Афанасьєва К. О

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Афанасьєва Катерина Олександрівна, 190.33kb.
• Афанасьєва К. О, 70.15kb.
• Афанасьєва К. О, 91.4kb.
• Афанасьєва К. О, 140.84kb.
• Афанасьєва К. О, 65.69kb.
• Афанасьєва К. О, 114.65kb.
• Афанасьєва К. О, 72.74kb.
• Афанасьєва К. О, 78.5kb.
• Афанасьєва К. О, 52.17kb.
• О. М. Галинська Київський національний університет, 143.92kb.

Афанасьєва К. О.

викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук


Авторське право на збереження цілісності аудіовізуальних творів на телебаченні

В останні десятиріччя у зв’язку із різким розширенням обсягів мовлення, появою нових засобів зв’язку та сучасних телекомунікаційних технологій питання охорони авторських прав на аудіовізуальні твори набуло особливої актуальності. Порушення прав авторів виникають у різних площинах використання цієї продукції, серед яких, доволі непоміченими залишаються права на збереження цілісності твору. Поява великої кількості недержавних телеканалів, існування яких на 80 % залежить від обсягів реклами, фактично перетворила телеефір на суцільну «рекламну площу», продаж якої - основна турбота для каналів. З цієї точки зору телепродукція виконує усього лише роль «сполучної тканини» між рекламними «сторінками». Проте саме від рейтинговості цієї “сполучної тканини” і залежить зацікавленість та активність рекламодавців. Внаслідок концентрації реклами навколо окремих кінофільмів та телевізійних проектів, останні нещадно спотворюють, перериваючи об’ємними рекламними блоками. Однак такі дії з огляду на дотримання авторських прав є порушенням немайнових або ж моральних прав авторів цієї аудіовізуальної продукції та породжують ряд правових проблем.

Стаття 14 Закону України “Про авторське право та суміжні права” надає авторові право “вимагати збереження цілісності його твору та протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору...”¹.

Бернська конвенція, учасницею якої є і Україна, теж визначає серед моральних прав автора “право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому викривленню, перекрученню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, здатному завдати шкоди честі чи репутації автора».² Однак, із вище згаданої статті Бернської конвенції випливає, що умовою порушення моральних прав є видозміна твору, здатне завдати шкоди честі чи репутації автора, що не завжди є наявним у випадку із рекламними блоками. Адже рекламні вставки самі по собі навряд чи можуть становити загрозу для честі та гідності автора, в той час як переривання фільму, зазвичай, на самому цікавому або психологічно напруженому моменті, змінює його сприйняття в цілому, спотворює задум автора, переміщуючи емоційні акценти чим безумовно порушує його цілісність. У новій редакції Закону України “Про авторське право та суміжні права” вдалося уникнути цього непорозуміння – було запроваджене поняття “цілісності твору”.

Відповідно до Закону України “Про рекламу” та Закону “Про телебачення та радіомовлення” рекламні вставки повинні бути відокремлені від самого аудіовізуального твору та розміщуватися перед початком або після його закінчення. Особливо підкреслимо що до складу аудіовізуального твору входять і титри, які зазвичай ігноруються телеканалами та замінюються рекламою.³ А цей факт є грубим порушенням статті 38 Закону “Про авторське право та суміжні права”, згідно якої автор має право вимагати зазначення свого імені під час демонстрації твору. Натомість, на практиці можемо спостерігати відверту експансію рекламного часу на аудіовізуальну продукцію, за рахунок інтересів останньої.

