Єдність причинних дій І метапричинних впливів вступ Причина І метапричина
| Вид материала | Документы |
- Реферат зісторії війн та збройних конфліктів Тема: Тактика ведення бойових дій у Афганістані, 24.51kb.
- План. Вступ. Історія створення та розвитку Європейського Союзу. Організаційна будова, 315.22kb.
- Назва реферату: Загальна характеристика Масовоінформаційної діяльності Розділ, 370.95kb.
- План дій Україна єс у сфері юстиції, свободи та безпеки, 176.64kb.
- Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами україни частина І. Загальні положення, 1729.24kb.
- Циолковский к. Э. Причина космоса, 718.43kb.
- Удк 371. 315 Ігровий підхід до подання знань в адаптивній навчальній системі з дискретної, 22.88kb.
- План Вступ Силові акції СРСР на міжнародній арені. Хронологія військових дій в дра, 568.06kb.
- О. А. Проблемно-ситуативне навчання як спосіб моделювання дій в екстремальній ситуації, 144.9kb.
- На основі теорії поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна розроблена методика, 27.9kb.
Якщо ентелехіальний стан людини є безпосередньою об”єктивною підставою існування інтегральної чутливості людини, то людина, у свою чергу, є суб”єктивною, також інтегральною формою його вираження. Заломлюючись через інтегральну чутливість людини, вплив універсуму сприймається нею як суб”єктивний момент її власного цілісного буття. Коли М.Мерло-Понті зазначає, що «бачить не око і не душа, а тіло як відкрита цілісність» (47), то це твердження можна віднести лише до суб”єктивної форми, в якій душа виявляється. Насправді саме «душа» є інтегральним чинником відчування ситуації бачення. За допомогою «відкритого тіла» дана ситуація лише створюється. Інтегральне відчуття людини з цієї точки зору є переживанням гармонії чи дисгармонії з світом свого «я» як цілого у вигляді стану ентелехіальних інволюційно-еволюційних процесів у ньому.
Слід відзначити ще одну властивість ІВЛ - як засобу орієнтування людини в світі, що несе в собі імперативний момент. У цьому плані окреме інтегральне відчуття виступає як певний код, ідея - стан, в якому зосереджене не лише актуальне, а й потенційне, можливість подальшого власного розгортання. Через це, якщо ІВЛ і можна назвати мисленням, то це - мислення ідеями, образами і діями. Артикуляція такого мислення, якщо вона здійснюється у вербальній формі, має специфічнй вид пророцтв, віщувань, виголошень, передбачень, повчань, що не передбачають обговорень і додатніх обгрунтувань із-за їх однозначної спрямованості, мають характер даності, очевидності і настанов до безпосереднього виконання, тобто є мовою фіксації і прямих дій. Сизигійні тексти, не обов”язково лише філософські, вирізняються тим, що майже кожне речення в них є якісно новим, є ідеєю, яку можна окремо обговорювати і розгортати в концепцію і дослідження. А перехід від одного висловлювання до другого постає як харизматичне виголошення істин, яке можна приймати, або не приймати, яким можна захоплюватися, або нехтувати як «клінікою», але з яким не можна не рахуватися як з самобутньою реальністю. Опосередковуючі, дискурсивні способи тут зайві, як непотрібні і хибні дискусії там, де очевидна потреба діяти. Це не шлях послідовного виконання певних процедур, що ведуть до того, чого у нас немає, а спосіб фіксування уваги на потрібному нам, що завжди є з нами, але чого досі ми не помічали. ІВЛ незамінне саме у ситуативному стані дій і неперервно супроводжує їх. Воно є суб”єктивним індикатором об”єктивної сизигійності і може бути лише таким, отже не підмінює і не може підмінювати дискурсивного мислення. З другого боку, і саме ІВЛ не можна підмінити розлогими інтерпретаціями, поясненнями, як і фізичним, хімічним або іншими приладами. Важливе своїм безпосереднім і глибинним характером, а також безперервністю дії ІВЛ є безпосереднім відображенням динаміки реальних потреб людини і їх задоволень, і ніхто, крім самої людини не може засвідчити дану ситуацію з більшою повнотою і мірою адекватності. Саме тому лише інтегральне відчуття здатне бути засобом фіксації людиною свого індивідуального стану в універсумі у дану мить і у даному місці (на відміну від абстрактного стану середньої людини) і бути показником ступеня сизигійного єднання саме цієї людини з середовищем і світом.
Свідомість як головний компонент ІВЛ. Хоч інтегральне відчуття людини не редукується до свідомості, але вона є особливо важливою – людською - його формою. Вона складає центральний момент (епіцентр) інтегрального відчуття і самої здатності інтегральної чутливості людини, тому безпосередньо торкається і питання про сутність «непохитної мудрості». Адже свідомість є видовою ознакою людини (на відміну від тварин), від наявності чи відсутності якої залежить існування останньої як людської істоти і відповідних її атрибутів - мови, абстрактного мислення, почуття кохання, відчуття гумору, самосвідомості тощо. Як момент інтегрального відчуття свдомість є інтегральною характеристикою людини. Ще Платон зазначав, що філософує не лише розум людини, а вся людина. В наш час Ст.Тулмін ту ж думку сформулював так: «фізики, а не фізика «пояснюють» фізичні явища»(48, с163).
Свідомість - феномен, загадковий своїм ідеальним характером. Відомий сучасний дослідник свідомості Джон Серль виділяє чотири властивості свідомості, які потребують пояснення - саме існування свідомості, її інтенціональність, суб”єктивний характер, причинну природу ментальних процесів (49, с.8-9). Ці особливості неможливо пояснити припущенням, що свідомість - це лише «відображення» метапричинного впливу світу на людину, або що це нейродинамічні причинні дії мозку самої людини, як доводить той же Дж. Серль (головну свою тезу він формулює так: «усі ментальні феномени, свідомі або несвідомі, зорові або слухові, болі, лоскотка, сверблячка, думки, усе наше ментальне життя - все це причинно зумовлене процесами, що відбуваються в мозку» (49, с.10)). З сизигійної точки зору для пояснення особливостей свідомості треба враховувати обидва момента. Свідомість людини - це суб”єктивна форма переживання людиною сизигійного (причинно-метапричинного) процесу встановлення відповідності між нейродинамічними процесами її мозку і зовнішньою дійсністю, який відбувається в ході людської життєдіяльності. Причинні нейродинамічні дії в мозку відбуваються у формуючому полі середовища, яким є тілесність людини та її зовнішнє життя. Отже, пояснення місця і сутності двох з чотирьох властивостей свідомості, на які вказав Дж.Серль (її існування та причиннісь), можливе на основі розуміння свідомості як сизигійності.
Оскільки зазначене у наведеному визначенні «встановлення відповідності» сприймається людиною в опосередкованій і закодованій її тілесністю і попередньою свідомістю формі, то ця закодованість вказує на приналежність свідомості лише цьому індивіду, її невідривності від нього, отже, - на її суб”єктивний характер. Отже, свідомість як така – це суб”єктивний процес кодування інтегрального відчуття людини. Так може бути розглянута третя (за Серлем) особливість свідомості - її суб”єктивність. Кодовий характер свідомості зумовлює її функціонування і саме її буття у формі осмислення і означення. У цьому полягає джерело і сутність її інтенціонального характеру (четверта особливість свідомості за Серлем).
