Наукова і творча спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона)
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
¶ поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували вирізали заражену раком ліву нирку. Зявилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.
І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка Український літературний наголос. І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.
Як згадував у другому числі 1939р. Рідної мови сам І. Огієнко, довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…. І він його знайшов. Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…. Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою.
Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.
21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, зявилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.
А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною. Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, писала С.Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення. Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О.Колесса. Смерть Домініки Огієнкової, відзначив Л.Кобилянський, це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи. Дай Боже, наголошував В. Підгорецький, діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань.
Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:… ціле своє життя добре і ясно памятати про своє українське походження та про свої національні обовязки до своєї обездоленої Батьківщини-України.
Памятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад Раз добром налите серце та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, Повстання азбуки й літературної мови в словян із посвятою Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну память.
6. Роль митрополита Іларіона у релігійному житті українців
Вже згадувалось про прийняття Огієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частково переломний етап життя Огієнка докладніше.
Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьох прикрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичних організацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи Рідна Мова й Наша Культура, які, за його ж словами, останнім часом ледь животіли, Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу. Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початок того шляху, що був повязаний з чернецтвом і служінням Богові.
Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й обєктивні чинники.
З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все настійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну зміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.
Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих