В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Содержание 267 Розділ 3. Держава і право України « період тоталітарпо-репресивного режиму

Подобный материал:

• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Зміст, 8231.73kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.

§ 6. Основні риси права


але доповнювався новими положеннями, які стосувалися роботи органів розслідування, прокуратури й суду і відображали тенден­цію посилення впливу держави на суспільство. Так, у розділ «Основні положення» додавалася вказівка, яка забороняла судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиня­ти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій під­ставі, що в КК не передбачене покарання за таке діяння. Відтак ан­тидемократична стаття КК 1927 р. про аналогію закону підкріплю­валася, таким чином, кримінально-процесуальним законодавством.

КИК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, переда­вши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим орга­нам. Справи, за якими провадження попереднього слідства було не обов'язковим, органами дізнання направлялися безпосередньо в на­родний суд. КПК вже не регулював порядок дізнання, що його про­водили органи ДПУ. Водночас звужувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання Кодекс не передба­чав участі захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь у процесі тільки зі стадії судового розгляду. Визнання зви­нуваченим своєї вини ставало одним з головних її доказів. У КИК не дістали чіткого законодавчого закріплення положення про неза­лежність суддів і підкорення їх лише законові, прана потерпілого, розгляд справ у всіх судах з участю народних засідателів. До ст. 62 КПК УСРР додавалася примітка про можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 54²—54¹⁴ КК УСРР. Тобто вказува­лося, що відомості у справах про контрреволюційні злочини не є професійною таємницею. Суд, розглядаючи справу, міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідченнями вже допитаних свід­ків повністю встановлені обставини, необхідні для розгляду справи.

КПК вирішував питання, пов'язані з оскарженням ухвал і ви­років народного суду. Всі скарги і протести на вироки і протести на­родного суду і на постанови народного судді могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх винесення). Згідно з кримінально-ироцесуальним законодавством УСРР деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибуна­ли, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надз­вичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались на закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало умови для безконтрольних розправ.

Цивільний процес. ЗО липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постано­ву, якою затверджував Цивільно-процесуальний кодекс УСРР (да-

260

лі — Ш1К). ЦИК УСРР установлював демократичні принципи ци­вільного процесу: незалежність суддів, що підкоряються тільки за­конові; гласність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічному засіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний розгляд справи в судовому засіданні, безпосере­дність, тобто безпосереднє ознайомлення, вивчення і перевірка суд­дями всіх доказів у справі під час судового розгляду; змагальність і рівноправність сторін, тобто надання позивачу, відповідачу й про­куророві однакових прав і можливостей наводити докази для об­грунтування своїх тверджень і вимог; судочинство на мові більшос­ті місцевого населення з наданням перекладача особам, що не воло­діють цією мовою.

1ДПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання Ра­дянської держави і її органів у справи громадянина. Так, Кодекс за­значав, що суд у цивільному процесі відіграє активну роль, не задо­вольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності сам витребовує їх. При цьому ст. 4 ЦИК УСРР установлювала, що за відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має це робити, керуючись загальними принципами радянського за­конодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Таким чином, вказівка про політику робітничо-селянського уряду надавала суду змогу порушувати права окремих верств населення республіки (передусім тих, хто був законодавством обмежений у ви­борчих правах). Водночас трудящим, що зверталися до суду, остан­ній мав допомагати захищати їхні права та законні інтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання представництва на суді, підсуд­ність справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, ви­клику до суду, а також порядок позовного провадження й особливих проваджень. Кодекс містив норми, що розв'язували питання оскар­ження і перегляду судових рішень та їх виконання.

У процесі використання Кодексу виявлялися певні хиби, при­таманні йому. Ця обставина, а також певні зміни в адміністратив­но-територіальному поділі республіки, розвиток цивільного оборо­ту, досвід розв'язання процесуальних питань цивільно-процесуаль-ною колегією Верховного Суду УСРР тощо обумовили необхідність прийняття нового ЦПК 11 вересня 1929 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР¹. Зш набирав чинності з 1 грудня 1929 р. Зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього. Так, розділи 36—42, що регламентували ведення справ про неспромож-

ЗУ УСРР. — 1929. — X» 25 — Ст 200.