Декодування свідомості у зовнішніх проявах відбувається також суб”єктивним чином - як особливі тілесно-духовні дії суб”єкта у вигляді потоків чуттєвих образів, емоцій, понять і дій. З цієї точки зору, образи, емоції і поняття - форми не стільки свідомості, скільки її суб”єктивного декодування даною людиною. Треба розрізняти суб”єктивний характер свідомості і суб”єктивний характер її виявлення. Те, що сьогодні називається свідомістю, є не свідомістю, а лише її проявом - декодуванням. Суб”єктивність людини – одночасно засіб кодування і декодування свідомості. Як така вона має три рівня. Тілесність задає перший рівень. Взаємне увідповіднення емоцій і чуттєвих образів утворює стан психіки (другий рівень). Усі зазначені потоки (емоції, чуттєві образи і поняття), у свою чергу, увідповіднюючись між собою у сфері суб”єктивного, саме і складають самостійну рухому цілісність - власне свідомість, як її сьогодні розуміють (третій рівень суб”єктивності).
Насправді свідомість людина як закодована сутність завжди повніша, ніж вона виявляє себе у декодованих формах своєї поведінки, які б різноманітні і спеціалізовпні останні не були, хоч в нормальному тілесно-духовному стані, хоч у випадку тілесного пошкодження, або порушення психіки чи органів чуттів людини. Як сизигійне відношення людини і світу людини свідомість є субстанцією, що грунтується на діяльнісній єдності людини і світу. Як субстанція вона є субтотальністю людської життєдіяльності і невідривна від останньої як від тотального цілого. Відповідно, їх співвідношення є сизигійним відношенням, в якому свідомість (субтотальна частина), впливаючи на процес діяльності людини (ціле), одночасно впливає і на себе, а зміна характеру діяльності під впливом нових обставин (Р) одночасно змінює і характер свідомості. У цьому процесі увідповіднюються свідомість, нові обставини і сам процес діяльності. Окремо можна сказати про свідомість і життєвий світ людини (культуру). У процесі діяльності людини вони також перебувають в єдності - як відношенні ідеального змісту і об”єктивованої форми, отже у специфічному сизигійному стані між собою як моменти спільної субтотальності життєвого світу людини - соціуму. Останній функціонує за своїми субтотальними законами (опредметнення і розпредметнення, а також виникнення перетворених форми, явища відчуження і боротьби з ними).
Феномен «свідомості-2». З точки зору умов перебування людини у стані «непохитної мудрості» - того, що нас цікавить особливо, - треба звернути увагу ще на один момент проблеми свідомості. Можна говорити про два типи свідомості – про діяльнісну свідомість (С1 - «свідомість-1») і недіяльнісну (С2). Власне свідомість (С1), як було зазначено, існує як породження діяльнісного відношення людини до світу і розгортається як наслідок і умова діяльнісної взаємодії людини з природними, власними біологічними і соціокультурними умовами, а також з виробленими попередньою практикою стереотипами людини. Усе це постійно взаємоузгоджуються в свідомості людини у формі відповідних логічних фігур і правил, обумовлених логікою діяльності і досвіду. Але існують і якісно інші - позадіяльнісні - впливи на свідомість, які формують самостійну особливу сферу свідомості (С2). Це ті дії універсуму, які не інтеріорізовані людською діяльністю і набутою суспільством загальнозначущою свідомістю. Сфера С2 виникає як результат безпосередньої (хоч і опосередкованої тілесністю, психікою і накопиченим до того знанням людини) дії на вже існуючу свідомість з боку різних планів позадіяльнісного світу, не асимильовані свідомою діяльністю людини, не охоплюються і не контролюються нею. Як зазначено в дужках, безпосередність впливу, про яку йдеться, треба розуміти не як позатілесність або позасенсорність (з цієї точки зору вживане при вивченні “аномальних явищ” словосполучення “екстрасенсорне сприйняття” є некоректним), а саме як позадіяльнісний вплив на людину на всіх рівнях і у всіх вимірах останньої. Не більше. Але й не менше. Особливість ситуації з С2 у тому, що цей незвичний вплив сприймається людиною у звичних наявних формах відчуття і мислення, які були сформовані попередньою діяльністю людини, бо інших немає. Відомо ж, що форми чуттєвого сприяняття і раціональні форми мисленя і пізнання людини виробляються і змінюються лише у діяльнісній практиці. Це переконливо засвідчила, зокрема, відома практика і методи навчання сліпоглухонароджених дітей за методикою І.А.Соколянського і А.І. Мещерякова, на що в свій час звернув увагу Е.В.Ільєнков (73).
