Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?кої величі, до підтримання великодержавного престижу. Маніпулювання патріотизмом, національними почуттями приводило до того, що ідеї нових колоніальних надбань підтримувались в європейських державах навіть тими групами населення, які, по суті, нічого не отримували від цих загарбань.
На початку ХХ ст. „миру білої людини”, який тоді панував на планеті, від минулих століть дістався цілий букет уявлень про Африку. Відійшли в минуле як ідея античності „із Африки завжди приходить щось нове”, так і думка Руссо про „благородного дикуна”. Зате широко поширилась впевненість в расовій неповноцінності людей з чорним кольором шкіри, народжена та підсилена віками работоргівлі і „боротьби за Африку”.
Широко побутувала думка, що у Тропічної Африки немає історії, що суспільства, які панували там, статичні, абсолютно нездатні до розвитку, якщо немає втручання ззовні. Про величезні камяні споруди Зімбабве, які були тут зведені в доколоніальні часи, англійський мандрівник Теодор Бент писав: „Всім прекрасно відомо, що негри із-за характеру свого мислення ніколи не могли б здійснити таку складну роботу”.
Історія державних утворень доколоніального періоду не привертала уваги європейців. Саму появу цих держав, як правило, пояснювали тим, що в давні часи із Азії в Африку прийшли скотарі-хаміти і навязали свою культуру аборигенам пасивним землеробським народам. В фундаментальній праці німецьких істориків багатотомній „Истории человечества”, перекладеній на російську мову перед першою світовою війною, говорилось: „Величезна і неповторна за своїм виглядом, з негостинними берегами, які в більшості своїй вигоріли під променями тропічного сонця, Африка ... мовчазна і загадкова, як сфінкс в єгипетській пустелі. І яка земля, такий і народ. Мало відомий рухомим расам Азії і Європи на протязі тисячоліть, своїм кольором шкіри уже ніби відділений від ряду благородних народів, прожив він, замкнувшись, безчисленну кількість років, не виходячи із природних кордонів своєї території для дружнього спілкування або ворожого нападу... Якщо ми можемо порівняти історію Європи з діяльністю в ясний сонячний день, то історія Африки тільки важкий нічний сон; того, хто спить, він заспокоює або тривожить так, що він з хвилювання повертається на своїй постелі, але інші його не знають, а той, що проснеться скоро забуде про нього.”
В кінці ХІХ початку ХХст. існувала і романтизація Африки. На побутовому рівні у європейців Африка довгий час залишалась таємничою і загадковою: фантастична природа, непрохідні дебрі, небачені звірі, необозримі алмазні жили, невичерпні багатства золота. Здивування викликали насамперед природа і тваринний світ. І все таки була і ідеалізація африканців і їх життя, у порівнянні з якими „вся ця Європа, суєтлива, жалюгідна в гонінні за наживою, жадібна і підла в звірстві і завоюваннях, лицемірна в рабстві і насильстві, сон і тільки сон”, писав Немирович-Данченко.
Про Африку знали із книг Луї Жаколіо, Луї Буссенара, Рейдера Хаггарда, Жюля Верна, Майн Рида, Пьера Лоти, Пьера Милля, Августа Нимана. Ще більше по колоніально-пригодницьким романам авторів, у нас час забутих зовсім, але тоді дуже популярних, і по бульварній літературі, масовим дешевим виданням. Звичайно, читаюча публіка не складала в тодішній Європі більшості населення. Але і ті, хто не вмів читати, з цікавістю слухали розповіді людей, які там побували, і які дуже часто красиво перебільшували свої мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.
Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних звязків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно звязані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали звязки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.
З кінця 40-х початку 50-х років масові демонстрації, які війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, звязківців і т.д.
3.Нові форми антиколоніального протесту
Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нк?/p>