Информация

16021. Життя і творчість Михайла Коцюбинського
Литература

Незважаючи на переслідування з боку уряду та гострі нападки українських буржуазних націоналістів, письменник не поступився своїми революційними переконаннями і в період реакції, коли значна частина інтелігенції скотилася в болото реакційної містики і порнографії, проголосила безідейність своїм прапором. У рефераті «Іван Франко» (І908), прочитаному на зборах «Просвіти», Коцюбинський висловлює свої погляди на призначення мистецтва в суспільному житті. Він малює образ письменника-борця, у якого «нема шовінізму», який заперечує національну ворожнечу і пропагує «класову боротьбу», має «велику віру в людей» і в «світлу будучність для нашої землі». Слідом за І. Франком Коцюбинський висловлює тверду впевненість, що «прийде те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла, хоч би довелось вкрити кістками шлях до нового життя».
16022. Життя і творчість С.П. Галябарди
Культура и искусство

Цього ж року Галябарда близько познайомився з Назарієм Яремчуком, який вже тоді був дуже популярний. Знайомство відбулося після концерту до Дня міліції в Києві. Вони сиділи поруч, розговорилися, почали згадувати Чернівці. Потім Назарій провів його до метро, де вони проговорили більше години, домовилися, що він напише для нього кілька пісень до нового альбому. Але, на жаль, Назарій встиг виконати лише одну пісню Галябарди «Стрілецький романс». Передчасна смерть великого співака стала причиною написання поетом найдорожчої для нього пісні «Яворина», що присвячена памяті Назарія Яремчука. За словами Степана Петровича це сталося так: «Я написав її у день похорону Назарія Яремчука. Я тоді зламав ногу і сидів перед телевізором у гіпсі, а Чернівцями йшла траурна процесія. І тоді від якоїсь клятої люті і відчуття великої несправедливості мене так переколотило, що я буквально за півгодини написав рядки “Яворини” і включив її в книгу "Догорає калина". І, що цікаво, майже всі вірші з тієї книги стали піснями, і тільки "Яворина" чомусь залишалась на папері. З 1995 року я показував її багатьом виконавцям, композиторам, але… Ніхто її, мабуть, в той момент "не відчув". І тільки вже у 2001 році, зустрівшись в Івано-Франківську на пісенному фестивалі зі Степаном Гігою, вкотре запропонував ці слова, ось тоді й стався момент, якого я так довго чекав: через кілька днів серед ночі він передзвонив і наспівав мені приспів. Ми ще місяців два попрацювали над цим твором, і тепер маємо гарну пісню, присвячену Назарію. » [3]
16023. Життя і творчість українського композитора М.В. Лисенка
Разное

Кожна з поспівок завершується або квінтольною ритмічною групою, або мелізматичним візерунком. Гармонічний мінор змінюєтеся натуральним, тоніко-домінантовий органний пункт у супроводі нагадує гру на лірі. Образ Кобзаря борця за волю повніше розкритий у його другій пісні, яка звучить у фіналі першої картини (ми спеціально відступаємо від сюжетної послідовності, щоб повністю розкрити цей образ). Звернення Кобзаря до людей, що зібралися довкола нього, звучить ще гостріше: «Ой чи довго ще нам та коритися панам...» Міцне, як криця, його слово знаходить відгук у присутніх. І як тільки комісари хочуть забрати народного співця люди обороняють його. В цій сутичці виділяється Остап, який вступає в боротьбу. Пісню «Ой чи довго ще нам» витримано в характері народних ліричних багатоголосних пісень, Кожний наступний куплет пісні стає .динамічнішим. Здійснюється це поступовим ускладненням гармонії та інструментовки. Кульмінаційне проведення звучить могутньо й велично. Зазначимо, що цю пісню введено в оперу редакторами Л. Ревуцьким і Б. Лятошинським з метою повнішого показу образу Кобзаря й динамізації дії. Вона звучить також в увертюрі.
16024. Життя і філософська творчість Г.С. Сковороди
Философия

Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собі ідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Перед новою філософією встає насущна задача дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити його зв'язок з природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від всього оточуючого в мінливому і нескінченному світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як «мікрокосмосу», існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмоса. Людина невід'ємна частина природи, підлегла законам останньої. Проте, людині властивен субстанціональний елемент, який визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це мислення. В курсах психології і логіки велику увагу надавалося характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, розумовій діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, повязані з розумінням свободи й необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, котра ототожнює розум та волю, тим самим розуміючи свободу як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність й взаємозвязок розуму та волі, чітко їх розділяючи. За їх думкою, воля не залежна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму. Опосередкованою ланкою, яка сполучає розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок здійснюється завдяки розуму, який пригнічує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, тоді він може бути вчинений фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації вибраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалася надзвичайно гостра для епохи українського бароко проблема значення життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи «фізичну і «моральну» мету людини. В уявленні києво-могилянських академіків «моральна мета» пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага у реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але у кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина вимушена постійно долати такі стани, які примушують його вдаватися до крайнощів. Істинна чеснота в золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Проте такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, бо вносить в неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.
16025. Життя Івана Виговського
История

Виговський поспішав з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. Розраховуючи на татарську і польську допомогу, він вирішив розірвати зв'язки з Москвою. Окремим маніфестом, в урочистій формі він вияснив причини війни: «Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держимося... Приватні наші справи, порівнюючи до прилюдних і Божих, держали ми заве іди далеко... 1 тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримували, заховували їх непорушеними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могти зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати народ в ярмі; царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася...» Війна розпочалася в половині серпня 1658 р. Виговський, окрім козацьких і найманих військ, мав татарську орду і невеликий відділ поляків. Свої сили він поділив на дві частини. Один корпус під проводом Данила Виговського пішов на Київ, щоб вибити звідти московську залогу; з облягаючими полками мав співпрацювати з самого міста київський полковник Павло Хмельницький; але воєвода Шеремєтьєв вчасно дізнався про наступ, вийшов проти козаків і погромив їх під Києвом. Сам гетьман, разом з татарами, пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що стояв на кордоні.
16026. Життя та діяльність І.П.Котляревського
Разное

Іван Петрович Котляревський класик нової української літератури автор перших, справді національних творів невянучої “Енеїди” і безсмертної “Наталки Полтавки”, поява яких знаменувала собою початок нової доби в історії нашої культури. Котляревський був талановитим національним поетом і драматургом, що в своїх книгах, написаних живою народною мовою, виступив яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на захист простих людей з народу і гостро засудив паразитизм, неуцтво, розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства. Звернувшись до народного життя і народної мови, ввівши їх у свої твори, Котляревський спрямував українську літературу на нові шляхи становлення і розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому із попередників основоположника нової української літератури Т.Г.Шевченка, й належить одне з найпочесніших місць у літературі першої половини ХІХ ст.
16027. Життя та діяльність митрополита Петра Могили
История

Усі науки, за виключенням слов'янської граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на вулиці, вдома. В цих цілях для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець. Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім'я учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові, після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників, але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського, котрий, як видно, сам говорив про неправослав'я свого суперника, що усунув його з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали ворогами віри. І справді діло дійшло до того, що одного разу ватага народу, під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і повбивати наставників. “Ми, - писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект київської колегії, - висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків. Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників, яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що русини-українці не були у великій пошані в поляків. Ті, що переходили в католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки, які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила різні противні православ'ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга заперечувала їх і обороняла православ'я. Таки диспути не обмежувалися тільки предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною зброєю. Відповідно тим практичним поглядам, Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки, що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу, відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим запасом знань це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі: виховати покоління оборонців української віри й української народності в польській громаді.
16028. Життя та творча діяльність Остапа Вишні
Литература

Візьміть у руки його книги, і ви відчуєте, з якою сердечністю і теплотою оспівує письменник людину, її характер, її ратні і трудові подвиги! З якою мудрістю і талантом розкриває він все багатство, безкінечну різноманітність найтонших відтінків гумору - цієї дорогоцінної і невід'ємної риси українського народу. Читаєш талановиту, зворушливу "Зенітку", високопоетичні мисливські усмішки: "Як варити і їсти суп із дикої качки", "Перепілка", "Дрохва", читаєш його нариси "Запорожці", "В Марка Онисимовича Посмітного" та інші й інші, і так приємно стає на душі, що хочеться потиснути руку дідові Євмену Петровичу Підлітку й подрузі його молодих літ - бабусі Одарці Пилипівні Гострій, ленінградцям і запорожцям, і Макару Онисимовичу Посмітному, і лікареві Масловському, і всім, і всім. Потиснути від усього серця і сказати: живіть, люди добрі, довго, живіть, здравствуйте, прикрашайте і звеселяйте шиттям своїм, ділами великими нашу Батьківщину й весь чесний рід людський!
16029. Життя та творчість Брейгеля - художника епохи Відродження
Культура и искусство