Як наслідок, позадіяльнісні впливи накладаються на наявний суб”єктивний світ людини у якості зовнішніх його модуляцій і стають окремим компонентом усвідомлюваної людиною причинної суб”єктивності. Ці модуляції, хоч походять не з діяльності людини, але існують в наявних суб”єктивних кодових формах, сприймаються людиною як знайомі за формою і у формі її специфічних емоцій, відчуттів, навіть логічних понять і ідей. Але, не будучи опосередкованими логікою і когнітивними зв”язками мислення людини, вони постають у вигляді ізольованих від концептуалізованого світу людського знання як не лише не усвідомлювані (коли зовнішній вплив здійснюється на нижчі рівні кодування людської суб”єктивності), але й незрозумілі, коли виявляються у формі образно-понятійної свідомості. Отже, сприймаються, але є чужими. Це відбувається тому, що вони відображують не людську діяльність і не обов”язково звичний життєвий світ людини, а ландшафтні позадіяльнісні реалії і феномени довільних планів самого буття, які не адаптуються до духовного світу людини згідно з виробленими людиною смислами.
Зазначені модуляції не можуть сприйматися людиною, якщо в неї не розвинута звичайна свідомість (С1) як якість, і з цієї точки зору вони є вторинною сферою зв”язків людини з світом. Але, з іншого боку, вони первинні в онтологічному плані. Вони не тотожні звичній свідомості і незрозумілі їй, а лише «використовують» останню, аби через неї бути сприйнятими людиною як щось зовсім інше і незвичне для неї. Про наявність феномену «свідомості-2», як модуляції звичайної свідомості, свідчать такі явища, як сновидіння, навіювання, гіпноз (як штучно вилучені з реальної життєдіяльності і свідомо підсилені гіпнотизером безпосередні впливи на психіку людини «зі сторони»), антиципація (здатність людини передбачати наперед підсумок розумової роботи, яка лише повинна бути здійснена). Його визнання робить небезпідставними свідчення про «зомбування» людей, з одного боку, та незвичайні (паранормальні) властивості людської свідомості, з другого. Завдяки останнім людина здатна у звичних формах свідомості свідомо або несвідомо сприймати як звичну, так і незвичну інформацію про світ (так зване екстрасенсорне сприйняття), відчувати себе безпосередньо єдиною з світом, зокрема, отримувати інформацію незалежно від місця просторового перебування і часу існування об»єктів інформації. При цьому поряд з відомими і «звичними» формами С2 - навіюванням, гіпнозом, антиципацією, інтуїцією тощо - до загальної класифікації С2 можна включити і так звані парапсихологічні феномени (телепатія, ясновидіння, передбачення (проскопія), парадіагностика тощо (50, с.128-136)). Інколи диференціація йде далі, наприклад, в телепатії розрізняють: 1. загальне хвилювання, що не спрямоване на певний об»єкт; 2. інформаційно-емоційний імпульс, спрямований на конкретну особу, що супроводжується передчуттям «щось повинно трапитись»; 3. інформацію символічного характеру про події, що пов»язані з певною особою; 4. сприйняття подій, образів і дій (51, с.34-35). По суті, можна казати про вже зафіксовану досить розгалужену структуру сфери С2.
Специфіка цієї сфери полягає у тому, що акти С2 виступають для людини не як форми процесу мислення, а як факти, що вимагають ставлення до себе саме як до таких, і хоч і можуть інтерпретуватись і аналізуватись, але не як гіпотеза чи якась інша форма пізнання і відшукання істини, а як певне явище всесвіту, що хоч і засвідчує себе через код людської суб”єктності і свідомості, але не є її власним феноменом. Таке сприйняття виступає не як момент суб”єктивного шукання істини, а як об”єктивне володіння нею, але в закодованій формі. В.М. Бехтєрєв розрізняв за цією ознакою навіювання і переконування. Він казав, що словесне переконування діє на реципієнта силою логіки і неспростовністю фактів, а навіювання - шляхом безпосереднього перенесення психічних станів однієї людини на іншу. Стоїки називали подібне володіння «осягненням», або «каталептичним («схоплюючим») сприйняттям» (katalepsis - осягнення, сприйняття).(52). А.М.Чанишев у зв”язку з цим звертає увагу на істотний момент: загальною основою каталептичних понять у стоїків є пасивність суб”єкта, який не повинний допускати у сферу сприйняття ніякої суб”єктивності, хоч його стан повинний бути нормальним (від має бути здоровим, тверезим, предмети зручно розташованими для сприйняття тощо) (курсив - К.В.) (53, с.128-129). Тому С2 для людини - не стільки засіб добування знання, скільки знак чи свідоцтво особливостей єдності людини з світом як цілим, який повинний ще інтерпретуватися, але є самоцінним і самодостатнім у своєму значенні як достовірна реальність.
Оскільки результати, отримувані за допомогою С2, виникають раптово, усвідомлюваними у готовому вигляді, вони мають характер інсайту. Оскільки ж вони відбуваються на основі (у формі) наявної свідомості (С1), але поза її визначенням, вони є парсичним щодо неї, тобто нестійкими, фрагментарними у своїй змістовності і образній ясності, полісемантичними у смисловому сенсі, в цілому - аномальними. З точки зору сизигійного розуміння свідомості при всій незвичності подібних феноменів, вони не є надприродними. Їх треба вивчати і застосовувати. Те, що має характер небажаних аномалій і хвороб в ситуації некерованості такими явищами, може відкрити нові перспективи у разі оволодіння ними
Сизигійний стан свідомості. В реальному інтегральному відчуванні С1 і С2 не існують незалежно. Звичайна логіка співіснує з “ірраціональними” моментами С2, як обумовлене причинністю логічне мислення перебуває в контексті непричинного реагування людини на поточні життєві ситуації. Зазначений контекст підтримується віртуальними метапричинними впливами на людину, які сприймаються як аномальні, але формують певні позиції прагматичної віри і уявлення про загальний порядок буття чи структуру відносин найближчого оточення діяльності. Оптимальним є сизигійний стан єдності С1 та С2, у якому причинне мислення (С1) одночасно має метапричинне значення (С2), тобто своїми модуляціями, інсайтами і смисловими зсувами не лише формує моменти власного функціонування, а й несе проблемність і переосмислення у старі позиції причинності. Така єдність може бути визначена як сизигійний стан свідомості. В межах цього стану в окремі моменти пріоритетність С1 або С2 може бути різною. Наприклад, логіка і дискурсивне мислення допомагають орієнтуватись у відносно сталих і одноманітних ситуаціях, свідомість-2 незамінна у плинних процесах і у станах якісних перетворень. Але пізнання, хоч на окремих етапах воно може бути переважно кумулятивним, а на інших - «драмою ідей», в цілому розвивається як сизигійний процес, у якому стани «нормального» розвитку і стани «революцій» перебувають не просто у взамопроникненні, а в сизигійній єдності, яка визначає весь пізнавальний рух. При її відсутності відбувається когнітивний колапс і життя думки завмирає доки ситуація не розблоковується врахуванням альтернативного моменту.
