Історіографія історії Білорусії
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ми та заможного верховного селянства спричинило утворення сільськогосподарського пролетаріату. Джерелами формування цієї соціальної групи були дореформені наймити, їх сімї, бувши дворові селяни, збіднілі селяни безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, безземельна та малоземельна шляхта, прийшлі сільськогосподарські робітники, колоністи. Їх всього в 1914 р. налічувалося більше 200 тис. поміщики та заможні селяни наймали сезонних та поденних робітників.
Дослідник висвітлює надзвичайно важке становище основної маси найманих сільських працівників - нерегламентований тривалий робочий день, надзвичайно низька заробітна платня, штрафи, відсутність медичної допомоги, антисанітарні умови праці та побуту тощо.
Є. Савицький в праці “Робітничий рух в Білорусії (червень 1907 лютий 1917 р.) (1995 р.) найбільш обєктивно, на думку окремих сучасних білоруських вчених, висвітлив це питання. Автор показує зміни в економіці країни, вплив світової війни на її стан, аналізує професійний, соціальний, національний склад, кількість, концентрацію робітників на великих підприємствах, умови їх праці та побуту і політико-правовий статус, рівень заробітної плати. Вперше подано цілковиту статистику страйкового руху, визначено кількість учасників страйків, показано характер, географію, форми, масштаб і напругу класової боротьби пролетаріату, показано місце і роль політичних партій, професійних спілок інших робітничих організацій.
П. Бригадін звернувся до історії партії соціалістів-революціонерів в монографії “Есери в Білорусії (кінець ХІХ - лютий 1917 р.)” (1994 р.). Дослідник стверджує, що партія есерів продовжувала революційні традиції народників, прагнучи перебудови суспільства шляхом революційного перевороту. Їх тактика полягала у поєднанні організаторської та пропагандистської роботи з політичним терором проти представників влади. В праці визначено етапи, та специфіку діяльності есерів в окремих регіонах Білорусії. На думку П. Бригадіна в роки першої світової війни на території Білорусії партія есерів, по суті, припинила своє існування.
Торкаючись дослідження інших проблем, білоруський науковець М. Касцюк в 1998 р. зазначав, що російські історики займають більш радикальні позиції, ніж їх білоруські колеги.
Проголошення головною метою державної політики повне злиття Білорусії з Російською Федерацією наклало відбиток на розвиток історичної науки. Про це свідчать, зокрема оцінки окремих подій та праць, що містяться у виданнях 1994 р. та 2001 р.
Так, М. Біч в 2 томі “Енциклопедії історії Білорусії”, виданому в 1994 р., оцінює видання праці В. Ластовського як важливу етапну подію у становленні національної історіографії. Він вважає, що “повернення до витоків національної концепції вітчизняної історії та подальший її розвиток на основі сучасних досягнень історичної науки належить до головних передумов духовного відродження суверенітету Республіки Білорусь “.
І. Ковель, І. Крень, І. Соркіна у вступному розділі посібника “Історія Білорусії з 1975 р. до весни 1917 р.”, виданому в 2001 р., оцінюють В. Ластовського, М. Довнар-Запольського, Ф. Турука, П. Трамповича як націоналістів, вкладаючи в цей термін гостро негативний зміст. Їх погляди називаються історичними “концепціями”. Останнє слово береться в лапки, щоб підкреслити ненауковий характер їх поглядів. Білоруські націоналісти, за термінологією авторів розділу, критикуються за ідею безкласовості білоруського народу, “теорію єдиного потоку”. Також критикуються твердження В. Ластовського та інших про відсутність історичної спільності походження та розвитку білоруського та російського народів, про відсталість робітничого класу Білорусії, про провідну роль національної інтелігенції в громадсько-політичному житті білоруського народу, концепція боротьби білоруської та російської культур.
Як зазначають І. Ковель та його колеги, з антимарксистських “теорій” виводилися політичні гасла, та ідеї, що “широко пропагандували і пропагандує білоруська еміграція. Їх взяли на озброєння сучасні антикомуністи та антирадянські діячі”. З таких же позицій критикуються погляди “єврейських націоналістів”, зокрема щодо діяльності Бунду в Білорусії. Прикметним є наступне зауваження І. Ковкеля та інших: “Доволі докладний критичний розгляд концепцій білоруських та єврейських націоналістів наводиться в історіографічному огляді в звязку з тим, що масовому читачеві, зокрема студентам вищих навчальних закладів, незнайомі обставини тієї ідейно-політичної боротьби, що мала місце на історичному фронті республіки в 20-30 роках. Ця боротьба продовжується і в наші дні. Той повчальний досвід повинен перестерегти нас від примирливого ставлення до завуальованої та відкритої націоналістичної пропаганди, яка здійснюється сьогодні. Вона робить свою чорну справу, спрямовуючи своє отруйне жало проти найбільшого завоювання людства дружби трудящих всіх націй та народностей”.
Отже, історична наука в Білорусії розвивалася в складних, часто несприятливих умовах. Її розвиток відбувався під впливом історіографії держав, до складу яких входили білоруські землі. Відносно цілісну концепцію історії Білорусії було укладено в радянські часи на основі марксистсько-ленінської методології із значним впливом сталінізму.
В сучасний період національна концепція історії країни критикується насамперед з політичних міркувань. Максимальна політизація історичних досліджень не сприяє науковому вивченню історії Бі?/p>