Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
війн у Вєтнамі, Індонезії, Алжирі і інших колоніальних і залежних країнах. Метрополії крок за кроком відмовлялися від попередніх методів панування. В 1957р. проголосив свою незалежність британський Золотий Берег, назвавши себе Ганою в память середньовічної африканської держави. В 1958р. цьому прикладу послідувала Французька Гвінея. Ці перші кроки були сприйняті всією Африкою як символ майбутньої деколонізації континенту. Одна за одною проводились загальноафриканські конференції, на яких головною вимогою було: добитися скинення колоніальних режимів.
4.Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки
Кульмінацією процесу деколонізації став 1960р. Він ввійшов в історію як „Рік Африки”. На карті світу появились 17 нових африканських держав. Більшість із них французькі колонії і підопічні території ООН, які знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Малагасійська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Мали. Незалежними були проголошені найбільша країна Африки за кількістю населення Нігерія, яка належала Великобританії, і найбільша по території Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічне Сомалі, яке знаходилось під управлінням Італії, Були обєднані і стали Сомалійською Демократичною Республікою.
1960 рік змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже незворотним.
Суверенними державами були проголошені в 1961 році британські володіння Сьєрра-Леоне і Танганьїка; в 1962р. Уганда, Бурунді і Руанда; в 1963р. Кенія і Занзібар; в 1964р. Північна Родезія (Замбія по назві р.Замбезі), і Ньясаленд (Малаві). В тому ж році Танганьїка і Занзібар обєднались і утворили Республіку Танзанія. В 1965р. Гамбія; в 1966р. Бечуаналенд став Республікою Ботсвана і Басутоленд Королівством Лесото. В 1968р. Маврикій, Екваторіальна Гвінея і Свазіленд; в 1973р. Гвінея-Бісау. В 1975р. після революції в Португалії отримали незалежність її володіння Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Коморські острови, Сан-Томе і Принсипи; в 1977р. Сейшельські острови, а Французьке Сомалі стало Республікою Джібуті. В 1980р. Південна Родезія Республіка Зімбабве, в 1990р. підопічна територія Південно-Західна Африка Республікою Намібія.
Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба. Але для більшості африканських країн завершальний етап шляху був пройдений без кровопролиття, він став результатом масових демонстрацій і страйків, переговорного процесу, а у відношенні підопічних територій рішень ООН.
Більшість нових держав оголосили себе республіками, багато, насамперед із колишніх французьких володінь, президентськими республіками. Королівствами проголосили Лесото і Свазіленд. Президент Центральноафриканської Республіки Ж.Б.Бокасса, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 1966р., в 1976р. оголосив себе імператором, а країну імперією, але в 1980р. в результаті чергового військового перевороту він був скинутий і країна знову стала республікою.
У свідомості африканців поняття „колоніалізм” було звязано з пануванням Європи. Тому антиколоніальна боротьба нерідко виливалася і в заперечення всього європейського. Все ж таки більшість держав Африки проголосили своїми офіційними мовами європейські, а ті, що вибрали одну із місцевих мов поряд з нею поставили мову колишньої метрополії.
5.Проблеми і труднощі молодих африканських держав
У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці звязували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів.
Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків.
В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у звязку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був звязаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.
З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський