Революція Горбачова в СРСР
Курсовой проект - История
Другие курсовые по предмету История
особи республік, за визнання референдуму 17 березня простою формальністю, що не має реального значення, і консерваторами всього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї наради з народом, який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісності Радянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з боку ведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виникли під час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У 1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тільки збільшення заробітної плати у звязку з оголошеним підвищенням після 2 квітня роздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств та організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотнях підприємств робітники та страйкові комітети усунули від справ парткоми та офіційні профспілкові органи і зайняли їх приміщення. Знову, як в 1917 р., стала очевидною недієздатність офіційних структур, у повній мірі проявився вакуум влади - передусім на місцях. Хаос в органах державного управління ще збільшився після референдуму 17 березня, який не тільки не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й, навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувала його на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі просто відмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіян підтримали проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50% москвичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз у запропонованому вигляді.
Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищення цін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна плата була збільшена в середньому лише на 20-30% (мінімальна і найпоширеніша компенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня після введення в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючих шахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши, наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомість робітничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники виступили проти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги відставки Горбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ, відновлення в повному обємі приватної власності на землю, проведення вільних виборів на засадах багатопартійності, департизації підприємств та передачі їх під юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон; страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коли власті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств під республіканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного) до союзного бюджету.
Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свій підпис під Заявою 9+1, уклавши таким чином свого роду перемиря з М. Горбачовим, спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежали тактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що наближалися? У заяві представники девяти республік та Горбачов підкреслювали необхідність найшвидшого укладення нового союзного договору. Численні зустрічі, що відбулися в Огарьово у травні-липні виявили, однак, значні розходження і протиріччя: якщо одні наполягали на конфедеративних принципах, то інші бажали збереження більш тісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільш послідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільш непоступлива у своїх вимогах із республік, а з іншого - голова Верховної Ради СРСР А. Лукянов, переконаний прихильник політико-економічного централізму. Непоправний оптиміст, М. Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструвати просування вперед і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписання в липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучих капіталістичних держав.
Тим часом увага громадської думки і засобів масової інформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала Російська газета, 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір між демократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, що відображав переваги союзного уряду і М. Горбачова, який все ж утримався від участі в російських політичних дебатах, хорошим кандидатом був В. Бакатін, який представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську золоту середину між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичним консерватизмом М. Рижкова. Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі, якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібрав лише 16%), означала отримання їм нового статусу, як в очах світової спільноти, так і па внутрішньополітичній арені. Президентство Б.Єльцина виявлялося тим більше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обраний президентом СРСР на Зїзді народних депутатів, де демократичні процедури постійно порушувалися різного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означала також нищівну поразку комуністичної партії, яка втратила за