В 1563 році в житті Брейгеля наступив перелом: він одружувався на дочки свого колишнього вчителя, залишив Антверпен і переїхав Брюссель. Чим був викликаний цей раптовий переїзд, що обірвав багато що в долі художника, у тому числі і забезпечену роботу в майстернею Ієроніма Кока? В Брюсселі жила його теща, вдова Ван Альста, і, за твердженням Мандера, саме вона зажадала переселення молодят, оскільки - де у художника в Антверпені залишився якийсь "грішок", з яким інакше покінчити було не можна. Мабуть це і так. Але, ймовірно, були і інші, більш глибокі причини, пов'язані чи то з політикою, чи то з конфесійними гоніннями, які вже йшли повним ходом.
16030. Життя та творчість Г. Сковороди
Литература

Але не помилимося, якщо повторимо усталене визначення: це представник так званої української “філософії серця”, мислитель, що мріяв про щастя в самій людині. І це - основний момент зєднання мирського, загалом, вчення Сковороди та церковної сотеріології (науки про спасіння). До сковородинського вчення про людину дотичні слова святителя Іоанна Златоуста: “Ніщо не погубить людину, якщо вона сама себе не погубить”. Ніякі зовнішні обставини не можуть зробити людину нещасною при правильному сердечному настрої та вірному ході думок, - за Сковородою. Виправлення помислу - це, власне, діяння вищої аскетичної “математики”, афонське “делание” очищення ума. Звичайно, до висот боговидіння Сковорода в умовах хоч і аскетичного, але таки мирського життя, очевидно, не дійшов. Але він почив, як добрий послідовник Христа: в мирі із власною совістю, в любові до світу та людей, із цілком “афонським” поглядом на життя: з радістю жив, з радістю помер. Відомо, що він сам викопав собі могилу, передбачаючи близку смерть, підготував усе необхідне і, як зізнавався сам у бесідах з учнями, ще заздалегідь протягом життя привчав себе до того душевного настрою, що в отецьких писаннях іменується “памяттю смертною”. Знову процитуємо Ковалинського, який знав його більше, ніж будь-хто інший: “И добрая, и худая слава распространилась о нем во всей Украине... Многие хулили его, некоторые хвалили, все хотели видеть его, может быть, за одну странность и необыкновенный образ жизни его, не многие знали его таковым, каков он в самой точности был внутренно...” Чи не дивовижа, що такими ж словами можна сказати і про Миколу Гоголя: для його “незрозумілих” вчинків, втеч, відречень, самоутисків шукали безліч корисливих мотивів, багато хто недоброзичливо говорив про нього, але одиниці розуміли безкорисливість його душі, що тяглася до релігійного просвітлення і досконалості. Всяка людина - загадковий світ. Гоголь зізнавався Оптинським старцям старшого покоління: “Как много потерял я, отцы, что не встретил вас в молодости и не принял монашества...” А Сковорода, навпаки, тікає від “монашеского общежития”, стає самітником і мандрівником (в російській традиції його б назвали, мабуть, “странником”).
16031. Життя та творчість Тараса Григоровича Шевченка
Литература

У 1856 році почали з'являтися в пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко". В травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати на Україну. За поетом встановили суворий таємний нагляд. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. В цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися на Україні. 15 липня поблизу с. Прохоровки його заарештували, звинувативши в блюзнірстві. Шевченка звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року поет прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар". Двома накладами вийшов альманах "Хата" з дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народное чтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета. Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. У портретах, картинах, акварелях і малюнках в альбомах він правдиво відтворив істотні сторони дійсності, народного побуту
16032. Життя Тараса Григоровича Шевченка
Разное

Царський уряд, боючись сили полумяного Шевченкового слова, заслав поета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання, Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовики називали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто". Сюди і був засланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строк покарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописав у вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати". Художнику звязали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко з глибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогда для меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в Отдельный Оренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать. Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главе с самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора".
16033. Життя українського селянства в роки нацистської окупації 1941-1944 рр
История

Польові роботи виконувалися в основному вручну, без застосування техніки та механізмів. За невихід на роботу, погане ставлення до неї , невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств до винних вживалися суворі покарання. Так, наприклад, у Роменській окрузі на Сумщині з винних стягувалися штрафи: за перше порушення - 25 крб., друге - 50 крб., третє-100 крб.9 У Полтавській області за невихід на роботу карали кийком або штрафом у 1000 крб.10 Масовими були випадки, коли за подібні порушення селян жорстоко били, спалювали селянські хати, відбирали присадибні ділянки, худобу та майно, заточували у вязниці або відправляли на примусові роботи до таборів та навіть розстрілювали. Так, наприклад, в одному з розвідувальних повідомлень, яке надійшло до Українського республіканського штабу партизанського руху, повідомлялося: «Бють не лише колгоспників та колгоспниць, але й сільських старост, особливо «керівників громадських» господарств. Були випадки, коли через зупинку молотарки в умовах зимового морозу та заметілі, німці заарештовували всіх бригадирів і керівників колгоспу, били їх, а потім відпускали для продовження роботи. Якщо ж справа не покращувалася знову били»11 І це при тому, що вони призначалися із числа осіб, які прихильно ставилися до окупантів або вже чимось вислужилися перед ними. За невиконання норм виробітку в усіх селян громадського господарства № 51 Оржицького району Полтавської області було відібрано городи. В листопаді 1941 року в с. Сухонівка Чорнухинського району цієї ж області було страчено двох селян за те, що ті не вийшли на роботу. Щоб примусити селян працювати, окупаційна влада застосовувала такий засіб, як захоплення заручників. Весною 1943 року в усіх районах Полтавщини були затверджені списки передбачуваних заручників із числа сільських жителів, які мали бути заарештовані та страчені в разі незадовільної роботи решти селян12. Щоб примусити селян працювати в неділю та у дні релігійних свят, окупанти навіть зачиняли церкви.
16034. Жіночий футбол - історія, розвиток, становлення
Медицина, физкультура, здравоохранение

30 січня 1921 року англійські футбольні чиновники роблять наступний крок на шляху до недопущення жінок у великий спорт. Англійська футбольна асоціація додатково в спеціальній постанові оголосила, що "футбол абсолютно не пасує слабкій статі", і заборонила клубам видавати дозволу на організацію жіночих футбольних команд. Заборонна постанова 1921 року бути лише одним з із прикладів прагнення Англійської асоціації вставити ціпки в колеса організованому жіночому футболу. Приблизно настільки ж прохолодним протягом багатьох десятиліть із і відношення до нього ФІФА. Всі заборони були зняті тільки в 1969 році. Але європейські леді однаково тяглися до цього виду спорту. Незважаючи ні на що, жінки й в Англії, і на континенті намагалися час від часу щось уживати, але без особливого успіху. У Європі в 1928 році величезний інтерес викликала міжнародна зустріч жіночих команд Бельгії й Франції, коли виграли бельгійські футболістки з рахунком 2:0. Якісні зрушення намітилися лише наприкінці 60- х років, з ростом феміністських рухів у демократичному світі. Особливе значення мав неофіційний чемпіонат світу, що проходив в 1966 році в Англії. Із цього часу в ряді країн (Англії, Франції, Італії, Чехословаччини) стали діяти жіночі федерації футболу, проводитися національні чемпіонати. В 1969 році відбувся перший після довгої перерви міжнародний матч (італійки перемогли датчанок з рахунком 3:1) і була створена перша організація, що мала хоча б якусь вага - Міжнародна європейська федерація жіночого футболу. Вишукавши собі спонсора в особі виноторгового італійського концерну "Наддержава й Россі", вона провела в 1970 році перший турнір, голосно названий чемпіонатом світу, а через рік відбувся його другий розіграш у Мексиці. На початку 70- х в Італії вдалося запустити першу професійну лігу жіночого футболу. Багато жінок брали активну участь у громадському житті футболу. Так, у Бразилії до суддівства матчів вищої ліги вперше у світі була допущена радіооглядач Леа Кампом. Їй довелось обслуговувати матчі в Мексиці, Гватемалі, Франції, Італії, Іспанії, Португалії. Знаменитий португальський футболіст Эйсебіо сказав про неї: "Ця жінка прекрасно розуміє футбол". Матчі жіночих команд занадто гарячі, щоб їх судили чоловіка - до такого висновку прийшла асоціація футболу англійського графства Дербишир. Члени суспільства футбольних суддів категорично відмовилися від участі в жіночих матчах, заявивши, що "переговорити" футболісток просто неможливо. Крім того, вони жахливо кокетують при призначенні штрафних. А саме важке буває, коли призначаються пенальті: потерпілі найчастіше починають плакати. Секретар суспільства суддів Ф. Харвуд додав, що лексикон футболісток під час гри мало чим відрізняється від "солоної мови" команд гірників. 42- літня англійка Мэрі Уайт, здаючи іспит на звання футбольного арбітра, на питання про суддівські враження відповіла: "Мій власний чоловік мене більше турбує, ніж 22 чоловіка на футбольному полі". Ці й інші події змусили керівництво ФІФА засумніватися у своїй досі непримиренній позиції. Вона влаштувала опитування серед національних федерацій на тему: чи варто дати жіночому футболу офіційне визнання? Відповідь федерацій виявилася негативною, і ФІФА знову поринула в очікувально-спостережливий стан. Дамський соккер тим часом продовжував набирати обороти. Особливо бурхливо він прогресував у скандинавських країнах, а також Німеччини. У першій половині 80- х років заклики про його визнання в офіційному порядку стали лунати усе більш наполегливо. Лід остаточно вдалося пробити в 1986 році, коли ФІФА створила комітет з жіночого футболу. Правда, якесь час у ньому працювала всього одна жінка. В 1987 році в Китаї відбувся перший офіційний турнір жіночих збірних під егідою ФІФА. 12 команд із всіх континентів були розбиті на три групи: "А" - Китай, Канада, Голландія, Беріг Слонової Кістки, "В" - Бразилія, Австралія, Норвегія, Таїланд, "3" - Швеція, США, Чехословаччина, Японія. Вісім кращих збірних склали чвертьфінальні пари: Китай - Австралія (7:0), Швеція - Канада (1:0), Бразилія - Голландія (2:1), Норвегія - США (1:0). У півфіналі з однаковим рахунком 2:1 шведки перемогли китаянок, а норвежки збірну Бразилії. Фінальний матч приніс перемогу збірні Норвегії - 1:0. Після серії пробних турнірів у світовому масштабі в 1991 році в Китаї був, нарешті, розіграний перший офіційний чемпіонат світу. А от у чемпіонатах Європи історія почалася трохи раніше, з 1984 року, коли прем'єрний розіграш прийняла в себе Швеція.
16035. Жмыхи и шроты в рационах домашних животных
Сельское хозяйство

В соевом шроте содержится приблизительно в 2 раза больше фосфора, чем в других зерновых. От 50 до 70% фосфора находится в форме фитиновой кислоты, и поэтому этот элемент дефицитен для животных. Во время обработки соевого шрота образуется комплекс фитиновой кислоты с белками и минеральными веществами, в результате чего снижается доступность кальция, цинка, меди, марганца, молибдена и, возможно, железа. Признаков снижения доступности магния в присутствии фитиновой кислоты, однако, не обнаружено. Способность белковых изолятов сырой сои вызывать рахит можно объяснить низкой доступностью Са, хотя есть мнение, что это заболевание обусловлено дефицитом витамина В. Хотя соевую муку не считают богатым источником витаминов, при широком использовании вклад ее в удовлетворение потребности свиней в витаминах довольно значителен. Уровень витамина D в соевом шроте чрезвычайно низок, и его недостаток в сырой сое вызывает появление рахита. Заболевание можно предупредить или устранить добавкой витамина D3, автоклавированием или введением в рацион Са и Р. Соевые бобы, однако, являются прекрасным источником холина для растущих животных. Считают, что витаминов группы В, особенно ниацина, рибофлавина и пантотеновой кислоты, в продуктах из сои больше, чем в зерне злаков; соевые бобы также являются хорошим источником тиамина. Однако во время тепловой обработки потери тиамина составляют 1075%, хотя при воздействии паром уровень тиамина сохраняется (3).
16036. Жорж Батай
Литература

Первый номер журнала вышел в 1936, общество было создано в 1937 (его членом, в частности, стал Клоссовски; одним из правил общества было не подавать руки антисемитам). В 1937 Б. стал одним из организаторов социологического колледжа, одной из задач которого была разработка социологии «сакрального», способной дополнить марксистский социальный анализ исследованием иррациональных фактов социальной жизни. В тот же период Б. организует Общество коллективной психологии, нацеленное на изучение роли психологических, в том числе бессознательных, факторов в социальной жизни. На первый план для Б. выдвинулись проблемы смерти как основы социальных отношений (по мысли Б., смерть «эмоциональный элемент, придающий безусловное значение совместному существованию»), вины, греха, зла, внутреннего опыта. В 1946 по инициативе Б. началось издание журнала «Критика», где он опубликовал статьи «Моральный смысл социологии», «Тайна Сада», «О рассказах жителей Хиросимы», «Переход от животного к человеку и рождение искусства», «Коммунизм и сталинизм», «Сад (17401814)" и др. В 1952 Б. был награжден орденом Почетного легиона. Основные сочинения: «Внутренний опыт» (1943), «Виновный» (1944), «О Ницше» (1945), «Метод медитации» (1947), «Теория религии» (1948), «Проклятая доля» (1949), «Литература и зло» (1957), «Эротизм» (1957), «Слезы Эроса» (1961), «Сумма атеологии» (1972) и др. Объектами пристального внимания Б. становились: Бергсон, Ницше, З.Фрейд, Л.Шестов, С.Кьеркегор, Ф.Достоевский, Б.Паскаль, Платон, Маркс, Г.Гегель, Клоссовски, Бланшо.
16037. Жорж Бизе
Литература

Но не только меркантильные соображения, обусловленные более чем скромными материальными ресурсами семьи, побуждали его к этому. Музыкальный театр притягивал Бизе, его письма полны расспросов о парижских оперных премьерах. В результате он решился написать комическую оперу, названную "Дон Прокопио". Присланная в Париж партитура не получила одобрения со стороны маститых профессоров, хотя все же отмечалась "непринужденная и блестящая манера, свежий и смелый стиль" автора. Суровое порицание вызвала тематика этого сочинения. "Мы должны поставить на вид г. Бизе, - читаем в отзыве консерватории, - что он представил комическую оперу, когда правило требовало мессу". Но клерикальные сюжеты чужды Бизе. И после краткой творческой паузы он принялся за симфонию-кантату "Васко да Гама" на сюжет "Лузиады" - известной эпической поэмы классика португальской литературы Луиса Камоэнса. Он обратился к вокально-симфоническому жанру, распространённому во Франции со времён Берлиоза, и к ориентальной тематике, популярность которой была упрочена успехом оды-симфонии Фелисьена Давида "Пустыня" (1844). Далее Бизе создает ряд оркестровых пьес, некоторые впоследствии войдут в симфоническую сюиту "Воспоминания о Риме". Теперь уже отчетливее проявляются своеобразные черты стиля композитора с его тягой к воплощению красочных, колоритных народных сцен и картин жизни, полных динамики и движения. После трёхлетнего пребывания в Италии Бизе возвратился в Париж, уверенный в своих силах. Но его ждало горькое разочарование: путь к общественному признанию во Второй империи труден и тернист. Начинаются тяжёлые годы борьбы за существование.
16038. Жорж Санд
Литература

В своем провинциальном городке Ла-Шатр Аврора Дюдеван, как и муж ее, принадлежали к так наз. «бонапартистской оппозиции» Бурбонам. Переселившись в Париж, она попала в самый разгар социально-политической борьбы: революция 1830, правда, уже прошла, но началась борьба против буржуазной монархии Луи Филиппа: произошло Лионское восстание, кровавое усмирение в улице Сен-Мерри в Париже (1832), процесс сен-симонистов, так наз. процесс-монстр грандиозный политический процесс 1835; один из адвокатов сенсимонистов Мишель де Буржа убедил С. в необходимости политической борьбы. Не менее сильное влияние на писательницу оказал Ламенне своими пылкими речами и писаниями об истинных интересах народа. Доминирующей нотой ее романов стала идея о несправедливости социального неравенства. Центральными фигурами ее романов становятся крестьяне и труженики города («Орас» «Horace», 1842; «Товарищ круговых путешествий по Франции», 1840; «Грех господина Антуана», 1847; «Жанна», 1844; «Мельник из Анжибо» (18451846) и так наз. «деревенские» ее романы («Маленькая Фадетта», 1840; «Франсуа-Найденыш», 1849; «Чортова лужа», 1846; «Деревенские музыканты», 1855), где крестьяне однако рисуются чересчур идеалистически, в совершенно иных тонах, чем у Бальзака или Золя). Немудренно, что Гейне уже в 1840 по поводу представления драмы С. «Козима», (1840) писал, что против автора сплотились ее враги аристократия и буржуазия. Герцен говорил, что, тогда как Скриб является апологетом буржуазии, в романах С. изображены отрицательные ее стороны в лице разных Бриколенов, Галюше и др., и что поэтому «добрые буржуа читают романы Жорж Санд со скрежетом зубов. Кроме романов С. опубликовала в этот же период ряд социально-политических статей: «Политики и социалисты», «Парижские булочники», «Фаншетта», «Письма крестьянина из Черной долины», «Размышления о Жан Жаке Руссо». Эти статьи очень характерны для ее мировоззрения. Она считала себя «социалисткой, а не политиком»; на борьбу и победу революционных партий смотрела лишь как на единственную возможность приблизить торжество своих социальных идеалов; она считала, что перемена политического режима не все, что главное это переустройство социально-бытового строя; облегчение материального положения всего городского пролетариата и бедствующего крестьянства; уравнение его в правах с богатыми и сильными; освобождение от вековых пут невежества и обобществление орудий производства. Эти идеи С. высказывала и в статьях и в романах. Неудивительно, что когда грянула февральская революция 1848 и почти все члены редакции «Реформы» оказались членами того временного правительства, которое сулило народу осуществление всех этих идеалов, то С. поспешила из своего деревенского уединения в Париж и приняла активное участие в деятельности этого временного правительства. Она принялась вести и через доверенных лиц и посредством издания брошюр («Писем к народу», 1848, и т. д.) деятельную пропаганду революционных идей среди косного крестьянства и буржуазного населения своей провинции. Затем сама стала издавать журнал «Дело народа», написала «Пролог» для открытия даровых народных спектаклей во «Французском театре» и наконец взяла на себя писание тех «Бюллетеней», которые стало издавать Временное правительство. Некоторые из этих статей не только напугали друзей С. определенно высказанным сочувствием коммунизму, но послужили поводом местным мелким буржуа натравить на писательницу, как на сообщницу «ужасного старика, кровожадного Деда Коммунизма», малограмотных окрестных фермеров и крестьян. Зато все безземельные и бездомные «подкидыши» (champis) из окрестных деревень, которых она и кормила, и учила, и выводила в люди, организовали тайную охрану вокруг ее дома. После «дня 15-го мая», т. е. попытки слева свергнуть Временное правительство, С. обвинили в разжигании политических страстей, и она должна была поспешно удалиться в свою деревню. Затем наступила реакция, и С. окончательно отошла от активного участия в политически-общественной жизни. После Декабрьского переворота она едва сама не подверглась аресту и ссылке, но явилась энергичной заступницей и ходатаем за жертв этого переворота очень многих она спасла от смерти, ссылки и изгнания. Со времени Декабрьского переворота она окончательно поселилась в Ногане. В этот период жизни она с особым рвением предалась драматическому искусству и написала целый ряд пьес, из которых наибольший успех имели «Франсуа-Найденыш» (1849; по роману того же имени), «Клавдия» (1851), «Свадьба Викторины» (1851) и более всего «Маркиз де Вильмер». (1867). Из позднейших ее романов следует отметить «Кадио» (1868) и «Нанон», составляющие вместе с вышедшим еще в 1836 «Мопра» как бы историческую трилогию из времен революции 1789. Последние годы ее жизни были самыми счастливыми и спокойными. Ее последние значительные произведения: «Сказки бабушки» (1873), серия «Воспоминаний и впечатлений» (1873).
16039. Жорж Сорель
Литература

Умер Сорель в нищете и заброшенности в 1922 г. в возрасте 75-ти лет, похоронен на маленьком деревенском кладбище, рядом с могилой жены. 10 лет спустя могила была реконструирована: посольства СССР и Италии с укрепившимися в каждом из этих государств авторитарными режимами заявили о своей готовности заменить собой семью Сореля в деле ее реконструирования. Случилось то, чего так боялся Сорель и о чем он писал Делесалю. В письме от 23 июня 1918 г. он, вспоминая Вергилия, завещавшего своим душеприказчикам уничтожить Энеиду, соглашался с Прудоном, что поступок Вергилия был мотивирован боязнью, как бы его труд не послужил чуждым ему целям, и Сорель выразил опасение, что подобное может случиться и с его наследием. И действительно, тень деспотических и тоталитарных режимов, коммунистического и фашистского, долгое время скрывала от потомков настоящего Сореля. Три крупных политических течения заявили тогда свои права на наследие Сореля: революционный синдикализм, большевизм и фашизм. Наиболее законным наследником сорелизма (т.е. идеологии Сореля) был, конечно, революционный синдикализм. Имя Сореля широко известно в странах где сильны синдикалистские традиции: во Франции, Италии, Испании, странах Латинской Америки. Близкими по духу синдикалистам были европейские левые нетрадиционного типа, оппозиционные как в отношении коммунизма, так и социал-демократии. Вначале века предпринимались попытки соединить взгляды Сореля с большевизмом. Но они не увенчались успехом. Такие попытки предпринимали французские синдикалисты, вошедшие в 1923-1924 гг. Во Французскую коммунистическую партию. В этом отношении они как бы следовали идеологическим поворотам самого Сореля, который в последние годы жизни страстно защищал В. И. Ленина и большевизм. Но сотрудничество синдикалистов с коммунистами оказалось непрочным, большую роль здесь сыграли преследования коммунистов в Советской России. Впрочем, хотя большевики хоть и уничтожили в стране рабочую оппозицию, заигрывали с революционными синдикалистами за ее пределами. Поэтому работы Сореля не были запрещены в СССР, однако они интерпретировались крайне тенденциозно, пример чему подал сам Ленин, отозвавшийся однажды о Сореле как о великом путанике. В 20-у годы ХХ века о своем праве на наследие Сореля заявили фашисты. Правда, фашистское восприятие сорелизма было очень избирательным, многие важные идеи Сореля искажались, отбрасывались или включались в несоответствовавший контекст. На мой взгляд, конец XX в., кажется, призван дать аутентичное представление о взглядах Сореля.
16040. Жорж Шарль Дантес (Геккерн)
Литература

Графиня Фикельмон писала в дневнике: …на одном балу он так скомпрометировал госпожу Пушкину своими взглядами и намеками, что все ужаснулись, а решение Пушкина с тех пор было принято окончательно… Прибавим к этому еще кое-что: накануне Идалия Полетика, подруга Натальи Николаевны, пригласила ее в гости. Однако вместо Идалии та обнаружила в гостиной Дантеса, настроенного весьма решительно. Наталья Николаевна прибежала домой в слезах и в истерике рассказала все мужу. Ну а на пресловутом балу 23 января 1837 года Пушкин получил официальный повод вызвать оскорбителя на дуэль. Чтобы Геккерн на этот раз не смог вмешаться, Пушкин послал ему оскорбительное письмо: Вы, представитель Коронованной главы, Вы родительски сводничали Вашему сыну . Это Вы сторожили мою жену во всех углах, чтобы говорить ей о любви Вашего незаконнорожденного или так называемого сына, и, когда, больной венерической болезнью, он оставался дома, Вы говорили, что он умирал от любви к ней… Не могу позволить, чтобы Ваш сын осмелился бы обращаться к моей жене и, еще менее того, говорил ей казарменные каламбуры и играл роль преданности и несчастной страсти, тогда как он подлец и негодяй.

Blog

Информация