Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше дерусифікація її, вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку….
Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу обєднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри.
Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.
Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну жорстокішу і цинічнішу спробу знищення українського православя. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько пяти тисяч українців.
Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя. Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:
Я, митрополит невинною кровю политої Холмщини православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В імя Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!
А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:
Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями….
Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го знову повернутий православним. Затим чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції Вісла, ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії Невинна кров.
7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії
Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї сво?/p>