Тема європейська інтеграція україни як проблема доцільності

Вид материала

Курс лекцій

Содержание Суттєвими подіями, up зумовили стан «холодної війни» були такі Підтримка сталінським керівництвом комуністів Греції, які розв'язали громадянську війну в країні Відмова СРСР від участі в плані Маршала Прихід комуністів до влади в Чехословаччині НАТО орієнтується на безпеку в майбутньому. У військовому плані Першу групу принципів Другу групу принципів Третя група принципів Кільце 1. Індивідуальна безпека Кільце 2. Колективна безпека Кільце 3. Колективна оборона Кільце 4. Забезпечення стабільності Стримування й оборона Частина III. Альянс прагне зберегти мир і зміцнити безпеку й стабільність єв­роатлантичного регіону шляхом Європейський Союз Північноатлантична Рада Рішення приймають тільки за спільної згоди Комітет оборонного планування ... Полное содержание

Подобный материал:

• Методичні рекомендації до вивчення окремих модулів та тем змістовий модуль Європейська, 1705.61kb.
• Програма постійно діючого семінару «Європейська та євроатлантична інтеграція та перспективи, 135.67kb.
• Gesac / aidaa the Tacis Programme — Intellectual Property, 15751.3kb.
• Тема Обґрунтування доцільності проекту, 123.16kb.
• Глобальна інтеграція україни: проблема самовизначення методологічних підстав національного, 62.87kb.
• Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу. Ми виходимо з того, що європейська інтеграція, 137.71kb.
• Східне партнерство Платформа 2 „Економічна інтеграція та регуляторне зближення” Ключові, 229kb.
• Дипломна робота на тему: Інтеграція України до єс. Шляхи І перспективи розвитку, 2049.87kb.
• І. Загальна характеристика світових інтеграційних процесів, 352.24kb.
• Програма " Доступна Європейська Освіта " Маєте бажання здобути європейську освіту, 1873.26kb.

Курс лекцій «Україна в Європі і Світі»

проф. Корнієнка В.О.

ЗМІСТ


Тема 1. ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА ДОЦІЛЬНОСТІ

1. Розуміння сутності євроінтеграції та її логіка
   
2. Поняття європейських цінностей
   
3. Умови й практична природа євроінтеграції
   
4. Євростандарти та проблема вибору для України
   
5. Міфи євроантлантичної інтеграції
   

Тема 2. СТВОРЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ЄС

1. Історія створення та розвитку Європейського Союзу
   
2. Основні досягнення та принципи діяльності Європейського Союзу
   
3. Організаційна будова та структура Єввросоюзу
   
4. Європейський досвід і пострадянські реалії
   

Тема 3. МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

1. Європейська Конституція
   
2. Право Європейського Союзу
   
3. Захист прав людини в ЄС
   
4. Бюджет Європейського Союзу
   
5. Альтернативні варіанти європейської інтеграції
   

Тема 4. УКРАЇНА І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ: ОСНОВИ СПІВРОБІТНИЦТВА

1. Україна на шляху Європейської інтеграції
   
2. Критерії розширення і поглиблення європейської інтеграції та Україна
   
3. Формування договірно-правових і політичних засад співробітництва України і ЄС
   
4. Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС
   
5. Рішення і документи ЄС щодо України
   
6. Стратегія інтеграції України до ЄС
   
7. План дій Україна-ЄС
   
8. Розвиток економічних відносин між Україною та ЄС
   
9. Проблеми інтеграції українського енергетичного сектору з ринком ЄС
   
10. Перспективи політичного і гуманітарного співробітництва України і ЄС
    
11. Співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки
    
12. Інтеграція та її вплив на сферу людського розвитку
    
13. Перешкоди на шляху євроінтеграції
    

Тема 5. ВИНИКНЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ НАТО

1. Причини утворення Організації Північноатлантичного договору
   
2. Сутність Північноатлантичного договору
   
3. Принципи політики євроатлантичної безпеки на платформі НАТО
   
4. Причини існування НАТО після розпаду Організації Варшавського договору
   
5. Основні положення Стратегічної концепції НАТО
   
6. Основні відмінності між НАТО та ЄС як між­народних міжурядових організацій
   

Тема 6. СТРУКТУРА ТА ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ НАТО

1. Структура управління НАТО і механізм прийняття рішень
   
2. Збройні сили НАТО
   
3. Витрати на оборону в краї­нах НАТО
   
4. Сутність та значення Ради євроантлантичного партнерства (РЄАП) та програми «Партнерство заради миру»(ПЗМ)
   
5. Кампанія НАТО в Афганістані
   
6. НАТО — Ірак
   
7. НАТО — Росія
   
8. НАТО — Югославия (1999 p.)
   

Тема 7. УКРАЇНА — НАТО: СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН

1. Правові чинники вступу України до НАТО
   
2. Нейтралітет України та міжнародні реалії
   
3. Можливі переваги євроатлантичної інтеграції для України
   
4. Основні етапи розвитку взаємовідносин між Украї­ною і НАТО
   
5. Співпраця Україна з НАТО в цивільних галузях
   
6. Перспективи українського оборонно-промислового комплексу з набуттям членства в НАТО
   
7. Фінансово-економічна скла­дова членства України в НАТО
   
8. Критерії членства в НАТО
   
9. Соціально-політичні наслідки вступу України до НАТО
   

Тема 1. ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ЯК ПРОБЛЕМА ДОЦІЛЬНОСТІ


1. Розуміння сутності євроінтеграції та її логіка


У ході передвиборної боротьби різні політичні сили актуалізують проблемні питання як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема передвиборні платформи різних партій у розділі "Зовнішня політика" проголошують у тій або іншій формі курс на повернення до європейських цінностей або на інтеграцію в європейські структури. Судячи з численних публікацій і виступів в українському медіа-просторі, значна частина української політичної та інтелектуальної еліти теж наголошує на необхідності євроінтеграції і прийнятті Україною європейських цінностей.


