Geum.ru

Володимир Мельниченко Шевченківська Москва

Вид материалаДокументы

Содержание


Про харчування, лікування та міських рознощиків
Гостиному ряду
Про московських губернаторів
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Про харчування, лікування та міських рознощиків



Харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари, магазини та лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні — з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ. Вже в перші приїзди Шевченка в Москву газети рясніли оголошеннями про продаж всього і вся: від різних сортів рослинного масла — макового, соняшникового, гірчичного — «на Тверской близ Охотного ряду в доме г-на Васильчикова, в овощной лавке Григория Семёнова» — до «хальвы (Константинопольское варенье для дессерта) и маслин»; від сушених фруктів у магазині на Нікольській вулиці і грибів в Охотному ряду до фортепіано та коней…

Наприкінці 40 рр. у Москві налічувалося близько 280 магазинів, але незрівнянно більшу роль відігравали лавки. Майже 40 відсотків з них були продуктовими: овочевих — 907, борошняних — 400, м’ясних — 233, рибних — 60, з продажу масла — 46, чайних — 45, бакалійних — 33, кондитерських — 28, фруктових погребів — 46.

Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Москвичам і гостям міста були лавки й магазини в Гостиному ряду, на Тверській, Кузнецькому мосту, М’ясницькій і Нікольській вулицях. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. Чимало вулиць також перетворювалися в базари. Сучасник писав: «Улица московская не в улицу, если на ней нет продажи овощных товаров — иногда с прибавкою рома, виноградных вин и водок… продажи пива и меду с пивным фонтаном из бутылки в стакан на вывеске».

На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором одягу. Петро Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода наполняют московские улицы; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Кавуни моздокські, виноград астраханський!» — волав інший. «Апельсини, апельсини!» — лементував третій. «Лимони!» — надривався його конкурент. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»


Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що поет звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву, Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишиковувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!» Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров… Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

На базарі частенько траплялися крадіжки. Ось хтось ніби ненароком випустив на волю кілька різнобарвних кульок, і публіка, задерши голови, витріщилася на них, та ще й жаліє незграбного покупця… Раптом у натовпі лунає крик: «Батюшки, обікрали!» За ним волає другий, третій… Це ватага карманників витратилася на привабливі кульки, щоб примусити всіх зазіватися…

Про живий Шевченків інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. У 1858 р. Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903) писав: «В пятидесятых годах прошедшего (ХІХ. — В.М.) столетия Москва счита-лась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже згаданий Іван Слонов цікаво розповідав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4—5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які в святкові дні збивалися з ніг. З цією метою використовував свого слугу Андрія й Осип Бодянський, коли відправляв записки й листи Михайлу Погодіну, Степану Шевирьову та ін. Москвичі відразу оцінили нововведення. В перший рік роботи московської пошти до неї поступило понад 160 тис. листів, а наступного року — понад 200 тисяч. Листи приймалися в усіх куточках міста в 120 невеликих лавках. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір, вони були встановлені в десяти кондитерських магазинах. У кінці 50 рр. з’явилися перші почтові марки, а в 60 рр. Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський Московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції та ін. Існувало також відділення поштових карет. Рознесенням листів по місту й у дачні місцевості займалися понад 80 листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста. Відомо, що московською поштою Шевченко користувався в березні 1858 року, принаймні, 12 березня повідомляв Михайла Лазаревського: «З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка». З Москви в Петербург поет відправив тоді два листи Лазаревському.

У 1858 р. в Москві діяли близько півсотні лікарень «цивільного відомства», в яких одночасно лікувалися понад 3,5 тис. чоловік, а також лікарні «воєнного відомства» на більш як 800 осіб стаціонару. Крім того, в місті працювали 10 приватних лікарень при фабриках і заводах, у яких розміщувалося понад 1 тис. чоловік. Діяли також приватні лікарні: гомеопатична, костоправна, водолікувальна, «гальванічний кабінет» та ін. В передмістях нараховувалося 13 повітових лікарень на більш як 200 осіб. Серед великих лікувальних закладів слід відзначити Московську громадську лікарню, Катерининську Преображенську, Маріїнську та Голіцинську лікарні, Імператорську Павловську лікарню, Московський військовий госпіталь, Дитячу та Очну лікарні, Лікарню для чорноробочого класу.

З «Очерков московской жизни» Петра Вістенгофа дізнаємося:

«Главные, господствующие болезни в Москве: горячка, лихорадка, апоплексия, или паралич, подагра, водяная, сухотка, чахотка, цинготная, зубная, насморк, глазная, кашель, обыкновенные простудные припадки, ревматизм, коклюш, золотуха, геморрой, скарлатина, корь, оспа, лишай, ломота и сифилитическая. Болезни развиваются преимущественно в низшем классе между ремесленниками и фабричными; распространению их способствуют безнравственность, неопрятность и часто невозможность лечиться за недостатком средств; к тому же невежды, скрывая первоначальное появление недуга от нерадения, дают ему развиться в высшей степени, предаваясь обычной неумеренности: в питье и пище. Когда же они достигают до совершенного изнеможения, то, по невежеству, не прибегают к докторам, а лечатся у каких-то баб, мужиков и отставных фельдшеров, которые, так сказать, замазывают наружные признаки болезни, давая ей полный разгул в больном теле…»

Якщо взяти березень 1858 року, коли Шевченко хворів у Москві, то за даними «Московской медицинской газеты», спостерігалося певне збільшення кількості захворювань і навіть смертності в місті. Газета невпевнено пояснювала це так: «Несмотря на то, что колебания термометра и барометра были незначительны, внешние атмосферные условия в этом месяце были видимо неблагоприятны. Несколько раннее и неравномерное наступление весны, вскрытие реки, позднее прохождение льда, долго лежавшего под водою, и т.п. обстоятельства, по всему вероятию, содействовали этому».

В березні 1858 року в лікарні Москви поступило 3,9 тис. хворих, а виписалося з них — понад 4,2 тис. чоловік. У воєнних шпиталях знаходилося понад 1 тис. хворих, а до приватних лікарень поступило понад 280 чоловік і виписалося з них більше 300. У березні в Москві померло 1156 чоловік, вражає те, що 775 з них були немовлята й діти. Серед померлих: селян — 463, міщан — 337, дворян — 104, воєнних — 83, купців — 75, дворових людей — 38, людей духовного сану — 28, службовців — 18, іноземців — 10. Статистика зафіксувала, що раптово померли 14 чоловік, вбито було — 3, самовбивств — 4, мертвонароджених — 26.

У віданні Московської ради дитячих притулків знаходилися Олександринський, Миколаївський, Ольгинський, Олександро-Маріїнський, Преснєнський, Яузький, Серпуховський та інші дитячі притулки. Жіноча опіка над бідними здійснювалася через спеціальні відділення практично у всіх дільницях Москви. В місті діяли Московський дім вдів, кілька богоділень і притулків для бідняків. У Москві нараховувалося близько 30 «вільних аптек» і працювала Московська запасна аптека в М’ясницькій дільниці міста на Чистопрудному бульварі.

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша в червні — + 15, 4°. У Петра Вістенгофа знаходимо інші цифри (за шкалою Цельсія): «Климат в Москве умеренный. Зимние морозы достигают до 30°, но продолжаются не долго; редкие жары редко превышают 28°, осень преимущественно бывает сухая и здоровая, весна — почти всегда непостоянная, но редко сопряжена с какими-нибудь поветриями и болезнями. Грозы в течение лета не свирепствуют, среднее число их в году 11. Почти всегда благорастворенный воздух, исключая нескольких удушливых дней во время лета, причиною весьма малой смертности в Москве… »

Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 р.) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз, 1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 приходилося на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нараховувалося до 200 ставків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані вона була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. В місті стояло понад 1200 поліцейських будок.


Про московських губернаторів


Приїзди Шевченка до Москви у 1844 і 1845, 1858 і 1859 рр. випали на час правління в місті трьох губернаторів. Олексій Григорович Щербатов (1777-1848) офіційно став воєнним генерал-губернатором у квітні 1844 року, невдовзі після першого приїзду Шевченка до міста. Проте ці обов’язки він виконував з червня 1843 року, коли тодішній губернатор Дмитро Голіцин, який правив Москвою понад 20 років, поїхав на лікування за кордон. Щербатов залишився в історії як голова комісії, що опікувалася зведенням храма Христа Спасителя та ініціатором святкування в 1847 р. 700-річчя Москви (з того часу це робилося кожні півстоліття). Він також ініціював царський указ про заборону фабрикантам призначати в нічну зміну малолітніх робітників (менше 12 років). За пропозицією Щербатова в 1846 р. була створена комісія по огляду берегових земель і будівництва на них фабрик.

