Межі та обмеження права власності
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
шніх актах АТ). На рівні закону врегульовані межі корпоративних прав, яких мають додержуватися всі учасники господарських товариств, а на локальному рівні встановлюються обмеження для осіб, що перебувають в конкретних правовідносинах з певним господарським товариством. Ці межі та обмеження можуть полягати у встановленні заборон, приписів та стримуючих механізмів реалізації прав власності на відповідні обєкти. Зокрема, межі стосуються жорсткого регулювання обліку акцій, контролю за діями власника по випуску цінних паперів, їх біржовому обігу, визначенню питань, обовязкових для розгляду загальними зборами акціонерів, що є їх виключною компетенцією. Тим самим держава встановлює межі корпоративної волі з метою недопущення зловживання правом як з боку посадових осіб АТ, які діють від його імені відносно третіх осіб, так і акціонерів (передусім значних), які формують волю АТ шляхом участі в загальних зборах акціонерів.
Межі АТ як власника майна передусім торкається здійснення діяльності органами управління в АТ (корпоративного управління) та спрямоване на запобігання зловживанням з боку керуючого органу та захист прав акціонерів, кредиторів АТ і третіх осіб. Такі межі стосуються: а) встановлення певних вимог та заборон до дій осіб, уповноважених розпоряджатися майном АТ; б) змін статутного капіталу АТ; в) АТ, створених в процесі приватизації, г) інші.
А. Межі та обмеження щодо розпоряджання майном АТ полягають у вимогах до: 1) укладення від імені АТ значних правочинів; 2) укладення від імені АТ правочинів із заінтересованістю; 3) укладення правочинів керівниками філій та представництв; 4) укладення правочинів залежними товариствами; 5) процедури припинення АТ. З приводу зазначених вимог слід вказати на те, що у відсутність в Україні регулювання корпоративних відносин в акціонерних товариствах на рівні спеціального закону, яким би встановлюватися відповідні межі, вимушує АТ такі заборони, приписи та правила передбачати у своїх статутах та внутрішніх актах. Тим самим, як правило, вони являють собою обмеження корпоративних прав (прав власників акцій, паїв).
Додержання відповідних вимог передусім вимагається від осіб, які представляють інтереси АТ у відносинах із третіми особами, тобто ці вимоги адресуються керівнику АТ (якщо в АТ одноособовий виконавчий орган) і голові та членам колегіального виконавчого органу АТ (правління). Однак приписи щодо вказаних дій стосуються й інших осіб та органів в АТ, а саме: членів наглядової ради та всіх акціонерів як учасників вищого органу загальних зборів. Оскільки ж вказані особи уповноважені виступати від імені АТ як власника, то межі й обмеження до їх дій являють собою по суті межами й обмеженнями права власності.
- Укладення від імені АТ значних правочинів чинним законодавством України врегульовано досить суперечливо і не на належному рівні захищає інтереси акціонерів та АТ, оскільки не містить чіткого та виваженого механізму їх укладення, наслідків його недодержання та відповідальності за порушення. Так, ст. 41 ЗУ Про господарські товариства [65] передбачає, що загальні збори акціонерів затверджують правочини на суму, що перевищує зазначену в статуті АТ. Оскільки про затвердження може йтися лише стосовно укладених правочинів (тобто затвердженню підлягає факт, який вже відбувся), ця норма не містить ані обмежень щодо дій голови виконавчого органу по їх укладенню, ані запровадження механізмів, які передували б цьому.
В такому разі фактично чинне законодавство України про господарські товариства меж щодо відчуження майна АТ не містить, як не містить воно й ефективних засобів відповідальності посадових осіб за це, оскільки ЗУ Про господарські товариства [65] не встановлює того, як відібється на чинності правочину, укладеного не в інтересах товариства, несхвалення загальними зборами акціонерів цього правочину. Очевидно, такий правочин не може вважатися недійсним в цьому разі, як слушно відмітив ВАСУ у п. 9.4 Розяснення від 12.03.99 р. N 02-5/111 Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з визнанням угод недійсними [165] . Не може цей правочин і розцінюватися як укладений під умовою подальшого схвалення загальними зборами акціонерів, оскільки це негативно відібється на тих особах, які укладатимуть правочини з АТ, а відтак, і в цілому на цивільному обороті.
В ч. 4 ст. 92 ЦК встановлюється, що в таких випадках члени виконавчого органу несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі, тобто АТ. Отже, йдеться про цивільно-правову відповідальність, яка полягає у повному відшкодуванні збитків (ч. 3 ст. 22 ЦК). Це положення не узгоджується з КЗпП, в якому запроваджується підхід щодо обмеженої відповідальності працівників (а члени виконавчого органу АТ є його працівниками, оскільки знаходяться в трудових відносинах з АТ) ч. 2 ст. 130, 132-134 КЗпП за певними винятками. Відповідно до ст. 9 ЦК положення ЦК запроваджуються до трудових відносин, якщо вони не врегульовані трудовим законодавством. Оскільки ж трудовим законодавством ці питання врегульовані, то і застосування ч. 4 ст. 92 ЦК для притягнення до повної цивільно-правової відповідальності членів виконавчого органу АТ буде неоднозначним.
З цього приводу слід висловити таке бачення вирішення цієї проблеми. По-перше, в ч.2 ст.130 та в ст.135 КЗпП йдеться про винятки із загального правила про обмеження відповідальності працівників, якщо це передбачено законодавством. При цьому не зазначається, що це має б?/p>