Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
?ої світової війни марксистські групи і гуртки виникли в найбільших містах Йоханнесбурзі, Кейптауні, Дурбані. В 1915р. група соціалістів-інтернаціоналістів, яка вийшла з південноафриканської Лейбористської партії, утворила Інтернаціональну соціалістичну лігу. Ні її основі, після обєднання з іншими групами, в 1921р. виникла Комуністична партія Південної Африки.
Цю партію зразу ж прийняли в Комуністичний Інтернаціонал. Комінтерн прагнув активізувати в Африці антиколоніальні та антиімперіалістичні настрої. З цією метою на Південь Африки посилались резиденти Комінтерну, представники декількох африканських країн були залучені (Джордж Педмор, ганець) у створення Антиімперіалістичної ліги, установчій зїзд якої відбувся в Брюсселі в 1927р. Африканці навчались в політичних навчальних закладах Комінтерну: в Міжнародній Ленінській школі і в Комуністичному університеті трудящих Сходу (Д.Кеніата).
Комуністична партія Південної Африки залишалась на протязі декількох десятиліть єдиною компартією в Тропічній і Південній Африці. Вона була створена представниками білої інтелігенції і профспілкових активістів, переважно недавніх вихідців із Європи, але скоро в її ряди стали всупати і африканці. Заслугою цієї партії є її боротьба проти білого расизму. Але, підкоряючись вказівкам Комінтерну, вона в першій половині 30-х років зайняла сектантські позиції, сконцентрувала увагу не на реальних проблемах Африки, а на боротьбі з „троцькизмом” з соціал-демократичними настроями, і відмовлялась від співробітництва з масовими організаціями. Ця тенденція виправилась тільки на початку та під час другої світової війни.
На африканській землі відбулося одно із перших зіткнень з фашизмом, які передували другій світовій війні: захоплення Італією Ефіопії в 1936р.
У роки другої світової війни військові дії в Тропічній Африці велися тільки на території Ефіопії, Ерітреї та Італійського Сомалі. В 1941р. англійські війська разом з ефіопськими партизанами і при активній участі сомалійців зайняли території цих країн. В інших країнах Тропічної і Південної Африки військових дій не велося. Але в армії метрополій були мобілізовані сотні тисяч африканців. Ще більше обслуговували війська, працювали на військові потреби. Африканці билися в Північній Африці, в Західній Європі, на Близькому Сході, в Бірмі, в Малайї. На території французьких колоній йшла боротьба між вишистами і прихильниками „Вільної Франції”, хоча вони не виливались у військові зіткнення.
Політика метрополій по відношенню до участі африканців у війні була двоякою: з одного боку, прагнули використати людські ресурси як можна більше; з іншого боялись допускати африканців до сучасних видів зброї. Більшість мобілізованих африканців служили в допоміжних військах; хоча багато з них все таки пройшли і повну бойову підготовку, отримали військові спеціальності водіїв, радистів, звязківців і т.д.
Зміна характеру антиколоніальної боротьби проявилось у перші ж післявоєнні місяці. В жовтні 1945р. в Манчестері відбувся V Панафриканський конгрес. Він ознаменував собою початок якісно нового етапу в боротьбі африканських народів. Африку представляло набагато більше країн і організацій, ніж на попередніх конгресах. Серед 200 учасників були Кваме Нкрума, Джамо Кеніата, Хастинге Банда у майбутньому президенти Золотого Берегу, Кенії, Ньясаленду, південноафриканський письменник Питер Абрахамс, відомі громадські діячі. Головував на більшості засідань Уілям Дюбуа, якого назвали „батьком панафриканізму”.
Перемога антигітлерівської коаліції окрилила учасників конгресу надією на зміни у всьому світі. Антиколоніальний та антиімперіалістичний дух переважав на конгресі. Було обговорено положення у всіх регіонах Африки в багатьох африканських країнах. Серед резолюцій найбільше значення мали три: „Виклик колоніальним державам” і „Меморандум до ООН”, „Звернення до робітників, селян і інтелігенції колоніальних країн”. Конгрес виступив з новими, революційними вимогами і сформулював їх як в масштабі континенту, так і конкретно для всіх найбільших регіонів і країн.
Для більшості країн Африки післявоєнні роки стали періодом створення політичних партій. Вони появлялись в Африці і раніше, але дуже часто за характером це були дискусійні гуртки і не мали тісних звязків з народними масами. Партії і організації, які виникли під кінець війни і особливо після її закінчення були, як правило, іншими. Вони сильно відрізнялись одна від одної, що відображало строкатість самої Тропічної Африки і різницю в рівнях розвитку її народів. Але серед цих партій і організацій були згуртовані і досить довговічні, тісно звязані з практикою антиколоніальної боротьби та діяльності. Вони встановлювали звязки з робітничим і селянським рухом, поступово розширяли соціальну базу і набували рис загальнонаціональних фронтів, хоча часто і на багатоетнічній базі. Тактика партій теж змінилася. Вони почали звертатися безпосередньо до мас. Проводилися мітинги, кампанії непокори, широкі бойкоти іноземних товарів.
З кінця 40-х початку 50-х років масові демонстрації, які переходили в криваві зіткнення з поліцією, стали характерною рисою часу. Збройні виступи відбулися в 1947р. на Мадагаскарі, в 1949р. на Березі Слонової Кістки. В 50-х роках розгорнулася збройна антиколоніальна боротьба народів Кенії і Камеруну. Друга половина 50-х років стала часом боротьби за скинення колоніальних режимів.
Все це відбувалось на фоні розпаду колоніальних імперій в Азії, кривавих