В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, 9394.89kb.
• Право інтелектуальної власності академічний курс, 45378.17kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 66.83kb.
• В. Д. Гавловський кандидат юридичних наук (розд. 4, 6, 8, висновки), 3601.83kb.
• М. В. Костицького, доктора юридичних наук, професора, 4657.11kb.
• Загальна редакція програми доктора філософських наук, професора Добронравової І. С.,, 159.98kb.
• За редакцією Заслуженого діяча науки І техніки України, академіка апрн україни, доктора, 8479.21kb.
• Зміст, 8231.73kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.

§ 7, Становлення радянського права


ці»: а) загальний обов'язок працювати та право на працю; б) обов'я­зок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; в) обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських зако­нів про працю; г) право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Цей Кодекс на підставі договору про воснно-політичний союз по­ширювався й на Україну. Проте до нього довелося внести суттєві зміни, які випливали з обстановки воєнного комунізму. У зв'язку з відсутністю коштів для оплати праці було неможливо втілити в життя принцип особистої матеріальної заінтересованості в орга­нізації виробництва. Господарські завдання довелося реалізовувати шляхом введення трудової мобілізації та мілітаризації виробниц­тва. У постанові наркомпраці «Про восьмигодинний робочий день» зазначалося, шо на підприємствах, які працюють на оборону, пос­танови про обмеження тривалості робіт, а також про перерви в ро­ботах можуть не виконуватися. Трудова повинність широко засто­совувалася як засіб залучення до праці. Обов'язок усіх громадян працювати було зафіксовано в Конституції УСРР.

Поряд з трудовою повинністю значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл ро­бочої сили. З лютого 1920 р. особливо почастішала трудова мо­білізація спеціалістів.

Широко практикувалася й мілітаризація підприємств. На ба­гатьох з них встановлювався режим, близький до режиму військо­вих установ. IV Всеукраїнський з'їзд Рад доручив ЦВК та Раднар-кому провести мілітаризацію усіх радянських установ. Було здійс­нено мілітаризацію промисловості Донбасу.

Правила внутрішнього розпорядку вимагали сумлінного вико­нання трудових обов'язків, і передусім норм виробітку, забороняли запізнення, прогули, самовільну відсутність на роботі. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників трудової дисципліни застосовувалися заходи примусу.

З метою додержання трудової дисципліни організовувалися дисциплінарні товариські суди, які могли до порушників порядку застосувати стягнення (від догани до посилання на важкі суспільно необхідні роботи).

Спроби упорядкування заробітної плати в умовах господарсь­кої розрухи та повного знецінення грошей виявилися марними. То­му вже навесні 1919 р. розпочалася підготовча робота з натураліза­ції заробітної плати. Декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. для робітників та службовців вводився трудовий «пайок». До кінця

1920 р. натуроплата стала переважаючою формою оплати праці¹ Трудящих, по суті, посадовили на голодний пайок.

Основні риси кримінального права. У перші місяці радянської влади завдання кримінального права полягало в тому, щоб, навіть вдаючись до надзвичайних заходів, придушити опір утвердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримі-нальні злочини, розмах яких ускладнював установлення радянської влади. У лютому та березні 1918 р. кримінальщина, по суті, розхи­тала основи суспільного порядку в багатьох містах. У Катеринославі бандити «серед білого дня» грабували магазини та кооперативи, за­стосовуючи силу, визволяли арештованих з в'язниць. Катеринослав­ська Рада постановила створити для боротьби з грабежами «особ­ливий робітничий комітет», до якого кожний заводський комітет мав надсилати по два своїх представники. У постанові Одеської Ради за­значалося, що «віднині спійманий на місці злочину розстрілювати­меться тут же, спійманий же під час облави розстрілюватиметься без суду і слідства». Отже, боротьба зі злочинністю, на жаль, здійс­нювалася шляхом утвердження беззаконня.

Суворі заходи вживалися у разі вилучення вогнепальної зброї. Надзвичайний штаб Харкова оголосив, що «громадяни, які зберігають зброю без належного дозволу, вважаються контррево­люціонерами» і повинні здати зброю в триденний строк під страхом розстрілу. Вводилися жорсткі заходи боротьби з таким злочином, як поширення чуток, які викликають паніку. Розпорядженням Цен-троштабу всім Радам Донбасу пропонувалося притягати осіб, які поширюють провокаційні чутки, до «відповідальності як контррево­люціонерів», а винних у самочинних обшуках, арештах та реквізи­ціях — розстрілювати на місці.

Небезпечною зброєю в руках супротивників радянської влади був саботаж. Недаремно ВНК створювалася для боротьби з «контр­революціонерами та саботажниками». Про кримінальну відповідаль-ність за саботаж в установах поштово-телеграфного відомства нар­комат пошт і телеграфів попереджав наказом по Харківському по-шгово-телеграфному округу: «За видачу жалування службовцям до строку... для підтримки саботажу в контрреволюційних цілях ■енних слід арештовувати та притягати до найсуворішої відпо-щлкльності».

Кримінальна репресія відігравала важливу роль у «боротьбі за хліб». У телеграмі Народного Секретаріату Одеської Ради від

ЗУ УСРР — 1920 -№І- Ст 10


190

191

¹ ЗУ УСРР. — 1920. — І

'ЗУ УСРР — 1920 — МІ З — Ст.254.

ПУШі

Розділ І. Держава і право в роки громадянської війни і волок» Інтервенції

20лютого 1918 р. наголошувалося: «Всі приховувачі-спекулянти підлягають арешту та відданню до революційного суду як вороги народу і революції та каратимуться з усією суворістю аж до кон­фіскації всього майна та віддання на примусові роботи».

Радянська держава з перших днів свого існування кваліфіку­вала «ущемлення інтересів» робітничого класу як злочин, що тягне за собою серйозні санкції. Покарання чекало підприємців, які від­мовлялися виплачувати заробітну плату червоногвардійцям за час відбування служби. Народний Секретаріат постановив виплатити заробітну плату за дні січневого повстання робітникам київських підприємств. Невиконання цієї постанови тягло за собою віддання до суду революційного трибуналу.

Кримінальна відповідальність передбачалася також при про­веденні фінансової політики радянської влади. Під загрозою «від­дання до суду революційного трибуналу» стягувався прибутковий та промисловий податок з підприємців Одеси, Катеринослава та ін­ших міст.

Невизначеність санкцій кримінально-правових норм була ре­зультатом не тільки класової більшовицької політики, а й відсутно­сті спеціальних знань у багатьох керівників Рад. ІІри визначенні покарання керувалися ідеями «небезпечного стану» та «соціально небезпечної особистості». Крім цього, існували такі антидемократич­ні інститути, як кримінальна відповідальність за принципом круго­вої поруки. Мало місце й притягнення до відповідальності без вини. В особливо гострий період громадянської війни кримінальна відпо­відальність набувала форм класового «червоного» терору¹.

Боротьба з політичними супротивниками була основним за­вданням надзвичайних комісій, а також революційних трибуналів. Вістря кримінальної репресії було спрямоване також проти банди­тів, розкрадачів державної власності, спекулянтів, хабарників та інших небезпечних злочинців.

У 1919 р. кодифікаційна комісія наркомюсту УСРР підготува­ла проект деяких розділів Кримінального кодексу: «Загальної час­тини», «Про державні злочини», «Про злочини проти особистості» та «Про службові злочини».

Велике значення для розвитку кримінального права мали ви­дані у грудні 1919 р. «Керівні засади з кримінального права РСФРР». У перші місяці після видання «Керівних засад...» Наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними «у по~

¹ Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 2. — С 163—164. 192

'

7. Становлення радянського право

рядку революційної соціалістичної правосвідомості», а 4 серпня 1920 р. вони офіційно набули чинності на території України¹.

«Керівні засади...» були узагальненням досвіду роботи судів, і передусім, революційних трибуналів. У них формулювалися прин­ципи радянського кримінального права, які згодом було покладено в основу перших кримінальних кодексів радянських республік. У «Керівних засадах» наголошувалося на класовій природі кри­мінального права, визначалися його завдання, які полягали в охо­роні системи «соціалістичних» суспільних відносин. Давалося ви­значення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для даної системи суспільних відносин, розкривалася сутність покарання як заходу примусового виливу, що охороняє даний порядок суспіль­них відносин від його порушників.