С1 і С2 явним чином перетинаються під час парадигмальних зсувів і у випадках, коли характер і динаміка локальної ситуації дозволяє сприймати її не лише за допомогою не дуже впорядкованої С2, а й за допомогою розтягнутої у часі чіткої логічної аналітики (С1). У цьому випадку недоліки С1 і С2 нейтралізуються їх сильними сторонами, які взаємно доповнюють одна одну. Недолік дискурсивного мислення полягає у тому, що ситуацію як багатоманітне ціле воно часто підмінює сумою частин, або навіть окремими частинами, тобто припускається помилки підміни понять і самих об”єктів уваги. Цей недолік усувається контролем з боку С2, яке діє в цьому випадку у формі «звичної» інтуїції і творчих прозрінь. Неартикульована «непохитна мудрість» у подібних практичних випадках забезпечує корекцію переходів між окремими логічними фігурами і сприяє отриманню потрібних результатів саме тому, що не припускається вказаних зміщень і багатозначності, оскільки адекватна явищу як цілому, а не як сумі його частин. Сизигійна свідомість парадоксальна, але саме тому реальна. Завдяки метапричинній ролі С2 будь-які логічні докази у ній можуть існувати як певний дискурсивний ланцюг, теоретично-раціональне існує лише завдяки «ірраціональному». В той же час, аморфність і полісемантичність метапричинних висновків з боку С2 компенсується дискурсивною формою С1, яка накладається на ці висновки і сприяє їх операціоналізації.
В індивідуальному відчутті людини провідну роль відіграє саме сизигійний стан свідомості. Будучи складною за своєю структурою, оскільки поточні і загальні потреби людини визначаються нескінченною кількістю різних за якістю обставин (які, до того ж перебувають у складних відносинах і змінах), сизигійна свідомість передбачає одночасний розвиток актуального і віртуального, причинного і метапричинного відчування світу. В її розвитку є свої закономірності. Відомо, що сама ступінь чуттєвості до аномального, тобто наявності С2, у різних людей різна, а у тієї самої людини залежить також від багатьох обставин. Але безсумнівно, що в ситуації, коли вирішальну роль відіграє стан свідомості С1, аномальне знання (С2) не має визначального впливу на свідомість, хоч і присутнє в ній, як парсика не має вирішального впливу на генерологію, але завжди існує в генерологічному просторі.
Проте, у відповідності з загальним механізмом парсично-генерологічних (pg-) переходів, у певних критичних ситуаціях ці парсичні впливи можуть ставати провідними і надавати інформацію про ту частину середовища, яка до того була на периферії уваги чи взагалі недосяжною для свідомого сприйняття. Зазначені критичні ситуації можуть виникати особливо за умов нестійкої власної свідомості людини внаслідок її хворобливого розладу або штучного приведення її в екстремальну ситуацію мерехтіння і підвищеної чутливості до парсичних впливів (як це практикують, приміром, дзен-будисти за допомогою вправ з коанами). Аномальне може частково (субтотально) ставати нормою свідомості, утворювати свої локальні генерологічні стереотипи і нову логіку мислення, відсуваючи у цьому локальному просторі свідомості «нормальну» логіку на парсичну періферію. У цьому випадку на межі норми і патології можуть відбуваатися розпад асоціацій, з”являтися такі симптоми, як розірваність мислення, ментизм («наплив думок»), шперрунг («обрив думок») тощо. В той же час, можливі прояви підвищення творчих можливостей людини у цьому стані. Відомо, наприклад, що є різниця між творчим мисленням хворих на шизофренію (саме її ознаки наведені вище), яку не вважають слабоумством, і психічно здоровими людьми, причому у деяких моментах на користь саме хворих, які дають більш оригінальні, нестандартні відповіді, наприклад, у вербальних тестуваннях (74). К.Леві-Строс, розглядаючи “хворе” і “здорове” мислення, казав: “больное и здоровое мышление не противостоят, а дополняют друг друга”(76, с.160-161). При цьому характерними рисами “здорового” він називає потяг до пізнання всесвіту, намагання осягнути сенс неосяжних речей, для нього завжди э явища, які не веріфікуються експериментом. Для “хворого (патологічного)” мислення характерна наявність маси тлумачень і емоційних відгуків, якими споряджається недостатньо багата дійсність. Взаємодія С1 і С2, якщо людина до неї не підготовлена, може призводити до розщеплення, плюралізації або до розпаду свідомості і мислення людини, її деперсоналізації і інших форм психічних розладів. С2 відіграє у цьому випадку роль своєрідного «вірусу», що може знищити свого носія С1. З другого боку розвиток уваги і свідомості людини неможливий без певного впливу аномальних феноменів свідомості і нормальне співіснування альтернативних логік в одній свідомості не є рідкістю. Свідомість М.Лобачевського витримала значне випробування необхідністю суміщення логіки евклідової геометрії і неевклідової, як і свідомість М.Планка при переході від класичної фізики до квантової, а зараз ці суміщення є нормою. Взагалі, висунення проблем, тобто фіксація і розгляд аномалій, в науковому, моральному і інших формах пізнання є безпосередньою умовою їх розвитку.
