Geum.ru

История

  • 4841. Історіософські новації ХІХ ст.
    Контрольная работа пополнение в коллекции 04.12.2010

    У своїй «Логіці наук про дух», у другому томі «Логіки», Вундт застосував методи психофізики до суспільних наук взагалі і зокрема до історії, яка «мас своїм предметом не індивідууми, а народи», - переконував вчений, залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму. Аналогічно розвязував Вундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислитель розділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає обєкти у розвитку у послідовності явищ та їх взаємозвязку, а соціологія одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає як динаміка, а соціологія як статика. З іншого боку, Вундт підкреслював взаємозвязок історії і соціології. Суспільство для Вундта, у всіх своїх проявах зумовлено історично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і само воно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких випливає наступний розвиток. Згідно цього не можна і думати про принциповий поділ між соціальними та історичними законами. Єдина відносна диференційна ознака, за якою можливий такий поділ, може полягати лише у тому, що про історичні закони, у вузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальних звязків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів в інтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такі закони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства, або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою. Виходячи із цієї «подвійної можливості», як соціальні, так і історичні закони поділяються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед них соціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку. Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку є одночасно і соціальними законами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певних форм суспільного життя. На думку Вундта, вони є найбільш цінними, оскільки відповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічною схемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станів суспільства, порівняно з одиничними історичними процесами, має більшу закономірність явищ; по-друге, соціальні закони розвитку, порівняно з універсальними історичними законами, мають властивість «самообмеження», зокрема вони належать лише до часткових явиш соціальних станів, насамперед до тих, які більше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів. З другого боку, вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно звязаних факторів. Однак як історичні, так і соціальні закони «зводяться до загальних принципів психологічного звязку духовних процесів», вони повинні узгоджуватися з принципом «психологічної каузальності». «Строго історичні закони можуть володіти лише однобічним каузальним звязком, в якому, згідно з часовою формою подій, причини передують наслідкам», твердив Вундт.

  • 4842. Історія балетного мистецтва
    Информация пополнение в коллекции 13.02.2011

    Незабаром була відкрита Паризька опера. На перших порах в її складі її трупи були одні чоловіки. Жінки на сцені Паризької опери з'явилися лише в 1681 році. Майстерність ранніх італійських вчителів танців справила враження на знатних французів, які супроводжували армію Карла VIII, коли в 1494 він вступив до Італії, пред'явивши свої претензії на трон неаполітанського королівства. В результаті італійські танцмейстери стали запрошуватися до французького двору. Танець розцвів в епоху Катерини Медічи, дружини Генріха II (правив в 1547-1559) і матері Карла IX (правив в 1560-1574) і Генріха III (правив в 1574-1589). На запрошення Катерини Медічи італієць Бальдасаріно ді Бельджойозо (у Франції його називали Бальтазар де Божуайе) ставив придворні вистави, найбільш відоме з яких носило назву Комедійний балет королеви (1581) і зазвичай вважається першим в історії музичного театру балетним спектаклем. У царювання трьох французьких королів - Генріха IV (1533-1610), Людовіка XIII (1601-1643) і Людовіка XIV (1638-1715) - вчителі танців проявили себе як у сфері бального танцю, так і в тих його формах, які розвивалися в рамках придворного балету. У Англії в ту ж епоху, тобто в царювання Єлизавети I, йшов аналогічний процес, що знайшов вираження в постановках т. з. масок при дворі в Уайтхолле. У Італії техніка професійного танцю продовжувала збагачуватися, з'явилися перші праці по танцю (Il Ballarino Фабріцио Карозо, 1581 і Le Gratie d'Amore Чезаре Негрі, 1602).

  • 4843. Історія відкриття та дослідження пітекантропів
    Информация пополнение в коллекции 22.06.2010

    Прогрес знарядь і способів полювання змінив і матеріальні відносини між передлюдьми. Якщо при збиранні й лові дрібних тварин переважала індивідуальна діяльність, то тепер виникає тваринна череда. Вона утвориться не тільки на основі полових і батьківських зв'язків. Сполучну функцію виконує орієнтація на поводження сусіда й ватажка, що полегшує знаходження їжі й захист від ворогів. Всі передлюди в череді виступають як взаємні орієнтири й взаємних сторожів. Засадне й загінне полювання є першою кооперацією (поділом ролей у пошуках видобутку, гонах, оточенні, нападі), подібною тій, котра існує в зграї хижаків. Однак якщо хижаки полюють на тварин, які набагато слабкіше кожного з них окремо, і їхня кооперація є чисто ситуативною, то передлюди полювали навіть на слонів, носорогів, ведмедів і інших гігантів, які в десятки разів крупніше, сильніше й швидше кожного індивіда. Тому вони могли перемогти їх тільки завдяки виготовленню й використанню знарядь і завдяки складній і розтягнутій у просторі й часі вже в якомусь ступені трудовій кооперації, що послужила в остаточному підсумку передумовою переходу від первісної череди до суспільства.

  • 4844. Історія воєн у Швеції в XVII столітті
    Курсовой проект пополнение в коллекции 05.08.2010

    В той же час на півдні окремі фортеці залишалися не зайнятими, т.к ніхто не міг передбачити вторгнення з півдня. Головною метою метою Фредеріка III була шведська провінція Ськоне. Головні сили данського флоту (40 кораблів) пішли до Борнхольму, невеликий загін з 7 кораблів розташувався в Гетеборга. Передбачалася блокада шведських і фінських берегів. Данський король сам пішов в середині червня з 19 судами, під командою віце-адмірала Бьєлке, до Данцигу. Цим він збирався перешкодити Карлу Х перекинути армію з Польщі до Швеції або на данські острови, збираючись його таким чином відрізувати в Польщі. На Ельбі, Везере і в Каттегате були розташовані маленькі загони судів для захисту від шведських каперов. У результаті данський флот і армія на початок бойових дій виявилися сильно роздробленими. В цей час Карл X, що отримав 20 червня в глибині Польщі звістка про оголошення війни, зробив форсований марш і вже 1 липня був в Штеттіна. 18 липня він, прекрасно озброєний, личив до голштінського кордону. В кінці липня король був вже в Ютландії, зайнявши її цілком. Після цього він попрямував до Вісмар. В цей час, на території власне Швеції, в Сконе данці також потерпіли поразку, оскільки данське військо випробовувало великі проблеми з боєприпасами. Коли данський король, що стояв в Данцига, дізнався про вторгнення ворога в Голштінію, він негайно сам повернувся у вітчизняні води, а також повернув свої морські сили з Північного моря, для зашиті острівній частині своєї країни. Карл X в цей час спішно озброював ескадру в Гетеборзі. По його планах ця ескадра спільно з англійською допоміжною ескадрою повинен був перекинути війська, що знаходилися на півдні Ютландії, на острів Фюн. Головні сили флоту повинні були сприяти висадці сухопутної армії до Зеландії. Одночасно передбачалося почати настання на материку, в Сконе. В кінці серпня шведський флот, під командою адмірала Бьєлкенштерна, вийшов з Даларе в Стокгольма у складі 32 військових кораблів з 6 переозброєними комерційними судами і стількома ж брандерами. Данський адмірал Бьелке, що спостерігав до того часу у Вісмаре за Карлом Х, вийшов негайно в морі, як тільки дізнався про це. 12 вересня обидва флоти опинилися на вигляді один біля одного, 28 данських проти 38 шведських кораблів. Бьелке, враховуючи перевагу ворога відійшов в Зунд, де отримав підкріплення в числі 11 судів адмірала Юеля. Обидва флоти зразкові однакової сили зустрілися на 13 вересня у Фальстербо, в південно-західного краю Сконе. Битва у вигляді одиночних сутичок, в основному флагманських кораблів тривало весь день і закінчилося безрезультатно. Наступного дня противники продовжили бій, проте свіжа погода перешкодила і цього разу. У результаті, флоти розійшлися увечері 14 вересня і віддалилися до Копенгагена і Вісмар соответсвенно. Втрати обох сторін не перевищували 60 убитих і 100 поранених. Стратегічний успіх битви залишився за данцями. Обіцяні англійцями сили так і не підійшли, і напад на острови у результаті був припинений. 19 вересня данський флот почав блокаду шведського в Вісмаре і зняв її лише з настанням заморозків. Оскільки атака центральної Данії з моря не удалася, Карл X наказав генералові графові Врангелю переправитися у Фредерікс-одде через Малий Бельт на острів Фюн. Проте наказ незабаром був скасований - спочатку Врангелю було доручено узяти Фредерікс-одде, що він в кінці жовтня і зробив, отримавши до цього часу під командування суду і призначення генерал-адміралом. Незабаром після цього Карл X повторно віддав йому наказ, користуючись всіма судами, висадиться в середині грудня на острові Фюн. Проте в цей час настали морози, і Карл знову змінив свої плани, наказавши, по свіжому льоду перейти на Фюн. Проте років підтанув, і експедиція не відбулася. 9 січня 1658 року Карл X, повний нетерпіння, прибув в Киль на військову раду. Виходячи із скрутного положення, що створилося на фронтах інших воєн, що велися одночасно Швецією, було вирішено негайно наставати на острів Фюн, будь то на судах або по льоду. 30 січня під ворожим вогнем, 9 000 шведських вершників і 3 000 піхотинців рушили через погано тримаючий лід на Малому Бельте. Шведським кавалерійським частинам удалося перейти через лід північніше Гадерслебена (в Брандсе), в Івернес на Фюн, причому два шведські ескадрони провалилися під лід, і сам король був у великій небезпеці. Незабаром весь острів Фюн був зайнятий. Данському адміралові Бредалю, захопленому зі своїми 4 судами в льодах гавані поблизу Ніборга, відбиваючи нічні напади шведських військ вдалося крізь лід витягуватися в морі. При цьому він застосував особливу тактику, наказавши обливати борти водою, яка тут же студеніла, заважаючи шведам поднятися на борт. З Ніборга шведські війська пішли в Сведенборг, звідти через Таазінге на Лангеланд, а 9 лютого через Великий Бельт на Лааланд. Перехід через протоку здійснювався з неймовірними труднощами і страшним ризиком провалитися. Тріщини в льоду закривалися соломою, яка зверху поливалася водою, що швидко студеніла. Не дивлячись на це, вже 12 лютого шведи були в Зеландії. через декілька днів сміливий король стояв з 5 000 вершниками перед Копенгагеном, де англійський і французький посланці узяли на себе мирні переговори. Оскільки шведські війська стояли самої столиці, данський король був вимушений погодиться на укладення миру на Шведських умовах. І 28 лютого в данському місті Роскілле був підписаний мирний договір. По ньому Данія йшла на величезні територіальні поступки. Швеція отримала три провінції на півдні півострова: Сконе, Халланд і Блекинген; острови Борнхольм, (пізніше і Хвен в Зунде) Богуслен на Каттегате і Трондієм-Лен на норвезькому побережжі. Данія повинна була зобов'язатися не пропускати до Балтіку флоти "ворожих" держав. Англійському посланцеві під самий кінець переговорів удалося пом'якшити договір і ввести в нього слово "ворожий", проти бажань обох ворогуючих сторін. [1, c. 290]

  • 4845. Історія держави та права України
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог… Через це нехай пани Полковники, Сотники Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх діл чи в їхньому особистому підданстві, посилаючи (їх) косити сіно чи збирати врожай, виганяючи на укріплення валів, відбираючи насильно, шляхом грабунку чи примусового продажу земель, за якусь незначну провину все рухоме й нерухоме майно. Ремісників же примушують без дозволу до виготовлення замовлених для хатнього вжитку речей, а козакам не надають приватних відпусток. Ясновельможний Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи. Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей, тому найсерйознішим чином постановляємо, що Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей, керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад, і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей же закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички.

  • 4846. Історія документування в Давньому Вавилоні. Месопотамія
    Информация пополнение в коллекции 21.11.2010

    Іноді міжнародні дипломатичні переговори велися за допомогою листів. На шумерській мові листи писали один одному Іббі-Суен, останній цар III династії Ура, Ішбі-Еррай, перший правитель Ісіна, і інші царі того періоду. Про це стало відомо з колекції одного, який цікавився історією писаря. Ці твори представляють історичну та літературну цінність, причому останні більш значні. Історичне значення мають також листи, якими обмінювалися Хаммурапі і Зімрі-Лім - правитель Марі, Ясмах-Адду (син Шамши-Ада-да I) з Марі та інші правителі, з якими він підтримував контакт, але найбільше - листи з Амарни - архіву , знайденого в новій столиці фараона Ехнатона. Там виявлені копії листів, що посилалися єгипетським царем, а також оригінали, які направляли фараонам царі-правителі Близького Сходу. Вони надходили з Вавілонії та Ассирії, з Митанни і Хетського царства, з острова Кіпр, а найбільше від правителів і єгипетських посадових осіб з Верхньої Сирії і Палестини. Крім листа на хуррітськом і двох на хеттськом, всі вони написані на варварсько- аккадскому, які застосовуються в той період за межами Месопотамії в якості дипломатичної мови. Виняток становить кілька текстів, що походять з Вавилона і Ашшура. Залежно від їх походження, політичної ситуації і грамотності переписувачів, які перебували на службі даного правителя, змінюються стиль, словниковий склад і орфографія цих документів. Яскраво простежуються політичні взаємини між автором і адресатом за формою вступів, які часом займають значну частину послання. Наприклад, щедрі похвали марнують правителі Сирії і Палестини за адресою більш могутніх царів. Ці листи різко контрастують з повними гідності відповідями останніх. Подібні листи відомі вже більше півстоліття і є предметом ряду наукових досліджень. Однак слід продовжити вивчення їх стилю, встановити рівень грамотності і походження писарів і Писарських шкіл. У них навчали іноземців аккадскій мові, який поширився в той період по всьому Близькому Сходу. Необхідно також звернути увагу на лінгвістичні особливості місцевих говірок. Необхідно порівняти документи з Алалаха і Угаріта (юридичні, адміністративні та особливо роду листи з архіву Амарни) з кореспонденцією та іншими подібними документами, знайденими в хетській столиці.

  • 4847. Історія дослідження Ольвійського полісу за археологічними даними
    Курсовой проект пополнение в коллекции 24.09.2010

    Необхідність прийняття ефективних засобів для охорони і збереження цих памяток, постало досить важливим питанням. Землі майбутнього заповідника належали спочатку генерал-майору І.А. Безбородько разом с селом Парутине, яке було перейменоване на імя хазяїна Іллінське, потім його нащадкам: спочатку дочкам та онуку графу О.Г. Кушелеву-Безбородько, про якого говорилося вище, а згодом графам Мусіним-Пушкіним.[6,с.24] Руйнування ольвійських споруд почалося при будуванні турками Очаківської фортеці, та мало продовження при будівництві села Парутине-Іллінське. Бувало таке, що селяни брали камені з Ольвії на будівлю своїх хат, а знайдені речі потрапляли до музеїв, з приватних колекцій або продавалися місцевими селянами. У селі розвивався особливий промисел - продажа місцевими жителями знайдених старожитностей.[7,c.6] „Тільки я вийшов з коляски, - пригадував П.П. Свінїн, - був з обох боків речей та монет з розвалин Ольвії... На жаль, не більш як за тиждень до мого приїзду сюди, млинар продав Одесі жиду два срібних голубка за 80 рублів. Хоча більша частина міста та його місцевих курганів виглядають перекопаними, але можу завірити, що пошуки ці були тільки поверхневі, а тому можна казати, що найважливіші скарби сховані у глибині, зберігаються будучи неповагою та користю місцевих жителів, котрі розривають камяний мур, яким обнесено один з найбільших курганів. Вони жаліються на велику кількість тарантулів та змій, які заважають шукати монети на розвалинах... У Корениці, у поштотримувача Любовицького, я бачив велике зібрання монет та речей, знайдених у Ольвії, та більш усього я зацікавився срібним левом” [8,с.44]. Торгівля старожитностями вимагала від влади слідкувати за грабіжниками Ольвії. Так, наприклад їм заборонили відвідувати село Парутине. Проте ця міра була не продуктивною.

  • 4848. Історія економіки Німеччини
    Информация пополнение в коллекции 23.11.2009

    У 843 р. сини Людовика Благочестивого на основі Верденського договору поділили землі Священної Римської імперії, створеної в 800 р. їх дідом Карлом Великим. Землі за Рейном, частково по Рейну і його правим притокам, Баварію одержав Людовик Немецкий. Це Восточнофранкськоє держава і стало називатися «країною тевтонів». У 962 р. Відгін I з саксонської династії відновив Римську імперію. Згодом ця подія стали називати «Відновленням Священної Римської імперії». З тих пір государ німецький буде одночасний і государем італійським, нерідко віддаючи безпосередньо німецькі справи на відкуп світським князям і королям і на основі інвестітури, (обмеженої в 1122 р. світської інвестітурой), тобто наділом вибраної духовної особи землею, духовним князям. Прагнення німецьких королів (імператорів) до світового панування в поєднанні з виборністю їх курфюрстами (духовними і світськими князями-виборцями), підтвердженою згодом Золотою буллою (1356), на сторіччя закріпило роздробленість і багатовладдя в Німеччині. Якщо відсутність німецької держави до пори стримувала процес феодалізування, а виникнення прискорило його, то подальша політична роздробленість визначила відмінності в положенні селянства Західної і Східної Німеччини, прикривала посилювання кріпацтва.

  • 4849. Історія Західноукраїнської Народної Республіки
    Информация пополнение в коллекции 28.10.2010

    У січні 1919 р. уряди УНР і ЗУНР урочисто проголосили об'єднання (злуку) двох республік. Проте це був лише декларативний акт, бо уряд УНР, сфера впливу якого дедалі більше звужувалася внаслідок відновлення на її території влади Рад, ні уряд ЗУНР, більшість території котрої на той час була вже окупована іноземними військами, мали ніяких можливостей його реалізації. На Наддніпрянській Україні у класовому протиборстві гору взяли соціальні сили, орієнтовані на соціалістичний розвиток української державності, в західноукраїнському ж регіоні становлення державності було перерване іноземною окупацією. Та й союз творців акту соборності ЗУНР і УНР виявився нетривким. Вже в травні 1919 р., коли білопольська армія генерала Галера плюндрувала західноукраїнські землі, місія петлюрівської Директорії у Варшаві, очолювана Курдиновським, зробила заяву, що Директорія аж ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини". Таку ж заяву Курдиновський зробив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти. А через місяць нова місія, що нею керував Пилипчук (довірена особа Петлюри), висловилася через польську пресу в такому дусі, що "Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв'язками", а "Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини". Незважаючи на активний опір трудящих, ці й подібні висловлювання та відповідні дії керівництва УНР і ЗУНР призвели того, що вже влітку 1919 р. війська буржуазно-поміщицької Польщі окували Східну Галичину та Західну Волинь. Частини Української Галицької армії перейшли Збруч й опинилися в розпорядженні Петлюри. Останній у квітні 1920 р. підписав так званий Варшавський договір панською Польщею про включення до її складу Східної Галичини та частини Волині, тобто тих українських земель, які входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР “соборної України". В листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами, а в січні 1919 р. Закарпаття - чеськими.

  • 4850. Історія літакобудування
    Информация пополнение в коллекции 30.11.2010

    Викликає певний інтерес заява, зроблена у той час англійською пілотом Дж.Фрикером, який порівнював МІ-1 з аналогічними західними вертольотами S-51 і "сикамор": "МІ-1 в порівнянні з" сикамор "має корисним надлишком потужності, що забезпечує хороші льотні показники в тропічних умовах і на великих висотах польоту."Сикамор" завжди вважався одним з кращих вертольотів через невеликі вібрацій, але, мабуть, МІ-1 навіть краще його і не має жодної із зазвичай спостерігаються форм вібрацій малих амплітуд ...МІ-1 також приємний відносно невеликим рівнем шуму: нечутно скреготу трансмісій і, на відміну від багатьох вертольотів, його двигун працює м'якше. Другий політ на вертольоті підтвердив ці первісні враження про грамотне інженерному вирішенні конструкції і про розумне його виконанні.У своїй категорії МІ-1 не поступається жодній із західних машин з льотних характеристиках ". (Airplane, № 2346,1956 р.) Вертоліт МІ-1 відразу знайшов широке застосування в народному господарстві: для сільськогосподарських авіахімічних робіт, розвідки з палуб криголамних і китобійних судів, підрахунку запасів лісу, обслуговування геологічних партій, порятунку рибалок і т.д. Закордонним замовникам було поставлено кілька сотень машин цього типу. З 1957 року їх почали будувати за радянської ліцензії в Польській Народній Республіці. ФАІ офіційно затверджено 23 світових рекорду, встановлених на МІ-1 радянськими і польськими вертолітниками.

  • 4851. Історія Православної Церкви на Україні 1917-2000 рр.
    Курсовой проект пополнение в коллекции 17.11.2010

    ДатаПодіяосінь 1917р.Приїзд до Києва Митрополита Київського Володимира з приводу розкольницьких подій.7 січня 1918 р.Всеукраїнський Собор (І сесія).18 січня 1918 р.Закриття Собору.25 січня 1918 р.Смерть Митрополита Київського Володимира.9 липня 1918 р.Всеукраїнський Собор (II сесія). Оголошення автономії УПЦ.1921 р.Таємний циркуляр Леніна “Про конфіскацію церковного майна”.6 квітня 1921 р.Заява Патріарха Всея Русі Тихона про поновлення керівництва над УПЦ через дії беззаконної УАЦ.1924 р.Постановою уряду УРСР територію Києво-Печерської Лаври було оголошено державним заповідником.1925 р.Смерть Патріарха Всея Русі Тихона.1928 р.Київську кафедру очолив Митрополит Михаїл (Єрмаков)17 березня 1929 р.Смерть екзарха України Митрополита Київського Михаїла1930 р.На Київську кафедру призначено архієпископа Димитрія (Вербицького).1930 -1931 р.р.Роки “великого зламу”. 1 лютого 1932 р. Смерть архієпископа Димитрія (Вербицького).1936 р.З прийняттям Конституції СРСР держава і школа відокремлюються від Церкви1937 р.Арешт екзарха України Митрополита Київського Костянтина (Дьякова).1939 р.Початок II Світової війни. 1941 р. Початок Великої Вітчизняної війни.4 листопада 1943 р.Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників.1945 р.Кінець Великої Вітчизняної війни.1 квітня 1961 р.Прийняття рішення ЦК КПУ (№ 590) “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”.1977р.Прийняття Конституції СРСР, яка гарантувала свободу совісті.Квітень 1997 р.Зустріч Патріарха Всея Русі з М.Горбачовим.22-27 квітня 1990 р.Приїзд до Києва Патріарха Всея Русі Олексія II для вручення Митрополиту Київському грамоти про дарування УПЦ самостійності в керівництві.22-23 листопада 1990 р.Засідання І Помістного Собору УПЦ у Києві.21 травня 1991 р.Священний Синод доручив найстаршому за хіротонією архіпастирю УПЦ Митрополиту Харківському Никодиму (Руснаку) зізвати Архієрейський Собор.27 травня 1991 р.Архієрейський Собор УПЦ, звільнення Митрополита Філарета з Київської кафедри.1997 р.Оголошення анафеми Митрополиту Філарету на Архієрейскому Соборі.2000 р.2000-ліття Різдва Христового. 4 травня 2000 р. Зустріч Президентів України, Росії і Білорусії та Патріарха Всея Русі Олексія II.

  • 4852. Історія прийняття Конституції України
    Информация пополнение в коллекции 07.11.2010

    Проголошення Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України та схвалення 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади - відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу і судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема інститути президентства, конституційної юрисдикції, та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути. У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Українська держава поступово входить у світове співтовариство як повноправний і рівноправний субєкт. Поряд із змінами в організації держави і суспільства і завдяки їм відбуваються зміни у правовій системі в цілому. За роки, що минули після цього, нашою державою пройдено не простий шлях. Розбудовувати державу в складних соціально-економічних умовах при постійній нестабільності, значних суперечностях між законодавчою і виконавчою владами, відсутності нової Конституції та деяких інших негативних факторах - справа не з легких. І до цього часу соціально-економічна і політична ситуація у державному і суспільному житті поки що має складний, суперечливий характер. Проте, хоч як там було, Українська держава і суспільство вже живуть за новою Конституцією, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Цей день назавжди ввійшов видатною подією в сучасну історію нашого народу і українською державотворення. Його позитивні наслідки з часом відчує кожний громадянин України. Конституція України проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнала людину найвищою соціальною цінністю і утвердила реальне народовладдя. Вона підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила обєктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила незворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів й організацій.

  • 4853. Історія Раннього і Древнього царства Єгипту
    Информация пополнение в коллекции 30.05.2010

    Час правління трьох останніх династій (XVIII, XIX, XX) відповідає найбільшому розквіту єгипетської держави і на відміну від попередніх епох набагато краще документована. Два перших царі XIII династії (Яхмес і Аменхотеп I), провівши кілька завойовницьких експедицій, відновлюють кордони Єгипту часів Середнього царства. Подальше розширення території відбувається за правління Тутмоса I, що здійснює успішні військові походи в Сирію і Палестину і добирається навіть до верховій Євфрату. Однак після смерті цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителів слабшає й у військових походах настає тимчасова пауза. Династийная історія наступних 2030 років являє собою прекрасний сюжет для історичного роману, що захоплює. Черговий фараон Тутмос II правив дуже недовго і від своєї дружини цариці Хатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III від наложниці на імені Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолітством нового царя, поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час і відкрито проголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номінально теж залишався фараоном, і міг брати участь у священних святах у відповідності зі своїм титулом. Однак це не робило його залежність від цариці менш принизливої. Зрозуміло, подібна екстраординарна ситуація повинна була зажадати від Хатшепсут і есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної політичної хитрості і найвищого професіоналізму в політичних іграх адже Тутмос III не був слабовольним правителем, на которого можна було не звертати уваги, і, крім того, його право на владу освячувала тисячолітня традиція. Для того щоб знайти твердий ґрунт під ногами, Хатшепсут наблизила до себе декількох фаворитів (найближчий з них її керуючий Сененмут), крім того, вона постійно обдаровувала знаками уваги вельмож попередніх царювань і домоглася підтримки жрецтва. Замість військових походів цариця будувала храми і жертвувала численні багатства богу Амону, до храму якого належали вельможі, що складали її найближче оточення. Але вона підтримувала і жреців, які служили іншим богам. Після смерті Хатшепсут на двадцятому (чи двадцять першому) році «царювання» Тутмоса III ситуація в державі різко міняється. Тутмос зводить спізнілу рахівницю зі своєю мачухою, жорстоко розправляючись з її оточенням і прагнучи винищити всяку пам'ять про неї (знищуючи її статуї, стираючи її імена зі стін храмів). Наступні 20 років вже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькими війнами проти Сирії і могутньої держави Митанії, що також вважали Сирію сферою своїх інтересів. Підсумком цих воєн було завоювання Сирії і Палестини. Провівши на троні 54 роки, Тутмос III залишив після себе державу, яку можна було вже іменувати «світовою». Його спадкоємцям більше не вдається розширити територію держави і вони намагаються лише втримати її в колишніх межах, займаючись придушенням заколотів у завойованих областях. Поряд з цим у Єгипті відбувається величезне кам'яне будівництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За його царювання зводиться розкішний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезний царський палац і заупокійний храм царя, а також дві колосальні статуї фараона, «колоси Мнемона». «Сонцепоклонний переворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслідував його син, що взяв таке ж ім'я. Аменхотеп IV ввійшов в історію як автор «сонцепоклоного перевороту», тобто як людина, що відмовилася від шанування традиційних богів і започаткувала замість цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднім утіленням Сонця і не має ніякої сакральної передісторії. Нам складно зараз сказати, які причини (релігійний фанатизм чи політичні установки, а може бути, і те, і інше разом) лежали в основі такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку джерела дають занадто мало інформації для цього. Зупинимося лише на основних моментах формування нового культу. Наприкінці 4-го року правління нового царя Сонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радіє на небокраї в імені своєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з відповідною титулатурою і знаками імені. При цьому змінилося і його зображення: Ра стали представляти не так, як раніше людиною з головою сокола, оточена сонячним колом, а у виді кола з царською змією зпереду і безліччю спрямованих униз променів, що закінчуються кистями людських рук. Потім піддалися трансформації і канонічний вигляд царя, якого раніше прийнято було представляти в ідеалізованому виді, ховаючи його фізичні особливості. Прагнення до реалістичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалістичну установку й у цьому випадку фараон став зображуватися максимально точно, з пунктуальним відтворенням усіх його тілесних вад. Це привело до виникнення нового («амарнського») стилю в мистецтві, що характеризується відмовленням від ідеалізації, прагненням до портретної подібності. На стінах храму Сонця з'являються побутові замальовки, не підлеглі ніякій осмисленій логіці, які випадковий характер. На 6-му році свого правління фараон змінює ім'я з Аменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить "Амон задоволений"),а Ехнатон ("Корисний для Атона"). Нові особисті імена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складу їхніх імен входило ім'я Амона чи деяких інших старих єгипетських богів. Тепер імена божеств, противних Атону, безжалісно знищуються на всіх пам'ятниках. Ехнатон будує нову столицю Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «Небокрай Сонця». Потім культ Атона починає насаджуватися й в інших містах, що викликає внутрішній протест у чиновників, насамперед провінційних. Проте при житті Ехнатон не зустрів явного опору. Більш того, він домігся знаків шанування, набагато переважаючих традиційні. У нього було своє жрецтво у Фівах і Ахетатоні, а чиновники зустрічали царя в незвичних для них і принижуючих їх позах, зігнувши спини і задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочно показує, що політичні і релігійні мотиви були сплетені в його свідомості воєдино. Протиставивши введений їм культ традиційному культу Амона, фараон тим самим відокремився від фіванського жрецтва і реалізував у найбільш «чистому» виді ідею, що «визрівала» протягом усієї політичної і культурної історії Єгипту представлення про фараона як про головну сакральну фігуру єгипетської культури. Реформи Эхнатона занадто різко поривали з багатовіковою традицією, тому вони не могли бути довговічними. Незабаром після його смерті столиця Єгипту повертається у Фіви, а його ідеї і навіть пам'ять про нього нещадно викорінюються. Внутрішня невпорядкованість знову приводить до тимчасового ослаблення держави. Наступний сплеск політичної активності Єгипту зв'язаний з XIX династією. Сеті I і його син Рамзес II відвойовують у кровопролитній боротьбі з хетами велику частину предньоазиатських володінь Єгипту, але держава більше вже не виростає до розмірів, досягнутих при Тутмосі III.

  • 4854. Історія розвитку України
    Методическое пособие пополнение в коллекции 30.12.2009

    З травня 1918 р. у різних районах спалахують воєнні дії, що влітку переростають у великомасштабну громадянську війну. Громадянська війна мала великі політичні, економічні, соціальні наслідки. Мали місце наступні соціально-демократичні негативні події: за роки громадянської війни різко зменшилось число міських жителів ( які становили 1913 році лише 18% населення). Більшість із 2 млн. Російських емігрантів були міщанами. В основному це були люди із заможних класів старої Росії, а також представники професій та інтелігенція-самий „європеїзований” прошарок суспільства. В 1917-1921рр. великі міста не тільки опустіли, але і зменшились за своєю соціальною структурою. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшилась: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії приєдналася „робоча інтелігенція”, багато дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представників колишніх правлячих класів, яким вдалось завдяки своїй освіті знайти роботу і хоча б тимчасове пристанище. Для більшовицького режиму ця категорія службовців була не надійною із-за її „непролетарського походження”. Як наслідок воно стане для цих людей причиною великих неприємностей. Ні блискучі перемоги в громадянській війні, ні героїзм її учасників не врятували Радянську Росію від загальної і найглибшої кризи, пік якого приходиться на кінець 1920 початок 1921 р. Радянська історіографія виникнення такої кризи заперечувала. Вірніше, говорилося про важке положення Радянської республіки на результаті громадянської війни, про розвал економіки, розрусі і голоді. Але одна справа важке положення, інше криза, що охопила всі сфери життя нового суспільства.

  • 4855. Історія Ружинщини
    Информация пополнение в коллекции 06.11.2010

    З III ст.д.о н. е. могутність скіфів падає. Відновлюється життя в неукріплених поселеннях. Досліджувану територію населяють землеробські племена зарубинецької культури (III ст.д.о н. е. - II ст. н. е). В II ст.д.о н. е. в басейн Росі проникає частина сарматів, які асимілюються з місцевим населенням. В II-V ст. на території нашого краю виявлено поселення племен черняхівської культури. Археологами Е. Махно, В. Гончаровим знайдено багато поселень цієї культури, а саме: поблизу сіл Чорнорудки, Бистрика, Голубівки - два, Дерганівки, Плоски, Прибережного - три, Ружина, Трубіївки - два, Ягнятка - два, Зоряного - два, Зарудинець - один. Представників зарубинецької та черняхівської культури дослідники вважають праслав'янами, а південну територію Лісостепу між Дніпром і Дністром - прабатьківщиною слов'ян. Однак, єдиної думки щодо походження слов'ян та їх культури в науці поки що немає. Висловлюються різні думки щодо етнічного походження черняхівської культури. Хоч вона мала поліетнічний характер, все ж на території лісостепової частини Правобережної України, а, отже і нашого краю, як вважають дослідники нашого часу, склалося основне слов'янське її ядро. Щоб уявити собі життя в черняхівському поселенні, звернутись слід до матеріалів археологічних робіт, які проводила співробітник інституту археології АН УРСР Е.В. Махно в Ягнятині відкрила два поселення ченяхівської культури. Довжина одного із поселень складає 600-700 м, ширина - до 150 метрів. На території поселення виявлено залишки десяти споруд, які розташовані вздовж схилу трьома нерівними рядами. Відстань між рядами становить 20-40 метрів. Встановлено, що з 10 споруд від пожежі знищено 6. Усі виявлені споруди - наземного типу. Будувалися вони на деревяному каркасі з порівняно нетовстих стовпів (діаметром 15-20 см), обплетених лозою та обмазаних з двох боків глиною. Товщина стін 20-30 сантиметрів. Печами служили викладені з каменю вогнища майже квадратної форми. В інших спорудах виявлено печі виробничого призначення - гончарські. На поселенні зроблено багато знахідок. Це цілий і фрагментований керамічний посуд, зернотертки, точильця з пісковику, залізні й бронзові речі, а також багато кісток свійських тварин. Найбільше кісток бика, вівці, кози, свиней й коня.

  • 4856. Історія селянського повстання під проводом Івана Болотникова
    Информация пополнение в коллекции 27.11.2010

    Джерела

    1. Восстание И.И. Болотникова. Документы и материалы / Сост.А.И. Копанев и А.Г. Маньков. - М., 1959.
    2. Корецкий В. Новые документы по истории восстания И.И. Болотникова // Советские архивы. - 1968. - № 6. - С.8-12.
    3. Корецкий В. Летописец с новыми известиями о восстании Болотникова. Документы и мемуары // История СССР. - 1968. - № 4. - С.16-18.
    4. Повстання І. Болотникова. Документи і матеріали. - М., 1959.
    5. Монографії та статті
    6. Буганов В. Крестьянская война в России в начале 17 в. - М., 1989.
    7. Буссов К. Московская хроника 1584-1613 гг. (Главы XI-XIV). - М., 1978.
    8. Зимин А. К изучению восстания Болотникова // Проблемы общественно-политической истории России и славянских стран. Сборник статей к 70-летию акад. М.Н. Тихомирова. - М. 1963.
    9. Зимин А. Некоторые вопросы истории Крестьянской воины в России в начале XVII века // Вопросы истории. - 1958. - № 3. - С.13-16.
    10. Исаев И. История государства и права России. - М., 1993.
    11. История России с древности до наших дней // под ред.М. Н.Зуева. - М.: "Высшая школа", 1998.
    12. История СССР. Учебник. - М., 1992.
    13. К истории восстания Болотникова // Исторические записки. - 1947. - № 24.
    14. Каргалов В., Савельев Ю., Федоров В. История России с древнейших времен до 1917 года. - М.: "Русское слово", 1998.
    15. Корецкий В. Из истории Крестьянской воины в России начала XVII века // Вопросы истории. - 1959. - № 3. - С.9-13.
    16. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. - М., 1966.
    17. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. Проблемы, поиски, решения / Отв. ред. Л.В. Черепнин. - М., 1974.
    18. Маковский Д. Первая крестьянская война в России. - Смоленск, 1967.
    19. Материалы по истории СССР для семинарских и практических занятий. Вып.3. - М., 1989.
    20. Платонов С. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI-XVII вв.: Опыт получения общественного строя и сословных отношений в Смутное время. - М., 1995.
    21. Платонов С. Лекции по русской истории. - М.: "Высшая школа", 1993.
    22. Селянські війни в Росії XVII-XVIII ст. - М. - Л., 1966.
    23. Скляр И. О начальном этапе Первой крестьянской войны в России // Вопросы истории. - 1960. - № 6. - С.13-15.
    24. Скрынников Р. Россия в начале XVII в. Смута. - М.: Мысль, 1988.
    25. Скрынников Р. Россия после опричнины. - Л.: Изд. ЛГУ, 1975.
    26. Скрынников Р. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. - Л.: Наука., 1988.
    27. Скрынников Р. Социально-политическая борьба в Русском государстве в начале XVII в. - Л.: Изд. ЛГУ, 1985.
    28. Смирнов І. Повстання Болотникова 1606-1607. - М., 1951.
    29. Смирнов И. Краткий очерк истории восстания Болотникова. - М.: Гос. изд-во политической литературы, 1953.
    30. Смирнов И. О некоторых вопросах истории борьбы классов в Русском государстве начала XVII века // Вопросы истории. - 1958. - № 12. - С.12-14.
    31. Смирнов И., Маньков А., Подьяпольская Е., Мавродин В. Крестьянские войны в России XVII-XVIII вв. - М., 1966.
    32. Станиславский А. Гражданская война в России 17 в. - М., 1990.
    33. О некоторых спорных вопросах классовой борьбы в Русском государстве начала 17 века. // Вопросы истории. - 1958, - № 12; 1961, - № 5.
    34. Овчинников Р. Некоторые вопросы Крестьянской войны начала XVII века в России // Вопросы истории. - 1959. - № 7. - С.10-14.
    35. О Крестьянской войне в Русском государстве в начале XVII века. (Обзор дискуссии) // Вопросы истории. - 1961. - № 5. - С.7-13.
    36. Українська радянська енциклопедія / ред. М. Бажан; 2-е видання. - К., 1974-1985.
    37. Шепелев И. Освободительная и классовая борьба в Русском государстве.1608-1610. - Пятигорск, 1957.
    38. Шикман А. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. - М., 1997.
    39. Чистяков И. История отечественного государства и права. - М., 1996.
    40. http://subscribe.ru/archive/history.alltheuniverse/
  • 4857. Історія соборності України
    Информация пополнение в коллекции 12.01.2009

    Історія будь-якого народу містить періоди, які є вирішальними і доленосними у його житті та розвитку. Такими періодами для України були: розквіт Київської Русі, боротьба з татаро-монгольською навалою, Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, перші спроби державотворення у 19171919 рр. і переломні події 1991 року, повязані з виходом України із складу СРСР. Саме низка цих періодів і призвела до становлення України, як незалежної держави. Це були періоди, коли розміреність плину суспільного життя поступається місцем виплескові суспільної активності, коли життя виходить з берегів традиційних норм та уявлень, а усталені стереотипи суспільної свідомості й моралі втрачають свою незаперечність, поступаються місцем якісно новим уявленням та нормам. Природно, з часом вир подій вщухає, повертається ритм і врівноваженість суспільного життя. Проте такі виплески не минають безслідно. Їх наслідком стає зміна історичних епох одна, що віджила своє, поступається місцем іншій новій.

  • 4858. Історія створення та діяльність Української повстанської армії
    Курсовой проект пополнение в коллекции 01.02.2011

    На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на чотири Генеральні воєнні округи: УПА-Пн. (Волинь і Полісся), УПА-Зх. (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Сх.(північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівщини), УПА-Пд. (Кам”янець-Подільська, Вінницька області та Крем”янеччина). Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 - оперативне, 2 - розвідувальне, 3 - постачання, 4 - персональне, 5 - вишкільне, 6 політичного виховання, 7 військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО), а вони на тактичні відтинки (ТВ). На початку 1944 р. їх (ВО) було в УПА-Пн. 3 (ВО “Турів” охоплював Луччину, Володимирщину, Ковельщину; ВО “Заграва” охоплював Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокитно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочко, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лупинець; ВО “Волинь-Південь” охоплював Рівне, Клевань, Тучин, Межиріччя, Корець, Гоща, Олександрія, Дубно, Остріг, Млинів, Козин, Верба, Радзівілів, Кременець, Почаїв, Ланівці.), УПА-Зх. 6 (ВО “Лисоня” охоплював територію Тернопільщини по Дністер; ВО “Говерла” охоплював Гуцульщину і Буковину; ВО “Чорний Ліс” охоплював Станіславщину; ВО “Маківка” охоплював Стрийщину, Дрогобиччина, Самбірщину, Турківщину; ВО “Буг” Львівщину; ВО “Сян” Закерзоння.), УПА-Сх. 2. У серпні 1944 р. УПА-Пн. реформовано на 2 ВО, а УПА-Зх. на 4. УПА-Сх. фактично припинила існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами. Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка обєднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота на три рої, а кожен рій на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота по чотири рої. Почет командира складався з політвиховника, бунчужного, представника Служби безпеки, санітара, звязкових, іноді з представників військово-польової жандармерії та розвідників. Командир першої чоти автоматично ставав заступником командира сотні.

  • 4859. Історія України до ХVI ст
    Методическое пособие пополнение в коллекции 19.07.2010

    Послаблення Галицько-Волинського князівства внаслідок феодальної роздробленості і боротьби за владу.№Причини з боку ПольщіПричини з боку Литви1Повернути свої історичні землі від Руських князів.Розвиток молодої Литовської держави за рахунок захоплень чужих територій.2Необхідність відродження економічної та політичної могутності Польщі за рахунок Г. В. земель.Процес формування феодальних відносин у Литві.3Зацікавленість польських магнатів в експансії з подальшим збагаченням.Повернення захоплених історичних земель під владу Литви.4Зацікавленість у збагаченні дрібної та середньої шляхти у збагаченні.Зацікавленість литовських князів у збагаченні за рахунок податків і посиленні своєї політичної могутності.5Зацікавленість купців у нових ринках збуту.6Зацікавленість католицьких священників та Папи у поширенні католицизму у Сх. Європу, що гарантувало великі прибутки церкві.Методи польської та литовської експансії:1Насильницькі методи.Ненасильницькі методи вторгнення.2Руйнували старі форми життя Г. В. князівства (населення в цілому): інша форма організації суспільства королівство, а за сутністю аристократична республіка; релігія католицизм; мова польська; культура польська.Укр. сприймали литовських князів як своїх та сподівались, що вони зможуть навести порядок в Г. В. князівстві.3Політика спольщення та покатоличення укр. народу, економічного пограбування, перетворення Г. В. населення в кріпаківЛитовці були на нижчому рівні розвитку ніж укр.: вони були язичниками, не мали своєї грамоти, не мали зводу законів і тому вони перейняли культуру і традиції русичів (мову, фінансову та судову системи («Руська Правда»), військову організацію дружину, форму політ. устрою князівство, релігію православя). «Нового не вводимо і старого не руйнуємо» литовці не руйнували старих форм життя русичів.4Наслідок:

  • 4860. Історія Уманщини
    Статья пополнение в коллекции 25.02.2011

    Наприкінці червня за допомогою російських військ генерала Кречетникова керівників повстання було заарештовано. 25 червня під час вечері у таборі росіян, куди запросив керівників повстання полковник Гурєв, Гонту і Залізняка було затримано. Уманського сотника передали полякам, які скарали його, як сотні інших гайдамаків, у селі Кодня на Житомирщині. Залізняка, як запорозького козака, чекав суд російської імператриці, але по дорозі на заслання він утік. Подальша доля його невідома, але за неперевіреними даними керманич Коліївщини брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова (1773-1775). Після арешту керівників виступ ще тривав, але вже не так активно. Здобуття Умані було вищою точкою антифеодального визвольного руху. Під час повстання постраждав і Свято-Богородицький монастир св. Василія з колегією (школами) або училищем в місті Умані. Вже згадуваний вище Францишек Салези намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні. В 17621763 рр. за його пропозицією та при фінансовій підтримці в місті діяла кількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православних священиків, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М. Рилом, під час якої відбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини. Через два роки в Умані за сприяння Потоцького було відкрито василіанський монастир, а 1766 року школи при ньому. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство, право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богословя. Велика увага приділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшли в поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільш здібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В училищі навчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (18021880), етнограф Генріх Франциск Духінський (18171886), Міхал Грабовський (18041863), польський поет Северин Гощинський (18011876), С. Голендзоровський, учасник польського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804після 1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (18151876). Саме Гощинський, Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці 1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанському монастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли у розпорядження місцевої влади. Ченців було переведено до Преображенського монастиря, що знаходився у м. Трегури на Волині. Частину монастирських і шкільних речей було залишено в костьолі міста Умані, а картини та скульптури були відправлені до Київського університету св. Володимира.