Областное управление культуры и искусств областная библиотека для юношества

Вид материала

Содержание

учениця 11 кл. СШМ 22, м. Алчевськ “Подвиг дідів на спадщину онукам”
"Подвиг дедов - в наследство внукам"
Белянский Иван Максимович
Письмо с афганистана
Вот закончим воинскую службу –
Сладко-горькое вино
Памятники говорят
Подвиг дідів - у спадщину онукам'

Подобный материал:

1 2 3 4 5

учениця 11 кл. СШМ 22, м. Алчевськ

“Подвиг дідів на спадщину онукам”

Цим літом я їздила в село до бабусі, щоб відпочити на канікулах і допомогти їй. Не дивлячись на те, що ми працювали цілими днями з ранку до вечора, і я дуже втомлювалася фізично, але морально я відпочила так, як не зробила б цього в місці. Тому що в селі дуже гарна природа, чисте повітря. Вийдеш на вулицю, а перед тобою розкривається така краса, здається, що ти потрапив в інший світ. Річка, зелений луг, великий ліс, в якому так багато різноманітних тварин, грибів, лікувальних трав, - все це таке красиве, що не хочеться повертатися в місто.

Якось увечері ми з бабусею сіли дивитися телевізор, увімкнули його, а там йшов фільм про війну. Коли бабуся дивилася телевізор, то на її очах виступали сльози, було видно, що в її пам'яті промайнули всі дні того часу, який на приніс ніякого добра людям. Того часу, коли, захищаючи свою Батьківщину, померло багато людей, коли жінки залишалися без коханих, батьків, братів і синів, коли вони самі віддавали своє життя. За те, що ми живемо, за нашу врятовану Батьківщину ми повинні дякувати саме тим сміливим людям.

Фільм закінчився, і я пішла стелити ліжко, а бабуся підійшла до мене і сказала: «Онучко, сядь і послухай одну історію, яка трапилась зі мною під час війни». Ми вийшли на двір, сіли у садочку і бабуся почала розповідати.

«Гранилось це зі мною десь у тисяча дев'ятсот сорок третьому році, в нашому селі вже не раз побували фашисти, вони вивезли всіх тварин, всю їжу, пограбували нашу церкву. Прийшла зима, а в нас не було ні їжі, ні теплого одягу. Дров було зовсім мало, тому що жінки самі ходили за ними в ліс. Але тягти їх до села було дуже тяжко, тому ми зробили яму, в якій ховали сухі дрова. І ось якось твоя прабабуся попросила мене сходити за дровами, мені тоді було 15 років, як тобі зараз, але ми - діти - були тоді зовсім іншими, набагато дорослішими від вас, тому що війна нас зробила такими, і в нас не було іншого виходу, як подорослішати та забути про дитячі забавки. Я, закутавшись в стару хустку, одягнувшись в старе пальто, взяла сані, ліхтарик і пішла в ліс.

Була війна... Звичайно мені було страшно, а особливо тому, що я тільки раз ходила за дровами зі своєю мамою. Звісно в лісі я орієнтувалася дуже гарно, але він все-таки великий, а тут ще й піднявся вітер, розпочався снігопад. Я пішла швидше, і раптом десь недалеко почулися голоси. Мова була знайома, але це була мова, яку я ненавиділа усім серцем. Тоді я зрозуміла, що трапилась річ, якої я боялася більш за все - я опинилася біля фашистського табору. Я зупинилася, тому що під ногами скрипів сніг. Мені прийшлося простояти так дуже довго, тому що в них був собака, який міг почути мій навіть негучний рух. Ноги почали мерзнути, але я продовжувала стояти. Раптом я почала розуміти, що фашисти говорять про якусь таємну базу, мама навчила мене німецької, тому я стала слухати їх розмову. Раптом собака пішов у мій бік, було вже темно, але він дивився так, нібито бачив мене. Я зупинила подих, але зовсім несподівано собака гавкнув, сані впали на сніг, і люди повернулися в мій бік. Я сама не пам'ятаю, як справилася з болем в ногах, але через лічені хвилини я була вже далеко від того місця. Я зовсім збилася зі шляху, але вертатися не можна було, тому що позаду чекали фашисти. Я не розуміла де знаходжуся і вже не бігла, а тільки переставляла ноги, а позаду залишався кривавий слід, Я не почувала болю в нозі, навіть не пам'ятала де і коли поранила ногу. І раптом згадала, що неподалеку знаходиться табір наших, І зрозуміла, що веду фашистів саме до них. Я зупинилася, не знала, що робити, не можна було вести фашистів до наших. Тоді я зібрала останні сили і побігла в інший бік, сніг був таким сильним, що тяжко було дивитися не тільки прямо перед собою, але й під ноги. Я бігла, падала, але знову й знову вставала, раптом перед очима з'явився чийсь силует, я намагалася подивитися хто переді мною, але вже нічого не розуміла, не чула і не бачила...

Потріскував вогонь, поруч хтось розмовляв на рідній мові. Я почала кричати про те, що поруч фашисти з собаками, але чиясь тепла рука почала мене заспокоювати. "Тихо, тихо. Вже все позаду, тихо, дівчинко,"- сказав солдат, одягнений в нашу форму. Але я продовжувала кричати про те, що знаю, де фашистський табір, їх таємне місце.

Пізніше з'ясувалось, що табір фашистів було розбито, а їх таємне місце викрито. Ось так, онучко, завдяки тим солдатам, людям, які віддали своє життя заради Батьківщини, ти бачиш цей ліс, цю річку і ще багато інших речей.»
^

"Подвиг дедов - в наследство внукам"

(рассказ⁾

Белянский Андрей Дмитриевич

Учащайся гр. 2004-4

индустриального техникума ДГМИ

Мой дед ^ Белянский Иван Максимович жил и работал в Алчевеке. Когда началась война, ему был 21 год, и он пошел воевать в танковые войска. В мае 1942 года войска Юго-Западного фронта, где была и танковая бригада моего деда, под командованием Тимошенко и Хрущева перешли в наступление. В операции по освобождению Харькова наши войска прорвали оборону противника. Но вместо того чтобы укрепиться, они получили приказ продолжать наступление. Однако противник оказался сильнее и советские войска были окружены. Только небольшим группам удалось с тяжелыми боями выйти из окружения. Тогда в плен попали тысячи наших воинов.

Лишь после войны наша семья получила извещение о том, что Белянский И.М. числится без вести пропавшим.

Я буду свято хранить память о моем дедушке как о настоящем герое войны.

Кулікова Ольга Іванівна

учениці 11 класу Марківської гімназії

Никто не забыт, ничто не забыто!

А мы живем не только своей,

но и их жизнью!

И в сердце своем должны принести

светлые мысли!

Мы в ответе вдвойне за свое бытие,

за свою жизнь.

Мы обязаны их имена в памяти

выжечь.

Девочка! Помни подвиг отца,

храни печаль дочернюю.

Девушка! Милый погиб за тебя,

помни кручину вечернюю.

Женщина! Оставайся матерью

памяти будь верною!

Сердца пусть навек

остаются открыты -|

Никто не забыт,

ничто не забыто!

И только ты,

В проклятьях сожжена,

Лишь ты сама,

Забудь о нас война!

В серце всегда должна быть слеза!

О войне никогда не расскажешь без слез,

Не расскажешь, смеясь, о войне.

Сколько горя ведь каждый из нас перенес

На пропитанной кровью земле.

Сын со смесью под танк

Жидкость кровью была

Верен долгу он был своему.

Мать на поле уже

После битвы пришла

Целовала степную траву...

Это было тогда.

А сейчас все не так,

Стерлись в памяти раны войны.

И уносит туда

Прямо с кровью вода,

Стоны битв превращаются в сны.

А сегодняшний Школьник

Из школы придя

Сядет мирно уроки учить

Прочитает из книжки:

“Была тут война”.

И внимания не обратит.

Когда о войне забывают,

Она приходит снова.

Потоцький Руслан

учень 9-го класу

ОН – ПОБЕДИтель, он - герой!

Победа к нам пришла весной,

Мы ждали этот день годами.

Гремел салют над всей страной,

Смешав всю радость со слезами.

От счастья ликовал народ,

Все были празднично одеты.

И каждый знал, что день войдет

В историю, как День Победы.

Большой ценой нам этот день

Достался, кровью обагренной

Краснела майская сирень.

