Структура наукових революцiй
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
(парадигму) Велику Науку, "критичний рацiоналiзм" призвав направити силу людського iнтелекту на критику всiСФi дiйсностi - усього, що iснуСФ в людинi, суспiльствi i природi. Для цiСФi сили не було нездоланних перешкод. Розум вiдкидаСФ все зверх розумне, для нього немаСФ недоторканних святинь, i навiть те, у що, здавалося б, "можна тiльки вiрити", пiддано суду Розуму i чекаСФ його вердикту. Але насамперед Розум направляСФ свою критичну мiць на самого себе. Його судження, яким би статусом чи ступенем спiльностi вони не володiли, повиннi бути пiдданi критицi (критичнiй перевiрцi, зiставленню з досвiдом) як всяк i iншi гiпотези, здогади, припущення. Таким чином, рацiональнiсть вважалась самокритикою Розуму, у якiй останнiй виявляСФться i реалiзуСФться. Якщо рацiональнiсть знаходиться в критицi, то i критика повинна довести свою рацiональнiсть. Адже якщо навiть припустити, що iснують абсолютнi i безперечнi критерii рацiональностi (тим самим виводячи iх з-пiд критики), то й у цьому випадку необхiдною передумовою всякоi рацiональноi дискусii СФ визнання всiма ii учасниками цiСФi абсолютностi i безперечностi. Але таке можливо тiльки, якщо учасники СФ рацiоналiстами.
Мета ученого, стверджуСФ Кун, не iстина (цей термiн узагалi мiг би в принципi бути виключений з описiв науковоi дiяльностi), а рiшення концептуальних чи iнструментальних "головоломок". Успiх винагороджуСФться визнанням вiдповiдного наукового спiвтовариства, думка людей, не включених у це спiвтовариство, узагалi не враховуСФться чи враховуСФться в незначнiй мерi. Таким чином, питання про рацiональнiсть дiяльностi вченого вирiшуСФться в залежностi вiд двох факторiв: практичного успiху й оцiнки цього успiху в колi однодумцiв. Тому, з одного боку, наукове спiвтовариство вкрай консервативне у своiх оцiнках власноi рацiональностi (тому що ця консервативнiсть умова СФдностi i спiльностi), з iншого боку - воно налаштоване майже завжди на повне заперечення "чужоi" рацiональностi, що претендуСФ на рiшення тих же питань, над якими ламають голови члени даного спiвтовариства. Логiчний аналiз ситуацiй вибору може виявитися зовсiм непридатний уже хоча б тому, що "парадигми" задають i свою власну логiку, а отже, у рiзних "парадигм"будуть i рiзнi логiки. Замiсть горезвiсноi "Логiки наукового вiдкриття" (так в англiйському варiантi називалася книга К. Поппера,) ми одержуСФмо"психологiю дослiдження", процесу, що охоплюСФ i перiоди "нормальноi" науки, i "кризовi" перiоди. Саме психологiя i соцiологiя покликанi пояснювати, чому в "нормальнi" перiоди вченi завзято тримаються за прийнятi ними теоретичнi пiдстави рiшення "головоломок", при цьому часто "жертвуючи пояснювальною силою" конкуруючих парадигм, iнодi не звертаючи уваги навiть на виникаючi протирiччя мiж одержаними дослiдними i поясненнями данними на пiдстав i засвоСФних теоретичних догм, або намагаючись усунути цi протирiччя за рахунок "додаткових допущень" (гiпотез ad hoc), що не виводять за рамки "своСФi парадигми", а в перiоди "кризи" болiсно шукають новi теоретичнi"гештальти". Саме це i викликало рiшучий протест К-Поппера. Адже згода з такою позицiСФю, з його погляду, означало б нi мало, нi багато, як повну здачу позицiй рацiоналiзму.
Кун дуже добре зрозумiв, де знаходиться ахiллесова пята поп-перiанського рацiоналiзму. Його критика i спрямована в це уразливе мiiе. Вона торкаСФться двох центральних понять "критичного рацiоналiзму": поняття "iстини" i поняття"рацiональностi". З поняттям "iстини" у Поппера були складнi вiдносини. З одного боку, вiн завжди називав себе "реалiстом", тобто був упевнений, що наука дослiджуСФ реальнi обСФкти i ii судження - це бiльш-менш вiрнi здогадки про те, яка СФ реальнiсть "насправдi ". З iншого боку, вiн був упевнений у тому, що нiяке емпiричне судження не може претендувати на точний i повний збiг з цiСФю самою реальнiстю. Зате можна гарантувати, що всяка пропозицiя науки, що суперечить фактам, повинна бути вiдкинута як помилкова. Тому наука в точностi знаСФ, якi ii судження помилковi, але не може гарантувати остаточноi iстинностi жодного зi своiх суджень. Але що таке факти, здатнi спростувати будь-як теоретичну гiпотезу? Ранiше багатьох Поппер зрозумiв i визнав так звану "теоретичну навантаженiсть" фактiв, тобто iхня залежнiсть вiд теоретичного знання, що дозволяСФ не тiльки вiдбирати тi спостереження, що у своiй сукупностi дають опис "фактiв", але i витлумачувати iх саме як данi факти, а не щось iнше. Але тодi виходить, що в суперечцi фактiв i теоретичних гiпотез насправдi на сторонi фактiв виступають iншi теорii, якi самi по собi також потребують емпiричноi перевiрки. РЖ, отже, не факти судять теорiю, а однi теорii судять iншi, тобто маСФ мiiе спор рiзних здогадiв i гiпотез. Таким чином, усе наукове знання маСФ можливий (гiпотетичний) характер. З цього випливаСФ, що судження наук, про реальнiсть, якимсь чином "причетнi" до iстини, але нiколи не можна остаточно установити ступiнь цiСФi причетностi. Тому для того, щоб не змiшувати свою точку зору з позицiСФю"наiвного реалiзму" (для який iстиннiсть судження - це збiг його змiсту з реальнiстю як такий), Поппер придумав витончену логiчну концепцiю, що дозволяСФ встановлювати змiни "iстинностного" змiсту в наукових судженнях у мiру iх експериментальноi перевiрки. "У науцi (i тiльки в науцi), - пiдкреслюСФ Поппер, - можна говорити про справжнiй прогрес: про те, що ми знаСФмо бiльше, нiж ран