Останнє є необхідною умовою успішності євроінтеграційних процесів. Додаткового імпульсу цій темі надала нарада з питань європейської інтеграції, що відбулася в адміністрації Президента України 8 лютого 2002 року. Тим більшого значення набуває визначення пріоритетів України в зовнішній політиці загалом та на європейському напрямку зокрема саме в контексті правильно зрозумілого національного інтересу.


Проте розгляд теми європейських цінностей і передумов євроінтеграції України виводить на складну проблему.


У процесі повернення української держави після здобуття незалежності до європейських цінностей відбулося непомітне розмивання чіткого уявлення про місце і роль курсу на євроінтеграцію в ході вирішенні зовнішньо- і внутрішньополітичних проблем. Це породжує труднощі у визначенні мети євроінтеграції і, як наслідок, неможливість однозначно сформулювати та чітко обгрунтувати сенс та завдання євроінтеграції.


Під євроінтеграцією найчастіше за все фактично розуміється інтеграція з країнами Західної Європи, що є до певної міри хибним уявленням.

Прийняття євроцінностей ніяк не пов’язане з процесом євроінтеграції і представляє собою окреме завдання, яке може бути вирішене поза західноєвропейськими регіональними структурами.

Наявні в Україні економічні ресурси, структура економіки не дозволяють підкріпити політичний курс на євроінтеграцію матеріально-фінансовими можливостями.

Структура економіки, виробничо-технологічні стандарти, зміст законодавчої бази, мова, культурні цінності (зокрема масова культура) й інші параметри об’єктивно підштовхують Україну в бік інтеграції з країнами СНД і в першу чергу з РФ.


Європа, Західна Європа, євроінтеграція, західноєвропейська інтеграція: розмежування понять


2. Поняття європейських цінностей та перспектив євроінтеграції


Аналіз теми доцільно розпочати з відповідей на питання, що таке європейські цінності, а точніше, чим є європейські цінності для нас.


Європейські цінності є не чим іншим як стандартами певних технологічних процедур у різних галузях життя суспільства і діяльності держави, наприклад, для формування органів державної влади й управління (стандарти демократії), взаємодії гілок влад, діяльності партій та існування багатопартійної системи загалом, ставлення влади і громадян до права, взаємодії між державою і громадянином (аспект прав та свобод людини), управління економікою (в тому числі, освітою й наукою), налагодження діалогу влади з суспільством і т. ін.


Ці стандарти тому й осмислюються нами як цінності, що вони привели євроатлантичний регіон до суспільно-економічного розквіту. Не будемо поки що торкатися питання про ціну цього розквіту для всього іншого світу та й для самих західноєвропейців і північних американців.


Коли говорять про євроінтеграцію України, то явно чи приховано мають на увазі інтеграцію в такі європейські організаційні структури, як Європейський Союз, Шенгенська угода, Рада Європи тощо. Проте Україна вже є повноправним членом багатьох загальноєвропейських, але не західноєвропейських організацій, наприклад Ради Європи, вона входить до всіх структурних підрозділів РЄ — Парламентської асамблеї Ради Європи, Комітету глав урядів Ради Європи, є членом Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) й ряду інших європейських організацій. Причому вона не є статистом, а бере повноправну участь у багатьох міжнародних проектах.


Що ж мається на увазі, коли попри це весь час говориться про перспективи євроінтеграції? Адже для суверенної країни інтеграція може розумітися як членство країни в певних міжнародних організаціях і, як наслідок, прийняття на себе певних спільних для всіх країн-членів зобов’язань. Україна не тільки є членом названих загальноєвропейських організацій, але й на практиці виконує взяті на себе зобов’язання. Звичайно, не вся вітчизняна юридична база навіть стосовно взятих на себе Україною зобов’язань щодо членства в Раді Європи узгоджена, але процес узгодження триває і рано чи пізно завершиться.


Якщо незважаючи на перераховані факти членства України в різних європейських регіональних організаціях все ще говориться про євроінтеграцію, то, мабуть, під євроінтеграцією мається на увазі саме інтеграція в НАТО або в західноєвропейські політико-економічні і військові структури. Точніше, в структури, що від початку створювалися як західноєвропейські, оскільки об’єднували країни, які на відміну від країн Центральної Європи не ввійшли до радянського блоку і мали спільну економічну та політичну системи — ринок і демократію. Вважати ці структури загальноєвропейськими тільки тому, що до них почали входити деякі центральноєвропейські країни (незрівнянно слабші за своїм економічним потенціалом і політичним впливом) ми з огляду на ряд обставин вважаємо передчасним.


Отже, говорячи про євроінтеграцію слід чітко уявляти собі, що багато хто в Україні під цим фактично розуміє інтеграцію в західноєвропейські організаційні структури, розширені останнім часом за рахунок деяких країн Центральної Європи.


3. Умови й практична природа євроінтеграції


Інтеграція України до західноєвропейських структур (як і взагалі інтеграція будь-якої країни до будь-яких міжнародних структур) можлива лише за умов досягнення певних процедурних стандартів в обумовлених областях (тобто в економіці, державному управлінні, у сфері права й т. ін.) одночасно з відмовою від частини державного суверенітету і добровільною передачею низки виключних повноважень державної влади наднаціональним виконавчим органам даної організації.


Коли мова ведеться про перспективи вступу України до Союзу Росії і Білорусії та можливу соціально-економічну інтеграцію з цими набагато ближчими до України за всіма параметрами країнами, то саме вищезазначена обставина висувається як найсуттєвіший аргумент проти такої інтеграції. Однак стосовно західноєвропейської інтеграції теж саме вже не є аргументом проти. Слід відзначити очевидну непослідовність і нелогічність такої позиції.


Виходячи із сказаного, треба чітко розуміти, про що йдеться: якщо справді саме про загальноєвропейську інтеграцію, то цей процес уже успішно розвивається, більше того, Україна бере в ньому участь іще з часів перебудови, коли вона була республікою СРСР і вслід за радянським керівництвом проголосила відкритість зовнішньому світу; якщо ж ідеться про західноєвропейську інтеграцію (а ця інтеграція є неминуче і євроатлантичною), то стосовно цього напрямку зовнішньої політики необхідно бути вкрай обережним і не робити поспішних кроків і квапливо кидатися в обійми набагато більш сильнішого за Україну партнера.


Євроінтеграція як засіб досягнення мети, а не як мета державного курсу


На початку ми визначили євроцінності як конкретні процедурні стандарти в тих чи інших галузях життя суспільства і діяльності держави. Стосовно України прийняття євроцінностей означає запровадження в різних сферах громадського і державного життя конкретних процедурних, свого роду технологічних стандартів, а євроінтеграція — це не більш ніж процедура їх запровадження.


Тому ставлення до євроцінностей як до якогось екзистенціального Добра, до якого незрозумілим, майже містичним чином прилучається країна, що вступає до організаційних структур країн західноєвропейського регіону, є вкрай помилковим і нераціональним. Але саме таке ставлення до Європи загалом і до Західної Європи зокрема характерне для багатьох представників української еліти. Для них європейські цінності і євроінтеграція — щось на зразок Божої благодаті, до якої треба прагнути як до кінцевої й найвищої мети — мети, що є самоцінністю. В цьому розумінні інтеграція до загальноєвропейських, а ще більше до західноєвропейських структур символізує прилучення до істинних, вищих цінностей і є чимось більшим, ніж конкретне прагматичне співробітництво в економічних, політичних та культурних питаннях.


Але ЄС як потужне сучасне політико-економічне об’єднання виникав свого часу не від хорошого, сказати б, життя, а тим паче виходячи не з міркувань цивілізаційної спорідненості європейських країн. На першому плані стояла необхідність спільної боротьби з післявоєнною економічною кризою, бідністю, коли гостро відчувалася потреба у взаємодопомозі в налагоджуванні ефективної роботи економіки. ЄС розпочинався з Європейської комісії з тарифів і торгівлі, Комісії з вугілля і сталі тощо.


Звичайно, входження в регіональні організації Україні дійсно необхідне, але лише як засіб реальної фінансово-економічної допомоги економічним реформам на основі взаємовигідного рівноправного співробітництва. З економічно потужними країнами Західної Європи подібне співробітництво в цілому неможливе в силу їх неминучого економічного, а отже, й політичного домінування. Галузей економіки, де Україна могла би більш-менш на рівних співпрацювати із західноєвропейцями, дуже мало, хоч і в них країни Західної Європи пильно захищають свої ринки від конкуренції і використовують протекціоністські засоби (як приклад можна згадати невдачу з проектом Ан—70).


Помилкове уявлення про роль і місце політики євроінтеграції накладає негативний відбиток на всю зовнішньо- і внутрішньополітичну стратегію України.


Політика євроінтеграції не може бути метою зовнішньої політики, а тим більше суттєвою мотивацією внутрішніх українських перетворень. У цьому зв’язку постає проблема розрізнення мети і методів. Прийняття євроцінностей (а фактично західноєвропейських цінностей) необхідно не для того, щоб потрапити а західноєвропейські організаційні структури, а для того щоб зробити нашу економіку більш продуктивною, технологію державного управління — більш ефективною, людську особистість — більш захищеною від різного роду загроз і т. ін. Тобто прийняття даних стандартів необхідне для того, щоб зробити життя громадян України більш заможним і комфортним, але лише за умови, якщо ми визнаємо зв’язок між євростандартами, що осмислюються як цінності, і кінцевим результатом — матеріально та культурно забезпеченими потребами населення.


В ситуації, що склалася, ставлення до євроінтеграції як самостійної цінності зовнішньополітичного курсу і головної мотивації внутрішньополітичного курсу країни перевернуто з "ніг на голову". Якщо йдеться про прийняття певних євростандартів, то тільки тому, що вони дозволять підвищити рівень добробуту населення і допоможуть людині комфортно почувати себе в суспільстві, а не тому, що їх запровадження допоможе Україні якнайшвидше вступити до ЄС і, так би мовити, євроінтегруватися.


4. Євростандарти та проблема вибору для України


Тут виникає ще одна проблема. Стосовно України, як, до речі, й інших пострадянських країн, немає доведеного жорсткого зв’язку між застосуванням західноєвропейських процедурних стандартів у різних галузях діяльності суспільства та держави і європейськими кінцевими стандартами. Наприклад, у пострадянських країнах сформувалось уявлення про євростандарти стосовно якості життя (висока якість життя), проте втілення процедурних стандартів (цінностей), що цій високій якості життя в Європі сприяли, в Україні не дає позитивного результату.


Складається парадоксальна ситуація, коли за макроекономічними показниками та стандартами рівня життя Україна нині навіть більше відстає від європейських країн, ніж за часів СРСР, а за деякими процедурними, сказати б, технологічними стандартами у забезпеченні демократії, свободи слова, прав людини, економічних свобод й т. ін. її повноправно можна поставити поряд із розвинутими країнами Європи.