261

І'омііл 4. Держала і прало України в умовах пепу

§ 6. Основні риси прала


ність фізичних і юридичних осіб, були новими. У цих розділах, побу­дованих на основі загальносоюзного законодавства, детально регла­ментувався порядок визнання особи або організації неспроможною; визначалися підсудність і порядок провадження у справах про не­спроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквіда­торів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна.

Виправно-трудовс право. Порядок здійснення мір покарання в республіці регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. Ви­правно-трудовий кодекс УСРР¹ (далі— ВТК). Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою «пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття»².

Основні положення Кодексу містилися у його першому роз­ділі, в якому йшлося про організацію системи виправно-трудових установ, відповідного режиму в них, про доцільне влаштування і застосування примусових робіт без тримання під вартою. ВТК пе­редбачав, що виправно-трудові заходи, поєднані з позбавленням волі, мають застосовуватись у перехідних трудових будинках, тру­дових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих фабрично-за-подських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти зміцненню осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які можуть стримати їх від нових злочинів, і до нього обов'язково треба пристосовувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на завдання будь-яких фізичних стра­ждань, шкоди для здоров'я чи на приниження людської гідності в'язнів. Праця в таких установах організовувалася на загальних за­садах, тобто відповідно до трудового законодавства. Мета викорис­тання праці — перевиховання засуджених, а також покриття ви­трат на їх утримання. Водночас у ВТК чітко виявлявся класовий підхід до засуджених. Підкреслювалася необхідність на практиці враховувати різницю між в'язнями з середовища трудящих і в'яз­нями з нетрудящих³.

У другому і наступних розділах ВТК містилися статті, які рег­ламентували конкретні питання організації, діяльності виправио-трудових установ, а також управління і керівництва ними. Наприк­лад, другий розділ Кодексу присвячувався центральним і місцевим органам виправно-трудової системи республіки. Розділ З ВТК регла-

¹ ЗУ УССР. — 1925. — Л» 94—9». — Ст. 523.

² Там само — 1925. — М 94—95. — Ст. 524.

³ Бсхтерев Б„ Кеселер М., Утсвский Б. Исправительно-трудовое дело в вопрогах и
ответах. — М, 1930. — С. 14

262

ментував діяльність комісій нагляду при виправно-трудових устано­вах, розділ 4 — розподільчих комісій в округах. Розділ 5 Кодексу встановлював види виправно-трудових установ: будинки попере­днього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, колонії для туберкульозних в'язнів, трудові реформаторії для не­повнолітніх правопорушники!, ізолятори спеціального призначення, а також порядок направлення в'язнів у виправно-трудові установи.

Розділ 6 ВТК був присвячений порядок прийняття в'язнів до виправно-трудових установ, розділ 7 — класифікації ув'язнених, розділ 8 — режиму тримання в'язнів у виправно-трудових устано­вах, розділ 9 — заходам дисциплінарного впливу на в'язнів. У Ко­дексі містилися розділи, в яких викладалися правила тримання за­суджених у різних видах виправно-трудових установ, організації робіт у цих установах тощо. Спеціальний розділ визначав правила тримання у реформаторіях неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 18 років. Основним завданням було «навчити непов­нолітніх правопорушників кваліфікованій праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної освіти і вихо-аати з них активних і свідомих своїх прав та обов'язків громадян» (ст. 198).

Останній розділ Кодексу визначав порядок допущення до ви­правно-трудових установ осіб, які не належали до їх службового складу. Серед цих осіб були, зокрема, члени ЦВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком юстиції і Генеральний проку­рор республіки, а також деякі інші посадові особи республікансько­го рівня. Названі особи допускалися до виправно-трудових установ у будь-який час дня і ночі без спеціального на те дозволу.

Беручи до уваги, що точне проведення в життя ВТК УСРР значною мірою залежало від засвоєння його працівниками виправ-ио-трулових установ, Виправно-трудовий відділ НКВС УСРР видав циркуляр за № 140 від 28 грудня 1925 р. про обов'язкове вивчення змісту ВТК УСРР названими працівниками¹.