З травня 1848 року і до квітня 1859 року московським воєнним генерал-губернатором був граф Арсеній Андрійович Закревський (1783-1865), колишній фінляндський генерал-губернатор, а затим – міністр внутрішніх справ Росії. Його прізвище зустрічається у Шевченка. 30 червня 1857 року поет записав у щоденнику, що один із його знайомих у засланні «заврался однажды до того, что назвал себя племянником графа Закревского, московского генерал-губернатора...» Закревський здобув недобру пам’ять в ліберальних колах своїм деспотизмом і непримиренністю до нових віянь, отримавши навіть прізвисько «Чурбан-паша». Особливо підозріло Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх «таємним політичним товариством». За часів Закревського був складений поліцейський «Список підозрілих осіб у Москві», в ньому рахувалися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 року. На думку пильного губернатора, друг Шевченка Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Закревський виступив проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що «при Закревському свята Москва стала великомученицею». Борис Чичерін згадував, що Закревський «явился в Москву настоящим типом николаевского генерала, олицетворением всей наглости грубой, невежественной и ничем не сдержанной власти. Он хотел, чтобы вся перед ним трепетало... В Москве водворились необузданный произвол, взяточничество и грязь». Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: «Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле».

Осип Бодянський знав Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті. Лише один раз, у 1856 р., Бодянський занотував історію про якогось чиновника, що поступив «чиновником особых поручений к Московскому генерал-губернатору Закревскому, но и у него везёт ему, как говорит, по излишней прямоте характера. Так или нет, только много наговорил он мне случаев, в коих прямота и правота его выказались, по без всяких для него хороших последствий, т.е. наград и т.п.».

Після Закревського новим воєнним губернатором Москви став відомий меценат і колекціонер, покровитель Бодянського граф Сергій Григорович Строганов (1794-1882), який управляв містом у квітні-вересні 1859 року, саме в цей період – у травні та вересні – Шевченко востаннє двічі ненадовго приїздив у Москву. Строганов особливо цікавий тим, що довгі роки був незмінним головою Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, де секретарем працював Осип Бодянський. З активною допомогою Строганова постійно субсидувалися видання Товариства, в тому числі щорічні «Чтения», в яких Бодянський опублікував багато безцінних документів з історії України. Через день після останнього від’їзду Шевченка з Москви (6 вересня 1859 року) Строганова відкликали в Петербург на посаду головного вихователя спадкоємця престолу.

В той час, коли наприкінці квітня 1861 року в Москві знаходилася труна з прахом Шевченка, воєнним губернатором міста був Павло Олексійович Тучков (1802—1864), за якого в 1862 р. було затверджено «Положення про громадське управління Москвою», що проголосило створення виборних управлінських структур – загальної і розпорядної думи.

В післяшевченковій Москві нараховувалося близько 16 тис. будинків, понад 200 вулиць, 650 провулків, 60 проїздів, 80 площ, а також 14 бульварів і 19 кладовищ.


«Найкультурніша частина Москви»


Важливо вияснити, в який культурний простір потрапляв Шевченко, приїжджаючи в Москву 40 – 50 рр. XIX століття. Правильно буде зосередитися на староарбатському ареалі, який у дореволюційному путівнику по Москві справедливо був названий «найкультурнішою частиною Москви». Тим паче, що саме тут частенько бував і Шевченко, а Бодянський усе життя прожив у ньому.

