Geum.ru

Розділ І. Теоретичні принципи дослідження кольороназв у сучасній лінгвістиці розділ ІІ

Вид материалаДокументы

Содержание


Тут стояв замурзаний хлопчик, Витираючи синь ожинну”
Блакитне небо
2.3. Семантичні та словотвірні похідні кольороназв в ідіостилі М. Федунця
Подобный материал:
1   2   3

2.2. Хроматичні кольороназви у творчості поета


Хроматичні кольори – це ті кольори та їх відтінки, які ми розрізняємо в спектрі (червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий).

Кольороназва “жовтий” представлена в поетичній мові зрідка – 7 слововживань із корнем жовт-. Це, насамперед, семантика кольору маленьких курчат у травні: “Ранок Вітром ледь-ледь запах, І - як в травні курчата жовті – Онде листя мчить По стежках” [35, 150]; традиційний для осені колір листя: “Ходить сонце, скупіше гріючи, Лист пожовклий вітер зрива” [37, 5]. Для вираження узвичаєної семантики кольору осені автор використовує дієслівну метафору “сусідить з жовтим”, і підсилює колір порівнянням: “Чи вдало кольоріють крони, Сусідить з жовтим як рум’яне? Гойдне ялин важенні дзвони, Світлицю галяви огляне” [33, 238].

Лексеми на позначення жовтого кольору вживаються із негативним значенням “відживаючий”, “старий”, “давній”: “Лишивши тишу небуття І сивий смуток епітафій, Вони приходять – про життя Узнать від жовтих фотографій” [37, 166]; з семантикою смерті: “Пожовкли сторінки, немов кістки Освічують – невинно убієнного” [34, 7].

Кольоратив “золотий” (27 слововживань), пов’язаний із символом сонця, активно функціонує у поетичному мовленні поета-хмельничанина. “Золотий, який своїм кольором нагадує золото; блискучо-жовтий” [3; 644]. Так, іменник “золото” на момент свого виникнення фактично не є кольороназвою, хоча позначає метал конкретного (яскраво-жовтого) кольору. Цей кольоровий тон і є його зовнішньою формою, з якої кристалізується форма внутрішня – порівняльний зворот “жовтий, мов золото”. Звідси й виникнення метафори, наприклад “золота нива”, у якій елемент “жовта” вже є втраченим, проте “золото” отримує значення кольороназви. Лексема “золотий” у поетичних текстах Микола Федунець розвиває значення “кольором подібний до золота” з основою золото- і злато-: “Зупинюсь, наче серце спиню, – Розмело ж як злотаву завісу…” [35, 62]. Образ соняха побудований на прямій асоціації з кольором золота: “І побачив якось він красу – Золотаве соняха суцвіття” [37, 38]; “Підставляв себе, як падав град, Щоб світивсь той сонях золотаво” [37, 38].

Семантика кольоропозначення “золото”, “золотий”, “прозолоть” – це казкова осінь, яка подарувала красу природі: “ Теж стільки буде… всевічна краса. Казка з вітчизни лісів золотої” [37, 34]; “Подарує осінь Золото своє” [37, 36];“Розкішна золотава віхола Завершує прощальні торжества” [33, 19];“Поки ж – листя почало спадати. З липи, і не липове, а золоте” [34, 25]; “Вже берези й граби Першу прозолоть носять” [37, 160].

Кольоратив “золотий” втілює семантику сили і багатства, влади і всемогутності: “Хай золото в тебе, влада – Відмовсь її приручати” [37, 126].

У поетичній мові подолянина лексема “золотий” супроводжує різні поняття, проте усі вони мають позитивну семантику, зокрема, слово уособлюється із золотим ліхтарем: “І слово чесне, неодквітле Несіть, як золотий ліхтар” [37, 109]; досвід складається із дрібних золотих піщинок: “Бо золотих піщинок досвіду Рікою часу не намисто” [37, 178]; талант музиканта – це золоті пальці: “Світло розтікається незримо Від смичка, від пальців золотих” [37, 152].