Вирішення проблеми дотримання прав авторів пов’язана із імовірною втратою каналами величезних прибутків, а відтак ситуація вирішується неохоче, а проблема по умовчанню вважається не першочерговою. На засіданні правління телеканалу “Інтер” із правозахисними структурами, голова правління каналу, Влад Ряшин, наголосив на тому, що заборона переривання рекламою телепродукції на українських каналах лише спрямує хвилю рекламодавців на російські телеканали, ретрансляція яких здійснюється на Україні.⁴ В результаті ніхто не виграє, а українські канали втратять величезний відсоток свого фінансування. Виконавчий директор ICTV в інтерв’ю газеті “День” також підкреслив, що обсяги реклами на телеканалі безпосередньо впливають на кількість авторських програм та реалізацію нових цікавих для глядача проектів.⁵ Однак, наголошуючи на рушійній силі прибутків, організації мовлення в той самий час рекламують (зрозуміло безкоштовно) свою телевізійну продукцію. Також телеканали успішно практикують залучення до показу телестрічки новостійних блоків (ICTV) або ж взагалі вдаються до випуску цілої інформаційної програми новин в “середині” фільму ( “1+1” та “Інтер”). З огляду на це, абсурдним було б говорити про збереження цілісності фільму в ситуації, коли після трансляції повноцінного випуску новин, телеглядач взагалі не пам’ятає що до цього дивився. В світлі сказаного із прикрістю мусимо констатувати затягування прийняття нової редакції Закону “Про рекламу”, запропонованої ще рік тому групою депутатів Верховної Ради, відповідно до якої анонсування телепродукції та випуск інформаційних блоків під час демонстрації теле- та кінофільмів забороняється. ⁶

Відтак законне право автора вимагати вилучення реклами під час показу його твору залишається, нажаль, поняттям теоретичним. На практиці, говорячи про телепрограми, мусимо констатувати, що реклама фактично стає необхідним матеріальним підґрунтям для їх існування. Окрім того останні створюються штатними працівниками каналу у рамках їх службових обов’язків, а отже, всі майнові права на використання службових творів належать власникам телеканалу. Автор у цій ситуації є фінансово залежним від роботодавця, а тому фактично не має можливості відстоювати своє законне право на збереження цілісності твору.

Що ж стосується показу фільмів, організації мовлення, маючи намір включати до їх демонстрації рекламні вставки, звертаються за відповідною згодою до авторів. У разі ж, якщо автор відмовив у такому дозволі, від показу його твору утримуються. Це означає, що з економічної точки зору автори, які борються за свої немайнові права залишаються у програшу та фактично в ізоляції, не маючи змоги демонструвати своє мистецтво.


Можливо саме ця обставина пояснює той факт, що судових суперечок з приводу рекламних включень в Україні практично не має. Але за кордоном така практика існує і, з огляду на ідентичність законодавств деяких країн із вітчизняним, є показовою для України. Так, професор Д.Фабіані наводить аналіз судових справ у цій сфері, що відбувалися в Італії. Ряд відомих італійських режисерів, зокрема, Ф.Феліні подавали судові позови проти організацій мовлення за фактом порушення їх немайнових (моральних) прав. Аналіз судових рішень дає підстави говорити, що представники італійської Феміди намагаються акцентувати увагу на порушенні честі та гідності. Що ж стосується порушення цілісності твору, для доведення цього факту судді підраховують кількість рекламних вставок, їх розміщення у творі і цим самим намагаються виявити масштаби заподіяної шкоди.⁷

Натомість, законодавство Франції акцент робить на збереженні цілісності твору, яке до того ж може нанести шкоду честі та гідності автора. Таким чином, на перший план виходить деформація твору, а вже потім спотворення. Відтак згідно французького законодавства для задоволення позову суду необхідно довести лише перше – факт деформації твору.⁸

Цікаву точку зору з приводу можливості захисту моральних прав автора висловлює професор колумбійського університету Джейн Гінзбург. На її думку зміни, що обумовлюються рекламними вставками (а також перекручування, що часто виникають у зв'язку з такими вставками), трансформують характер фільму, що демонструється по телебаченню та сприймається глядачем, перетворюють його на «похідний твір», тобто на переробку твору-оригіналу. Слід зазначити, що відповідно до Закону США про авторське право, створення твору-переробки вимагає дозволу автора раніше створеного твору. Таким чином автор, затверджуючи, що включення рекламних вставок перетворює його твір на твір-переробку, контролює використання реклами у межах демонстрації його твору.⁹ З цією аргументацією абсолютно незгоден член Державної ради Франції, екс-голова Міжурядового комітету з авторських прав, Андре Керевер. Він вважає, що для європейського законодавства визнання твору із рекламними вставками твором-переробкою є неприйнятним. Оскільки таке визнання неминуче спричиняє і визнання за організацією мовлення, що включила рекламні вставки у фільм, статусу автора похідного твору (твору-переробки) з його особливими правами на свій «твір», відмінними від прав на сам фільм (причому ці його особливі права можуть існувати і після припинення прав на фільм, змінений вставками). При такому підході, виходить, що змінення твору, найчастіше пов'язане із його перекручуванням саме через включення рекламних вставок, прирівнювалося б до акту творчості. Або ж згідно цієї теорії творчістю та авторським твором вважалося б введення кольору до чорно-білого фільму, що вже не охороняється авторським правом, а є суспільним надбанням.

Важливу роль у захисті від “рекламних спотворень” аудіовізуальної продукції відіграє строк охорони немайнових прав автора. Бернська конвенція встановлює, що термін охорони моральних прав збігається з терміном охорони майнових прав ( 70 років після смерті автора) . Однак допускається, що країни, законодавства яких на момент приєднання до Паризького акту 1971 р. обмежують охорону моральних прав тривалістю життя автора, можуть дотримуватися прийнятих ними термінів. Ці розбіжності у строках виявляються досить істотними для статусу рекламних вставок у законодавствах різних країн. У зв’язку із цим слід зауважити, що, по-перше, звичайний термін охорони, наданий відповідно до Бернської конвенції, не враховує безстрокового характеру моральних прав, тоді як українське законодавство визнає його.¹⁰ А звідси випливає, що згідно норм українського законодавства охорона немайнових прав у відношенні рекламних вставок поширюється і на ті фільми, що нині належать вже до суспільного надбання. По-друге, надана ст. 6 bis Бернської конвенції можливість забезпечувати лише довічний термін охорони моральних прав автора була обумовлена прагненням забезпечити сумісність англійського законодавства з вимогами Конвенції. В англійському законодавстві фактично відсутні положення щодо немайнових прав авторів, однак певний еквівалент їм забезпечується за допомогою застосування положень загального права. Це дає можливість автору при житті захищати свої права, подаючи позов про дифамацію твору, оскільки нанесення шкоди репутації автора через внесення змін у його твір, може, за певних обставин, бути прирівняне до дифамації. Варто підкреслити, що виходячи з положень Бернської конвенції, яка у зв'язку з визначенням терміну охорони моральних прав згадує «смерть автора», лише фізичні особи мають право скористатися цим конвенційним положенням. Щоправда в ст. 14 bis тієї ж Конвенції міститься положення, відповідно до якого визначення осіб — власників авторського права на кінематографічний твір зберігається за законодавством країни, у якій твір потребує охорони. Однак, навіть якщо відповідне національне законодавство, наприклад США, вважає власником авторського права на фільм продюсера, лише автору належить право протидіяти включенню рекламних вставок (за винятком випадків, коли порушуються положення договору, що зв'язує продюсера і організацію мовлення). Що стосується періоду після смерті автора, згідно ст. 6 bis Конвенції моральні права «здійснюються особами чи установами, уповноваженими на це законодавством цієї країни».

Як бачимо правові можливості автора фільму протидіяти включенню рекламних вставок під час показу його аудіовізуального твору у програмі мовлення існують, але вони є різними в кожній країні. Досвід показує, що юридичні засоби захисту моральних прав автора, які є визнаними у багатьох країнах, на практиці, виявляються недостатньо ефективними в умовах економічної нерівності — зокрема, тому, що моральні права, якщо не заперечувати самого їхнього існування, можуть здійснюватися лише безпосередньо автором, що виступає в особистій якості. Проблема поліпшення існуючого становища пов’язана із багатьма факторами. Зокрема питання рекламних вставок можна розглядати і в контексті порушення прав споживача, який очікує подивитися зазначену у програмі телепередач аудіовізуальну продукцію, а замість цього отримує рекламу “в навантаження”. Але оскільки публіка отримує цю продукцію безкоштовно, важко уявити, яким чином глядач міг би обгрунтувати свій позов до організації мовлення. Інша ситуація спостерігається на платних телеканалах, які просто зобов’язані надавати глядачеві продукцію передбачену в угоді між організацією мовлення та кожним окремим глядачем. Порушення пунктів цих угод призвело б до матеріальних збитків організацій та небажаних судових позовів. Нажаль практика платних каналів типу НТВ у Росії не набула поширення в Україні, а серед організацій мовлення активно розвивається тенденція законодавчої свободи, що нерідко межує із вседозволенністю.

Використана література: