Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
соціалізм”, а потім деякі марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х Ефіопія, Ангола, Мозамбік.
Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму.
Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом.
У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7млрд.долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався.
Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963р. Організація африканської єдності (з 2000р. Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців.
Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960р.), результатом якої було вбивство першого премєра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 1970рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2млн.чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 1979рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих.
Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.
При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.
6. Режим апартхейда і його крах
Ліквідація колоніальних режимів завершилася в Африці з падінням режиму апартхейда.
Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини ХVІІст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХст. перейшла до рук англійців. В Південно-Африканському Союзі був узаконений режим расової сегрегації. Він став різко жорстоким з 1948р., коли до влади прийшла африканська Національна партія. Її офіційною доктриною був проголошений „апартхейд” (дослівно „роздільне існування”, „роздільний розвиток”). Це означало, що різні расові групи повинні існувати нарізно, не змішуючись і мінімально стикатися в побуті і в трудовій діяльності. Кожн