Визначаючи конкретну міру покарання, суд зобов'язаний був враховувати, до якого класу належить особа, яка вчинила злочин, — до заможного чи до трудящих. «Керівні засади...» встановили такі міри покарання: догана; висловлення громадського осуду, приму­шування до певної дії, наприклад обов'язок пройти відомий курс навчання; оголошення бойкоту; заборона обіймати ту чи іншу поса­ду, виконувати ту чи іншу роботу; конфіскація всього або частини майна; позбавлення політичних прав; оголошення ворогом револю­ції або народу; примусові роботи без поміщення в місця позбавлен­ня волі; позбавлення волі; оголошення поза законом; розстріл. Щодо неповнолітніх, яким не виповнилося 14 років, припускалося засто­сування заходів виховного порядку. Такі ж заходи застосовувалося стосовно осіб від 14 до 18 років, якщо вони не усвідомлювали зло­чинного характеру вчиненої ними дії.

Основні риси кримінально-процесуального права. Кримі­нально-процесуальні норми були встановлені Тимчасовим поло­женням про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р.. Положенням про народний суд, прийнятим Рад-наркомом УСРР 26 жовтня 1920 р., а також Інструкцією наркомюс­ту УСРР від 3 червня 1919 р. «Про судочинство». В цих актах під­креслювалися процесуальні відмінності у діяльності революційних трибуналів та народних судів².

Ревтрибунали являли собою систему судів з боротьби з най-небезпечнішими злочинами. Саме цим визначалися процесуальні особливості розслідування та розгляду в них справ. Ревтрибунали у багатьох справах могли визнати непотрібним провадження попере-

22. — Ст. 438. 1,- Ст. 13, 19, № 8 — Ст. 131; М г - Ст. 238—239;

іч:

Розділ 1. Держала і право в роки громадянської вгини і «осиної інтервенції

§ 7. Становлення радянського права


днього слідства та прийняти такі справи безпосередньо до свого провадження. Безперечно, такі дії означали порушення принципу законності та демократії в судочинстві.

Наркомюст УСРР видав низку циркулярів, які сприяли при­скоренню попереднього слідства. Так, 29 лютого 1920 р. оприлюдне­но циркуляр «Про прискорення провадження попереднього слідст­ва», згідно з яким слідство мало бути закінчене протягом одного місяця з дня винесення особливим народним слідчим постанови про притягнення обвинуваченого до відповідальності.

Щодо політичних «злочинців» попереднє розслідування по­винно було провадитися протягом 48 годин.

Ревтрибунали не були зв'язані обмеженнями стосовно спосо­бів судового розслідування, не були стиснені формальними доказа­ми Від їхнього рішення залежало визнати за обставинами справи ті чи інші докази достатніми, чи вимагати додаткових від окремих громадян та установ. При оцінюванні доказів, як і при визначенні покарання, члени ревтрибуналів керувалися декретами уряду, а також своєю революційною правосвідомістю.

Тимчасове положення від 20 лютого 1919 р. не передбачало ін­ституту касаційного оскарження вироків, винесених ревтрибунала­ми, допускалося лише подання клопотання про помилування та по­м'якшення покарання. Цю прогалину було усунуто декретом Рад-наркому УСРР від 16 квітня 1919 р. «Про утворення Верховного Касаційного Суду». Встановлено, що касаційному оскарженню під­лягали усі вироки трибуналу, за винятком вироків, винесених вер­ховним ревтрибуналом при ВУЦВК. Крім перегляду вироків, що не набули чинності, з середини 1919 р. дозволявся також перегляд ви­років, що набрали законної сили.

Дещо іншим був порядок розгляду справ у народних судах. Попереднє розслідування у справах, підсудних їм, здійснювалося у формі дізнання або попереднього слідства. Тимчасове положення визнавало обов'язковим провадження попереднього слідства тільки у справах про посягання на життя, зґвалтування, заподіяння тяж­ких тілесних ушкоджень, розбої, грабежі, підлог документів та підроблення грошових знаків, тобто у кримінальних справах, які розглядалися за участі шести народних засідателів. Але Тимчасове положення надавало суддям право приймати такі справи для без­посереднього розгляду по суті, якщо народний суддя визнавав про­ведення попереднього слідства необов'язковим. Отже, народним суд­дям надавалися широкі права в стадії попереднього слідства: саме від розсуду народного судді залежало провадження попереднього слідства в конкретних справах. Він мав право особисто проводити

194

попереднє розслідування у будь-якій кримінальній справі. Нареш­ті, народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засіда­телі мали однакові права з народними суддями.

Участь у процесах обвинувачення та захисту була обов'язко­вою при розгляді справ про найтяжчі злочини. Судові засідання, як правило, були відкритими. При вирішенні справ народний суд керувався декретами уряду, інтересами революції та правосві­домістю.

Основні риси цивільно-процесуального права. Спори про ци­вільне право вирішувалися тільки в судах¹. Потерпілому, який за­знав шкоди та збитків від злочину, підсудного ревтрибуналу, нада­валося право пред'являти цивільний позов через народний суд або при розгляді кримінальної справи, або після закінчення криміналь­ної справи в порядку цивільного судочинства.

У період воєнного комунізму цивільний майновий оборот був майже відсутній, а частка цивільних справ у судах — невелика. Цивільні спори в народних судах розглядалися рідко і зводилися до незначних за розмірами претензій між окремими громадянами. Внаслідок заборони операцій з нерухомістю, вилучення з цивільно­го обігу багатьох предметів домашнього вжитку та переходу до планового розподілу продуктів була майже усунута можливість за­стосування стягнень та задоволення претензій окремих осіб. Цим пояснюється порівняно незначна кількість спеціальних норматив­них актів, що регулювали цивільне судочинство.

* ♦ ♦

Таким чином, аналіз державного ладу і правової системи ра­дянської України в період з кінця 1917 р. до кінця 1920 р. свідчить, що внаслідок установлення радянської влади, громадянської війни та воєнної інтервенції тут утвердилась військово-пролетарська ди­ктатура, точніше — воєнно-більшовицька партійна диктатура, ос­новними рисами якої були:

1) керівна роль більшовицької партії у державному будівниц­
тві, ліквідація з цією метою політичного плюралізму і, як наслідок,
інтеграція більшовицької партії у владу;

2) установлення та зміцнення системи державних органів,
безпосередньо пов'язаних зі здійсненням функцій оборони і приду­
шенням опору класових супротивників;

¹ ЗУ УСРР. — 1919. — І* 37. — Ст. 443

195

шгут



Ролділ 1. Держала і право в роки громиОмисі.кт війни і «оі-кної інтервенції

утворення нслегітимних надзвичайних державних органів;
надмірна централізація управління; формування органів команд­
но-адміністративної системи;

згортання державних органів і правових норм, розрахова­
них на керівництво ь умовах ринкових форм господарювання, з од­
ночасним розвитком державних органів і правових норм, пов'яза­
них з проведенням «воєнно-комуністичних» заходів в економіці;

перехід до воєнних або нашввоєнних методів управління,
широке використання заходів позаекономічного державно-правово­
го примусу;

широке застосування суворої класової репресії, спрямова­
ної на ліквідацію не тільки осіб, які вчинили антирадянські злочи­
ни, а й ідеологічних супротивників.

Ці акції в найгостріші періоди боротьби набували характеру масового політичного терору. Відбувався процес становлення тота­літарно-репресивного режиму в Україні, який намагалися замаску­вати прийнятою у березні 1919 р. Конституцією УСРР.



Розділ другий

Держава і право України

в умовах нової економічної політики

(1921 — початок 1929 рр.)

§ 1. Становище України на початку 20-х років.

Нова економічна політика та її законодавче

оформленая

і'її.


_Ш

ь; окпііііііі.огкіикімічііа політика України. Наприкінці г - 1')20— на початку 1921 рр. стало зрозумілим, що утопічні §• ідеї більшовиків про перемогу світової пролетарської ре-Шволюції в реальному житті зазнали повного краху. Радян­ські республіки потрапили у міжнародну ізоляцію з пов-і * ністю зруйнованими першою світовою і громадянською війнами промисловістю та сільським господарством. Вихід з цього становииіа більшовики тепер шукали в установленні мирних відно­син з капіталістичними країнами. Деякі зрушення в цьому напрямі мали місце. Так, 7 грудня 1921 р. було підписано угоду між РСФРР РР, з одного боку, та Австрією — з другого, про встановлення

197

Розділ 4. Держава іправо України * у молах непу

і. Нова економічна політики ти її законодавче оформлення


економічних та торгових відносин, а 21 січня 1922 р. укладено дого­вір про дружбу між УСРР і Туреччиною.

На початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Канах рішення Верховної ради Антанти скликати в Генуї конференцію з участю радянської Росії та Німеччини для врегулювання економіч­них і фінансових проблем. З радянських республік західні держави запросили тільки Росію. До складу російської делегації було вклю­чено X. Г. Раковського. Хоча конференція закінчилася безрезульта­тно, під час її роботи російській делегації вдалося укласти в Раппа-ло рівноправний договір з Німеччиною. Головну роль тут відіграли потреби Німеччини знайти союзника, а також дипломатичний хист Раковського. У листопаді того самого року в Берліні було укладено угоду про поширення дії німецько-російського договору на Україну та інші незалежні радянські республіки¹.

Ііпутрішіїс становище України. Зрозуміло, що ці та інші зов­нішньополітичні акції не могли скільки-небудь глибоко змінити внутрішнє становище в Україні. На початку 20-х років воно було дуже складним. Загальні збитки за воєнні роки становили 10 млрд золотих карбованців. Найбільших руйнувань зазнала важка проми­словість. У Донбасі в 1920 р. понад 600 шахт було затоплено. Зане­пав залізничний, річковий, морський транспорт. Значних руйну­вань зазнали легка та харчова промисловість².

У скрутному становищі перебувало сільське господарство ре­спубліки. Його стан ускладнювався продовольчою розверсткою і за­бороною торгувати селянам. У 1921 р. в республіці було вироблено лише 45 млн центнерів зерна, що становило 25 % довоєнного збору. Розруха в сільському господарстві призвела до величезного лиха — голоду³.

Незважаючи на кризовий стан у сільському господарстві, повну незаінтересованість хліборобів у розширенні виробництва, більшовицьке керівництво не відмовлялося наприкінці 1920 р. від воєнно-комуністичної доктрини, продовжуючи продрозверстку за допомогою озброєних робітничих і червоноармійських загонів. У від­повідь на ці акції властей селяни почали чинити збройний опір. По всій Україні поширювався селянський рух, який офіційна про-

¹ Історія України нове бачення: У 2 т. / За ред. В. А. Смолія. — К., 1995. — Т. 2. —
С 173—174.

² Рибалка /. К., Довгопал В. М. Історія Української РСР. — С. 163; Історія України
Курс лекцій У 2 кн — К . 19У2. — Кн. 2. — С. 2М.І

³ Гсілол 1У21 — 1У23 років в Україні: 36. док. і матеріалів — К., 1993. — С. 5.

198

паганда оголошувала «політичним бандитизмом». Українське ж се­ло було охоплене антибільшовицьким повстанським рухом¹.

Нова економічна політика (неп). Дедалі гострішою ставала потреба якнайшвидше змінити економічну політику більшовиків, яка ґрунтувалася на засадах военно-комуністичної доктрини. Ре­альний перехід до нової економічної політики (непу) в радянських республіках, у тому числі й в УСРР, розпочався після прийняття Xз'їздим РКІІ(б) (березень 1921 р.) рішення «Про заміну розверст­ки натуральним податком», що стало основою цілої низки законо­давчих актів, прийнятих державними органами РСФРР, а потім продубльованих в УСРР. Так, надзвичайна сесія ВУЦВК V скли­кання ухвалила 27 березня 1921 р. постанову «Про заміну продово­льчої розверстки натуральним податком»². Податок був значно ме­ншим порівняно з продрозверсткою.

29 березня 1921 р. Раднарком УСРР прийняв постанову «Про натуральний податок на зернові продукти», яка заздалегідь визна­чала селянам розмір податку на зернові продукти врожаю 1921/22 р. 28 травня 1921 р. Раднарком УСРР прийняв постанову «Про нату­ральний податок на хліб, картоплю та олійне насіння»³. Відповідно до цієї постанови розмір податку визначався для кожного господар­ства окремо і обчислювався залежно від врожаю в певній місцевос­ті та від кількості ріллі і числа їдців у господарстві. З метою підви-іня заінтересованості селян у швидкому виконанні зобов'язань >і'Л державою та розгортанні товарообміну Раднарком УСРР 'нтня 1921 р. видав постанову про вільний обмін, купівлю та продаж сільськогосподарських продуктів, що залишалися у селян ія виконання податку, а також фабрично-лаводських і кустар-виробівЛ

Рішення про скасування продрозверстки і запровадження на­турального податку стимулювало розвиток сільського господарства. Селянин знав заздалегідь, що у нього не будуть вилучатися лишки, а існуватиме певний податок; лишками він зможе розпоряджатися на свій розсуд, зокрема обмінювати їх на необхідні для розвитку свого господарства промислові товари. Згодом уряд прийняв ще ни­зку законодавчих актів, які стимулювали відбудову сільського гос­подарства. Серед них важливе значення мала постанова ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. «Про відбудову та зміцнення сільського госпо-

.рія України / В Ф Верстюк. О В. Герань. О. І Гуржій та ін; За ред. В А Смолія — К, 1997 — С. 267 ¹ СУ УССР. — 1921. — X» 5. — Ст 143. ¹ Там само. — М 10 — Ст. 205 ♦ Там само. — .V» 7. — Ст 193

199

Розділ 4. Держала і право України в умовах непу

1, Нова економічна політика та її законодавче оформлення


дарства України»¹. У ній накреслювалася програма деякої допомо­ги селянам.

Провідне місце серед правових актів у галузі сільського госпо­дарства посідав Земельний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК у листопаді 1922 р. Відбудові сільського господарства сприяли захо­ди, передбачені декретом ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 травня Н)23 р. про запровадження єдиного сільськогосподарського податку. Одночасно здійснювався перехід від натурального податку до гро-шового.

Радянський уряд неухильно проводив у законодавстві тверду класову політику, підтримуючи бідноту. Так, захищаючи бідні вер­стви селянства, ВУЦВК 8 липня 1922 р. прийняв постанову «Про визнання недійсними кабальних угод на хліб»², 1 листопада 1922 р. постанову «Про продовження строку для закріплення майна, відіб­раного комнезамами»³. Схвалюючи податкове законодавство, уряд перекладав основний тягар податків на заможні верстви сільського населення.

Запровадження засад непу в сільському господарстві України позитивно впливало на його відбудову. У 1925 р. загальна посівна площа в Україні досягла довоєнного рівня. У 1925—1926 рр. вироб­ництво зерна в Україні майже дорівнювало довоєнному ріиню¹

Розвитку сільського господарства України в період непу спри­яли різні види кооперації. У 1928 р. різноманітними видами україн­ської кооперації було охоплено близько 85 % всіх селянських госпо­дарств. Кооперація стала «важливим фактором підвищення продук­тивної праці, зміцнення економічної бази держави й підвищення добробуту народу»⁵. Але все ж таки головним джерелом благополуч­чя непу залишалося індивідуальне сільське господарство⁶.

Складалися сприятливі умови для відбудови і розвитку про­мисловості, у тому числі важкої. Ллє слід було негайно реорганізу­вати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю, надати державним підприємствам господарсько-оперативної само-стійності і перевести їх на господарський розрахунок. Це зумовлено тим, що реальний перехід до нової економічної політики не міг від-

бутися без функціонування ринку і ринкових відносин. Уже восени 1921 р. радянська держава використовувала товарно-грошові від­носини.

