Історіографія історії Білорусії
Информация - История
Другие материалы по предмету История
?анні білоруської нації як вирішальної.
Початком білоруської державності В. Ластовський вважав Полоцьке князівство ХІ ст.. Подальшою формою державності було Литовське князівство. Автор вважав, що існувала любов народу до князів в обох державах, в них панувало народовладдя.
Історію білоруської державності періоду Литовського князівства він висвітлював під кутом зору відносин з Московською та Польською державами. Обидва сусіди фактично обєдналися в прагнення знищити Білорусько-Литовську державу. Агресія зі сходу спричинила до укладання Люблінської унії акту політичної загибелі Білорусько-Литовської держави.
Цьому також сприяло ополячення білоруської шляхти, яке В. Ластовський засуджував. Лише народ зберіг рідну мову і традиції, боровся за незалежність, розвивав білоруську культуру.
За Ластовським кожний, хто притримувався антинародної політики ,був ворогом білоруської незалежності.
Причини козацько-селянського руху в Білорусії в 1648-1651 рр. він вбачав переважно в національно-релігійній політиці правлячої еліти Речі Посполитої. Війська литовського гетьмана Януша Радзивіла, які придушили повстання, називав польськими.
Концепції В. Ластовського властива антишляхетська спрямованість. Проте він не повністю ототожнює білоруський етнос лише із селянством, також включає до нього представників інших верств суспільства. Він вживає термін “наша польська шляхта” щодо тих її представників в Білорусії, які в першій половині ХІХ ст.. відрізняли себе від шляхти польських земель.
Позитивну оцінку отримала політична діяльність Я.Радзівіла в 1654-1657 рр. У його спробі перейти під протекцію Швеції, Ластовський вбачає прагнення позбавитися залежності від Польщі і, згодом, відновити політичну незалежність Білорусько-Литовської держави.
В. Ластовський докладно висвітлює антибілоруську та антинародну політику русифікації, відзначає значне погіршення матеріального становища селян, посиленні кріпацтва після переходу Білорусії під владу Росії.
В праці В. Ластовського “образ ворога” набрав вирішального значення в історії Білорусії. Цей образ він повязував у правлячими колами Польщі і Росії. Він не вживав його щодо всіх поляків та росіян як нації в цілому. Ластовський також вказував на “білоруський внесок” у ополячення. Він відзначав, що пояснення багатьох процесів в білоруській історії лише діями сусідніх держав некоректне. Слід враховувати такий чинник як байдужість білорусів до долі краю, незгуртованість, неповага самих до себе як представників самобутньої нації тощо.
В другій половині ХІХ ст. для більшості етнічних білорусів ідентифікація за приналежністю до регіону, конфесії, соціального прошарку визначала національну самосвідомість. Власна культура, білоруська мова, білоруська історія не була для них предметом гордості. Навпаки, багато з них прагнули позбутися “білоруськості”, тому що в масовій свідомості вона асоціювалися з низьким соціальним статусом людини.
Усвідомлення власної нації як субєкту історичного процесу втілювалося в розумінні власної відповідальності за минуле і майбутнє своєї країни. Створення концепції “двох злих сил” в білоруській історіографії було спричинено розумінням залежності долі народу від зовнішнього чинника. Зворотним боком концепції став своєрідній комплекс власного історичного безсилля і відчуття непричетності до власної історії.
Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.. остаточно сформувалася теорія “золотого віку”. Її прихильники вважали таким часом для Білорусії період Литовського князівства, яке, на їх думку, утворилося шляхом добровільно обєднання, сприяло подоланню феодальної роздробленості. Ця держава мала прогресивне значення для розвитку білоруського народу. В цей період, на думку авторів теорії, білоруські селяни не зазнавали феодального гніту, розквітла білоруська державність.
Після розпаду Російської імперії, в період невдалих спроб створити незалежну Білоруську державу, зявилися перші спеціальні праці з історії білоруської державності брошура А. Цвікевича “Короткий нарис виникнення Білоруської Народної Республіки” (1918 р.) та М. Довнар-Запольського “Основи державності Білорусі” (1919 р.).
На початку 20-х років ХХ ст. Єдиний в світі центр білоруської історичної науки існував у Радянській Білорусії. Здійснюючи політику коренізації, радянське керівництво створило в Мінську Інститут білоруської культури. В історичній секції працювали відомі історики. В.Пічета, М. Довнар-Запольський, В. Ігнатовський. Домінували їх погляди на історію Білорусію, які не були тісно повязані з марксистською теорією у офіційній інтерпретації. Друкувалися праці інших авторів, які розробляли національну концепцію історії Білорусії, зокрема Ф. Турука, В. Ластовського, З. Жилуновича (Ц. Гартного).
В. Пічета у фундаментальній праці “Аграрна реформа Жигмонта-Августа у Литовсько-Руській державі” (1917., 2-е вид. 1958) всебічно розглянуто причини, здійснення, наслідки визначальних для життя білоруського села ХУІ-ХУШ ст. господарських перетворень. Наукові публікації вченого видані в 1920-30 рр., присвячено становищу окремих категорій селянства наприкінці ХУ-ХУІ ст., юридичному статусу сільського населення у приватних володіннях напередодні видання Литовського Статуту 1529 р., стану поміщицького господарства, тощо. Розглядаючи політичну історію Великого князівства Литовського, В. Пічета значну увагу приділяв шляхам входження білоруських земель до складу цієї держави, її політичном?/p>