Часто автор використовує похідні лексеми із суфіксом -ав-, який вказує на неповний вияв ознаки якісного прикметника: “Освітлює мої короткі сни Лукава сутінь кіс твоїх злотавих” [35, 128]; “І пливуть куполи золотаві Попід білими хмар куполами” [35, 87]; “Край ростив тебе, згадай, малого, Під долонями злотавих стріх” [37, 184]. Проте не втрачається позитивна семантика кольороназви.

Для мовного втілення образу звичайної тирси М. Федунець обирає дієслово “золотитись”: “У майстерні золотиться тирса, крапельки живиці на руці” [35, 18] – це своєрідна метафора душевного стану поета, який відчуває свою органічну причетність до природи. Із золотим пов’язаний мотив хлібів, які дозрівають, зерна: “Снопи пручаються, та марні справи – В снопів лиш зерна. Зерна золоті” [36, 10]. Кольороназва, виражена дієсловом, показує вплив природи на неживі предмети: “Вони під сонцем золотили, Коли промінна кожна мить” [37, 14].

“Червоний (11 слововживань) – який має забарвлення одного з основних кольорів спектра, що йде перед оранжевим; кольору крові та його близьких відтінків” [3; 1384].

Широке поширення й особлива значущість червоного кольору в українській традиційній культурі обумовлені його близькістю до вогню і світла. Із прямим значенням ця лексема використовується не так і часто: наприклад, для зображення поверхні, яку освічує сонце під час сходу або заходу: “Закінчується день, Захід такий червоний, аж страшно” [37, 234]; для змалювання кольору яблука: “Червоніє яблуко кругляве, Заховавшись під листочків дах” [35, 15].

Часто, як і належить дитині своєї епохи, М. Федунець пов’язує червоний із радянським минулим як втіленням зла (це, зокрема, і політв’язні сталінських часів, і голодомор): “І голос чується: “Ти не лякайсь... Ми привиди померлих в тридцять третім... Яких червона вигубила власть” [37, 263]; “Із жовтневих перегонів, Із червоних лютих літ Сто одинадцять мільйонів Затягнули на той світ” [33, 38]. Колір, який характеризує ідеального героя: “Червоною долею, вітром полинним під зорі всевічні Тут входив герой” [33, 138] Кольороназва “червоний” в одному рядочку може передавати колір предмета з семантикою переносного й основного значення: “Прапорців на шнурках не було в них червоних, Лиш червоні зірки на кашкетах були” [37, 156].

“Червоний” у символічному значенні – це сигнал небезпеки: “Закінчується день, Захід такий червоний, аж страшно. Наче то кров, Що текла з серця Христа” [37, 233]. Негативна семантика відчувається у слововживанні “червоні язики” (вогонь – руйнівна сила, небезпека, смерть): “За них машину в наступ повела. І раптом – спалах! Язики червоні Із димом обвились довкіл чола” [33, 117].

Автор використовує інновації, що містять відтінки червоного кольору, оскільки саме цей колір має найбільшу спектральну гаму: багрян-(ий), пурпурн-(ий), вогненн-(ий), огненн-(ий). Вогненний колір – це яскраво-червоний колір: “Підняли – і у вічність хмариною Відплива він На друзів плечах. Він в думках попрощався з калиною, А вона багровіє в очах” [33, 115]. Кольороназва багровіє вказує на колір крові, а саме: на кущ, який пов’язує світ мертвих зі світом живих. У хвилину мовчання автор змальовує образ маків, свідків битви, змагання зі страшною силою, які вказують на біль, плач і журбу в білому світі: “Згасали звуки, Вмирали звуки Під сонцем, в маках, В багрянім цвіті. Змовкали трави, Німіли луки У білім світі В крутім столітті” [33, 121].

