Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
°рних умов, частих епідемій.
Ранні землероби були більшою мірою забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства, однак її якість значно поступалася мясній дієті останніх. Основу зернового раціону становили вуглеводи, бракувало білків, амінокислот, вітамінів. Це значно ослаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних захворювань. Дослідники вважають, що деградація зубного апарату людини та грацилізація скелета (потоншання кісток) розпочалися через перехід від мисливської мясної до землеробської вуглеводної дієти.
Цікаво, що у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих негативних змін скелета не спостерігається [1, т. 2, с. 267].
Продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність найдавнішої неолітичної людності порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами зростає в 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на 100 км2. В результаті частина населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, мігрувала в регіони з не чисельною мисливською людністю, але з придатними для землеробства ґрунтами. Неолітичні прибульці принесли на нові землі не лише аграрні навички, а й культурні рослини, приручених тварин, власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип.
На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного господарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгірях Загросу на схід від р. Тигр. З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н. є. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися
переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загроських гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та у Центральну Азію.
У тісному контакті зі Східним Середземноморям у горах Тавру розвивався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництво потрапило в Європу в VII тис. до н. є. саме звідси, але для цього їх носіям довелося перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європи.
Анатолійські мотичні землероби з VII тис. до н. є. поширювалися на захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземноморя та через Грецію і Подунавя сушею в Центральну Європу та Правобережну Україну.
Головний потік ранньонеолітичних переселенців з Малої Азії був спрямований через Егейське море в Східну Грецію (Фессалію), а звідси долиною р. Стримон на північ у Подунавя. Звідси частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунавя рухалася на Правобережну Україну.
Освоєння землеробами нових земель неминуче приводило до зростання населення і на цих теренах, що змушувало шукати нові придатні для мотичного землеробства регіони.
Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII тис. до н. є. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). їх людність ще не знала кераміки, але існувала переважно за рахунок мотичного землеробства і тваринництва. Відтворюючі типи господарства зявилися на Балканах уже в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин (пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, вика, горох) та домашньої худоби (вівця, коза) вказує на їх близькосхідні корені. [8, 157-159]
Про це свідчить також тендітний, східносередземноморський антропологічний тип найдавніших аграріїв Балкан.
Поступово просуваючись з Греції на північ, нащадки анатолійських землеробів пристосовували свої господарство та культуру до місцевих природних умов. Характерне для Східного Середземноморя і Греції розведення овець та кіз на півночі Балканського півострова поступилося місцем великій рогатій худобі та свинарству. Однак у степовому Надчорноморї вівці продовжують відігравати провідну роль у стаді, структура якого значною мірою визначалася природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояснити раннє поширення овець та кіз у неоліті півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими.
У VI тис. до н. є. ранньоземлеробська людність досягла півночі Балканського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини, Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги до середніх течій Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України.
ІІ.2 Становлення землеробства на території України починаючи з V тис. до н. е.
Про становлення землеробства в Україні вже в середині VIV тис. до н. е. свідчать і специфічні знаряддя праці неолітичного часу зернотерки, серпи, мотики тощо.
Як відомо, культурні злаки походять в основному із зон підвищених ділянок субтропіків Південно-Західної Азії та Північно-Східної Африки, тобто звідти, де вони зустрічаються в дикому стані. Виходячи з аналізу видового складу злаків у культурах неоліту й енеоліту України, Мо