Шагал солдат непокоренный.

Как все, измотанный войной,

Спешил домой быстрей добраться.

Он - победитель, он - герой.

Он шел, чтоб впредь не расставаться.

Давно окончилась война.

И многих нет уже на свете.

Хранятся в семьях ордена –

Их берегут, как память, дети.

Века пройдут, но будут жить

Солдаты в памяти народной.

Они сумели защитить

Потомкам мир земли огромной.

Живые! Помните о них –

Они бессмертье заслужили.

Замри, Вселенная, на миг

Почтим молчаньем их могилы.
^

ПИСЬМО С АФГАНИСТАНА

Я пишу тебе с Афганистана.

Извини, что долго не писал:

Все нормально, не волнуйся, мама,

Я приеду, как и обещал.
^

Вот закончим воинскую службу –

И тогда мы встретимся с тобой.

Только бы быстрей покончить нужно

С этой, нам не ведомой, войной.

Передай привет моей невесте,

Как живет сестренка разузнай.

Одним словом, скоро будем вместе,

Жив-здоров, вернусь, ты не скучай.

Закатаем свадьбу на неделю.

Пригласим мы всех односельчан.

Ты уж погоди, пока не время,

Так писал в своем письме Роман.

Он не знал, не думал, что придется

В свои 20 встретить столько мук...

Увидать, как смерть к нему крадется »

Оставляя без обеих рук.

Все перед глазами закружилось,

Зашатался серый небосклон.

Бог ты мой! Да это мне приснилось,

Это ведь неправда, - думал он.

Вспомнил свое детство, почему-то,

Как котенка мама принесла,

И уже, почти, через минуту

Потерял сознанье, мысль ушла.

А под ним все проплывали тучи.

Где-то там внизу, журчал ручей.

И лежал солдат у самой кручи

Средь холодных и седых камней.

Он очнулся на больничной койке,

Вспомил, что произошло,

И сказал решительно и стойко:

Значит будем жить, смертям на зло!

С радостью дождалась мать солдата,

Выплакав при этом уйму слез.

Каждая в деревне знала хата,

Что он в этой жизни перенес.

Ему б жить, да жить, свой мир лаская.

Все б иначе было у него.

Но кому нужна война чужая,

Разве мало горя своего.

^ СЛАДКО-ГОРЬКОЕ ВИНО

Я их знал (окинул только взглядом),

Но суть не в этом, суть совсем в другом.

Два старика сидели дружно рядом

Возле хатенки, сразу за углом.

Они встречали праздник - День Победы.

С бутылкой горько-сладкого вина,

Казалось, утопить хотели беды

И пили содержимое до дна.

Повеселев немного оживились.

И в разговоре их была слышна

Одна лишь тема та: как с немцем бились

И сколько горя принесла война.

Все унесла: и молодость и силу.

И сколько жизней сразу оборвав.

- Кого, скажи ,тогда война щадила ? –

Старик кивнул на свой пустой рукав.

И вдруг заплакал, заморгав глазами

Вздрогнул плечами ветеран седой,

И как ребенок залился слезами.

Уже не мог владеть он сам собой.

Я воевал, был у границ Варшавы,

Пощады не давал своим врагам,

За мужество имею Орден Славы

И замолчал, дал волю лишь слезам.

Потом поднялся, покряхтел немного,

Махнул рукой: к чертям все, ну давай,

Друзей помянем, - молвил как-то строго,

Эх, жизнь-житуха, братец, наливай.

Они сидели долго возле хаты.

Уже зажегся свет давным-давно,

Но разговор вели еще солдаты

И пили горько-сладкое вино.

Безкороеайная Дарья Алексеевна

Школа- гимназия

им.Н.Трублаини 9 класс

^ ПАМЯТНИКИ ГОВОРЯТ

Так странно, что мужчины тоже плачут,

Стоят, потупив в землю тихий взгляд.

И женщины, глаза в платочек пряча,

О чем-то очень горестном молчат.

Они молчат о том, что отболело,

Зарубцевалось, болью поросло.

О том, что очень рано поседели,

О том, что, слава Богу, их спасло!

Но не забыты боевые будни,

Пусть отгремели жаркие бои,

Но до сих пор им дышится так трудно

И раны ноют в сумрачные дни.

