Geum.ru

Володимир Мельниченко Шевченківська Москва

Вид материалаДокументы

Содержание


А до того — Московщина
Було колись — в Україні
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

А до того — Московщина


Кругом чужі люде…

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються… Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!


Юрій Барабаш, який глибоко дослідив цей феномен, пише:

«Як і в посланні “До Основ’яненка” в “Катерині” тему духовної самотності, “сирітства” поміж “чужими людьми” поєднано з темою “чужини”, а останню чітко визначено як “Московщину”…

Для Шевченка “Московщина” — не просто такий собі “чужий край”, сказати б, “не-батьківщина”, це край ворожий, символічна назва імперії, втілення зловісної тоталітарної, бездушної сили, яка гнобить і особистість, і цілі народи. У тому числі, до речі, й народ російський…

Головна особливість Шевченкової опозиції “батьківщина — чужина” полягає в тому, що вона є величиною константною, структурно-семантичною парадигмою усієї творчості, якісною характеристикою світобачення і художньої свідомості» (Юрій Барабаш. Вибрані студії. Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. С. 410, 412, 414).

Отож, «чужина» втілена Шевченком у Московщині задовго до його приїзду в Москву. Але ж Московщина — не Москва! Впродовж багатьох десятиліть якось не акцентувалося на тому, що в Шевченковій поезії саме Москва стала символом російського гноблення українців, уособленням наруги над українською історією та духовністю лише після першого відвідання міста на початку 1844 року. Акцентувавши й усвідомивши це, ми зрозуміємо, наскільки важливим є дослідження поетового перебування в місті в контексті всієї його поетичної творчості.

В Москві Шевченко написав один-єдиний вірш, але то був «Чигрине, Чигрине...»! Вперше потрапивши в багату, процвітаючу, розкішно відбудовану після наполеонівського нашестя Москву, Шевченко відчув особливо гострий біль за бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богданом Хмельницьким сотенним містом, а потім — гетьманською резиденцією, фактично столицею України!

Любуючись «старим красенем Кремлем», який віками стояв велично-непорушно і виглядав упевнено-сильним, український геній особливо болісно страждав за принижений Москвою Чигирин:

…І про тебе,

Старче малосилий,

Ніхто й слова не промовить,

Ніхто й не покаже,

Де ти стояв? Чого стояв?

І на сміх не скаже!!


Саме після цього поетичного катарсису Шевченко поставив у Москві перед українським народом гірке й болюче питання, на яке ми й досі не відповіли вповні: «За що скородили списами московські ребра??»

Від вірша, народженого в Москві, досі палахкоче в національну свідомість Шевченковою жертовною любов'ю до України:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну

. . . . . . . . . . . . .

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.


Це написано задовго до пронизливих рядків із останньої поезії циклу «В казематі» та вірша «Сон» («Гори мої високії...»), що визначають поетичне осердя Шевченкової безмежної любові до України.

В атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є витоком і причиною бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Нагадаю, що рута є символом привабливості, тож московська отрута була підступно-запаморочливою, притуплююче-дурманною. Не піддатися їй міг тільки геній, і саме Шевченкові випало «запить з московської чаші московську отруту» за весь український народ.

Разом з тим, у Москві Шевченко виявив грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з посіяних його сліз на виораному ним перелозі виростуть… Та читайте самі…

Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.

Може, викую я з його

До старого плуга

Новий леміш і чересло.

І в тяжкі упруги…

Може, зорю переліг той,

А на перелозі…

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне…

І вицідять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!


Отже, вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. Думається мені, що в Москві Шевченко згадав українських козаків із війська гетьмана Петра Сагайдачного, які в 1618 р. стрімко дійшли до самого Кремля в Першопрестольній й, безперечно, могли взяти її штурмом, але відійшли від єдиновірної, православної Москви. В «Чигирині, Чигирині…», написаному в Москві, йшлося про сильну, державну, благородну козацьку кров. Адже Шевченко страждав від того, що не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани. Згадаймо «Івана Підкову» (1839):

Було колись — в Україні


Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.


У вірші «До Основ’яненка» (1839) Шевченко жалів обідрану Україну, що сиротою плаче:

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тілько ворог, що сміється…

Смійся лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —

Слава не поляже.


В останній строфі «Чигрине, Чигрине...» поет назавжди підтвердив це почуття, залишивши затамовану поетичну погрозу та притлумлену, невигубну надію:


Спи Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти,

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.


В «Чигрині, Чигрині…» Москва-місто не згадується, але воно вже фізично присутнє з «московськими ребрами». Та головне — далі. Якщо в «Розритій могилі» (1843) козацька могила, узагальнена до символу «зобов’язливої історичної, родової пам’яті» (Іван Дзюба), страждала від «москаля», то в комедії «Сон», тобто після першого відвідання міста (1844), поет уперше покладає відповідальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.


Згадаймо, що ключова дія цього твору відбувається в царських хоромах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з «московською блекотою». Фактично поет звинувачує Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному «Великому льосі» (1845), який, за словами Івана Дзюби, є «поглибленням символу могили», гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..» Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина