Geum.ru

История

  • 4821. Ідеологія і культура Вавілона
    Информация пополнение в коллекции 23.02.2010

    Про наявність у вавілонському суспільстві течії, що знаменує собою певний відхід від традиційного релігійного світогляду, свідчить чудовий літературний пам'ятник, відомий під назвою "Діалогу між паном і рабом". У цьому творі пан, розмовляючи зі своїм рабом, висловлює одне за одним різні побажання, а раб схвалює кожне з цих бажань свого господаря. Коли ж останній відмовляється від свого бажання, то раб і тут погоджується з ним, наводячи при цьому вагомі аргументи і на користь відмови. Тим самим доводилася марність усіх сподівань, а думки пана: його надії на милість паря, надії знайти забуття у бенкеті або в любові до жінки, надії на порятунок за допомогою магії, молитви або жертви. Безцільно слідувати звичайним приписами чесноти, бо смерть усіх зрівнює, як стверджує раб, звертаючись до свого пана: "Подимісь на пагорби зруйнованих міст, пройдися по руїнах старовини і подивися на черепи людей, що жили давно і недавно: хто з них був злим, і хто з них був добрим? ". Діалог закапчівается твердженням, що пан, який побажав убити свого раба, переживе його всього лише на "три дні".

  • 4822. Ідэі вольнадумства, антыклерыкалізма і атэізма ў сацыяльна-палітычнай, філасофскай і этычнай літаратуры Беларусі ХVІІ-ХVІІІ ст.
    Информация пополнение в коллекции 15.01.2012

    Т.Касцюшка падтрымліваў сувязь з рознымі патрятычнымі дзеячамі як у эміграцыі, так і ў самім краі. У кіраўніцтве паўстаннем «на Літве», у якім з моманту яго падрыхтоўкі і напачатку вядучую ролю адыгрывалі Я.Ясінскі, П.Гразмані, Ю.Гарноўскі, К.Эльснер і інш., назіраюцца дзве плыні. Адна з іх радыкальная, альбо «якабінская», на чале з Ясінскім і другая - памяркоўная, прадстаўленая магнацтвам і заможнай шляхтай. Памяркоўныя жадалі захаваць становішча, што існавала да ўварвання замежных войскаў. Радыкалы ж імкнуліся, з улікам вопыту рэвалюцыйнай Францыі, далучыць да паўстання гараджан і сялян. Да гэтага напрамку належаў і Касцюшка, пры гэтым выдатна разумеючы, што пры слабасці гарадской буржуазіі ў тагачаснай Рэчы Паспалітай, забітасці падняволеных сялян без удзелу ў барацьбе прагрэсіўна настроенай шляхты разлічваць на перамогу немагчыма [3, ст.246].

  • 4823. Імператар Аляксандр I
    Информация пополнение в коллекции 06.04.2012

    Апошняе, але галоўнае, ўмова было тое, каб рэформа была падараваная васпанам як акт яго цалкам свабоднай волі. Сябры Аляксандр I ведалі, што ім прыйдзецца лічыцца з Лагарпом; са свайго боку, яны ўзмоцнена вылучалі Аляксандра I. Варанцова, да якога Аляксандр I адчуваў антыпатыю, і Мордвинова. Члены гуртка ў многіх выпадках праяўлялі жаданне кіраваць Аляксандр I: так, яны настойліва патрабавалі адстаўкі адмірала Кушелева, выказвалі сваё здзіўленне з нагоды прызначэння казанскім губернатарам нейкага Аплечеева, разважалі пра тое, колькі часу Аляксандр I прабыць у Маскве з нагоды каранацыі, імкнуліся ўзяць пад сваё назіранне зносіны Аляксандр I з прускім каралём, отговаривая яго ад мемельского спаткання і раячы наогул быць асцярожным у перапісцы з Фрыдрыхам-Вільгельмам. Калі стаўленне Аляксандр I да ўсіх гэтых спробам пашырыць ўлада гуртка змянілася, нядаўнія сябры яго сталі адклікацца пра яго зусім інакш: "Аляксандр - гэта сукупнасць слабасці, няслушнасці, несправядлівасці, страху і неразумнасьці (non-sens)". А між тым Аляксандр I, калі хацеў аднавіць агульнанароднае характар дзяржаўнай улады, ці ледзь меў права настолькі падпарадкоўвацца кружку сваіх сяброў; ці ледзь і наогул ён меў права прыняць цалкам іх праграму і спосабы, імі прапанаваныя да яе ажыццяўленню. Наўрад ці і самі сябры Аляксандр I правільна ставілі задачы неафіцыйнага камітэта; яны, вядома, апыняліся вернымі паслядоўнікамі рацыянальнай філасофіі, задаволена-ткі грэбліва ставіўся да народа; яны лічылі патрэбным загадзя паслаць перабудова краіны палітычных рэформаў, тады як Аляксандр I хацеў пры ўступленні на прастол абавязкова даць канстытуцыю; адкладаючы яе, яны тым самым рабілі менш магчымым яе ажыццяўленне, прапускалі псіхалагічны момант. Прымаючы на сябе задачу поўнага перабудовы Расіі, яны бясспрэчна бралі задачу вышэй сваіх сіл. Яны раскідваліся і абмяркоўвалі ў неафіцыйным камітэце ўсё: і знешнюю палітыку, і рэформу Савета і Сенат, і ўвядзенне міністэрстваў і камітэта міністраў, і пра прыгоне праве, і пра шляхецтве, і аб сістэме народнай асветы (з 24 чэрвеня 1801 года па 9 лістапада 1803 г. года).

  • 4824. Індустріалізація економіки в другій половині XIX ст.
    Информация пополнение в коллекции 10.04.2010

    Зросла кількість закладів стаціонарної торгівлі магазинів, крамниць, кіосків, палаток тощо. На Херсонщині, Київщині і Харківщині в 1898 р. працювало 31,5 тис. гільдійських торговельних закладів, товарообіг яких становив 2993 млн крб. Особливо багато було лавок, крамничок для продажу горілки, вина, пива й тютюну. Засновувалися численні шинки, горілчані, винні, портерні й пивні лавки та льохи. У 1895 р. уряд запровадив казенну монополію на торгівлю спиртними напоями. Відбувалися помітні зміни в географічному розташуванні закладів стаціонарної торгівлі. їх кількість зменшувалася в населених пунктах, що втратили своє попереднє торгове значення, і збільшувалась у промислових центрах, на залізничних станціях і річкових пристанях. Пожвавішали міські базари. Збільшилася кількість базарних днів і товарообіг. У Києві в різних місцях щоденно діяли шість базарів, де продавалися продукти харчування, Сіно, овес, дрова та інші товари. В Одесі і Харкові щоденно Відкупалося по три базари. Окремі з них мали свою специфіку. Велике значення мали ярмарки. Перед урядовими структурами про відкриття нових ярмарків. Деякі особливості мали великі ярмарки. Вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, мали широкий асортимент товарів, що давало можливість застосовувати оптовий продаж-купівлю продукції за зразками. За обсягом торговельних операцій найбільшими на Лівобережній Україні були чотири ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький, Успенський, Покровський), Іллінський ярмарок у Полтаві, Маслянський, Вознесенський, Михайлівський у Ромнах, Воздвиженський у Кролевці. На Правобережній Україні такими ярмарками були: Стрітенський (Контрактовий) у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях і Троїцький у Балті Подільської губернії. На Півдні своїм товарообігом виділялися Петропавлівський ярмарок у Катеринославі, Миколаївський (весняний) і Покровський у Каховці Херсонської губернії. На них продавалися товари як місцевого, так і Зарубіжного виробництва. Одночасно оформлялися біржові операції, укладалися контракти на оренду, заставу й продаж Нерухомості, наймались наймити, управляючі тощо. Банківські контори пускали в обіг великі суми грошей.

  • 4825. Інкорпорація України в державну структуру Російської і Австрійської Імперій
    Контрольная работа пополнение в коллекции 22.05.2010

    Слід також відзначити, що після ліквідації Запорізької Січі і відвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9 років від 1795 до 1784 рр. поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців йшов з Правобережжя; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній; і, нарешті, переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).

  • 4826. Історична постать: Богдан Хмельницький
    Доклад пополнение в коллекции 29.11.2010

    Богдан Хмельницький - це історична особа, котра не піддається одночасній оцінці. Безперечно він був однією з найвидатніших постатей в українській історії: відбиваючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний національно-визвольний табір найрізноманітніші суспільні сили, організував й повів їх на повалення влади польських загарбників в Україні, стояв біля джерел створення Української держави. Разом із тим нині, з висоти ХХ ст., можна бачити вже відзначені вже непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи - неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все, ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, притаманні найрозвиненішим країнам Європи ХVIІ ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Але генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення і створенні незалежної соборної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху.

  • 4827. Історична характеристика Дніпропетровська
    Курсовой проект пополнение в коллекции 15.10.2010

    Усім тим, кому давалася земля, давалася пільга на 10 років від усяких податків, і тільки після 10 років потрібно було вносити в скарбницю плату по 2 копійки за десятину. Земля давалася не тільки росіянам. Російський уряд стал зазивати в Росію іноземних колоністів "для розширення в ній торгівлі і промисловості.” Після падіння Січі, повалили в колишнє Запорожжя іноземці різних національностей. Це були болгари, греки, грузини, вірмени, калмики, німці, молдавани, євреї. В 1776 році, прийшли болгари із Силистрії й оселилися по трьох річках Ташликам, по річці Височіні і по Великому Інгулу. В 1801 році, частина болгар оселась і по Дніпру. Далі в 1778 році прибули в колишні запорізькі вільності так називані кримські греки, що вціліли в Криму, потім дійсні анатолійські греки і греки з острова Мінорки. Одних кримських греків було не менше 20 000 чоловік. Вони заснували 20 селищ по річках Калмиусу, Нальчику і Калке і по північному березі Азовського моря. На північному березі Азовського моря вони заснували місто -- Маріуполь. Греки, що вийшли з острова Мінорки, оселилися на південній окраїні Павлоградского повіту. Їм видали хліб, худобу і гроші на перше обзаведення. У 1786 році на запорізькі попелища прийшла перша партія німців-колоністів, про залучення яких особливо клопотався князь Потьомкін і Катерина. Німцям давалися кращі місця в Катеринославськом, Олександрійськом, Новомосковському повітах. У 1790р. по ордері князя Потьомкіна від 23 червня цим колоністам дозволено було, на їхнє прохання, перевезти з міста Новомосковска, де вони раніш оселись, дві невеликі церкви. Зникло і саме ім'я Катеринослав і замість нього метушніла в 1789-1790 рр. колонія Юзефеталь. У 1793 році прийшла нова партія німецьких переселенців. Вони заснували селище Ямба в 17 верстах від м. Катеринослава. У 1788, 1789 і 1792 рр. в Катеринославську губернію переселилися молдавани. На землі козаків кинулися також євреї. Всім іноземним переселенцям відпущено було зі скарбниці спочатку на допомогу 250 000 карбованців.

  • 4828. Історичний портрет Івана Мазепи
    Информация пополнение в коллекции 01.12.2010

    У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнився, що з замірів Гетьмана нічого не вийде. Він заздалегідь, як і ще дехто з інших прихильників Дорошенка надумав одстати од його, але не знав ще, куди пристати, коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його навідатись у Корсунь до жінки. Гетьман догадався, що він хоче покинути його, і не пустив його. але послав замість того у Крим клопотати про те, щоб Татари скоріше висилали йому підмогу. В дорозі Кошовий Сірко із Запорожцями перехопив Мазепу і, на прохання Гетьмана Самойловича, одпровадив його до нього. Таким чином Мазепа, хоч і мимохіть, опинився коло Самойловича. Мазепа умів подобатись людям-старим і молодим, чоловікам і жінкам, - то незабаром він став близький до Гетьмана чоловік. Самойлович посилає його із Ніжинським полковником, Павлом Михайленком, у Москву і доручає сказати там усе, що він знав про Дорошенка, про його відносини до Хана, про Сірка та про справи на Україні. У Москві Мазепа, як і скрізь, всіх причарував і повернувся до Самойловича, котрий з того часу став доручати йому всякі важні державні справи. У 1685 році Мазепа був вже Генеральним осавулом; Гетьман посилав його тоді у Київ на вибори митрополита Гедеона, князя Четвертинського. У 1686 році Самойлович посилає його із сином своїм, полковником Чернігівським Григорієм, знов у Москву - одговорити царівну Софію од походу у Крим. Але поход той таки був і привів до того, що московське військо повернулося додому, зострівши у степу пожежу та голод.

  • 4829. Історичний портрет Михайла Драгоманова
    Курсовой проект пополнение в коллекции 05.12.2010

     

    1. Бартошко С. Інститут фіскалів або доноси в долі М. Драгоманова // Рідна школа. 1995. - № 6. с. 9-10.
    2. Бартошко С. Михайло Драгоманов дослідник біблійних легенд // Рідна школа. 1997. - № 1. с. 10-12.
    3. Бондарук Т. Михайло Драгоманов і українська національна справа // Вісник АН України. 1993. - № 4. с. 27-30.
    4. Борисенко В. Михайло Драгоманов як історик // Память століть. 2003. - № 5. с. 15-18.
    5. Верба І. Рання праця О. Оглоблина про М.Драгоманова // Память століть. 1996. - № 2. с. 56-62.
    6. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довідник/В.І. Гусєв (кер.авт.кол.), В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. К.: Вища школа, 2002. с. 320-323.
    7. Висоцький А. Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції М. Драгоманова // Память століть. 2003. - № 5. с. 19-21.
    8. Гаєвська Л. Концепція національного відродження в історіософії М.Драгоманова // Радуга. 1992. - № 3-4. с. 111-118.
    9. Дашкевич Я. Учений. Політик, публіцист: про М. Драгоманова // Слово і час. 1991. № 10. с. 3-6.
    10. Денисенко А. Епоха в українському житті (місце М.П. Драгоманова в розвитку історичної науки) // Память століть. 1996. - № 2. с. 47-50.
    11. Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х томах. К.: Наукова думка, 1970. Т.2. с. 362-367.
    12. Драгоманов М.П. "Вибране…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні". К. 1970. с. 605-618.
    13. Іванова Л.Г. Драгоманов і історія України // Український історичний журнал. 1991. - № 9. с. 127-130.
    14. Іванченко Г. Драгоманов: Україна і Європа // Вісник АН України. 1993. - № 4. с. 30-36.
    15. Круглашов А. Боротьба з месіанськими міфами Російської імперії // Нова політика. 2001. - № 4. с. 45-50.
    16. Круглашов А.М. Держава, нація, людина (Михайло Драгоманов про національний розвиток України) // Вісник АН України. 1992. - № 2. с. 22-33.
    17. Ласло-Куцюк М. Передбачення через століття (Деякі ідеї М.Драгоманова) // Дзвін. 1997. - № 10. с. 119-124.
    18. Матвієнко А.А. Драгоманов і Україна // Український історичний журнал. 2000. - № 2. с. 112-117.
    19. Мишанич С. Фольклористична спадщина видатного українського вченого (до 150-ліття від дня народження М. Драгоманова) // Народна творчість і етнографія. 1991. - № 4. с. 3-12.
    20. Попович М. Драгоманов і ми // Наука і суспільство. 1991. - № 8. с. 12-15.
    21. Провідники духовності в Україні: Довідник / за ред. І.Ф. Кураса. К.: Вища школа, 2003. с. 40-41.
    22. Солдатенко В., Левенець Ю. Один проти всіх. (М. Драгоманов) // Віче. 1995. - № 7. с. 121-141.
    23. 100 видатних українців. К.: Видавництво Арій, 2006. с. 217-222.
    24. Терзійська Л. Професор Михайло Драгоманов // Пам'ять століть. 2003. - № 5. с. 42-45.
    25. Тучапський П.Л. Роль Драгоманова в суспільному русі Росії і України // Філософська і соціальна думка. 1991. - № 9. с. 131-151.
    26. Федченко П. Апостол правди і науки // Пам'ять століть. 1996. - № 2. с. 15-20.
    27. Федченко П. Мислитель, публіцист, борець: До 150-річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Політика і час. 1991. - № 13. с. 68-74.
    28. Чернихівський Г.І. Українські літописи XVII-XVIII ст. у творчій спадщині М. Драгоманова // Український історичний журнал. 1993. - № 3. с. 38-42.
    29. Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. К.: "Альтернатива", 1999. с. 137-142.
  • 4830. Історичні портрети К.М. Деревянко і І.Д. Черняховського
    Информация пополнение в коллекции 04.12.2010

    У червні 1942 року у розпорядженні начальника Головного автобронетанкового управління. З 15 червня по 25 липня 1942 року командир 18-го танкового корпусу Воронезького фронту. З липня 1942 по квітень 1944 року командувач 60-ю армією Воронезького фронту (з 23 березня 1943 року Курського, з 26 березня 1943 року Цетрального, з 6 жовтня 1943 року знову Воронезького, з 20 жовтня 1-го Українського фронтів). До кінця 1942 року армія вела оборонні бої на лівому березі річки Дон північніше Воронежа. Війська під командуванням І.Д.Черняховського брали участь у Воронезько-Касторненській (24 січня 2 лютого 1943), Харківській (2 лютого 3 березня 1943) наступальних операціях, що проходили в рамках Воронезько-Харківської стратегічної операції. У ході цих операцій були звільнені Воронеж (25 січня), Касторне (29 січня), Курськ (8 лютого). Учасник Курської битви (5 липня 23 серпня 1943 року), Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції (26 серпня 30 вересня 1943), відвоювання Лівобережної України. У другій половини вересня 1943 року війська армії вийшли до Дніпра, північніше Києва, з ходу форсували його і захопили плацдарми в районах Страхолісся, Ясногорська і на схід від Димера. У листопаді 1943 квітні 1944 року армія брала участь в Київській наступальній (313 листопада 1943 року), Київській оборонній (13 листопада 22 груденя 1943 року), Житомирсько-Бердичівській (24 грудня 1943 14 січня 1944), Рівне-Луцькій (27 січня 11 лютого 1944 року), Проскурівсько-Чернівецькій (4 березня 17 квітня 1944 року) операціях.

  • 4831. Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців
    Курсовой проект пополнение в коллекции 20.10.2010

    Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:

    1. утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450,25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;
    2. діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д.Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;
    3. функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською 1732, румунською 94; угорською 69; кримськотатарською 13; молдовською 9; польською 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;
    4. видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;
    5. видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.
  • 4832. Історіографічна традиція Школи Анналів. Друге і третє покоління істориків
    Курсовой проект пополнение в коллекции 08.06.2010

    Монтайю маленьке село горян-пастухів у Верхньому Арєжі, розташоване на висоті 1300 метрів над рівнем моря, відоме завдяки трагічним подіям, що стали наслідком безжального викорінення у 1320 та 1324 рр. Жаком Фурньє, єпископом Пам`єра та майбутнім авінйонським папою Бенедиктом ХІІ катарської єресі на Півдні Франції Ж. Фурньє залишив по собі 92 томи актів докладного розслідування. Це унікальні документальні свідчення, у яких не пропущено жодної таємниці Монтайю ані інтимного життя, ані духовного світу, які драм щоденного існування 250 його мешканців. Е. Лє Руа Ладюрі, поклавши в основу свого дослідження критичний аналіз цих документів за допомогою методів етнології, відтворив життя лише одного покоління окситанської громади, але у всіх його зрізах, починаючи з оточення («іммобільна історія» і уклад життя, розвиток господарства, ленно-васальних взаємин, демографії, відносин сімейних кланів) до ментальності пастухів, їх ставлення до влади й церкви, способів самовираження в жестах і слові, щоденного життя (народження, любові, смерті). Завдяки цьому він надзвичайною чіткістю встановив залежність людини від оточення від “іммобільного”, екологічного часу. Зрештою, дослідження історії одного покоління було умовністю, бо як визначає сам автор, спосіб життя гірських пастухів був фактично незмінною структурою, яка існувала у “часі дуже довгої тривалості” аж до ХІХ ст. Характерною рисою “Монтайю” є “одухотворення” мешканців окситанського сила, яке здійснюється Е. Лє Руа Ладюрі за новаторською методикою вкладення текстів допитів у вуста реальних історичних персонажів, завдяки чому чимало сторінок “Монтайю” перетворюється на монологи останніх з доречними коментарями історика. Науковість монографії від цього не змінюється, зате досягається ефект популяризації стилю, який стає доступним і цікавим пересічному читачеві. Тому за змістом “Монтайю” це історія-роман, однак «науковий роман», бо, за переконанням автора, будь-яке історичне дослідження повинно починатися з критики джерел. “Монтайю” була однією з праць, які висвітлювали обрану для дослідження Е. Лє Руа Ладюрі генеральну проблему становище селянства півдня Франції в модерну добу.

  • 4833. Історіографія исторії Болгарії
    Информация пополнение в коллекции 01.06.2010

     

    1. "Историография истории южных и западных славян" - М, 1987, с.44-49, 88-94, 121 - 143.
    2. "Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки". - М., 1990, с.463-469.
    3. Волков В.К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история"-1991,-№ 4.
    4. Копилов С.А. Проблеми історії словянських народів в історичній думці України (остання третина ХУІІ - початок ХХ ст). - Камянець-Подільський, 2005. - С.117-118;
    5. Павленко В. Діяльність болгарської дипломатичної місії в Україні (1918 - 1919 рр.) // Проблеми словянознавства. - Львів, 1993. - Вип.45. - С.4-6, 9, 11-13;
    6. Полещук Т.С., Чорній М.В. Роль М. Драгоманова в українсько-болгарських взаєминах. // Проблеми словянознавства. - Львів, 1992. - Вип.44. - С.40-45;
    7. Радоєв Д. “Болгаристика - наука про Болгарію” - “Український історичний журнал ”. - 1990. - № 3.
  • 4834. Історіографія исторії Польщі
    Информация пополнение в коллекции 01.06.2010

    За роки народної Польщі було створено систему центрів наукових досліджень з історії при університетах, більше 10 центрів при Академії наук та керівних органах політичних партій, перш за все при ПОРП. Видавалось декілька десятків спеціалізованих історичних видань. Активно працювало історичне товариство, яке мало філії у всіх регіонах. Слід відзначити, що польським історикам вдалося уникнути провінціалізму. Абсолютно рівноцінними в науковому плані були історичні центри у Варшаві, Познані, Вроцлаві, Лодзі, Гданську, Торуні, Любліні. Багатопартійність у суспільстві спричинила велику увагу до проблем методології, зокрема проведення дискусій. Видавався спеціальний збірник з питань методології та історії - "Історик". В 1952 р. в конференції з проблем методології брали участь науковці з СРСР. Розглядалися проблеми періодизації польської історії, формування нації, історії робітничого руху. Було здійснено перевидання праць всіх значних польських істориків минулого. Проблематика історичних досліджень була різноманітною. Відразу після війни, науковці розпочали дослідження історії західних земель, з метою обґрунтування їх приналежності до Польської держави. В статтях та монографіях доводилося історичне право Польщі на Сілезію та Помор'я, піддавали критиці ягеллонську ідею - розвиток Польщі як східноєвропейської держави, що передбачала експансію на схід. Вказувалося на негативні наслідки цієї експансії для держави. В 60-80 роки були опубліковані узагальнюючі праці з історії західних земель: двотомник - “Історія Помор'я”, тритомник "Історія Сілезії", двотомник "Історія Щеціна".

  • 4835. Історіографія історії Білорусії
    Информация пополнение в коллекции 29.05.2010

    Після вигнання з Білорусії німецьких окупантів відновилася діяльність наукові центри історичної науки. До них належали Інститут історії Академії наук, кафедри вищих навчальних закладів, Інститут історії партії при ЦК Компартії Білорусії. Продовжувалася практика жорстокого ідеологічного контролю над розвитком історичної науки з боку партійних органів. Концептуально методологічні положення створювалися в центральному комітеті компартії Білорусії і навязувалися авторам наукових праць та підручників. Під безпосереднім контролем ЦК КПБ в 1948 р. були написані “Тези про основні питання історії БРСР”. В них вперше систематизовано викладено історію білоруського народу від найдавніших часів до 1917 р. Структура І тому “Історії БРСР”, відбір та виклад матеріалу, висновки та оцінки авторів, на думку М. Біча, визначалися марксистсько-ленінською-сталінською методологією, поєднаною з проросійською великодержавною концепцією. Закладені в “Тезах...” оцінки визначали період ХІV-ХVШ ст., коли Білорусія знаходилася під владою Литви та Польщі, як найбільш важкий. Його висвітлення зводилося до постійного прагнення народних мас Білорусії приєднатися до Московської держави. Включення Білорусії до складу Російської імперії, внаслідок поділів Речі Посполитої, однозначно оцінювалося як воззєднання білоруського народу з братнім російським народом і здійснення його споконвічної мрії. Була відкинута загальноприйнята у 20-х початку 30-х років теза про колоніальне становище Білорусії у складі Російської імперії. Стисло та глухо мовилося про русифікаторську політику царизму. Проводилася думка, що національні, культурні і релігійні проблеми білорусів після воззєднання в складі імперії були роззані. Білоруський народ лише боровся разом з російськими робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і капіталістів за своє визволення, за демократію і соціалізм під керівництвом партії більшовиків єдиним керівником визвольної боротьби. Спираючись на ленінську тезу про наявність двох культур в кожній національній культурі, у праці заперечувалось існування загальнонаціонального культурного і політичного руху. Ідеологічні та організаційні центри його Білоруська соціалістична громада, газета “Наша нива” тощо, оголошувалися антинародними, контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними. Таку ж оцінку отримали Бунд, есери, меншовики. Обєктивно, на думку сучасних білоруських дослідників, висвітлена проблематика, повязана із соціально-економічним розвитком, демографією, станом освіти та культури. Осібне місце в розвитку білоруської історичної науки займають друга половина 50-х-80-ті роки ХХ ст. Відносна лібералізація радянського режиму у білоруській історіографії, на думку М.Біча, проявилася формально, у вилученні з праць імені та цитат Й. Сталіна. Однак оцінки та дух “Короткого курсу історії ВКП(б)” продовжував існувати у більшості праць. Розширилася проблематика досліджень, зявилась низка праць, присвячених історії Білорусії з найдавніших часів. В. Сєдов в праці “Словяни Верхнього Подніпровя та Подвіння” висунув теорію походження білорусів внаслідок змішування словян з балтами. Процеси формування населення Білорусії з часів камяного віку до ІХ ст. (індоєвропейці ранні балти словяни) розглянув Е. Загорульський у праці “Стародавня історія Білорусії” (1977 р.). В. Алексєєв в монографіях “Полоцька земля в ІХ-ХШ ст.: “Нариси історії Північної Білорусії” 1966 р.) та “Смоленська земля в ІХ-ХШ ст.: Нариси історії Смоленщини та Східної Білорусії (1980 р.) зробив висновок, що Полоцьке князівство у раннім середньовіччі було самостійною політичною одиницею з оригінальною культурою.

  • 4836. Історіографія історії Сербії та Чорногорії
    Информация пополнение в коллекции 26.05.2010

    Крім величезної кількості документів, мемуарів було видано низку праць дослідників, які вивчали бойові дії, роль окремих суспільних груп у визвольному русі, взаємовідносини між різними політичними силами суспільства, діяльність еміграційного уряду в Лондоні тощо. Ці питання знайшли висвітлення в колективному двотомнику "Визвольна війна народів Югославії. 1941-1945", працях Й. МАР'ЯНОВІЧА "Народно-визвольна війна. Народна революція в Югославії. 1941-1945", В. СТРУЧАРА "Югославія. 1941-1945", Ф. ЧУЛІНОВІЧА "Створення нової Югославії", двотомнику Б. ПЕТРАКОВІЧА "Революція та контрреволюція в Югославії. 1941-1945", П. КАЧАВЕНДИ "Спілка комуністичної молоді Югославії та молодь в Народно-визвольній армії та партизанських загонах Югославії. 1941-1945".

  • 4837. Історіографія історії Словаччини
    Информация пополнение в коллекции 20.05.2010

    В середині ХІХ ст. розпочався новий період словацького національного руху. Збереження подвійного національного та соціально - політичного гніту продовжували гальмувати процес формування словацької нації, національної ідеології та культури. В 1661 році було сформульовано нову програму національного руху " Меморандум словацького народу". Ставилися вимоги про виділення Словаччини в автономну територію, впровадження словацької мови в школах та адміністративних закладах. В 1863 р. було створено культурно-наукове просвітнє товариство Матіца (матінка) Словацька. В 1868 при Матіці словацькій було створено історичний відділ, який займався крім історії археологією, етнографією та іншими науками. В часописі "Літопис Матиці словацької" поряд з публікацією статей з історії було надруковано велику кількість джерел з історії Словаччини, переважно часів середньовіччя.

  • 4838. Історіографія історії Чехії
    Информация пополнение в коллекции 29.05.2010

    Проте до початку 50-х років в історичній науці панував плюралізм в сфері методології, переважали традиційні наукові школи. Під гаслом захисту традиційних трактовок національного Історичного процесу в 1947 р. відбувся ІІ з'їзд істориків. Перехід на позиції марксизму в сталінській інтерпретації відбувся на початку 50-х років. Створена на цій основі концепція національної історії, що панувала до кінця 80-х років, перекреслювала позитивне значення діяльності Т. Масарика, негативно оцінювала національний рух, період 1918-1938 рр. В 1966-1968 рр. було зроблено спробу її перегляду. В ці роки посилився вплив поглядів західноєвропейських національних шкіл в чеській історичній науці. Дослідники позакласово оцінювали діяльність Ф. Палацького. Т. Макарика, посилили вивчення національного руху в XIX ст. - на початку XX ст., почали переглядати значення робітничого руху та Жовтневої революції 1917 р. в Росії, яке в офіційній концепції набрало гіпертрофованого вигляду. Ці підходи до вивчення національної історії відобразилися в роботі ІV з'їзду істориків в 1966 р. Проте радянська окупація країни в 1968 р. припинила ці дослідження. Найбільш впливовою установою в сфері історичних досліджень в часи комуністичного правління був інститут історії партії при центральному Комітеті Комуністичної партії Чехословаччини. Саме тут створювалися наукові схеми, що не підлягали обговоренню. Центрами історичної науки була система науково-дослідних інститутів Академії наук, кафедри вищих навчальних центрів. Видавалася значна кількість спеціалізованих наукових часописів та щорічні збірники наукових статей. Було реорганізовано діяльність архівів та музеїв.

  • 4839. Історіографія ОУН
    Информация пополнение в коллекции 19.06.2010

    Шкода, що ті документи судових справ, про які було згадано раніше, зараз використовуються російською наукою для формування своїх концепцій без жодних змін, і після 1991 року, коли вже, здавалося б, комуністична ідеологія має потрохи зникати, на сторінках „професійних” видань, не кажучи вже про періодику, зявляються матеріали, від яких відверто тхне “світлим минулим”. Проблема полягає у тому, що такі дослідники, як, наприклад, В.Ямпольський (зверніть увагу: професор і кандидат юридичних наук), підходять до радянських документів некритично і дослівно розуміють тексти, написані майстрами з ідеології КДБ. Варто лише навести назви таких публікацій: “Альянс ОУН-СС”, “ОУН на службе фашизма”, “Как трезубец вплелся в свастику”. Крім непоодиноких випадків неточного перекладу з української мови на російську, які спотворюють розуміння слів, російским авторам бракує певної етичності і вони вважають за можливе використання таких зворотів як “это - уродливейшее явление” і ”одурманеные националистическим угаром подручные Петлюры и Бандеры…”. Хоча варто згадати роботу російського вченого Александра Богуна, який в 2004 році випустив свою книжку „Между Гитлером и Сталиным”, в якій висловив думку про абсолютну закономірність дій ОУН і дав оцінку появи українського націоналізму як такого, що виражав прагнення українського народу.

  • 4840. Історіософський метод Дмитра Донцова
    Дипломная работа пополнение в коллекции 23.09.2010

    Втім, є тут один момент, якому варто приділити особливу увагу. Визначення ціннісної залежності історичних періодів від расової домінанти в суспільстві уводить дослідника історіософського методу Дмитра Донцова до філософсько-антропологічної сфери його арґументів. Нижчий рівень цієї парадигми повязаний як раз із расологією Д.Донцова. Обидва рівні обслуговують вихідну мету його філософії згаданий на початку дослідження пошук можливості людини-творця історії. На вищому, ширшому рівні Дмитро Донцов шукає іншого, непохитного арґументу для поставленої ним проблеми. Метафізичний образ людини-творця вступає відтепер в особливий трансцендентальний звязок з образом історії. Багатокомпонентність цього звязку мусить підкреслити дискретний характер історії: „Під тим оглядом нова кандидатка на провідну верству на Україні, ота інтеліґенція, провела в цій добі різку роздільну рису між своєю правдою і тою, якою жила країна досі. Помилково думати, що між цією інтеліґенцією, між цим національним відродженням, яке вона започаткувала на Україні, й добою козацької аристократії є ідейна тяглість, що та інтеліґенція почала далі прясти обірвану нитку історичної традиції” [2, с.36]. Дискретність історії проектується на людину, але не людину як одиницю (для філософії Д.Донцова таке твердження припустиме лише з деякими обмеженнями), а на людину як елемент ширшого антропологічного класу касти, верстви, поняття про який відіграє помітну роль у методі Дмитра Донцова. Не ототожнюючись із психіко-фізіологічною расою, поняття касти виявляє в основному схожість структурної моделі з типом-расою, вступаючи з нею в діалектичні протиріччя на категоріальному рівні. Д.Донцов, втім, не розвиває це протиріччя, спонтанна сутність якого відсуває його на периферію методології. Реконструюючи метафізичний образ історії, дослідник доповнює його структуру антропологічним елементом, „вічними законами взлету й упадку провідних каст” [2, с.31].