Стан інтегрального відчуття пов”язаний з керованою взаємодією С1 і С2. Поки що механізми переорієнтації уваги на нові ландшафти і відчуття, які виходять у цьому випадку на перше місце, недостатньо вивчені і використовуються стихійно. Але вони існують, причому не лише у вигляді медитативник практик. Початковим орієнтиром у розгляді цього питання може слугувати та відмічена вище обставина, що хоч аномальні відкриття означають незвичне для людини безпосереднє проникнення у таємниці буття, проте вони, як це трапляється, наприклад, у творчій діяльності вченого чи винахідника, часто відбуваються саме у ході діяльності людини і стимулюються нею. Отже, особливості їх специфічного механізму можна шукати в загальних механізмах сизигійної діяльності як такої. Зокрема, у з”ясуванні питання чому людина взагалі здатна помічати нове (Р) (адже нове не підпадаає під старий її пізнавальний і чуттєвий апарат, бо воно не було б новим), а також чому вона вбачає зв»язок між частиною результату, що відповідає очікуваній цілі, і частиною, яка не відповідає цілі. Адже цілком можливо, що те, що не відповідає цілі, має взагалі незалежну від діяльності людини сутність (54). Тут намічається безпосередня можливість встановлення і вивчення зв»язку між звичною свідомістю і аномальністю. Важливим напрямком у цій роботі може бути аналіз механізмів герменевтичного зсуву, пов”язаних з ними понять контекстуального мислення та «ефекту набору даних» і уявлення про «аперцепуючу масу», яке застосовував ще Й.Гербарт (55). Проте, це не усуває необхідності розробки і більш складних за рівнем закодованості підходів до С2 з позицій її власних закономірностей. Це важливо для отримання можливості широкого і цілеспрямованого бездіяльнісного, отже безпосереднього проникнення в таємниці людиносвітного буття і універсуму. Така можливість надала б радикально нових пізнавальних обріїв, вже хоч би тому, що дозволила б позбавитись фатальної залежності пізнання від рівня розвитку людської історії взагалі і матеріальної бази суспільства зокрема, чи далеко відсунути її, оскільки така залежність була б істотно підірвана.
Чи можливе бездіяльнісне отримання знання? Можливості його пов”язані з тим, що в нестійкому субстанційному стані pg-рівноваги актуально-віртуальної свідомості є різні варіанти її редукції до нових генерологічних форм, тобто до вибору назрілої або потрібної нам картини аномальності. Оскільки в нестійких ситуаціях свідомості значну роль в редукції можуть відігравати навіть несуттєві і випадкові впливи, це можна використовувати, підштовхуючи надзвичайні стани свідомості до потрібного результату (шуканої або бажаної картини аномальності). Людина у цьому випадку здатна перетворювати неістотні впливи на свідомість в тимчасовий центр сублімації потрібних інсайтів, що сприяє перенесенню пріоритету мислення на новий об»єкт уваги і якісно інші світи. Відомо, що для людини, яка, вирішуючи певну проблему, перебуває у стані субстанційної невизначеності, підказкою може бути будь-яка випадковість, річ, подія, властивість тощо. З цієї точки зору, є сенс у діях людей з незвичною (паранормальною) психікою, коли вони, наприклад у випадках цілеспрямованого ясновидіння щодо зниклої людини, використовують для отримання потрібної інформації певні знаки - слова, матеріальні носії (фотокартки, речі цієї людини; наприклад, відома болгарська ясновидиця Пандева-Гущерова Вангелія (Ванга) користувалась для цього шматками цукру, які до того людина повинна була деякий час тримати при собі).
