Geum.ru

Вісник львів. Ун-ту серія філол. 2004. Вип. 35. С. 373-382 visnyk LVIV univ. Ser. Philol. 2004. №35. P. 373-382 Культурологічні студії

Вид материалаДокументы

Содержание


Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

На відміну від першого, другий твір є більш цілісним, довершеним, його цілком можна вважати одним із найцікавіших зразків української фольклорно-фантастичної літератури. Цікавою є й історія видання оповідання “О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе”, котре 1840 року було опубліковане двічі у двох різних варіантах1. Між текстами є відмінності як композиційного, так і сюжетного характеру. Оскільки текст, надрукований у “Малороссийских разсказах”, є коротшим і викінченішим, саме його будемо вважати остаточною авторською версією, хоча є й інші твердження2.

1841 року у тому ж “Киевлянине” опубліковано “повість за народними переказами” “Огненный змей” (написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масиву тогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати, вдала.

1843 року в “Москвитянине” надруковано оповідання-казку “Коваль Захарко” (підписано криптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів – характерною є манера оповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті “Огненний змій”.

^

Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.

П.Куліш у першому томі “Записок о Южной Руси”, обробляючи фольклорні тексти, об’єднує подані перекази про померлі душі в одне ціле наскрізним сюжетом, уводячи єдиного оповідача – бабусю. У примітках автор описує механізм написання цього твору. “Поверья о померших душах слышал я в разные времена от разных лиц... я собрал грациознейшие черты этих разсказов в последовательную повесть о загробной жизни, и таким образом предполагаемая статья получила некоторую обработку, которой обыкновенно нет в нерифмованных созданиях народной фантазии. Надеюсь, однако ж, что моя компиляция сделана в духе народной поэзии, и не уменьшила цены игре необразованного воображения” [8, c. 104]. Ця цитата ілюструє найважливіші проблеми, з якими зіштовхуємося, аналізуючи прозові твори, написані на основі фольклорних нотаток. Опублікований текст автор визначає як статтю, обробку і компіляцію та подає його лише як фіксацію народних вірувань про потойбічний світ. Однак згодом саме цей текст зазнав кілька перевидань як оповідання під назвою “Бабуся з того світу”. До речі, на титульному листі прізвища автора не вказано [1].

Водночас не треба забувати і про те, що П.Куліш високо оцінював і добре розумів вартість автентичного фольклорного тексту: “Представляя судить каждому об их (преданий. – У.Б.) исторической важности и поэтических достоинствах, считаю долгом сказать только, что я записывал их стенографически, как песни, дорожа каждым оборотом и словом народной речи” [7. с. 1]. Тому, публікуючи фольклорні записи, Куліш поправляв лише деякі фрази у текстах, записаних іншими збирачами, але і про це шкодував, бо “гораздо лучше было бы напечатать их в таком виде, в каком они были мне доставлены” [7, с. 1]. Отже, Кулішева позиція щодо правил збирання та публікації фольклорних матеріалів є чіткою та зрозумілою. Наголошуємо на тому, адже це аргумент, який переконує, що “Бабуся з того світу” – твір літературний. Напевно, цей текст усе ж є ближчим до красного письменства, ніж фольклорного запису, на нашу думку, він є літературно обробленою добіркою фольклорних оповідань та переказів, хоча художньо усе ж менш вартісний, ніж згадані вище російськомовні твори письменника початку 1840-х років.

Характерним прийомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканину творів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі “Михайло Чарнишенко”, який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповідання про чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття, характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті “Алексей Однорог” письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу над гирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда про золоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментом оповідання-ідилії “Орися”. П.Куліш написав також дві казки: “Циган” та “Півпівника”, у яких фантастичного елемента нема.

Отже, рання проза Пантелеймона Куліша є фольклорно-фантастичною або такою, що містить вставні народні легенди, перекази, казкові мотиви фантастичного змісту. Відтак можна ставити питання про те, чим же особливий саме Кулішів підхід до перенесення фольклорної фантастики у літературний текст.

"Перші твори Куліша мають виразно етнографічний характер. Їхній зміст – народні перекази, місце дії – рідний Кулішеві Вороніж” [5, с. 191], – писав М.Зеров, підкреслюючи етнографізм прози молодого Куліша і відзначаючи таким чином одну із головних установок автора. Кулішева позиція якомога точнішого відтворення фольклорного першоджерела відома. Адже фольклор є важливою складовою народного життя і побуту, а тому писати про народ реалістично – означає додержуватися і етнографічної правди1. П.Куліш використовує фольклорне першоджерело не стільки для його популяризації, як, наприклад, О.Сомов, скільки для якнайточнішого і найповнішого відтворення життя українця. Сам фольклорний текст несе в собі таке смислове, емоційне та естетичне навантаження, що дає можливість, мінімально опрацювавши, видозмінити його у літературний витвір.

П.Куліш досить точно відтворює народний побут та вірування. Місце дії всіх його ранніх прозових творів – містечко Вороніж із його околицями – письменник описує, послуговуючись місцевими автентичними топонімічними легендами та переказами. Дослідники вже давно відзначили цю особливість Кулішевих творів – навіть організовували етнографічні експедиції місцями, які він змальовував1. Зазначимо, що П.Куліш, уводячи в художній зміст своїх текстів колорит рідного краю, не є новатором – це може бути й даниною тогочасній “моді” (Диканька М.Гоголя, Пирятин Є.Гребінки тощо). Врешті, закономірно, що письменник персонажами своїх творів бачив передусім знайомих йому людей – це оживлювало оповідь, робило її більш виразною. І коли Диканька М.Гоголя – назва швидше умовна, дія його повістей не надто очевидно прив’язана до конкретного місця, то П.Куліш якомога точніше відтворює колорит невеличкої частини України.