Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
покидати село і іти на заробітки, адміністрація поселенських колоній штучно створювала земельний голод і в звязку з цим обмежувала райони проживання окремих етнічних груп резерватами.
Відбувалось включення представників Африки до управління, адже експлуатація місцевого населення не могла здійснюватись без цього. Колоніальні власті створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи того який існував в доколоніальну епоху. Це робилося не тільки із-за відсутності колоніальних чиновників-європейців, але і з тієї причини, щоб здешевіти колоніальний апарат. Без будь-якої хоча б мінімальної соціальної опори в середовищі місцевого населення африканця можна було б експлуатувати тільки постійно використовуючи військову силу і контроль. А цей метод занадто дорогий і малоефективний.
Різними були методи і способи включення африканців до колоніального управління, хоча в основному вони зводились до двох форм: прямому і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація назначала африканських вождів в той або інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і тим звідки претендент. По суті справи їх положення мало чим відрізнялося від положення чиновників колоніального апарата.
При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, які існували в доколоніальні часи, але змінили докорінно їх зміст. Вождем могла бути тільки людина “місцевого походження”, за звичай із “традиційної” знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, отримував основні засоби для існування із частини суми податків, які він зібрав.
Система прямого управління частіше використовувалась у французьких колоніях, непрямого в англійських. Але це ніколи не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально признавали владу впливових традиційних правителів, насамперед тих, хто активно з ними співробітничав. Англійці ж часто створювали інститути ніби “традиційної влади” цілком штучно (як, наприклад, у народу ігбо в Східній Нігерії). А непряме управліня було несумісне з “поселенським” колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і Південно-Африканського Союзу, і англійці самі признавали, що використовували в цих країнах пряме управління. В цілому ж можна сказати, що різниця між двома системами управління була незначною.
З утвердженням колоніалізму і розвитком товарно-грошових відносин розпадався звичний порядок речей, руйнувався устрій життя доколоніальних суспільств, основою яких була община. Змінювався і характер процесів класоутворення в тих країнах, де в доколоніальний період вони вже йшли і накреслювався розвиток специфічних ранньокласових відносин. В міжвоєнний період почалося зближення соціальних структур народів, які знаходилися в доколоніальну епоху на різних рівнях соціального розвитку.
Змінювались етнічні та політичні звязки. Колоніальний поділ в багатьох випадках перервав природні процеси етнічної і політичної консолідації. В кожній колонії створювався свій адміністративний поділ, який часто не співпадав з етнічним. Ряд народів були поділені кордонами колоній. Попередні політичні і економічні звязки якщо і не розривалися, то ускладнювались і трансформувались. В межах колоніальних адміністративних одиниць на базі нових політичних і економічних звязків ішло формування нових етносоціальних груп. Іноді колоніальні власті навіть проголошували в адміністративному порядку створення нових “племен”.
Інтенсивність змін була різною не тільки в тих або інших країнах континенту, але і в межах однієї і тієї ж країни. Колоніальні власті повсюду виділяли території, де було найбільше можливостей для інтенсивної експлуатації природних і людських ресурсів. Там соціальна трансформація ішла швидко. Найбільш глибокі зміни відбулися в житті тих народів, які виявилися найдовше у тісному зіткненні з колоніалізмом, насамперед у Південній Африці та інших поселенських колоніях.
Відходництво було найбільш поширеною формою роботи по найму. Необхідність сплати податків, прагнення хоч якось збільшити доход сімї, ріст потреб в нових товарах приводили до того, що мільйони африканців проводили в пошуках все своє життя повертались додому, а потім знову і знову вербувались на заробітки. Найбільш широко було поширене відходництво, звязане з сезонними сільськогосподарськими роботами, воно не заставляло африканців їхати далеко від рідних місць. Але робітникам, які їхали на рудники, часто приходилось пішки переборювати довгий шлях через територію декількох країн.
Головним центром притягання відхідників на всьому континенті був ПАС, особливо золоті рудники Провансалю, де щорічна потреба в робочих руках ? 300 тис. гірників. Дві третини із них припадали на інші країни, іноді далекі від П.А.Р. Основними поставниками робочої сили на півдні Африки був Ньясаленд, Південний Мозамбік, Басутоленд, Бечуаналенд, Свазіленд. У перших трьох 40 50% всіх працездатних молодих чоловіків щорічно ішли на заробітки за кордон, у інших двох 25 30%.
Відходництво було новим соціальним явищем у африканських суспільствах. Але воно і само стало фактором соціальної трансформації і сприяло розхитуванню, розшаруванню традиційних підвалин на селі. Відхідники приносили на село нові цінності і поняття. Руйнувалися традиційні авторитети і норми взаємовідносин, руйнувались попередні методи ведення господарства.
З ві?/p>