Колір крові або речей, поверхонь, пофарбованих кров’ю (9 слововживань), у поетичній мові представлений вживанням слів “кривавий”, “закривавлений”.

Важливо зазначити, що колір крові використовується в поезії як символ смерті, революції, кровопролиття: “Стражі ідеї в броньованих шкірах. Крики. Побої. Кривавий майдан.. ” [34, 14]; “Тероризм... Криваві грози.. Дні обламані плачем.. ” [34, 38]. Підсилює семантику тривоги та символізує смерть словосполучення “кривава зоря”: “Шелестить надвечір’я над ранами, Даль кривава зоря застеля. А йому б тільки в небо поглянути, За яким – України земля” [33, 115].

“Синій – який має забарвлення одного з основних кольорів спектра – середній між голубим і фіолетовим” [3; 1123]. На долю кольоративу “синій” у поетичній мові М. Федунця припадає – 32, а блакитного, голубого – 15 слововживань.

У поезії автора прослідковується аналогія у вживанні кольорів: синього, голубого та блакитного. Синій колір для М. Федунця – колір небесної висі, неба, хвиль, туману, вікна, зливи. Сфера використання поетом в його поезії лексем “голубий”, “блакитний” дуже близькі до кругу понять, які характеризуються словом “синій”. Голубий, блакитний кольори традиційно символізують небо, хвилю, річку, простір.

Назва синього кольору вживається в прямому значенні, для позначення кольору обличчя хлопчика, який їв ожину: “ Тут стояв замурзаний хлопчик, Витираючи синь ожинну” [35, 100]; для позначення синього в поезії властива семантика дальності (мабуть, сприяло цьому існування традиційно-фольклорних епітетів) у словосполуках “синє море”, “синє небо”: “І під вітрилом синім неба Сміятись, плакать і любить” [35, 163]; “Стугоніли в полі Зливи навесні, Потім синь було Між обріїв розлито” [35, 164]; “Бо є в тім потреба В бузку, і конвалій, І в синього неба, Де жайвір кружляє” [35, 168]; “Синє по-античному і гоже Небо понад садом тихим днем” [35, 15].

Автор із любов’ю згадує рідний дім, у поетичних рядках звучить захоплення величчю рідної хати: “І згадаються раптом ті дні (Із далекої далечі йтиму), Коли синьою хусткою диму Рідна хата махала мені” [34, 27]; поет радіє, що живе над голубою красою річок: “Я тут живу! Над голубою Красою Горині й Дністра” [34, 28], він вражений водоймами: “Де став поблискує: Вруниться поле озимини, Синьо поблискує став” [37, 159]. Синій колір поет використовує під час опису зовнішності людини, яка знаходиться поряд із джерелом: “Переповнила синь зірниці, Душу щем огорнув мерщій. Завмираю біля криниці, “Здрастуй!” – мовлю в бентезі їй” [37, 73].

Цікаво, що синє у М. Федунця майже недосяжне для людини: “Блакитним туманом Ай-Петрі огорнеться, І день заясніє у синяві зорі” [35, 86]; “Бо є в тім потреба В бузку, і конвалій, І в синього неба, Де жайвір кружляє” [35, 168]. Значення кольору нейтралізується в поетичних метафорах тоді, коли прикметник “синій” поєднується з абстрактними іменниками або з тими поняттями, які не асоціюються з синім кольором. У цьому випадку “синій” має широке значення позитивної емоційної оцінки “легкий”, “ніжний”, “добрий”, “лагідний”, “сумний” тощо: “На вершині, вмитій небесами, Заповів себе похоронить” [35, 83]; “І згадаються раптом ті дні (Із далекої далечі йтиму), Коли синьою хусткою диму Рідна хата махала мені” [34, 27].

У своєму другому вимірі небо символізує нескінченність, праведність, справедливість, радість, щастя, а також духовність, вічність. Синьо-голуба гама в поетичному світі поета набуває особливого значення в розкритті образу неба:

а) небо: “А іноді і потребує його, синього: Бо є в тім потреба В бузку, і конвалій, І в синього неба, Де жайвір кружляє” [35, 168]. Небо набуває кольору прозорості, яка несе семантику радості, творчості, доброти: “На сьогоднішній прогулянці Мав підстави для радості: Небо – прозоре і високе, Яблунева алея – в інеї” [37, 253]; “Небо його творчості – прозоре, Добре і хвилююче до сліз” [37, 269];

б) синє вітрило: “І під вітрилом синім неба Сміятись, плакать і любить” [35, 163];

в) небесна блакить: “І пташка потребує як пташина в небесну блакить, Як вітерець у просвітлений гай, Як джерельце з-під серця землі, Як стеблинка трави до сонця – Так пробиваються одна до одної Душі добрих людей” [37, 239];

г) синь. Ліричний герой радіє так, що хоче обняти Всесвіт: “А кров така, що все на світі Обняти хочеться з добра – Шляхи, дерева, синь у вітті, Над яром хмари перелітні І кручі вічного Дніпра” [35, 140];

д) вись: “Його голос губиться у висі (небо): Долинає голос – не долине, Лиш яскрить розголубіла вись” [35, 83], “Журавлі мої... Понад хатами Знов їх ключ у висі голубій” [37,153];

е) просинь: “А воно просто висне, як просинь – Просинь висне: “ Та вже над оболонню Холодна висне просинь” [35, 64].

Спостерігається образ неба, що структурується різними функціонально-естетичними моделями: а) епітетизована антропоморфізація: “Та вже над оболонню/Холодна висне просинь” [35, 64]; “Забуваєм...через те і маєм Небо повісповане, рябе” [37, 150]; б) метафорично-предметна побутовізація: “Рветься скатерть небес. Вогневиць сяють китиці” [37, 207]; в) колірні ознаки неба передаються епітетами з конкретно − чуттєвим змістом: “Я знову тут. Давно вже синь щедротна Без неї тче зігріті червнем дні” [37, 27]; “А небо – то вогніло, То задивлялось в райдуг перелив” [35, 80].

Наведені контексти демонструють свідоме увиразнення в текстах саме колірної ознаки, яка позначає вільний духовний простір і зберігає свою символічну значущість, не відривається від реального світу. “Мчать вони В голубім щоденні, Гомонять Серед піль і трав” [35, 156]. У словосполученні “голуба днина” передається образ високого, безмежного й чистого неба, яке символічно позначає ліричне почуття героя: “За вікном голубим днини райдужний гомін” [37, 6]. “Як попрощається з землею грім До березня, до голубої днини” [35, 59].

Автор передає колір неба разом із світлоносною барвою (сяяти) − яскравий пейзаж грозового дня: “Рветься скатерть небес. Вогневиць сяють китиці” [37, 207]. Показово, що ці колірні гами пов’язують між собою символічні образи сонця, неба, води, які також проектуються на інтимні переживання, передаючи ніжність і незбагненність, життєдайність: “Як пташина в небесну блакить, Як вітерець у просвітлений гай, Як джерельце з-під серця землі, Як стеблинка трави до сонця –Так пробиваються одна до одної Душі добрих людей” [37, 239].

” Блакитне небо” набуло для українців символічного значення “волі”, “злагоди”, “спокою”, адже саме цей колір є в нашому прапорі: “Шумить довкруг блакитно-жовта злива, І воля, як весна, проймає мить” [33, 16].

У поезії М. Федунець один раз вживає кольороназву “фіолет”, який характеризує колір майдану: “У місті дощ гуманітарний, Майдан лисніє фіолетом” [31, 17].

“Зелений – один з основних кольорів спектра – середній між жовтим та блакитним. Який має колір трави, листя, зелені” [3, 455]. Семантика зеленого кольору (36 слововживань) має як загальномовне, так і індивідуально-авторське значення. Загальномовне значення поняття “зелений” пов’язане з рослинним світом і виявляється в прямому називанні кольору: “З щілин повуживсь дим гіркавий, Вплітаючись в зелену віть” [35, 56]. У поетичній мові М. Федунця особливої художньої значущості набуває гама зеленого кольору, адже художній простір поета – це головним чином луг, поле, іноді ліс, гай − “простір буття”, мікрокосмос, рідне Поділля, де протікає духовне життя ліричного героя: “Твоє – полинові рови, Туману високого нетрі, Зелені пожежі трави І скеля у сніжному светрі” [37, 65]; “Йду давнім лісом – далі й далі В зелені тайнощів буття” [37, 140]; “Голос цей, наче плин пам’ятань Про літа, що назавше зі мною, Коли бігав у казку світань І зеленою дихав травою” [37, 164]; “На пагорбі видніється трави зелена грива” [37, 202]; “Коли здається, що почуєш, – Як проростає трава, Поспішаючи подарувати тобі Першу зелену ніжність” [37, 216]; “Дорогі мені тут колосок, і стерня, І росинка над лугом зеленим” [35, 96]. Зелений колір – ознака всього рослинного світу – асоціюється з життєдайною силою природи: “Він вплітавсь у віття зелене, Снагував глибінь чарівну” [37, 80]. Як відомо, традиційна символіка зеленого кольору пов’язана з життям, молодістю, свіжістю: “Тоді спішу в повнечу вулиць Гукнуть на ранку берегах: – Зелені дні, ви – не минулись, Я перед вами ще в боргах!” [33, 227]. Та автор послуговується лексемами на означення цього кольору в прямому значенні, переважно у змалюванні природних явищ. Найчастотнішими є прикметники – “Усі, від пташечки до звірів, Повідають, кого б не стрів: Зелений світ її довірив Збирать колекцію вітрів” [37, 149]; зокрема, з суфіксом здрібнілості ( -еньк-): “Вже й півроку пройшло, квітень вже зелененьку На берізку-білявку одяг сорочину” [37, 6]. Трапляються кольороназви-дієслова – “Він зеленів поміж трави густої, Квіт чарівний здіймаючи: зірвіть!” [33, 212]; а також іменники “зелень” та “оксамит” – “Він любив у кам'янистих пущах Пружну зелень і вітристу вись” [35, 83]; “І трави всі твої – сумні, зігнулись, зжухли оксамити” [35, 61].

Автор використовує метафоричне порівняння “сохнуть не листки, а немов зелена гімнастерка” − листки тютюну в’януть в той час, коли чоловік втрачає життя (“у той день принесли похоронку”): “Ті листки горнулися до руки, А сама за хвилю – мов отерпла. Їй здалося – сохнуть не листки, А немов зелена гімнастерка” [33, 111].

Індивідуально-авторські образи зеленого неба та трави лугової простежується у рядках: “Біг і раптом завмер Від картини від тої, Щоб її не забути О всякій порі: У зеленому небі Трави лугової Журавлиним ключем – Косарі” [34, 38]. Ліричний герой бачить вічний образ Землі зеленим клубочком: “Земля – мов зелений клубочок, Маленький клубочок − Земля” [35, 144]. Автор оригінально створює символічний образ Батьківщини, яку ніжно любить: “Дорогі мені тут колосок, і стерня, І росинка над лугом зеленим” [35, 96]. Епітетні сполуки підвищують експресивну наповненість поезій: “Голос цей, наче плин пам’ятань Про літа, що назавше зі мною, Коли бігав у казку світань І зеленою дихав травою” [37, 164].

Коричневий колір (1 слововживання) описує туман, який порівнюється з кольором чаю: “У груздів фарфорових блюдечках Туман коричневий, як чай” [34, 19].

Автор використовує порівняння, яке дає змогу краще змалювати красу сосен: – “І сосни, засмаглі на вигрілих дюнах, Неначе дівчата в струмкім хороводі” [37, 30].

