнішніх умов, зокрема нав»язуються їй суспільством. Так зрозумілий внутрішній план Гомейєра є самістю людини, яка, на відміну від змінюваних зовнішніх щодо неї життєвих світів і їх планів, супроводжує людину все життя, тому що закорінена в універсумі і тому значно більш стійка, ніж вони. Завдяки своїй самості людина має внутрішній «стрижень» (генерологічний каркас), на якому як на субстанційній основі під впливом зовнішнього середовища формуються риси її характеру, відчуття, емоції, притаманні ій психологічні особливості загальної поведінки, - те, що її робить саме такою, як вона є. В її самості закодований не лише світ, у ландшафті якого вона безпосередньо з”явилась до життя - гени батьків та материнська утроба, сімейно-побутові обставини, найближче соціальне і природне середовище, а й стан інших більш широких і якісно різних просторів - соціального, духовно-пізнавального, географічного, фізичного, аж до розташування планет і зірок на небосхилі тощо.

З зазначеного випливає важлива обставина: у процесі діяльнісної причинної взаємодії людини з середовищем людина перебуває на перетині двох планів Гомейєра - зовнішніх, які пов»язані з середовищем і змінюються в процесі діяльності, і внутрішнього відносно незмінного плана - самості людини. Таємниця сизигійної діяльності людини пов”язана з механізмом цього перетину. У чому він полягає? Внутрішній план (самість) людини визначає характер її причинних дій на середовище, завдяки чому визначає і власний життєвий світ і через це розкриває, декодує себе і кодує середовище. З другого боку, впливи зовнішнього плану формують саму людину (закодовуються в її самості) і, через неї ж, - кодують і її життєвий світ. Отже, людина перебуває в центрі двох зустрічних процесів. - модифікування (кодування) її самості відповідно до метапричинного впливу середовища, і декодування її самості в зовнішньому життєвому світі через зміну (кодування) середовища, перетворення останнього в життєвий світ людини. Зовнішня життєдіяльність людини внутрішньо переживається нею як суперечлива і багаторівнева динаміка її самості - модифікування (кодування) її самості і її розкриття (декодування), які відбуваються одночасно. Діяльність є сизигійною, коли кодування відбувається відповідно декодуванню і навпаки, отже, коли реалізуючи себе, людина відкриває нові перспективи, а у ході освоєння нових перспектив, збагачує себе і набуває нових можливостей реалізації. В результаті всього цього процес і має самодетермінований характер.

В загальному випадку сизигійність означає ситуацію співпадіння причинної дії і метапричинного впливу. У випадку діяльності людини має місце незвична ситуація. Причинні дії породжуються самістю людини, а тому є також і метапричинними по відношенню до самих себе. Але по відношенню до середовища вони дійсно є причинними, а метапричинними відносно них є в даному випадку вплив на людину соціального і природного середовища. Тоді стосовно діяльності в цілому співпадіння причинності і метапричинності означає ситуацію, коли причинні дії людини (як метапричинні прояви її самості) є одночасно метапричинними до діяльності як цілого, оскільки викликають метапричинні відгуки ландшафта. Інакше кажучи, сизигійною діяльність є тоді, коли прояв внутрішнього плану Гомейєра людини одночасно означає зворотний відповідний вплив зовнішнього метапричинного ландшафтного плану середовища. Динаміка самості людини у цьому випадку перебуває у стані інволюційно-еволюційної єдності і відносної рівноваги. Це є стан взаємовідповідності протилежних процесів - а)втягування людиною в себе нової метапричинної (організаційної) інформації ззовні, згортання її як потенції людської самості (процес кодування, інволюції); б)розгортання наявних потенцій самості людини також як метапричинної (організаційної) у життєвому світі людини (процес декодування, еволюції). Отже, в сизигійній діяльності відбувається постійний обмін різнотиповою організаційною інформацією між людиною та середовищем. Діяльність є сизигійною, коли цей обмін взаємовідповідний, тобто рух в одну сторону одночасно є рухом в протилежну і навпаки, коли дія людини викликає непередбачувану реакцію середовища, але адекватну їй - таку, що вона дійсно викликана безпосередньо дією людини і, крім того, не закриває, а відкриває безпосередні ж можливості нової дії людини. Інакше кажучи, сизигійні дії людини завжди залишають можливість подальшого розгортання діяльності, збереження її як такої, поки це є доцільним з точки зору сизигійності життя людини. За цим йдуть всі інші процеси - взаємоперетворення актуальних і віртуальних планів Гомейєра, перехід самості людини в зовнішнї її втілення і зовнішнього світу у внутрішній світ самості людини, зустрічні процеси її еволюції і інволюції, взаємопереходи онтичного і субстанційного буття людини. Підвалини самості людини формуються в інших умовах ніж ті, у яких потім відбувається її розкриття, життя людини є постійним розв”язанням цього протиріччя.

Слід зазначити, що поряд з розглянутою динамікою самості важливим є і інший процес, який відбувається паралельно - зростання життєвого світу і його ролі в житті людини. Адже життєвий світ людини одночасно кодує в собі метапричинні впливи самості багатьох людей, а також середовища, зосереджує і нагромаджує в собі все більші потенції - можливості декодування, які починають так само масштабно реалізовуватися. Дана обставина робить його самостійним надлюдським суб”єктом діяльності як самодіяльності, і джерелом впливу на середовище. Це означає, що поряд з людиною і одночасно з нею формується і розвивається більш широка цілісність, частиною якої стає сама людина, - суспільство. Людина виступає як окрема його субтотальність поряд з багатьма іншими. Розкриття її самості починає вирішальним чином опосередковуватися суспільством, а кодування її самості здійснюється вже не лише природним, а й соціальним середовищем і набуває більш складного, ієрархизованого характеру. В процесі декодування її самості на провідну позицію виходять різні її виміри відповідно до того, як змінюються перспективи людини в соціальному життєвому світі, природному середовищі і у відносинах між ними.


Проведений розгляд ззовні може виглядати хоч і правильним, але дещо схоластичним. Цьому є причина, яку тепер треба врахувати. Сизигійна діяльність як діяльність «сама по собі», «як така» залишається сухою абстракцією, поки поза увагою перебуває її суб”єкт - людина. Саме людина своїми діями наповнює життям абстрактні схеми. Настав час показати як вона може свідомо керуватися отриманими висновками і як на практиці дійсно це робить, отже діє як сизигійна людина. Необхідно з”ясувати практичні технології сизигійної діяльності, а також сутність смислів, якими керується сизигійна людина. Навіть за умов випадкового буття сизигійним суб”єктом, у якому кожний з нас буває в житті не один раз, людина не може вважатися свідомим суб”єктом власного життя, якщо не може утримувати цю ситуацією за власним бажанням. Моменти відчуття людиною органічної єдності з світом і майже абсолютної ясності того, що і як треба робити в дану мить, сьогодні не підкорюються людині, зумовлені лише природним перебігом подій і швидко минають.

З”ясування способів стабільного сизигійного увідповіднення відносин людини з світом у всій їх повноті, до якого людина завжди прагне, потребує переходу від аналізу об”єктивної сизигійної діяльності як такої до розгляду суб”єктивного її виміру - як раціональної сизигійної діяльності. Раціональність - це характеристика суто людська і центрована на людині, вона фіксує особливе місце людини у світі з позицій самої людини. Бути суб”єктом власного життя, діяти сизигійно - значить досягти спроможності діяти у відповідності до принципів сизигійної раціональності, на рівні свідомого використання певних норм, потреб, цілей і смислів буття людини. Четвертий, заключний крок аналізу і полягає в розкритті цих принципів.