Афанасьєва К. О

ⁱ Варто зазначити, що в західноєвропейській та північноамериканській практиці Інтернет також не визнається засобом масової інформації.

Цікавий погляд на проблему висловлює відомий фахівець у галузі інформаційного права професор А. Серго. На його думку так само, як комп’ютерна програма прирівняна до літературного твору (стаття 18 Закону), сам літературний твір, створений у цифровій формі можна розглядати як комп’ютерну програму.ⁱⁱ Наведемо приклад:




Рис. 1.1. Файл відкритий за допомогою програми “Microsoft Internet Explorer”



Рис. 1.2. Файл відкритий за допомогою програми “Блокнот”


На обох рисунках представлений один і той же файл із текстом твору української письменниці Оксани Забужко “Хроніки від Фортінбраса: Мова і Право”, проте відкритий за допомогою різних програм. У результаті рисунок 1.2. зовнішнім виглядом більше нагадує комп’ютерну програму та відповідає її законодавчому визначенню: “...набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів ... придатних для зчитування комп’ютером...”(стаття 1).ⁱⁱⁱ Тоді як рисунок 1.1. має звичний для нас вигляд літературного твору. Намагаючись уникнути подібної двозначності у трактуванні, новою редакцією Закону комп'ютерні програми за своїм статусом були прирівняні до літературних творів та отримали авторську охорону нарівні із ними.

Проте врегулювання використання комп’ютерних програм суттєво відрізняється від використання літературних творів, особливо це стосується відтворення, під яким у Законі розуміється “виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі” (стаття 11), причому запис твору в пам’ять комп’ютера також є відтворенням та виключним правом автора (стаття 15). Закон прямо забороняє відтворення у особистих цілях комп’ютерних програм без дозволу автора, в той час як заборони на відповідне використання літературних творів не має (стаття 25).

Необхідно звернути увагу на той факт, що електронна публікація може з’являтися на екрані монітора (бути оприлюднена) лише як складова Веб-сторінки, а в загальному, Веб-сайту Інтернет-видання, та складається, зазвичай, з двох елементів – тексту та зображення; також до неї можуть бути включені і інші аудіо, аудіовізуальні твори, комп’ютерні програми, що працюють безпосередньо під час перегляду електронної публікації. У цьому випадку розглядати електронну публікацію як складову сайту видається можливим лише у комплексі, оскільки Веб-сайт одночасно є і літературним твором, але ще більшою мірою комп’ютерною програмою. Правомірність сказаного варто підтвердити, процитувавши наукове визначення Веб-сайту, згідно якому – це: “набір електронних документів у вигляді програмних файлів, що об’єднані у систему та розміщені за певною адресою в домені на хост-сервері вузла Інтернету; їх відтворення шляхом звернення електронної програми-браузера користувача до даного сайту на екрані дисплея постає у вигляді завершеного авторського аудіовізуального твору, що складається з однієї чи декількох сторінок та є доступним будь-якому користувачу Інтернету, який звернувся за даною адресою”. ^iv

Відтак, двоїстість у трактуванні статусу елекронної публікації, відповідно, породжує і різні права користувачів. Так, якщо вважати Веб-сторінку літературним твором, то її відтворення у особистих цілях є цілком законним та дає змогу порушникам у разі конфлікту апелювати до цього положення Закону. Якщо ж прирівнювати Веб-сторінку із авторською публікацією до комп’ютерної програми, що видається більш правильним, копіювання будь-якого її компоненту в особистих цілях без згоди автора буде незаконним.

Також необхідно зазначити, що навіть саме розміщення публікації на сайті ЗМІ порушує права автора, зокрема, право на збереження цілісності твору, оскільки відтворення його на екрані комп’ютера видозмінює твір, а відповідно і його сприйняття. Деякі дослідники цієї проблеми, зокрема, Ж. Мауне, вважають, що твір, відтворений на екрані комп’ютера, є новим, тобто похідним твором, дозвіл на створення якого необхідно отримати у автора оригіналу.^v

Наведена аргументація справедливо викликає запитання: чи є процес створення та розповсюдження інформаційного продукту електронного засобу масової інформації (або ж друкованого, що має свій сайт у Глобальній мережі) правомірним з огляду на дотримання прав авторів?

Дослідник цієї тематики, К.Леонтьєв виокремлює три основні етапи при будь-якому використанні твору у цифровій інтерактивній мережі. Кожному з них відповідає право закріплене законодавством.

Перший етап – розміщення твору у “цифровій сфері”, для чого він має бути записаний в пам’ять комп’ютера. Такий запис розглядається законодавством як відтворення, а отже пов’язаний із реалізацією правовласником права на відтворення твору.

Другий етап – надання користувачам доступу до цього твору, що по своїй суті є сповіщенням публіці (публічним сповіщенням).

Останній етап – “скачування” (“завантаження”) твору та його відтворення на комп’ютері користувача.^vi

Цим трьом етапам використання охоронюваних об’єктів у цифровій мережі (запис на сервері – розповсюдження – поява на екрані монітора користувача) відповідають лише дві авторсько-правові правомочності (відтворення – доведення до загального відома або публічне сповіщення – відтворення).

Отже, передача твору за допомогою глобальної мережі представляє собою складний багатоетапний процес, під час якого відбувається неодноразове несанкціоноване відтворення твору у вигляді створення формальних екземплярів твору. Адже для передачі твору постачальник повинен зберегти або завантажити його цифрову копію в кеш-пам’ять комп’ютера, а інколи і проміжних комп’ютерів, а потім за відповідним вектором зв’язку він (твір) надходить на персональний комп’ютер користувача, де відновлюється шляхом перекладу з цифрової мови на аналогову. Відповідно до законодавства на кожному з цих трьох етапів потрібний дозвіл автора та обов’язковою є виплата йому винагороди.

З юридичної точки зору це призводить до ситуації, коли будь-яке звернення користувача до ресурсів мережі Інтернет робить його порушником авторських прав, а діяльність електронних ЗМІ, що “нав’язують” користувачам інформацію протиправною.

На думку багатьох дослідників цієї проблеми, дії читачів-користувачів у цій ситуації є безальтернативною необхідністю та способом фіксування інформації, що їх зацікавила. В іншому випадку діяльність електронних ЗМІ видається більше схожою на діяльність бібліотек: можна ознайомитися, але примірник твору необхідно обов’язково повернути на місце.

Візьмемо звичайну газету: її можна прочитати, зберегти або ж вирізати інформацію, що Вас зацікавила для особистого архіву. Головною перевагою, з огляду на проблему, що ми розглядаємо, залишатиметься можливість зберегти на матеріальному носії (у цьому випадку паперовому) потрібну інформацію.

А тепер звернемося до Інтернет-видання: його також можна прочитати, однак будь-яке збереження віртуальної інформації на матеріальному носії (у цьому випадку вінчестері комп’ютера) є незаконним та, відповідно, до Кримінального законодавства передбачає покарання, яким у певних випадках може бути навіть позбавлення волі до 2-х років.

Звідси випливає, що Інтернет-ЗМІ своєю діяльностю практично “провокують” читачів-користувачів до незаконних дій, адже метою їх діяльності є “поширення видання серед читачів” (стаття 6).^vii Натомість поодиноке розміщення авторських творів у мережі має приватний характер та має на меті лише забезпечення вільного доступу до інформації, що не може бути підставою для звинувачення його( автора) у протиправних діях.

Загалом проблема невідповідності законодавства новим формам використання, що стали можливими завдяки новим інформаційним технологіям і оперативній передачі даних, є на сьогодні надзвичайно важливою, а пошук варіантів її вирішення набув світового масштабу.

Х. Тілле, член французької Національної асоціації видавців, вирішення проблеми бачить в обов’язковій передачі авторами своїх майнових прав, зокрема, і права на відтворення та сповіщення публіці.^viii Загалом серед поглядів на цю проблему можемо виділити світову тенденцію, що полягає у :

– з’єднанні права на відтворення і права на сповіщення публіці (публічне сповіщення)

– виключення з права на відтворення, короткострокових відтворень, що можуть мати місце між перерваним введенням до мережі і прийомом сповіщення одержувачем.

– обов’язковість переведення твору, записаного аналоговою мовою, на цифрову мову.

Однак такий підхід видається однобоким з огляду на дотримання прав авторів, оскільки ці дії суттєво зменшують обсяг їх прав. До того ж контроль за використанням об’єктів, які охороняються, в цифрових мережах може здійснюватися на підставі права дозволяти або забороняти відтворення та публічне сповіщення твору. Водночас відсутність прямого зазначення у Законі можливості застосування того чи іншого різновиду прав може суттєво ускладнити правозастосовчу практику та подальшу нормотворчість взагалі.

i Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31.07. 2000 № 928. – a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.

ii Серго А. Интернет. СМИшной ГОСТ. – www.internet-law.ru/articles/smi-gost.htm.

iii Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 11.07.2001 №2627-III // Голос України. – 2001. – 16 серпня.

iv Наумов В. Сайт и СМИ: юридический анализ. – ссылка скрыта law/doc/a21.htm.

v Муане Ж. Приватне копіювання в порівняльному праві. Французький досвід / Авторське право і суміжні права. Європейський досвід. – К., 2001. – С. 88.

vi Леонтьєв К. Авторское право в Интернете: три стадии одного процесса / Центр “Право и СМИ” – М., 1999. – Вип. 7.

vii Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 № 2782-XII // Голос України. – 1992. – 8 грудня.

viii Тілле Х. Літературна та видавнича діяльність: проблеми порушення авторського права // Інтелектуальна власність. – 1999. – № 12. – С. 41– 46.


Матеріал опубліковано в журналі:

Інтелектуальна власність. – 2005. – № 2. – С. 7-9