Философия нового времени /Укр./
Информация - Разное
Другие материалы по предмету Разное
?ацii, прямування на тАЬчистутАЭ (без специфiчного людського моменту), обСФктивну (безсубСФктивну) природу, характерне для пiсля ренесансiвського етапу розвитку захiдно-СФвропейськоi фiлософii, було послiдовно проведено французьким фiлософом Рене Декартом (1596-1650), що привело його на дуалiстичнi позицii.
Найбiльш видатнi iз його фiлософських праць це роботи, присвяченi методологiчнiй проблематицi. До них належать тАЬПравила для керуванням розумомтАЭ, написанi в 1628-1629р., в яких Декарт описуСФ методологiю накового пiзнання. В 1640-1641р. Декарт пише тАЬРоздуми про першу фiлософiютАЭ, в якiй повертаСФться до аспектiв своСФi новоi методологii i придаСФ iй бiльш глибокi фiлософськi обгрунтування. В 1643р. виходить його праця тАЬНачала фiлософiiтАЭ, в якiй повнiстю викладенi його фiлософськi погляди.
Фiлософiя Декарта представляСФ собою новий, цiльний i рацiонально обгрунтований образ свiту, не лише вiдповiдаючий актуальному стану природознавства, але i повнiстю визначаючий напрямок його розвитку. Одночасно вона вносить i основоположнi змiни в розвиток самого фiлософського мислення, нову орiСФнтацiю у фiлософii, яку Гегель характеризуСФ словами: тАЬДекарт направив фiлософiю в сучасний новий напрямок, який починаСФ новий перiод фiлософii ... Вiн виходить iз мiркувань, що думка повинна починатись iз самоi себе. Всi попереднi фiлософствування, якi виходили iз авторитета церкви, були починаючи з цього часу вiдкинутiтАЭ. Першу i вихiдну визначеннiсть всякоi фiлософii Декарт бачить у визначеностi свiдомiсть-пiзнання. Декартом був сформульований тАЬметод сумнiвутАЭ. Все те, що викликаСФ сумнiв, тобто може бути, або може й не бути, мiркуСФ Декарт, несе в собi момент субСФктивностi i тому маСФ бути вiдкинуте. Строго обСФктивним (безсубСФктивним) в такому разi може бути лише щось безпосередньо дане, очевидне. тАЬОскiльки чуття нас iнколи обманюСФ мiркуСФ Декарт, то я готовий був припустити, що не iснуСФ жодноi речi, яка була б такою, якою вони нам ii змальовують. РЖ оскiльки зутрiчаються люди, якi помиляються у мiркуваннях стосовно навiть простiших предметiв геометрii, припускаючись тут патологiзмiв, то, гадаючи, що i я здатний помилятися так само, як i усякий iнший, я вiдкинув як помилковi всi настановки, що приймались мною ранiше за доведення. РЖ, зрештою, приймаючи до уваги, що тi ж думки, якi у нас СФ, коли ми не спимо, можуть зявлятися у нас увi снi, причому жодна з них не СФ у той момент iстинною, я вирiшив уявити, що будь-що, що коли-небудь спадало менi на думку, СФ небiльш iстинним, нiж химернi совидiння. Але одразу потому я звернув увагу на те, що в той час як я готовий мислити все помилковим, необхiдно, щоб я, який ще мислить був чимось, помiтивши, що iстина тАЬя мислю, отже, я iснуютАЭ настiльки стiйка i вирогiдна що найхимернiшi припущення скептикiв нездатнi ii похитнути, я прийшлов до висновку, що можна без вагань прийняти ii за шуканий мною перший принцип фiлософiiтАЭ.
Скептицизм Декарта, по своiй сутi, являСФться скептицизмом методологiчним. Вiн виступаСФ як скептик, який рушить всякi (уявнi) достовiрностi для того, щоб найти СФдину первинну дiйснiсть. тАЬПервиннатАЭ дiйснiсть може бути краСФкутовим каменем, що покладений в основу всiСФi конструкцii нашого пiзнання. До цих висновкiв Декарт приходить на основi долiджень i власного досвiду. Декарт ставить питання про досягнення дiйсностi самою собою, дiйсностi, яка повинна бути вихiдним початком i тому сама не може спиратися на iншi початки. Тому реальнiсть вiн находить в мисля чому Я в свiдомостi, в його внутрiшнiй свiдомiй очевидностi.
Факт, що Декарт находить первинну достовiрнiсть в тАЬego cogitoтАЭ (мислячому Я) i що, iз цьоi достовiрностi, вiн видвигаСФ свою першу фiлософiю, повязаний з розвитком природознавства, або точнiше сказати, з розвитком математичних конструкцiй природознавства. Математика, в якiй основою являСФться iдеальна конструкцiя, рахуСФться наукою, що досягаСФ своiх iстин з високим степенем точностi. Декарт вказував, що достовiрнiсть арифметики, геометрii i iм подiбним наукам заключаСФться в тому, що в порiвняннi з iншими науками вони бiльше всього залежать вiд мислячого Я i менше всього вiд тАЬзовнiшнiх реальностейтАЭ. Декартово мисляче Я являСФться, як ми бачимо, чимось що для свого iснування непотрубуСФ нiчого, крiм самого себе. Тому вiн визначаСФ його як тАЬres cogitasтАЭ як мислячу рiч, духовну субстанцiю. тАЬТаким чином Я, тобто душа, завдяки якiй я СФ те, що я СФ, цiлком вiдмiнна вiд тiла i набагато набагато легше пiзнання, нiж тiло, i навiть якби тiла зовсiм не було, душа не переставала бути тим, чим вона СФтАЭ. Такий висновок прямо суперечить тезi про людину як тАЬмашину iз кiсток i мясатАЭ i водночас СФ послiдовним розвитком засновникiв тАЬметоду сумнiвутАЭ,так само як i тАЬмашинна модель людинитАЭ СФ цiлком послiдовним висновком з механiчних установок на людину як тАЬчастину природитАЭ.
Обидва висновки СФ результатом тАЬобСФктивiстськоготАЭ тлуначення реальностi, яке неминуче тАЬрозриаСФтАЭ реальний свiт на двi замкненi (принципово несполучнi мiж собою) тАЬзонитАЭ духовну i матерiальну. РЖ СФдиний спосiб до якого вдаСФться Декарт, щоб повернути свiтовi втрачену цiннiсть, звертання до божественноi могутностi. В концепцii Декарта функцiя бога заключаСФться в гарантii iстинностi пiзнання. Пiзнання, яке людина рахуСФ дiйсним, можливо лиш здаСФться дiйсним, но не являСФться таким. РЖ лише бог являСФться гарантом iстинностi дiйсних фактiв.
В областi теорii пiзнання Декарт (на вiдмiну вiд Ф.Бекона) однозначно вiдстоюСФ рацiоналiстичну позицiю. Декарт не вiдкидаСФ чуттСФве пiзнання як таке. Але це пiз