А многие из них так и не встали,

Им раны не позволили вставать.

Теперь они из бронзы и из стали

Здесь перед нами на холме стоят.

О чем они нам говорят безмолвно?

О том, как нам завидуют, живым,

О том, как страшно, и о том, как больно,

Уйти из этой жизни молодым.

^{Вергунова Ганна}

учениці СЗОШ№3 І-ІІІ ступені

Я в твоє майбутнє вірю, Україно!

Я вірю в тебе, мила Україна.

Ще буде сонце тештеє світить.

Ще будеш ти щасливою, країно.

І будеш вічно в злагоді ти жить.

Ще місяць буде ніжно-променистим

Мов дві долоні мамині легкі.

І ще зірки засяють, як намисто,

Покличуть нас у зоряні шляхи.

І небо буде лагідно - блакитним,

І прапор буде вітер підіймати,

А ранньою росою квіти вмиті,

Всю нашу землю будуть звеселяти.

Я вірю в тебе, Україна мила.

В веселку на пів неба і весняний грім,

Все буде в світі так, як треба,

І заверне мене стежина в рідний дім.

Ще буде поле золотом налите

І соловей затьохкає в гаю.

Верба, сумним туманом оповита,

Ще розповість історію свою.

І ще насіє мати чорнобривців,

Синів своїх проводить край села,

Джерела ще наповняться по вінця

Водою кришталевою сповна.

Волошку в коси заплете дівчина,

По стелі промінь сонця пробіжить,

Ще буде Україна моя мила

У мирі, злагоді і щасті жить.

Ще буде слово під серпанком.

Бабусин голос казку розповість.

Земля загоїть рани після танків.

Гімн рідний пролунає, як колись.

Ти подолаєш різні перешкоди,

Тебе ніхто не зможе зруйнувати.

І не взірець тобі заморські моди

Хотіла волі - і зуміла вільною ти стати

Ще будуть трави росяні, чудові,

Ще босоніж до сонця побіжу.

Пісні співатиму в країні барвінковій

Святкову долю всім наворожу!

ВДЯЧНІСТЬ ПАМ'ЯТНИКУ (синам - захисникам)

Вони змагалися за волю,

За мир і правду на землі,

За Батьківщину добру долю,

За хліб на нашому столі.

Ми вдячні дітям України,

За вірність, силу і любов.

За гарну під вікном калину,

І пролиту за неньку кров.

А в знак великої пошани

Зведемо пам'ятники ми,

Історії відчиним брами,

Не марно билися сини!

Щоб знало наше покоління,

Про шлях солдата у бою.

Нам розповість про все каміння,

Ту давню оповідь свою.

***

Крізь терени та жах дороги,

Крізь сльози, крики та печаль

Прийшли вони, до Перемоги,

За волю, а не за медаль.

Щоб радістю горіли очі,

Та добрий, щирий сміх лунав.

І ароматом повнилися ночі,

І посмішкою диск луни блищав.

А пам'ять не стирається крізь літа

І подвиг залишає у віках

Ми не забудемо тієї миті,

Коли дідусь прийшов у орденах.

війна.

Війна -багато наробила,

Бідою, мов крилом накрила.

Скількох людей ти зачепила?

Дітей без батька залишила.

Гіркою зливою спустилась,

Скупою неньчиною сльозою

У кожен дім ти закотилась.

І у лиху тую годину,

Благословила мати сина

Всім серцем берегти країну,

Чудову нашу Україну!

Тепер і ми у день святковий,

Вшануємо пам'ять тих людей,

Що збудували світ нам новий,

Без війн, без горя, без смертей.

^ ПОДВИГ ДІДІВ - У СПАДЩИНУ ОНУКАМ'

ОПОВІДАННЯ

Рибка Олена Анатоліївна

середня школа №5,10 клас, м. Брянка

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

І. РИБКА ІВАН ЗАХАРОВИЧ - 1923 –2002 рр.

2. КОСТІН МИкола САМСОНОВИЧ - 1929р.

Війна... Яке жахливе слово. В уяві кожного спалахують картини руїн, пожежі, плачу, галасу.