При цьому інформаційні впливи можуть відбуватися на різних рівнях, але чим глибше рівень, тим більш закодованим для розуміння є відповідний образ. Тому навіювання і гіпноз, що відбуваються на найвищих рівнях самості людини - рівнях психіки і свідомості - є найменш опосередкованими формами (оскільки є безпосередньо вербальними та образними) позадіяльнісних впливів на свідомість і найбільш очевидні за результатами, аж до втрати між ними і звичайною свідомістю людини істотних меж (наприклад, у навіюваннях і явищі моди у повсякденних життєвих ситуаціях, в постгіпнотичних впливах). У зв”язку з необхідністю значної роботи по декодуванню інформації в інших випадках виникає потреба в розвитку відповідних семіотичних і семантичних досліджень та математичних засобів обробки великих багатовимірних масивів інформації. За цих умов пізнавальний процес буде набувати якісно нового вигляду, мати не лінійний, а тотальний характер вшир і вглиб, на місце провідного засобу пізнання класичної науки - експерименту вийде цілеспрямована робота з недіяльнісного отримання, декодування і обробки значних обсягів самої різної аномальної інформаціі і її адаптування до життя людини. Наука залишиться, але поступиться місцем більш широкому і глибокому недіяльнісному знанню і тим формам організації його отримання, які знадобляться для цього.
Отже, інтегральне відчуття фундаментальніше і, одночасно, феноменальніше не лише за переживання «когнітивних дисонансів» Л.Фестінгера, фрейдівське індивідуальне підсвідоме, а й за архетипічний рівень юнгівського колективного підсвідомого. Воно синтезує усі форми свого проміжного (добіологічного, біологічного, підсвідомого) і зовнішнього (свідомого, соціального) прояву і переживається нами саме як такий синтезний феномен. Людина - «дещо більше за організм. І особливого роду цілісність, що перевищує єдність нашого тіла, саме і фіксує класичне... поняття душі» (56, с.167). Відчуття життя за допомогою інтегральної чутливості сприймається нами як душевний стан, що репрезентує всю нашу людську тотальність і лише виявляє себе через різні окремі прояви. Порушення внутрішньої взаємовідповідності інволюційно-еволюційних процесів відчувається нами як сигнал відхилення від сизигійності нашого буття, що викликає пригнічений настрій, але в той же час є джерелом мобілізації на відповідні дії. Таке відчування оформлюється як переживання нами станів комфортності (у формах відчуття щастя, кохання, здоров”я, радості, творчого натхнення тощо) і дискомфортності (як біль, хвороба, паганий настрій, депресія, агресивність та інш.), або, по більшості, як проміжні варіанти (спокій, байдужість, зосередженість та інш.).
Але інтегральне відчуття людини як ціле, відрізняється від простого психологічного внутрішнього переживання нею певної події (смерть близької людини, неприємності на роботі тощо) чи тілесного відчуття як простого фізіологічного факту, тим, що вказує не на внутрішній стан людини сам по собі, а, перш за усе, на відношення цього стану до зовнішніх обставин. Тому воно орієнтує людину до виходу за межі самозамикання і самозациклення - до практичної зміни ситуації в напрямку встановлення втраченої нею комфортності. Дефіцит певних метапричинних впливів, або причинних дій, що суб”єктивно сприймається як дискомфортне ІВЛ, виходить назовні і відіграє роль рушійного чинника дій людини. У якій формі це відбувається? Будь-яке порушення інволюційно-еволюційної рівноваги, диспропорцій в будь-яких специфікаціях цих порушень суб”єктивно відчувається людиною як певна