Введення госпрозрахунку вимагало виокремлення певних го­сподарських комплексів — державних трестів і підприємств із загальної маси державного майна і визнання за ними господарської самостійності¹. В Україні трести почали створюватися з осені 1921 р.² Правове становище трестів визначалося в декреті ВУЦВК від 2 липня 1923 р. «Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку (трести)». Керування трестами здійснювала ВРНГ УСРР. Трести отримали самостійність в галузі постачання виробництва і збуту виробленої продукції і бу­ли орієнтовані на ринок³. Одночасно з трестуванням промислових підприємств відбувався процес створення синдикатів — організацій І закупівлі сировини, планування торгових операцій і збуту од­норідної продукції групи трестів.

Під час упровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин відбувався процес організації планового господарства, фор­мувалася система планових органів. 28 вересня 1921 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР створили Українську економічну раду (УЕР). У Положенні про цей орган вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для об'єднання, систематичного узгодження, пла­нового керівництва, регулювання і контролю роботи економічних наркоматів УСРР, уповноважених наркоматів РСФРР. УЕР стала найвищим господарським органом на території України⁴. Почали створюватися губернські економічні ради, а 28 вересня 1921 р. було (йнято положення про ці ради.

Одним з найголовніших завдань УЕР було створення єдиного

господарського плану. Для реалізації цього завдання при Економіч-

раді у вересні 1921 р. була заснована Українська державна за-

мюпланова комісія (Укрдержплан). 10 квітня 1925 р. уряд УСРР

.жни нове Положення про державну планову комісію УСРР⁵.

На відміну від попереднього положення, згідно з яким Держплан

УСРР підпорядковувався Українській економічній раді, за новим


¹ СУ УССР. — 1922 — К» 19 — Ст 301

¹ Там само. — 1922. — № ЗО. — Ст. 465.

¹ Там само. — 1У22 — М 40. — Ст. 684

¹ Історія України / Кер авт. кол Ю. Зайцев. — Л.. 1996. — С. 2М

⁴ Кооперативне право / За ред чл.-кор Н.М1 України В І Семчика. — К, 1998. — І

• Бондьіре* В К Дтністт-нний характер НЗПа в отіюшении частинка // История государства и права. — 2002. — № 1. — С. 15

200

рицин В. М. Псреход к іюпу и роволкіционная законность — М. 1972. — С. 35

¹ Історія України / В Ф Вереткж. О В Гарань, О І Гуржій та ш, За ред. В. А.Смо-мя. — К, 1997 — С 271.

утпикян 3. Л. История государствениого и рьіночного регулирования зкономики Украйни. — X. 1995 — С. 33.

* Лортикди 3. Л. План и рьінок в хозяйствсиной системе нзпа: исторический опит Украйни — X. 1991. — С. 29. УСРР. 1925 X» 22. — Ст. 161

201

Розділ 4. Держави і право України в умовах непу

1. Нова економічна політика та її законодавче оформлення


Положенням Держплан УСРР переходив до відання Раднаркому УСРР. Це, безумовно, підвищувало роль і значення Держплану рес­публіки в системі державних органів, посилювало планові засади у керівництві народним господарством. Слід зазначити, що уряд за­лишив за собою контроль не тільки важкої промисловості, а й та­ких «командних висот» в економіці, як банки, транспорт, зовнішня торгівля.

Упровадження засад непу в промисловості України дало змо­гу відбудувати її в короткий строк. Так, у другому півріччі 1925/26 р. обсяг виробництва перевищив довоєнний рівень. Валовий продукт всієї державної промисловості УСРР у 1925 р. становив 90,5 % до­воєнного¹.

Щоб прискорити відродження промисловості і налагодити об­мін між нею і сільським господарством, велику кількість дрібних підприємств держава передала в оренду організаціям (комнезамам, кооперативам, артілям), а також приватним особам, у багатьох ви­падках — колишнім власникам цих підприємств. За станом на кінець листопада 1921 р. в Україні в оренду було віддано 5286 дріб­них підприємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей про­мисловості. Отже, з переходом до непу створювалися умови для ви­никнення в Україні так званої нової буржуазії: орендарів, приват­них торгівців, комісіонерів та ін.