Але наскільки важливими і значущими є ці процедурні, технологічні стандарти? Адже ні демократія, ні свобода слова, ні макроекономічні показники, ні приватна власність самі по собі не є і не можуть бути самостійною й абсолютною цінністю. Ці стандарти ми осмислюємо саме як процедурні, тобто умовні цінності тому, що за певних умов вони є тими процедурами, способами дій, певною технологією, застосування яких у комплексі дає можливість радикально підвищити рівень життя населення і сприяти комфортному самопочуттю людини в суспільстві. В остаточному підсумку, тільки рівень життя, інакше кажучи, ступінь задоволення матеріальних і духовних потреб людини від максимально можливих у даному соціально-культурному середовищі, є тією самоціллю, на яку повинна орієнтуватися держава і кожна політична сила, що бореться за владу. І в принципі, неважливо, за допомогою застосування яких засобів, яких стандартів – тих, що були згадані вище або яких інших (тобто європейських чи ні), така мета досягається. Тут саме така ситуація, що важливий кінцевий результат.


У зв’язку з викладеним — перший висновок, що його треба мати на увазі: чітке уявлення про справжню кінцеву мету внутрішньої політики держави дозволяє своєчасно коректувати співвідношення мети і засобів, а отже, й відступати від процедурних стандартів (нехай це навіть євростандарти) тоді, коли їх формальне дотримання не дає належного кінцевого результату ні в економіці, ні в політиці.


Другий висновок: саме тому, що ці цінності й стандарти мають технологічний характер, вони можуть застосовуватися в принципі в усякій країні незалежно від регіону, входження або невходження даної країни в європейські організації, від культури та звичаїв народів, що там мешкають. Ці стандарти можуть втілюватися також у відносинах між різними країнами будь-якого регіону, а не тільки між європейськими. Ніщо не заважає Україні, перебуваючи поза європейськими організаційними структурами і навіть не ставлячи собі на меті курс на інтеграцію у ці структури в перспективі, запроваджувати в своїй країні певні правові, політичні, економічні й управлінські стандарти, тобто переходити у будь-якій галузі життя на європейські технології прийняття рішень, розв’язання завдань і вирішення проблем.


Якщо так, то очевидно, що процес введення в Україні даних процедурних стандартів ніяк не пов’язаний з курсом на інтеграцію, тобто на організаційне входження в будь-які європейські чи західноєвропейські структури. Наприклад, якщо інтеграція України з країнами СНД або налагоджування тісних економічних відносин з Китаєм забезпечать зростання макроекономічних показників і це допоможе уряду вирішити деякі питання макроекономічного регулювання, зробить економіку більш відкритою, сприйнятливою до науково-технологічних і управлінських новацій, то чи не буде це досягненням певних європейських цінностей і стандартів, скажімо, в галузі економіки, науково-технічної політики й т. ін. Адже, саме відкритість до всякого роду нововведень, суспільна мобільність є провідною рисою європейської цивілізації і європейського (а ще більше — західноєвропейського) способу життя.


Така ситуація надає Україні можливість детально вивчити необхідність і можливість запровадження в себе тих чи інших євростандартів, не обумовлюючи цей процес відмовою від культурних звичок українського народу, притаманних українцям морально-етичних цінностей, зокрема колективізму, і певної інерції поведінки.


Вступ України до різноманітних організаційних структур Європи (більшою мірою це, звичайно, стосується Західної Європи) можливий тільки тоді, коли вона досягне за своїми економічними і соціально-політичними показниками рівня країн Євросоюзу. Це зрозуміло тому, що інтеграція не передбачає і не означає прямого визначення дати для країни. Цілком природно, що європейці не погодяться на жодну форму співробітництва з Україною, яка передбачає її утримання. З іншого боку, якщо Україна досягне коли-небудь західноєвропейських стандартів життя і буде готова інтегруватись у відповідні структури, то в цьому разі постає питання, а навіщо тоді їй це буде потрібно?


Якщо це буде потрібно для підтримання даного високого економічного рівня, тоді сенс євроінтеграції зрозумілий. Але річ у тому, що на даний момент подолання соціально-економічної кризи і досягнення високого рівня життя можливе лише завдяки відновленню на ринкових основах технологічних, виробничих та загалом економічних коопераційних зв’язків з республіками колишнього Союзу і в першу чергу з РФ.


Аналіз розвитку економічного співробітництва України і країн Євросоюзу показує об’єктивну незацікавленість європейців у появі української продукції на європейських ринках і створенні спільних виробництв у високотехнологічних галузях економіки, де незважаючи на економічну кризу Україні є що запропонувати. Даний висновок підтверджується провалом планів співробітництва західноєвропейців у спільному з Україною і РФ виробництві Ан—70.


У той же час аналіз економічної взаємодії України з країнами СНД та з РФ засвідчує, що саме такий напрям економічної інтеграції відкриває Україні ринки збуту, дає можливість установити необхідні коопераційні зв’язки у виробництві, дозволяє замкнути технологічні ланцюги, а отже, якось підтримати свою економіку і надати їй поштовх до розвитку. Окрім цього, всебічна інтеграція України з РФ можлива і реально відбувається нині саме там, де Україна має чималий потенціал і де в усьому світі створюються інноваційні виробництва, що суттєво прискорюють економічне зростання. Маються на увазі високотехнологічні галузі економіки — авіа- і ракетобудування, військово-промисловий комплекс, автомобілебудування, а також енергетика, сільськогосподарське машинобудування і т. п. Така інтеграція відбувається на ринковій основі, і провідну роль в цьому процесі відіграє приватний капітал, в першу чергу російський. Окрім того, інтереси росіян сконцентровано також у ПЕК і металургії.


Причина, що відрізняє характер зацікавленості західного і російського капіталів Україною, криється в нашому спільному з росіянами минулому. Якщо для Заходу Україна потрібна переважно лише як ринок збуту, то для росіян Україна необхідна для того, щоб замкнути технологічні ланцюги, які виникли ще за часів СРСР. Інтеграція з російськими підприємствами і галузями російської економіки більш вигідна Україні, оскільки вона за цих умов бере участь у реальному виробництві реальної продукції, а отже, в країні виникають нові робочі місця, розробляються і вводяться нові технології, підвищується професійний рівень і кваліфікація робітників, зростає їх добробут.


Враховуючи те, що на території України за часів СРСР було розміщено значну кількість наукомістких виробництв, інтеграція з РФ набуває для України ще більшого значення. Адже велика частка технологічних циклів замикається між Україною і Росією саме у високотехнологічних галузях. Так, до сих пір, російський ВПК самостійно в змозі випускати лише 17% виробів військового призначення.


Процес інтеграції з РФ відбувається в реальності, і результатом його стають додаткові робочі місця у таких важливих для України галузях промисловості, як нафтопереробка і кольорова металургія, їх стабільна робота, наявність прибутку і зростання відрахування податків в українську казну.


За 1999—2000 роки під повний контроль росіян перейшли два з шести українських НПЗ (Лисичанський НПЗ купила ТНК, а Одеський — "Лукойл") та вся алюмінієва галузь України. Миколаївський НГЗ куплений "Сибірським алюмінієм", Запорізький алюмінієвий комбінат — "АвтоВАЗ-Інвестом" (Марчак В. Черное дело кризиса // "Компаньон", 12—16 березня 2001 р.). Компанія "Сибірський алюміній" придбала через дочірній "УкрСиббанк" 51% акцій металургійного комбінату в Дніпропетровську. Нафтові концерни "Лукойл", "ТНК" і "Татнефть", будучи акціонерами трьох нафтопереробних заводів, контролюють три чверті українського ринку нафтопродуктів ("Россияне", 12 лютого 2002 р.).


Необхідність використовувати взаємодоповнюючі властивості української і російської економік, що склалися історично, для економічного підсилення один одного чітко сформулював Президент України Л. Кучма у своїх виступах на зустрічах з діловими людьми під час робочої поїздки по Сибірському регіону РФ. "На будь-яких умовах ми готові розглянути можливість кооперації з Росією" (виступ у Малому Уренгої). Президент України наполягав на тому, що Україна і Росія не повинні бути сировинними країнами. Росія "не повинна бути простим постачальником нафти в Європу, а робити кроки в технологічному розвитку. Такі ж кроки має робити й Україна, і тоді нас буде поважати весь світ... Нікому в світі не потрібні сильна Україна і сильна Росія... За 10 років після розпаду СССР було зроблено дуже багато помилок, був відданий увесь ринок іншим. І гроші, які можна було б заробити за рахунок конверсії, ми просто віддали" ("Крымское время", 16 лютого 2002 р.).


Немов би відповідаючи на можливі контраргументи, Президент, за даними інтернет-видання obozrevatel.com.ua від 16 лютого 2002 р., під час зустрічі з студентами Херсонського педуніверситету, розповідаючи про результати свого турне по Сибіру, заявив: "Чому, наприклад, США не з’їли, скажімо, Канаду? Сьогодні ніхто не претендує на чужі кордони. Навпаки, Європейський Союз ліквідував усі кордони й увів єдину валюту. Так давайте ж діяти за таким же принципом". Президент вважає, що російське політичне керівництво перейшло "від розмов про любов один до одного" до конкретних справ. "Я думаю, — сказав Леонід Кучма, — що в економіці це буде означать додаткові робочі місця, підвищення заробітної плати і т. ін." "А всі інші поки що нам тільки радять, як і що робити. В Росії — величезний ринок для нашої продукції, а за ринки бувають війни".


Інтернет-видання наводить слова Президента, що могли б слугувати керівництвом для дії майбутньому уряду: "Було великою помилкою, що ми орієнтувалися тільки на Захід і тим часом відгородилися муром від Росії". "На Заході нас ніхто не чекає, а Росія була й залишається нашим союзником і партнером. Тому давайте випускати таку продукцію, яка була б конкурентоспроможною на російських ринках" (htpp://obozrevatel.com.ua, 16 лютого 2002 р.).


На можливий аргумент, що якраз така ситуація із взаємодоповненням економік є неприйнятною і її треба змінювати, тобто створювати власні замкнені виробничі цикли, можна поставити питання у відповідь: "А навіщо?"


Стратегія дій за таких специфічних умов, в яких опинилась не тільки Україна, а й усі пострадянські держави з РФ включно, має базуватися виключно на міркуваннях економічної доцільності. Якщо підтримувати технологічні ланцюги й узагалі виробничу кооперацію з РФ або іншими країнами СНД у певних галузях чи виробництвах економічно нерентабельно, то необхідно відмовлятися від таких зв’язків і шукати можливості для кооперації в іншому місці. Подібна стратегія може мати місце у випадку, коли підтримання виробничих коопераційних (інтеграційних) зв’язків з певними підприємствами РФ буде обходитися дорожче, ніж створення власного замкненого виробництва. Але якщо така кооперація вигідна, то вона обов’язково має здійснюватися. Тобто треба сідати і рахувати. Економіка повинна правити політикою.


За цієї ситуації мову необхідно вести про те, що економічний інтерес держави має визначати її зовнішньополітичні кроки як стосовно економіки, так і політичних, військових, культурних, цивілізаційних та інших орієнтацій і союзів. Іншу точку зору є підстави вважати помилковою тому, що інакше справжня і єдино гідна мета діяльності держави — забезпечення добробуту (в першу чергу матеріального) громадян країни — стає заручницею дій з відпрацювання другорядних цілей і засобів — створення незалежної держави заради самої незалежної держави, проведення політики заради політики, дипломатії заради дипломатії, членства в регіональних союзах заради самого членства, цивілізаційного вибору заради самого цивілізаційного вибору.


Проте істинний сенс створення незалежної України самі політики, котрі були причетні до цієї справи, визначали як довгоочікувану можливість спрямувати ресурси молодої держави на досягнення найблагороднішої мети — забезпечення умов для зростання добробуту населення і забезпечення найвищих стандартів життя починаючи з матеріальних і закінчуючи культурними.


Таким чином, не інтеграція України в західноєвропейські структури, а інтеграція в межах СНД для досягнення високих макроекономічних показників, забезпечення ринків збуту для своєї продукції і, як наслідок, поступового створення умов для підвищення добробуту населення – це дійсно найважливіше і на сьогоднішній день найбільш актуальне для нашої країни завдання.


Стосовно ж Західної Європи Україні слід було б прийняти більш реалістичну програму не інтеграції, а інтенсивного співробітництва в окремих галузях і напрямах виробництва. Більш широке, а головне, рівноправне співробітництво можливе лише тоді, коли українська економіка зможе виробляти в необхідній кількості конкурентноспроможну продукцію, тобто більш якісну і менш дорогу (з низькою собівартістю затрат), ніж у конкурентів.


Враховуючи факт взаємодоповнюваності економік України і РФ, який і сьогодні має місце попри спроби створення замкнених технологічних і виробничих циклів у наших країнах, подібна співпраця з ЄС можлива лише за умов тісної інтеграції з РФ (тут, дійсно, мова може вестися про інтеграцію).


На щастя, це розуміє дедалі більша частина ділової і політичної еліти України. Симптоматичною ознакою в цьому плані є створення в українському парламенті міжфракційного об’єднання "У Європу — разом з Росією".


Таким чином, правильне розуміння євроінтеграційного курсу України має бути таким: Україні необхідно наблизитися до Європи не за процедурними, а за кінцевими стандартами і показниками. Союзи ж треба заключати з тими країнами, з якими Україна може забезпечити рівноправне співробітництво і які не відрізняються від України або суттєво близькі до неї за рівнем свого економічного розвитку, народними традиціями і звичками, досягненнями і проблемами, культурою і мовою.


Для нашої країни важливі не союзи заради самих союзів, а кінцевий результат.


5. Міфи євроантлантичної інтеграції


Після Бухарестського саміту НАТО в квітні 2008 на інформаційне поле України буквально обрушилася лавина ідеологічних конструкцій і міфів, поширюваних політиками правого толку. Йдеться про тих перевагах, які нібито дає членство в НАТО. При уважнішому аналізі виявляється, що багато хто з цих конструкцій є або вигадкою, або явно перебільшені.


Розглянемо найпоширеніші з них.

Міф перший: До Євросоюзу не можна вступити без НАТО. Всі країни, які вступили в ЄС, вступили спочатку в НАТО


Це далеко не так. Нинішня назва ЄС з'являється в 1992 році, після підписання Маастріхтського договору. Але і тоді не всі члени ЄС були одночасно і членами НАТО. Як, наприклад, Ірландія (увійшла в 1970-х роках в ЄС). У 1995 році в ЄС вступає ціла група нейтральних країн (Австрія, Фінляндія, Швеція). У 2004 році в ЄС вступають Мальта і Кіпр, які так само не є членами НАТО. Нейтральна Швейцарія заявила про свою готовність до вступу в ЄС, і, зі всією пошаною до молдавських правих, ми не думаємо, що Швейцарію спочатку змусять вступити в НАТО. Тобто вступити в ЄС можна і на основі нейтралітету. До цих пір існують "флангові" країни НАТО, що не входять в ЄС, - Норвегія, Ісландія, Туреччина. У Норвегії немає бажання населення, для Туреччини, яка є членом НАТО з 1952, немає бажання самого ЄС. І НАТО нічим допомогти не може. Аби зрозуміти всю абсурдність твердження, що НАТО є "паровозом" для вступу в ЄС, потрібно порівняти час вступу в НАТО і в ЄС. Інколи різниця між вступом в НАТО і вступом в ЄС складала 40 років. Наприклад, Португалія вступила в НАТО в 1949, а в ЄС - в 1986, разом з Іспанією, яка вступила в НАТО лише в 1982. Греція вступила в НАТО в 1952, в ЄС - лише в 1986. При цьому Канада і США, будучи членами НАТО, не є членами ЄС, а входять в іншу організацію - НАФТА.

Міф другий: Критерії членства в НАТО і в ЄС - ідентичні


Ця істина вірна лише частково. Для вступу в ЄС існують дуже жорсткі "Копенгагенські критерії", відповідно до яких потенційна країна-член зобов'язана:


1. Забезпечити стабільність інститутів, що гарантують демократію;


2. Володіти працюючою ринковою економікою і здатністю справлятися з тиском конкуренції ринковими способами в рамках Союзу;


3. Прийняти загальні правила, стандарти і політику, складові основу законодавства ЄС;


4. Мати юридичні і адміністративні структури, сприяючі прийняттю і впровадженню європейського права.


Для інтеграції в НАТО найважливішою умовою є реформи сфери національної безпеки, правоохоронної системи і армії. Це передбачає посилення цивільного контролю над військовими структурами, збільшення витрат держави на оборону і реформу освіти, навчання і бойової підготовки військовослужбовців. У даній ситуації ринкова економіка, правова держава є умовами другорядними, вони цікаві постільки, поскільки забезпечують ресурси для військових потреб. Але найголовніше це участь в миротворчих і військових операціях НАТО. Наприклад, військові сили Албанії і Македонії входять до складу Сил стабілізації в Боснії і Герцеговині, а також Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані, Іраку, Лівані. Цим і пояснюється, що найбідніша країна Європи - Албанія в 2008 році на Бухарестському саміті була запрошена в ряди Альянсу.

Міф третій: НАТО - це співтовариство демократії, що підтримує демократію у всьому світі


А як щодо Туреччини, в якій до цих пір порушуються права курдів, не признається геноцид вірмен, існує поліцейське і судове свавілля, розгул корупції і фактично встановлений контроль військових над політичними процесами? А Греція 1970-х років, в якій стався переворот "чорних полковників", що встановили військову диктатуру в країні? При цьому ніхто усередині НАТО особливо із цього приводу не обурювався. На відміну від поборників прав людини, ми не хочемо заглиблюватися в аналіз дотримання керівництвом НАТО міжнародного права, коли в 1999 році, всупереч відсутності санкції ООН, почалося бомбардування Сербії. Правда, в тому ж році на саміті НАТО у Вашингтоні Хавьер Солану заявив, що для оголошення війни і захисту країн НАТО не вимагається санкції ООН. Пізніше за США і Великобританія, члени НАТО, без санкції ООН розв'язують війну в Іраку. У 2003 НАТО вплутується у війну в Афганістані. Хто наступний?

Міф четвертий: НАТО приносить інвестиції і економічне процвітання


Не порівнюватимемо рівень життя нейтральних країн і членів НАТО. Це явно не на користь Альянсу. Але приклад. У Киргизії є військова база США в Манасе, що рівноцінно присутності НАТО. Проте припливу інвестицій і бурхливого економічного зростання щось не видно. Коли ж говорять про зв'язок між інвестиціями і вступом в НАТО, "забувають" про декілька принципових моментів. Перше. Всі ці країни вже були членами СОТ, тобто вже володіли "діловою репутацією". Друге. Вони вже володіли статусом асоційованого членства в ЄС, що і було головним чинником інвестицій. А то, що інвестиції збіглися з приєднанням до НАТО, всього лише специфіка бізнесу - йому завжди потрібний час. Третє. Дані країни були членами різних економічних блоків, типа CEFTA, які теж були щонайпотужнішою стимул-реакцією для залучення інвестицій. На наш погляд, ті ж самі гарантії безпеки дає і статус міжнародно визнаного нейтралітету, оскільки в цьому випадку гарантії виходять від всіх найбільших гравців, а не лише від декількох, між якими до того ж немає єдності. Молдавії потрібно розширити торгівельні преференції від ЄС, особливо по цукру і вину, що приведе до помітного зростання експорту. Адже лише за декілька місяців 2008 років після здобуття преференцій експорт Молдавії виріс на 30%!

Міф п'ятий: Вступ в НАТО створить ефективні механізми "витискування" Росії з Придністров'я


Росія 1999 років, територіально роздроблена, така, що знаходиться у фінансовій кабалі в Заходу, роздавала свої надра і поклади газу і нафти західним корпораціям, підписала Стамбульські угоди, це не Росія 2008 років. Сьогодні це країна, що оголосила про свій вихід з ДОВСЕ, що має бурхливе економічне зростання і що займає лідируючі позиції в світі по експорту зброї, вуглеводнів і так далі Росія повністю розрахувалася з Паризьким Клубом кредиторів, стала членом клубу Великої вісімки, проводить модернізацію економіки і армії, об'єднала Російську Православну Церкву, виграла право на проведення зимової олімпіади в 2014 році в Сочі, виграла Суперкубок УЄФА, Євробачення і так далі Тому ніхто сьогодні на Заході не хоче псувати відношення з Росією, з якою, як стверджує той же Кальман Міжей, в Заходу немає серйозних протиріч по принципах вирішення придністровського конфлікту. До того ж, Росія ясно дала зрозуміти, що має в своєму розпорядженні достатні ресурси для консервації існуючого положення в Придністров'ї. Захід, у свою чергу, постійно підкреслює безальтернативність переговорної дороги придністровського врегулювання.

Міф шостий: Вступ в НАТО неминуче, оскільки Україна практично стала членом НАТО


Це знову далеко не так. Україна не лише не вступила, але навіть і не приєдналася до Плану дій відносно здобуття членства в НАТО. Можливо, Україна отримає "зелене світло" в грудні 2008 року. Але дана програма може розтягнутися на 5, 10, і навіть на 15 років. Та і взагалі незрозуміло, як Україна може добитися вступу, коли більшість населення проти НАТО, а для вступу потрібний референдум. Більш того, головний критерій - це політична стабільність і відсутність конфліктів з сусідами. А ось тут в України і з Росією, і з Румунією (острів Зміїний), і з Молдавією (делімітація кордону, власності) проблем хоч відбавляй. Але які наслідки принесе вступ в НАТО для України?


1) Як мінімум роздроблення країни і глибока економічна криза. А якщо Росія підніме ціну на газ до 250 доларів за 1000 кубометрів, все це може просто зруйнувати українську економіку. Росія до того ж може не відновити в 2009 році Договір про дружбу і співпрацю з Україною і відмовитися визнати її територіальну цілісність, тобто приналежність Україні Криму і східних областей.


2) Слідством всього вищевикладеного може стати громадянська війна, перетворення країни в "пояс нестабільності". І навіть якщо все буде нормально, це не означає, що для Молдавії все зумовлено і між членами НАТО не може бути нейтральної країни. Адже навіть вступивши в План дій, Україна із зміною влади може так само легко вийти з нього.

Міф сьомий: НАТО - єдина система колективної безпеки проти третіх країн


Але чи так це? Почнемо по порядку.


Перше. Коли говорять про "систему безпеки", забувають, що жодних єдиних військових сил НАТО не існує. Для проведення операцій блоку кожна країна індивідуально виділяє необхідну кількість військових сил. Так само не існує військових баз НАТО. Кожна країна має свої окремі бази, підлеглі національному командуванню. Взаємне розміщення баз на території союзників - це питання лише двосторонніх домовленостей між країнами.


Друге. "Колективна безпека". Безпека хоч і колективна, але всім керує США. І генералітет, і центральне командування, і кістяк НАТО, і навіть система ПРО в Європі - американські. Про це свого часу заявив і генсек НАТО Яаап де Хооп Схеффер: "Без участі США жодна система безпеки не стане ефективною".


Третє. Коли говорять про "повний консенсус", забувають про конфлікт між Грецією і Туреччиною, коли в 1974 році Туреччина зробила військову інтервенцію на Кіпр. В результаті цього в 1974-1980 рр. Греція вийшла з військової складової НАТО. Унаслідок протиріч з США, Франція теж вийшла в 1966 р. з військової організації НАТО, залишившись в політичній організації. Навіть сьогодні на території Франції заборонені військові бази інших військових структур, окрім французьких. У 2001 р. з приходом до влади Іспанської соціалістичної робочої партії, Іспанія вийшла з військових органів НАТО, залишаючись учасницею Північноатлантичного договору. У 2003 році, під час військової операції США і Великобританії в Іраку, Франція і ФРН чинили опір військовому вторгненню, оскільки Саддам Хусейн підписав контракт на суму більше 100 мільярдів доларів з французькою корпорацією "Тоталь" (колишньою TotalFinaElf). Унаслідок війни Франція була обділена і не отримала бажаного шматка від "нафтового пирога".


Тобто, в ЄС до цих пір йде суперництво між ФРН і Францією, з одного боку, що намагаються створити європейську армію і систему безпеки без американців, і США, що намагаються за допомогою НАТО проштовхнути свою систему безпеки, а значить і панувати в Євразії, і в Хартленде.


Четверте. Коли говорять про "потенційного противника", мають на увазі Росію, Китай і ісламський світ. Отже, для Молдавії вступ в НАТО означає обов'язок дружити проти Росії.

Про можливі негативні наслідки вступу Молдавії в НАТО:


- війна, смерть молдавських солдатів. Адже НАТО сьогодні вже воює в Афганістані, проводить "миротворчу" місію в Косово. Виступаючи на сенатських слуханнях у Вашингтоні, помічник держсекретаря США Деніел Фрід так роз'яснив завдання союзу: "Зараз формується роль НАТО в XXI столітті - захист трансатлантичного співтовариства від нових погроз і протидія викликам нашої безпеки і цінностям, частенько в глобальному масштабі". Тобто, НАТО тепер захищає не членів Альянсу, а весь світ. А якщо без пафосу, то бере на себе функції світового поліцейського зі всіма витікаючими звідси наслідками. А Молдавії з її багаточисельними проблемами лише цього, як мовиться, і не хапає!


- загроза піддатися терактам. Багато хто з країн, які брали участь у військових діях в Афганістані, зіткнувся пізніше з терактами.


- зростання військових витрат за рахунок соціальної сфери. НАТО - не добродійний фонд, тому кожен член НАТО повинен робити реальний вклад в оборону і забезпечення колективної безпеки. Так, план дій зі вступу до альянсу передбачає досягнення певних критеріїв витрат: доля бюджетних асигнувань на оборону по відношенню до ВВП країни повинна складати не менше 2%; нижній рівень оборонних витрат на душу населення - близько 70 доларів; оцінюється також співвідношення оборонних витрат до чисельного складу озброєних сил. Для бідної Молдавії це, на жаль, серйозні суми.


- погіршення стосунків з Росією, втрата ринків вина, сільській продукції, подорожчання енергоносіїв, масове зубожіння населення унаслідок інфляції. Не говорячи вже про те, що в Росії по разным даним, від 300.000 до 600.000 молдавських робітників, яких може в цьому випадку втратити заробітків, а їх сім'ї - коштів для існування. Все це може привести до глибокої економічної кризи і знищення всієї молдавської промисловості, перетворення країни на сировинний придаток інших країн.


- роздроблення країни, вихід Гагаузії і ПМР із складу Молдавії. Сьогодні всім вже ясно: вступ в НАТО не буде прийнятий Тирасполем, може розпалити сепаратистські тенденції в Гагаузії, Тараклійськом районі, Бельцах. Як люблять жартувати деякі політологи, в разі вступу в НАТО, Молдавія увійде до Альянсу з Кишиневом і ще трьома прилеглими районами.


- порушення волі народу, адже згідно останнім опитам, більше 50% населення ратують за нейтралітет.


- обмеження суверенітету країни, повне підпорядкування країни волі НАТО, а реально - США.

Звичайно, не можна малювати НАТО, як це роблять леворадикалы, лише чорними фарбами. Потрібно визнати, що НАТО допомагає і в місіях по підтримці світу, в боротьбі з тероризмом, у вирішенні гуманітарних проблем і в подоланні наслідків катастроф, є, в якійсь мірі, і стимул-реакцією для демократичних реформ. Але і ідеалізувати блок теж небезпечно. Саме ці небезпеки ми і спробували тут розглянути.