Про це кожна сім'я знає не тільки з книжок, телебачення. Кожна родина знає це лихо. Наші бабусі та дідусі на власному досвіді відчули весь жах, біль, приниження.

Так І в нашій родині про війну знають не з чуток.

Мій дід Іван, ще зовсім юнаком пішов на фронт відстоювати кордони Батьківщини. Були і бійки, атаки, відступи, І біль поразки, І радість перемог. Він розповідав, що якось його та товариша заслали в розвідку. З окупованому селі на Полтавщині розбив свій штаб німецький корпус. Вилазку вони вирішили зробити вночі. На дворі стояла осінь. Листя пожовкле, слякотило. Ніч була темна, тиха, безмісячна. Околицями села зони пробрались до якоїсь мазанки. Прислухались, почули рідну мову. Трохи зачекали, нічого підозрілого не помітили, та тихенько постукали у віконце, двері відчинила перелякана господиня:

Чого вам ще треба? В нас вже все забрали!
Та не лякайтеся, тітко! Ми свої, рідні, українці! Впустіть, треба побалакати.

Двері відчинились, І вони, пригнувшись, ввійшли до хати. Господиня освітила їхні обличчя якимось огарком І в сльози:

- Рідні ви, наші, проходьте! Як ми вас зачекались. В селі майже не залишилось чоловіків, погані німці всіх відігнали кудись.

А яким чудом ви тут?

Це було риторичне питання. У жінки так напекло та наболіло, що побачивши рідні обличчя, вона виплескувала свій біль.

Коли схлинули перші емоції, вона почала накривати стіл. Пригощала всім, що залишилось: картопля, цибуля, огірки.

і тут стук, грюк...

- Відчиняй, хазяйко, негайно!

В хату ввалились чотири, напівп'яні німці з автоматами:

Давай горілку, пити будемо!

Жінка не розгубилася:

Проходьте, проходьте, зараз вип'ємо!

Солдати сиділи ні живі, ні мертві.

А це мої племінники від сестри в гості завітали.
Хлопці, а ну тягніть сюди горілку! Гуляти будемо!

Німці пиячили довго, а коли зібрались іти, сказали, що хлопців забирають з собою: нехай їм чоботи до блиску поначищають! Солдати підхопили німців І потягли їх у штаб.

Дві доби вони батрачили на німців, у вільний час розглядаючи та придивляючись до всього. На наступну ніч вони втекли.

Діставшись до своїх, доповіли керівництву про кількість солдат, бойову техніку.

Командири вирішили не гаяти часу І на світанку виступити в атаку. Так було визволене одне з маленьких сіл на Полтавщині, назву якого мій дід не пам'ятав, але приймав у цьому безпосередню участь

На його долі було ще багато подібних Історій та сповідей. Багато разів ходив він у розвідку, атаку, відступав, наступав.

З війни він повернувся нагороджений медалями. На великий жаль, на теперішній час вони не збереглись.

Мого другого діда, Миколу, на фронт не взяли: був дуже малий, але це його не зупинило. На лінію фронту він носив солдатам за десять кілометрів махорку, буряк, моркву, цибулю. Назад, в село, приносив новини з фронту.

Такими малими, але дуже необхідними вчинками наші рідні бабусі та дідусі наближали світлу та радісну мить перемоги.

Нехай світла пам'ять та спогади про ратні та трудові подвиги всіх загиблих та нині живих наших дорогих ветеранів, ніколи не покине наші думки та серця.

Нехай в наших серцях назавжди залишиться пам'ять про весь жах війни, біль втрат. І цю пам'ять треба передавати з покоління з покоління, щоб навіть дуже маленька дитина розуміла, що війна - це погано.

Не дай, Боже, нам, або нашим нащадкам пережити все це, відчути на власному досвіді, як війна каліче людей та їхні долі, відриває батьків від дітей, брата бід сестри, чоловіка від дружини.

Тож давайте жити в мирі, любові, злагоді. Вчитися, досягати успіхів у спорті, труді, щоб нашим пращурам не було соромно за нас, що свої життя зони віддавали за дійсно вартих нащадків.

Кондратенко Н.П.

преподаватель высшей категории

украинского языка и литературы

индустриального техникума ДГМИ

«Помнить, чтобы жить»

Blog