Цивiльно-правова охорона особистого життя фiзичноi особи
Дипломная работа - Юриспруденция, право, государство
Другие дипломы по предмету Юриспруденция, право, государство
?iСФю (нанесення побоiв без поранення, принижуючих ударiв). Таким чином, особиста образа передбачала посягання на тiлесну недоторканiсть вiльноi людини i тягла за собою вiдповiдальнiсть у виглядi штрафiв у твердо встановлених розмiрах. Посягання на честь, гiднiсть та iншi особистi нематерiальнi блага вiльноi людини не охоплювались поняттям особистоi образи.
Преторська практика суттСФво розширила поняття особистоi образи, включивши в нього згаданi честь, гiднiсть та iншi нематерiальнi блага. Крiм того, претори стали практикувати певнi розмiри штрафiв на свiй розсуд в залежностi вiд характеру особистоi образи. Так, поняттям особистоi образи стало охоплюватися не лише будь - яка образа дiСФю, але i все, що принижуСФ гiднiсть, зневажливе ставлення до iншоi особи.
Пiзнiше багато iз вказаних протиправних дiй переходять в категорiю публiчних делiктiв, тобто кримiнальних злочинiв, i iмператорське законодавство встановлюСФ за iх вчинення кримiнальну вiдповiдальнiсть. Згодом взагалi було встановлено правило, у вiдповiдностi з яким потерпiлий мiг вимагати визначення та стягнення майновоi винагороди за нанесення образи або кримiнального переслiдування.
Однак iнститут права власностi та делiкту injuria свого цiлiсного вирiшення в його межах воно не знайшло. В епоху середньовiччя правовi приписи охороняли лише окремi прояви особистого життя, насамперед недоторканнiсть житла, таСФмницю листування та особистих паперiв. Лише у XVIII-ХРЖХ столiттях у законодавствi СФвропейських краiн зявилися норми, що забороняли публiкацiю фактiв про приватне життя, розголошення лiкарськоi таСФмницi, таСФмницi рахункiв по вкладах тощо. Дотримання вказаних заборон забезпечувалося за допомогою переважно кримiнально-правових заходiв.
РЖдеi про цiннiсть i недоторканнiсть життя, про рiвнiсть людей перед вищими силами мiстяться ще в прадавнiх мiфах i вiруваннях. А згодом в античнi часи подiбнi погляди набули широкого поширення у Стародавнiй Грецii. Вони стали закономiрним наслiдком полiсноi форми демократii i були повязанi переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рiвнiсть усiх членiв полiсу в користуваннi правами та свободами, насамперед полiтичними. У працях давньогрецьких мислителiв-софiстiв ще у VРЖV ст. до н.е. були закладенi й основи концепцii природного права, розвинутi згодом фiлософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогiчнi iдеi виникали i на Сходi. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) вiдстоював думку про те, що всi люди рiвнi перед небом, а держава СФ результатом iх угоди. Ряд гуманiстичних принципiв дало свiту християнство, яке iнтегрувало уявлення щодо прав людини з релiгiйно-моральними цiнностями. Спiльними зусиллями багатьох поколiнь накопичувався iнтелектуальний матерiал, створювалося морально-фiлософське пiдТСрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючоi iдеi прав людини.
Але на законодавчому рiвнi ця iдея почала реалiзуватися набагато пiзнiше. Прийнята у 1215 р. в Англii Велика хартiя вольностей традицiйно вважаСФться першим правовим документом, в якому закладено основи концепцii прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи i панування закону в життi суспiльства. Хартiя, зокрема, закрiплювала такi важливi принципи, як спiврозмiрнiсть дiяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рiшенням суду, право вiльного вiзду та виiзду з краiни та iн. Згодом Петицiя про права (Англiя, 1628) конкретизувала положення про неможливiсть увязнення вiльного громадянина без законних пiдстав, проголосила неприпустимiсть iснування таСФмних судiв та позасудових репресiй.
Подальшим кроком на шляху до закрiплення прав та свобод людини стало прийняття в цiй же краiнi у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурнi гарантii особистоi недоторканностi особи, вводився iнститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строкiв тримання пiд вартою.
У 1689 р. в Англii був прийнятий Бiлль про права, який став юридичною основою конституцiйноi парламентськоi монархii. Вiн гарантував право пiдданих звертатися з петицiСФю до короля, обмежив розмiр судових стягнень i штрафiв, проголосив свободу виборiв до парламенту, свободу слова та суджень у його стiнах.
Паралельно з цим, пiд впливом Просвiтництва дедалi бiльшоi сили набирають iдеi свободи, природних прав людини, суспiльного договору, подiлу влади. Неоцiненним правовим документом, який розвинув та конкретизував цi положення, стала Декларацiя незалежностi США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларацii проголошено, що тАЬвсi люди створенi рiвними i надiленi Творцем певними невiдСФмними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастятАЭ. В цьому документi та в Конституцii США 1787 р. було закладено не лише пiдвалини американського конституцiоналiзму, а й основи лiберальноi концепцii прав людини.
Проте поворотним пунктом у iсторii людства в його боротьбi за утвердження прав людини, без сумнiву, стала Велика французька революцiя, яка створила без перебiльшення документ iсторичноi ваги Декларацiю прав людини та громадянина 1789 р. Декларацiя вперше на законодавчому рiвнi закрiпила принцип формальноi рiвностi всiх громадян перед законом, заклала основи унiверсальноi концепцii прав людини. Були проголошенi свобода совiсти, свобода слова, презумпцiя невинуватостi, недоторканнiсть особи та ii майна, а також встановлювалися обов