Адміністративне право. Значна кількість різноманітних зако­нодавчих актів у галузі адміністративного права, які були прийняті в УСРР у першій половині 20-х років, надзвичайно ускладнювала діяльність органів влади й управління всіх рівнів. Ця обставина об'єктивно обумовила необхідність створення Адміністративного кодексу УСРР. Він був розроблений і затверджений ВУЦВК 12 жо-атня 1927 р. і набувай чинності з 1 лютого 1928 р.²

- Сбориих материалов по ислравительно-трудовому делу УССР. Законоположення. ■■ і|м іиііііі и циркуляри. — X., 1927. — С. 94—95. УСРР. — 1927. — М вЗ, 65. — Ст. 239. 240

263

■ і 4. Держака і право України в умолал ИІ Я]|

6. Основні риси права


Адміністративний кодекс УСРР складався з 15 розділів і містив 528 статей. Він регулював широке коло відносин, пов'язаних з правами і обов'язками органів державного управління у взаємо­відносинах між ними, а також у відносинах цих органів з громадя­нами.

Кодекс зпкоиін про народну освіту УСРР. Третя сесія ВУЦВК шостого скликання, обговоривши доповідь Наркомосу УСРР про Кодекс законів про освіту, 16 жовтня 1922 р. прийняла цей законо­давчий акт в цілому і доручила Наркомпсу і НКЮ УСРР остаточно його відредагувати й подати на затвердження Президії ВУЦВК 22 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК ухвалила Кодекс законів про народну освіту. На території УСРР він набув чинності з 25 листо­пада того ж самого року¹. Структура кодексу мала такий вигляд: преамбула — книга — частина — розділ — глава. Кодекс містив 767 статей. Він складався з таких книг: 1. Організація управління й постачання в галузі народної освіти. 2. Соціальне виховання дітей. 3. Професійна і спеціально-наукова освіта. 4. Політична освіта і виховання дорослих.

У кодексі зазначалося, що мета радянського виховання та освіти — «розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, роз­виток їх свідомості, створення нового покоління людей комуністич­ного суспільства я психологією колективізму, з твердою волею, сус­пільно необхідною кваліфікацією і :) матеріалістичним світоглядом, який Грунтується на ясному розумінні законів розвитку природи і суспільства». За Кодексом органи виховання і освіти повинні бути знаряддям диктатури пролетаріату у справі ліквідації класового суспільства і створення нового, соціалістичного суспільства, провід­ником принципів комунізму та ідейно-організуючого впливу проле­таріату на трудящі маси з метою виховання поколінь будівників ко­муністичного суспільства. Як бачимо, кодекс занадто ідеологізова-ііий, насичений революційною фразеологією.

Відповідно до кодексу основою діяльності культурно-освітніх установ держави, мали бути такі три: а) трудовий процес як фун­дамент виховання і пізнання; б) різноманітність життєвих потреб як мета виховного процесу; в) практика, спрямована не лише на по­яснення світу, а й на його зміну. Кодекс проголосив право всіх гро­мадян УСРР на вільний доступ до знань, до науки та мистецтва у всіх культурно-освітніх установах держави.

Кодекс закріплював таку систему радянського виховання: а) соціальне виховання дітей; б) професійна освіта молоді; в) науко-

¹ СУ УССР — 1922 — М» 49. — Ст 729 264

ва робота; г) політична освіта дорослих. Соціальне виховання дітей і професійна освіта молоді до 17 років включно оголошувалися за­гальними, обов'язковими, безплатними і спільними для осіб обох статей. Під терміном «соціальне виховання» розуміли сукупність державних заходів, спрямованих на виховання дітей. Ці заходи реалізовувалися через різноманітні організаційні форми.

Система профтехосвіти мала такі два головні види: індуст­ріально-технічний та сільскогосподарський. Закінчивши профте­хшколу, підліток продовжував навчання у вищій школі або ставав до практичної роботи. До вищої школи, за кодексом належали тех­нікуми та інститути. Кодекс закріплював структуру наукових за­кладів: науково-дослідні інститути, кафедри, лабораторії, наукові бібліотеки і товариства, музеї Виокремлювалися також Українська книжкова палата, книгосховища, архіви.

Кодекс законів про освіту УСРР був важливим законодавчим актом, який значною мірою сприяв розгортанню діяльності держав­них установ республіки з навчання і виховання широких верств на­селення України. Водночас кодекс мав низку недоліків: наявність тавтології у назві (кодекс законів); декларативність окремих параг­рафів і складність сприйняття окремих з них для громадян з то­дішнім рівнем освіти; відсильний характер, повторюваність і розхо-ЄИНЯ низки норм; використання скорочень у словах і термінах без їх розшифрування; відсутність найменування статей¹. Визна­чення у кодексі Головного політико-освітнього комітету органом •державної пропаганди комунізму» й вказівка на його подвійну під­порядкованість Наркомосу УСРР і ЦК КП(б)У створювали міцні за­сади формування командно-адміністративної системи керування культурою в Україні.

Наприкінці 1920-х років було прийнято кілька кодифікацій-яих актів. Так, у лютому 1928 р. ухвалили Статут цивільного будів­ництва, який замінив собою Тимчасові будівельні правила. У серпні 1928 р. було прийнято Гірничий кодекс УСРР. У вересні 1929 р. по­бачила світ нова редакція Положення про судоустрій УСРР. Відмо­ва від нової економічної політики призвела, по суті, до припинення кодифікаційних робіт, так як подальша кодифікація видавалася партійному керівництву Країни Рад недоцільною «або просто була «можливою внаслідок зигзагів сталінської політики»².

^: Яябошапко Л. Перший Кодекс законів про народну освіту України // Право Укра-Ьт 1992. — № 9. — С 37.

чко /. Б. Україна в роки непу: доля курсу на революційну законність. — X. 1»У — С. 58

265

РмМд і- Держала і право України в умовах непу

»♦*

Нова економічна політика і деяка демократизація державно-правового життя були обумовлені кризою, спричиненою «воєнним комунізмом». На жаль, ця нова політика тривала недовго. Запекла боротьба за владу, що точилася між вождями правлячої більшови­цької партії та держави після смерті Леніна, закінчилася у 1927 р. перемогою Сталіна. Прихід до керівництва Сталіна та екстремістсь-ки налаштованої партійної верхівки призвів до згортання непу і де­мократичних елементів у державно-правовому житті.

Натомість формувалася та міцніла командно-адміністративна система управління, яка створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму і посилення позицій його носіїв — партій­но-державної номенклатури. Остання ставала своєрідним каркасом усього соціально-економічного і політичного ладу республіки, її представники обіймали усі керівні посади в партійних, державних, господарських, профспілкових, кооперативних та інших ланках усіх рівнів.

Наслідком таких процесів був тоталітаризм, або просто сталі­нізм, усі негативні та злочинні прояви якого відчула на собі Україна.

Суттєві зміни у політичному розвитку України були виклика­ні в цей період утворенням у 1922 р. СРСР, який дуже скоро, не змінюючи своєї форми «союзу республік», став перетворюватися на жорстко централізовану державу. Вже з моменту підписання Сою­зного договору розпочався процес все більшого обмеження, а по­тім — і ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав і розвиток українського права. На початку 20-х років було проведено кодифікацію права, поклика­ну передусім забезпечити ефективне здійснення непу. Проте у мі­ру формування командно-адміністративної системи управління все більше й більше стала переважати тенденція до примушування як основного методу регулювання суспільних відносин. Особливо чітко це виявлялося у кримінальному праві. Законодавство України, стрімко інтегрувалося в загальносоюзне законодавство, для якого були характерними надмірний централізм і відсутність гуманістич­них начал.



.'І,!,



Розділ третій

Держава і право України в період

тоталітарно-репресивного режиму

(1929—1941 рр.)

§ 1. Зміни в суспільїіо-скономічному та політичному ладі

ля України 1929—1941 рр. стали часом важких випро-'бувань, жахливих злочинів тоталітарної системи проти українського народу. Форсована індустріалізація і суціль- на колективізація сільського господарства означали від- мову від нової економічної політики й початок волюнтари-.4^ стського, авантюристичного курсу Сталіна та його одно­думців на здійснення «великого стрибка» в розвитку країни. Реа­лізація політики «комуністичного штурму» супроводжувалася різ-пш скороченням торгівлі, картковою системою розподілу продук­ти, конфіскаційним принципом хлібозаготівель та ін.

Великий вплив на економічну та соціальну структури україн­ського суспільства мала індустріалізація країни. З одного боку, пер-

Содержание