Таким чином, серед хроматичних кольорів у поетичному доробку М. Федунця найбільшою продуктивністю виділяються лексеми „синій”, „зелений”, „золотий”. Одиничними слововживаннями характеризуються „коричневий” та „фіолетовий”.

2.3. Семантичні та словотвірні похідні кольороназв в ідіостилі М. Федунця


У мікрополі назв неозначених кольорів важко виділити домінанту, тому його складники доцільно згрупувати, ураховуючи особливості їх семантичного наповнення: 1) номінації, що вказують на наявність кольору (барвистий, кольоровий, цвітастий, рясніти, доливати барв, цвісти, кольоріти) − 23 слововживання; 2) назви, які вказують на відсутність чи втрату забарвлення (безбарвний, вицвілий, тьмяніти) − 3; 3) слова на позначення способу забарвлення реалії (рясніти, міняти кольори, замигтіла веселка, замайоріла райдуга, барвограй, рябий) − 7.

Слід зазначити, що сонце в поетиці М. Федунця у словосполученні “сонячне гніздов’я” асоціюється з коханням: “А ще запроменіє Сонячне гніздов’я Для п’яти літер – Люблю” [35, 119]. Образ сонця застосовуються поетом зазвичай для зображення картин природи з метою створення словесного пейзажу: “Ще одна сонячна дощинка На темному вікні” [37, 32]. У поетичній мові активізується значення “освітлений сонцем, сонячний”: “Я так любив як тісто бродить. Воно за край діжі втікало, А ненька тихо: “Сходить, сходить..” – І в хаті сонячно ставало” [33, 83].

Колір найвищої краси, про яку мріють квіти, передається прислівником красно: “Мріють квіти – красно б зацвісти, Поле – кожна б визріла зернина” [33, 8].

Микола Федорович намагається індивідуально впорядкувати світ та з’ясувати місце людини у безмежному просторі : “Від сонячного плоду, І крутиться Земля, Вже стільки літ Чекаючи На планетну згоду” [33, 12].

Аналізований матеріал дозволяє визначити кілька особливостей функціонування неозначених кольороназв у поезії Федунця. Так, можливо, найбільш показовим щодо цього є номінації першої семантичної групи, що в пейзажних замальовках створюють уявлення про буяння природних барв: “То вінчаються небо й земля. І я бачу, Як барвіється даль, сяє кожна краплина” [35, 31]; “А берег на барви збагачений модні” [37, 30]; “Над усе! – й не зрозуміти, Час який сюди прийшов. Той, коли барвіють квіти, Чи – коли цвіте любов?” [35, 120].

Яскравість пейзажного малюнку досягається оригінальним авторським образним порівнянням, яке передає весняне різнобарв’я: “В кольоровому морі весни Він розшукує нас і бентежить” [37, 164]. Рідко вживана поетом номінація “вицвілий”, що позначає невиразний колір, у контексті передає сумний настрій поезії, сполучаючись із лексемами “поштівка” та “стежка”: “Мокрим небом набрякла бруківка, Сиро – встяж. Сей пейзаж, Наче вицвіла давня поштівка” [37, 205]; “Стежка вицвіла хвіртку в'яже Із порогом низьким дощатим” [35, 100].

М. Федунець використовує слова “рясніти”, “майоріти”, “свіжість кольорів”, “квіт весняний”, “йодом вичаха” не лише для того, щоб опоетизувати красу рідної природи, розкрити романтичний світ ліричного героя, а й щоб показати, оспівати роль людини-творця в квітчанні рідної землі: “Відлунав дощ, Замайоріла райдуга” [37, 233]; “Поглянув униз мимохіть, Де квітів рясніла сім'я [37, 41].

Серед назв неозначених кольорів показовим щодо авторської концептуалізації поетичного простору вживається епітет безцвітно