Стосовно підприємців-приватників узагальнюючим став тер­мін «непман»². Але загалом економічні позиції непманів через зас­тосування владою різноманітних обмежень (економічних і адмініст­ративних) були слабкими³. Тому, на відміну від державної промис­ловості, приватні підприємства у роки відбудовчого періоду занепа­дали. Хоч у цензовій промисловості України кількість приватних заводів і фабрик зросла з 452 у 1922/23 р. до 493 у 1924/25 р., це зростання відбулося повністю за рахунок харчової промисловості, яка налічувала в 1924/25 р. 368 невеликих приватних підприємств. У всіх інших галузях відбувався інтенсивний процес згортання приватного сектора. Наприкінці відбудовчого періоду в кам'яно­вугільній, металургійній і цементній галузях промисловості не залишилося жодного приватного підприємства. В продукції цензо­вої промисловості частка приватних підприємств скоротилася у 1924/25 р. до 5,3 %; у харчовій промисловості — до 15,8 %⁴. Таке

¹ Історія Української РСР: В 8 т, 6 кн. — К., 1977. — Т. б — С. 67

² Сталінізм на Україні /Данилснко В. М. та ш 20—30-ті роки. — К., 1991. — С. 17.

³ Соколов А. К. Курс советской истории. 1917—1940: Учеб. пособие для аузов. — М.,
1999 — С. 118.

⁴ Історія Української РСР. — Т. в. — С. 67.

202

становище значною мірою пояснюється політикою радянської вла­ди стосовно приватних осіб в економіці. Намагаючись не допустити значної концентрації приватного капіталу, держава активно втру­чалася в приватногосподарський сектор, використовуючи податки. Запроваджуючи й удосконалюючи прибутково-промисловий, по-майновий податок, гербовий збір, податки на житло, місцеві подат­ки тощо, держава позбавляла непманів можливості отримувати великі прибутки. Більша частка накопиченого ними вилучалась фінансовими органами. Класова політика в галузі кредитів, заку­півельних і продажних цін, транспортних тарифів, трудового зако­нодавства також стримували розвиток приватного капіталу¹.

Запровадження принципу госпрозрахунку зумовило необхід­ність перегляду низки найважливіших інститутів трудового права, передусім скасування трудової повинності і трудових мобілізацій, а також заміни системи оплати праці. Замість зрівнялівки в поста­чанні, що існувала в роки «воєнного комунізму», поступово впрова­джувався принцип оплати за кількістю і якістю праці. В Україні було прийнято чимало законодавчих актів, спрямованих на вдоско­налення системи заробітної плати.

Одним з найголовніших складових елементів нової економіч-воі політики була торгівля. Тому не випадково держава значну увагу приділяла законодавчому регулюванню торгівлі як держав-воі і кооперативної, так і приватної. Тільки за період 1923—1924 рр. були прийняті такі правові акти в галузі торговельного законодавс­тва: постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 3 січня 1923 р. «Про купівлю-продаж вроздріб із розстрочкою платежу», яка мала особ-лхве значення для сільського населення, бо давала змогу селянам купувати на пільгових умовах сільськогосподарські машини; Поло­ження Раднаркому УСРР від 23 лютого 1924 р. «Про товарні бір­жі»², яке визначало структуру бірж; резолюція ВУЦВК і Раднарко­му УСРР від 14 березня 1924 р. «Про боротьбу з дорожнечею»³, що мала на меті зниження цін; Інструкція про торгівлю, яка визначала коло осіб, що мали право торгувати; постанова Раднаркому УСРР віл 25 вересня 1924 р. «Про фірму»⁴, що встановлювала порядок функціонування фірм і зміст поняття фірми; постанова Раднарко­му УСРР від 2 жовтня 1924 р. «Про торговельний реєстр», яка

- докладніше Поляков Ю. А.. Дмитренко В. П„ Щербань Н. В. Новая зконоии-чгсжая политика. Разработка и осуществление. — М, 1982 — С. 105—119. ^: ЗУ УСРР. — 1924. — № 6. — Ст. 51.

■ само — № 8. — Ст. 72. • Там само. — К« 39. — Ст. 252.

їм

Розділ 4. Держава і право України в умовах непу