Geum.ru

Вської області управління юстиції в миколаївській області право XXI століття: становлення та перспективи розвитку збірник наукових праць миколаїв 2006

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   53
Література:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40-44. – Ст. 356.

2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – №46. – Ст. 2038.

3. Гуревський В.К. Особливості придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод // Земельне право України. – 2006. – №1. – С. 10.

4. Кулинич П.Ф. Проблеми правового регулювання земельного ринку в аграрній сфері // Організаційно-правові засади розвитку аграрного і земельного ринків в Україні: Монографія / Кол. авторів; за ред. В.І. Семчика. – К.: “Видавництво “Юридична думка”, 2005. – С. 180.


Гамаль Ірина Миколаївна

Трудова правосуб’єктність працівників державного нотаріату

1. Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Дуже актуальним на сьогоднішній день є питання визначення змісту трудової правосуб’єктності працівників державного нотаріату.

Згідно із вимогами закону нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту (університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається приватною нотариальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.

2. До загальних вимог, які пред’являються до осіб, бажаючих виконувати функції державного нотаріусу, можна віднести: фактичну здатність до праці та вольові критерії (чи бажає особа працювати, чи не визнана вона рішенням суду недієздатною). До спеціальних вимог належать наступні: по-перше, громадянство України; по-друге, наявність тільки вищої юридичної освіти; по-третє, стажування за фахом; по-четверте, успішне складання кваліфікаційного іспиту; по-п’яте, володіння державною мовою; і як наслідок, по-шосте, отримання свідоцтва на право заняття нотаріальною діяльністю.

Крім того державою встановлено цілий ряд обмежень щодо права займатися нотаріальною діяльністю. Не може бути нотаріусом особа, яка має судимість. Нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім викладацької і наукової у вільний від роботи час.

3. Державні нотаріуси в частині оплати праці та пенсійного забезпечення прирівнюються до державних службовців відповідних категорій. Формулювання цієї норми не зовсім коректне, на мою думку, і ось чому. Легальне поняття нотаріату містить дефініцію “посадова особа”, у Законі України “Про державну службу” теж є таке визначення, при чому законодавчо закріплено, що саме посадова особа є державним службовцем. І це не все. Освітній рівень, порядок відбору кадрів, процедура вступу на посаду, підстави та процедура звільнення, оплата праці та пенсійного забезпечення є тотожними. Тому державні нотаріуси повинні не “прирівнюватися”, а мають вважатися державними службовцями.

4. Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю, при управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату, положення про яку затверджується Міністерством юстиції України, та на яку покладений обов’язок проведення конкурсного відбору кандидатів. Метою конкурсного відбору осіб, які виявили бажання стажуватися в державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса, є забезпечення конкурентності, справедливості, неупередженості та визначення високого професійного рівня осіб, що виявили бажання стажуватися в державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса.

Кваліфікаційна комісія нотаріату, яка утворюється при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських управліннях юстиції, приймає кваліфікаційний іспит в осіб, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса, за результатами якого приймає рішення про можливість чи неможливість допуску особи до нотаріальної діяльності. Комісія на підставі поданих документів, результатів тестування та співбесіди на своєму засіданні визначає переможця конкурсу. Особи, які не склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його повторного складання не раніш як через один рік. Рішення кваліфікаційної комісії може бути оскаржено у Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату при Міністерстві юстиції України в місячний строк з дня вручення його копії заінтересованій особі.

5. Особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяльністю, в управлінні юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в урочистій обстановці приносить присягу такого змісту: “Урочисто присягаю виконувати обов’язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса”.

Державні нотаріальні контори відкриваються і ліквідуються Міністерством юстиції України. Штати державних нотаріальних контор затверджуються управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій в межах встановленої для державних нотаріальних контор штатної чисельності і фонду заробітної плати. Очолює державну нотаріальну контору завідуючий. Призначення на посаду державного нотаріуса та звільнення з посади провадиться управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

6. В обласних центрах, містах Києві, Сімферополі та Севастополі засновуються державні нотаріальні архіви, які є складовою частиною Національного архівного фонду і здійснюють тимчасове (до 75 років) зберігання нотаріальних документів. Питання організації діяльності та компетенція державного нотаріального архіву визначаються положенням про нього, що затверджується Міністерством юстиції України за погодженням з Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України.

Державний нотаріальний архів очолює завідуючий, який призначається на посаду і звільняється з неї управлінням юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації. Мережа і штати державних нотаріальних архівів затверджуються в порядку, передбаченому для державних нотаріальних контор.

7. Таким чином, трудова правосуб’єктність працівників державного нотаріату – це складна, багатоаспектна юридична конструкція, вона повинна розглядатися у нерозривному взаємному зв’язку із іншими правовими явищами, які у сукупності складають їх індивідуальне правове положення. Саму ж правосуб’єктність працівників можна умовно розділити на три складові: перша – міжгалузева, друга – загально трудова, та третя, спеціальна, яка містить сукупність вимог, необхідних для участі суб’єкта у відповідній групі трудових правовідносин. Основним же недоліком у визначенні трудової правосуб’єктності як взагалі, так і стосовно досліджуваної категорії працівників, є недостатня погодженість складаючих цю дефініцію елементів.


Горяга О.М.

Зміни у соціально-правовому статусі козацької старшини в ході Національно-визвольної війни (1648-1657 рр.).

Під впливом подій Визвольної війні структура українського суспільства зазнала серйозних змін, що не могло не позначитися на економічному та соціально-правовому статусі козацької старшини. Цілком можна погодитись з висновком Л. Окіншевича, який досліджуючи структуру українського суспільства в другій половині ХVІІ ст., зазначав, що саме старшина стає основою для формування нового класу [1]. Як ми знаємо, однією з головних причин виступу козацької старшини проти Польщі було їх прагнення підвищити та юридично закріпити свій соціальний статус, отримавши рівні з польською шляхтою права та привілеї, як в сфері економічних відносин так і в сфері управління державою. Перетворення в ході Визвольної війни козацької старшини у головного носія політичної влади та зосередження в своїх руках значних матеріальних багатств дало її можливість реалізувати це прагнення.

Процес виокремлення козацької старшини з загальної маси козацтва ми можемо спостерігати вже у перший період Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Щонайперше, цей процес зачепив сферу політичних відносин. Раніше старшина зосереджувала в своїх руках лише військову владу яка розповсюджувалась тільки на представників козацького стану, з початком перших перемог в ході війни намічається тенденція розширення сфери її владних повноважень – до рук старшини потрапляє не лише військова а й цивільна влада. Так, вже у статтях Зборівського трактату підписаного у серпні 1649 року містились положення, які забезпечували представникам козацької старшини переважне право на заміщення різноманітних “урядів” у трьох “козацьких” воєводствах – Київському, Брацлавському та Чернігівському. Крім того, саме старшинам доручалось складання і нового реєстру, який повинен був визначати приналежність місцевого населення до козацького стану [2].

Про зростання ролі козацької старшини у політичному житті Гетьманщини свідчить і посилення позицій того державного органу, що репрезентував її інтереси – старшинської ради. Документи свідчать, що перш ніж винести проект якогось рішення на обговорення Загальної військової ради, Б. Хмельницький намагався попередньо визначити думку козацької старшини з цього приводу. Так, напередодні Ради у Переяславі, де повинно було розглядатись питання про союз з Москвою, гетьман скликав таємне засідання старшинської ради, на якому, за словами боярина В. Бутурліна, присутні вирішили: “під государеву високу руку поклонитись” [3].

Поступово козацька старшина зосереджує в своїх руках судову владу. Тривалий час найвищою судовою інстанцією серед козаків була рада. На ній видавалися певні присуди і, як правило, там же виконувалися. В ході Національно-визвольної війни козацька рада у війську Богдана Хмельницького поступово втрачала своє значення. Гетьман передавав судову владу полковим і сотенним судам, здійснюючи лише контроль козацького судочинства, а в особливих випадках призначав надзвичайні суди. В гетьманських універсалах з наданням посади полковника останній наділявся і судовими повноваженнями.

Прагнення зберегти за собою основні важелі впливу здобуті у ході війни відзначаються і в ході укладання україно-московського договору 1654 року. Зокрема, вже у першому пункті проекту угоди, привезеної до Москви посольством на чолі з Самійлом Богдановичем-Зарудним та Павлом Тетерею, містилась вимога збереження окремого станового суду для козаків, який знаходитиметься рід контролем гетьмансько-старшинської адміністрації – “чтоб ни воевода ни боярин ни стольник в суды войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарышество сужены были” [4]. До речі, слід відзначити, що ця вимога була задоволена московським царем і означення стаття практично не зазнала змін при включенні її до тесту жалуваної грамоти від 27 березня 1654р.[5].

Процес виділення старшини серед основної маси козацтва яскравіше спостерігався в економічній сфері. Якщо в попередній період представники козацької старшини володіли переважно хуторами з невеликими ділянками орної землі та сіножатями, то в ході Національно-визвольної війни масштаби їх володінь зростали. На той час, старшинське землеволодіння існувало у двох основних формах – приватній (спадковій) та ранговій (тимчасовій).

Приватне (спадкове) землеволодіння формувалося декількома шляхами.

Перший – дозвіл гетьмана на збереження землі, яка раніше перебувала у власності представників реєстрового війська та шляхти, що перейшли на бік повсталих, та обійняли старшинські посади. Дослідники фіксують значну кількість подібних універсалів, особливо на першому етапі Національно-визвольної війни, коли Хмельницький прагнув привернути на свій бік вихідців з заможних прошарків населення [6].

Другим шляхом поповнення земельного фонду було захоплення козацькою старшиною маєтків, що раніше належали полякам чи покатоличеним українцям, які вимушені були покинути українські землі після початку повстання. Так, у серпні 1649 р. Брянський воєвода повідомляв до Малоросійського приказу, що “черкаські” полковники і сотники „ныне владеют теми городы и уезды и всеми шляхетскими домы и животы”.

Існував і третій шлях розширення старшинського землеволодіння – отримання ними земельних пожалувань від гетьмана чи від царя. Так, полковник Чернігівський Іван Абрамович (Попович) отримав від гетьмана маєток у Великому Брусилові [ 7 ].

Поповнення земельного фонду, що належав представникам козацької старшини відбувалось і шляхом отримування т. зв. рангових маєтностей. За своєю суттю вони були тимчасовим володінням, оскільки надавались старшині лише на час їх перебування на посаді, при цьому офіційно залишаючись власністю усього Війська Запорізького. Хоча окремі дореволюційні вчені і намагалися заперечити факт існування рангових пожалувань, проте розвідки проведені сучасними науковцями не дають можливості погодитись з цим висновком. Більш того, цифри свідчать, що до середини 60-х рр. найбільша кількість пожалувань рангових маєтностей і підтвердження старих володінь припадає саме на період гетьманування Б.Хмельницького. Так, вчений-історик Тетяна Яковлєва дослідивши наявні документи виявила, що: “Грамоти видані за Б.Хмельницького становлять 80% загальної кількості, (за 1654-1657 – 47%), а в часи Виговського – 20%” [8].

Отже, в ході Національно-визвольної війни 1648-1657 рр. відбулися суттєві зміни в соціально-правовому статусі української козацької старшини. Вона починає поступово виокремлюватись з загальної маси рядового козацтва, закріплюючи за собою економічні та політичні привілеї, що у подальшому стане важливою передумовою до її перетворення на окремий привілейований стан.

Література:

1. Окіншевич Л. Рада старшинська на Гетьманщині // Хроніка 2000. – 1998. – №27-28. – С. 192

2. Акты Юго-Западной России (Далі: Акты ЮЗР).– Спб., 1892 – Т. 3.– С. 415

3. Акты ЮЗР. – Т. 10.– С.217-218

4. Документы Б.Хмельницкого (1648-1657).– К., 1961. – С. 619

5. Акты ЮЗР.– Т. 10.– С. 492

6. Див.: Пиріг П. Шляхта Чернігівщини в другій половині с XVII ст. // Київська старовина. – 2000. – №2. – С.143-145; Смолій В. Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. – Київ, 1999. – С.63

7. Липинський В. Україна на переломі (1657-1659) . – К., 1997. – С. 110

8. Яковлєва Т. Структура українського суспільства: козацька держава у 50-х рр. XVII ст. // Історія України. – 1998. – №43. – С.3


Капуш І.С.

Митні засоби забезпечення чесної конкуренції в міжнародній торгівлі

Прогнозований найближчим часом вступ України до Світової Організації Торгівлі (СОТ) вимагає не лише адаптації національного законодавства та зовнішньоторговельного режиму до вимог цієї організації, але й принципових змін у економічній та митній політиці, спрямованих на формування її стратегії та засобів реалізації у відповідності з принципами цієї організації. Одним з важливих принципів СОТ є забезпечення чесного конкурентного середовища в міжнародній торгівлі. І не дивлячись на те, що відповідні домовленості ставали предметом багатьох досліджень, дуже часто акцент робився на процедурних та організаційних питаннях застосування відповідних заходів, і в меншому ступені розкривалися принципи, тобто “дух” закону, які були покладені в основу цих угод. Саме на цьому аспекті ми і робимо наголос в даній статті.

З огляду на важливість і значення СОТ, питання її діяльності в галузі застосування антидемпінгових, компенсаційних та захисних заходів ставали предметом багатьох досліджень в галузі митного права та права міжнародної торгівлі. Зокрема, можна назвати роботи таких українських фахівців в галузі митного права, як Додін Є., Ківалов С., Коновалов В., Кормич Б., Осика С. тощо.

В кінці 90-х рр. минулого століття за ініціативи Всесвітньої митної організації було проведено експертну оцінку серед митних адміністрацій 25 країн із найбільшими обсягами зовнішньої торгівлі з метою визначення очікуваних у найближчі десятиліття змін у сфері митного регулювання торгівельних відносин. Серед прогнозів були, зокрема, такі:

обсяги міжнародної торгівлі зростатимуть, вимагаючи від митних адміністрацій оперативних дій для безперешкодного переміщення через кордони товарів;

поступове зняття міжнародних торгових бар’єрів, зниження рівня ставок мита більшості країн;

нові сфери діяльності, прямо чи опосередковано пов’язані з міжнародною торгівлею, будуть здійснюватися на основі системи міжнародних угод;

зростання ролі антидемпінгових, антисубсидиційних та інших захисних заходів [1].

В цілому дані прогнози будувалися на принципах та ідеях, які були закладені в систему угод ГАТТ/СОТ, яка із самого свого заснування була орієнтована на лібералізацію міжнародної торгівлі та зменшення рівня торгівельних бар’єрів. Окремим рядком в даному списку виділяється саме останній пункт щодо зростання ролі захисних заходів, що відверто дисонує із загальними принципами зменшення торгівельних бар’єрів. В чому ж причина? На нашу думку, тут слід вести мову про поєднання двох основних факторів. По-перше, як це не дивно, всьому виною ефективні багатосторонні заходи з лібералізації світової торгівлі. Так, наприклад, завдяки реалізації тарифних поступок в рамках ГАТТ /СОТ середньозважений рівень ставок мит в розвинутих країнах скоротився з майже 40% наприкінці 40-х рр. ХХ ст. до 3,8% за результатами Уругвайського раунду переговорів у 1995 р.. При цьому 99% ставок митних тарифів розвинутих країн та 78% ставок митних тарифів країн, що розвиваються є «зв’язаними» угодами СОТ, тобто країни-учасниці не можуть довільно підіймати ставки мит по цих товарних позиціях [2]. Поряд з лібералізацією зовнішньоторговельних режимів така ситуація призводить до зменшення регулятивного потенціалу митних тарифів та значно звужує можливості урядів щодо ефективного впливу на структуру імпорту. В той же час застосування антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних заходів є виключенням із загальних принципів режиму найбільшого сприяння СОТ і дозволяє певним чином компенсувати зменшення ефективності митно-тарифного регулювання.

По-друге, система ГАТТ/СОТ від самої своєї появи у 1947, в якості результату тривалих переговорів щодо доступу до ринків, декларувала свою орієнтованість на захист чесної конкуренції в міжнародній торгівлі. І це не дивно. Адже не дивлячись на те, що дуже часто СОТ розглядають як інституцію, яка покликана забезпечити реалізацію політики вільної торгівлі у світовому масштабі, насправді, ця політика є лише частиною концепції того, що в рамках СОТ отримало назву багатосторонньої торгівельної системи.

Більшість ключових принципів СОТ, таких як загальний режим найбільшого сприяння (ст. І ГАТТ) [3], національний режим (ст. ІІІ ГАТТ) спрямовані не лише на забезпечення розширення доступу до національних ринків країн-учасниць. На відміну від принципів режиму найбільшого сприяння, який є частиною більшості двосторонніх торгівельних угод, аналогічний принцип в рамках ГАТТ орієнтований не на надання переваг окремим державам, а на забезпечення максимально рівного відношення до товарів всіх країн-учасниць. Ця відмінність обумовлена тим, що одним з ключових завдань, яке вирішується в рамках СОТ, є ліквідація дискримінації в міжнародній торгівлі та протистояння нечесній діловій практиці. Починаючи з 1947 р. в тексті ГАТТ було запроваджено норми (ст. VI), які були покликані обмежувати такі різновиди недобросовісної конкуренції як демпінг та застосування субсидій, а ст. ХІХ встановлювала принципи застосування захисних заходів щодо імпорту, який складав так звану надмірну конкуренцію національним виробникам.

Таким чином в рамках СОТ на сьогоднішній день прийнято визначати три основні групи факторів, через які імпорт може негативно впливати на ситуацію в економіці окремої країни та які вважаються достатньою підставою для застосування державою, що страждає від подібного імпорту певних заходів у відповідь. До таких груп факторів відносяться: 1) демпінговий імпорт, 2) субсидований імпорт, 3) імпорт, небезпечний через швидке зростання обсягів або деякі інші умови.

При чому цей захист розглядається в сучасних документах СОТ як комплексне питання, яке умовно можна поділити на два аспекти.

По-перше, ціла низка положень багатосторонніх торгівельних угод СОТ містить в собі критерії оцінки чи є ті або інші дії держав або суб’єктів зовнішньоекономічних відносин актами добросовісної або недобросовісної конкуренції, наприклад, критерії визначення демпінгу, державних субсидій, дискримінаційних захисних заходів тощо.

По-друге, інша група норм угод СОТ містить в собі правила, які визначають у яких випадках та якими способами та методами національні уряди країн учасниць мають право відповідати на ті або інші дії, які підпадають під критерії недобросовісної конкуренції з боку інших держав чи іноземних суб’єктів підприємницької діяльності.

Слід зазначити, що угоди, які регламентують застосування антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних (захисних) заходів на сьогоднішній день є одними з найбільш деталізованих щодо конкретних правил та стандартів відповідних процедур, що містяться в них.

Література:

1. Кухаренко В.Б. Управление модернизацией таможенной службы: Монография. – М.: ИЦ “Классика”, 2000 – с. 99 – 100.

2. Див. напр.: Understanding the WTO: 3rd edition – Geneva, 2005 – p. 25.

3. Генеральна угода з тарифів і торгівлі // Україна і Світова організація торгівлі: збірник офіційних документів. – К, 2002.