З другої половини XVIII століття Арбат з прилеглою територією «одворянюється», стає одним з аристократичних районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, а й ті, хто нещодавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто й люди інтелігентських професій — лікарі, професори Московського університету, відкритого в другій половині XVIII століття, юристи та ін. Віссаріон Бєлінський вказав на ще одне джерело поповнення міста освіченими людьми за рахунок вищої знаті: «По смерти Петра Великого Москва сделалась убежищем опальных дворян высшего разряда и местом отдохновения удалившихся от дел вельмож. Вследствие этого она получила какой-то аристократический характер...» Всі ці люди облагороджували Арбат, робили його освіченішим, що мало велике значення для всієї Москви, бо, тоді, як визнавав Михайло Пиляєв, «цілком освічених молодих людей в Москві було небагато, більша частина їх жила в Петербурзі або робила кар’єру в армії». Звичайно, за таких умов всяка концентрація людей з освітою та духовними запитами, тим паче на невеликій території, перетворювала її в окремий острівець культури, який займав велике місце в духовному житті всього міста.

В той же час в арбатському ареалі дедалі більше селилися прозаїки, поети, малярі, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів, професори... Серед них був і Бодянський, який завжди намагався мешкати недалеко від університету. Всіх інтелектуалів притягувала культурна аура Арбату й можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість і привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишившись справжньою оазою російської культури. Петербург дедалі більше сприймався як столиця чиновної і придворної Росії, а Москва — столицею російської культури. Пушкін зазначав: «...Просвещение любит город, где Шувалов основал университет по предначертанию Ломоносова. Московская словесность выше петербургской... Учёность, любовь к искусству и таланты неоспоримо на стороне Москвы...»

Особливо вирізнився район Арбату після розподілу міста на квартали, коли стали помітні їх характерні особливості, в тому числі культурні. Саме тут дедалі помітніше переважала або панувала особлива атмосфера культурних прагнень і вільної думки. В Москві говорили, що за чинами треба направлятися в Петербург, за грошима — в Замоскворіччя, за знаннями й спогадами — на Арбат.

Відвідини Шевченком Москви збігаються в часі з інтенсивним формуванням російської інтелігенції в місті, передусім в арбатському ареалі. В цьому процесі особливу роль відіграло дворянство, яке, за словами Пушкіна, є «необходимым и естественным сословием великого образованного народа». З цього приводу, здається, найкоротше й найточніше написав якось арбатець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства». Сучасні дослідники також наголошують, що в ХІХ та й на початку ХХ століть «більша частина московської творчої (артистичної, художньої, наукової) інтелігенції жили в одному секторі міста... Йде мова про місця, що звалися в Москві “дворянським царством” або “гніздом”». (Г.С. Кнабе. Арбатская цивилизация и арбатский миф. В кн. Москва и московский текст русской культуры. Сборник статей. М.: РГГУ, 1998. С. 141, 142, 143 та ін.).

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати дедалі нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська... Тому інтелігенція наша, пов’язана з панством культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині Москви. Панство, яке частково походженням, а ще більше спадкоємністю сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі та адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки».

У цих рядках заторкнуто ключові обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Арбатознавець Айдер Куркчі на початку 80 рр. минулого століття писав: «Спокойно и просто перетекала Россия в Арбат и обратно... С Арбатом видятся внутренняя непогрешимость чувства, такт, умение вести разговор, желание помнить выражение лица —всё то арбатское, без чего культура российских пространств ХІХ — ХХ веков была бы неполна. Неполна без арбатских особняков, без зелёного и снежного окружения садов, земли».

Особливості життєвого укладу, культурних і розумових можливостей людей інтелектуальних професій, які поселилися й жили на Арбаті, поступово створювали його унікальну атмосферу і неповторний духовний абрис. Сама аура цієї місцевості ніби вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Історія російської культури, передусім останніх двох століть, виразно втілилася, відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді, в Москві не знайти іншої місцевості, з якою було б поєднано стільки славетних імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На Шевченковому віку в арбатському ареалі жили, творили чи бували Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Вяземський, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Загоскін, Салтиков-Щедрін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Аксаков, Олександр Островський, Лев Толстой, Тургенєв, Писемський, Плещеєв, Полонський, Фет...

Для формування духовного феномену Арбату велике значення мало те, що він стверджувався суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнєцького мосту, магазинів зарубіжних фірм і значного впливу іноземців. Це суттєво сприяло тому, що Арбат став справжнім розсадником російської мови й культури. Поет і перекладач Олександр Паліцин писав:


Московский никогда не умолкал Парнас,