Geum.ru

Афанасьєва К. О

Вид материалаДокументы

Содержание


Частковий плагіат
Прямий плагіат
Подобный материал:
Афанасьєва К. О.

викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук


Плагіат у діяльності засобів масової інформації


Визначення терміну “плагіат” вперше з’явилося в українських нормативних документах у липні 2001 року в новій редакції Закону “Про авторське право та суміжні права”. Однак явище це само по собі має багатовікову історію. Факти існування плагіату датуються ще часами древньої Греції та Римської імперії. Так у трактаті Вітрувія “Про архітектуру” є навіть опис літературного змагання на честь Аполлона й Муз, які традиційно проводилися в Олександрії. За свідченнями Вітрувія, суддя змагань, граматик Арістофан, присудив нагороду аж ніяк не ліпшому письменнику. На запитання про мотиви подібного рішення Арістофан відповів, що решта учасників змагання подали точні копії творів відомих на той час авторів. Після цього інциденту всі письменники, звинувачені у плагіаті були вигнані з Олександрії.

Традиційно явище плагіату здебільшого співвідносять із літературними творами, але значно більша кількість фактів порушення відбувається у щоденному процесі створення інформації. І саме у журналістиці випадки привласнення чужих матеріалів здебільшого залишаються непоміченими. Причина – розкиданість творів у періодиці, величезна кількість джерел інформації та самих ЗМІ. Всі ці обставини ускладнюють виявлення плагіату. Важко говорити про передумови розповсюдження цього явища у журналістиці, оскільки воно має глибоке моральне підґрунтя. Це своєрідний покажчик здоров’я нації. Підпорядковуючись комерційним важелям, засоби масової інформації, на думку провідного вченого франкфуртської школи теорії комунікації Юргена Габермаса, переживають часи “культурного зубожіння” та “деморалізації гуманістики”. [1] Чи не сприятливе середовище для розгулу плагіату? На цьому тлі особливо актуально сьогодні постало питання журналістської етики. Але, як справедливо зазначає американський журналістикознавець Девід Рендалл, в основі журналіської етики лежать не лише моральні засади, а й “правова культура в цілому, від належного рівня розвитку якої залежить етичний фактор”. [2]

Плагіат проявляється у багатьох формах та поділити його на різновиди можна умовно за обсягом привласненого матеріалу - повний та частковий плагіат; а також за ступенем автентичності (подібних або спірних) текстів - прямий та опосередкований.

Під повним плагіатом розуміємо – зумисне привласнення авторства на твір у повному обсязі.

Частковий плагіат – використання у своїх працях частин або уривків з чужих творів без зазначення імені автора або без оформлення уривку відповідно до вимог цитування.

Прямий плагіат передбачає - привласнення авторства на чужий твір або його уривки, що використані без змін.

Опосередкований плагіат – привласнення авторства на чужий твір або його уривки, що попередньо були видозмінені плагіатором.

Можна виділити і ще один різновид плагіату – смисловий. В основі його лежить так би мовити переказ авторського тексту іншими словами, теж саме перефразування. У тлумачному словнику знаходимо: “перефразовувати – передавати чиї-небудь слова, висловлювання, дещо змінюючи форму, а часом і зміст викладу”. [3] Оскільки надання змісту нової форми само по собі порушенням не є, смисловий плагіат юридично залишається абсолютно не обґрунтованим. Окрім того, поняття “смисл” трактується як “внутрішній зміст”, що дає підстави відносити смисловий плагіат до категорії змісту. Останній, як вже зазначалося авторській охороні не підлягає.

Відмінність між ними полягає у тому, що в основі опосередкованого плагіату - видозмінення твору шляхом упущення або заміни окремих мовних елементів, що, однак, дозволяють ідентифікувати автора оригіналу. Натомість смисловий плагіат є результатом змінення форми (способу побудови думки), що в свою чергу робить процес доведення автентичності спірних текстів доволі обтяжливим або взагалі неможливим.

Проте говорячи про змінення форми, тобто способу побудови думки або ж за іншим визначенням – характеру викладу думки, слід визнати, що докорінне змінення авторського стилю, характерних мовних зворотів автора, в якого цей твір запозичений на практиці не завжди видається можливим, тому дуже часто смисловий плагіат чергується із опосередкованим, а інколи взагалі невіддільний від нього.

Найпоширенішим джерелом інформації для запозичення залишається переважно Інтернет. Доступність текстів, що публікуються в Мережі, робить їх дуже привабливими для тих працівників преси, яким не хочеться проводити власне розслідування або просто немає коли йти на інтерв’ю. В результаті, діючи за принципом – те, що опубліковано в Інтернет, належить усім, - вони безперестанно крадуть тексти своїх он-лайнових колег. Законодавча неврегульованість діяльності Мережі робить процес використання матеріалів неконтрольованим, а порушення залишає без покарання.

Однак не можна не брати до уваги той факт, що явище плагіату дуже часто межує із абсолютно правомірним цитуванням. У першу чергу така подібність пов’язана із тим, що специфіка деяких жанрів журналістики або контекст взагалі не дозволяють оформити цитату, дотримуючись усіх вимог до яких належать: обов’язкове заключення уривку, що цитується, у лапки; зазначення імені автора та посилання на джерело інформації.

Так наприклад, журналіст, цитуючи, скажімо Ф. Шатобріана написав би наступне: “із приводу плагіату Ф. Шатобріан справедливо зазначав, що “оригінальним письменником є не той, хто нікого не наслідує, а той, якого ніхто не здатний наслідувати”. З етичної точки зору цитата оформлена коректно, але відповідно до вимог цитування, що їх називає Закон “ Про авторське право та суміжні права” обов’язковим є зазначення джерела інформації. Отже за таких умов цей уривок мав би також містити посилання у вигляді цифри у квадратних дужках – [3] із подальшим розшифруванням наприкінці статті або ж - надання безпосередньо у тексті відомостей про твір, з якого взята цитата та вихідних даних видання, у якому він був опублікований. Очевидною є неможливість оформлення журналістської статті у періодичному виданні подібним чином, оскільки це обтяжило б сприйняття матеріалу. Тому не дивно, що неузгодженість законодавчих норм із їх практичним застосуванням породжує багато конфліктів у цій сфері.

Доведення факту наявності плагіату також пов’язано із рядом труднощів, особливо це стосується смислового та опосередкованого плагіату. Дискусійною у цьому контексті виступає стаття 8 Закону “Про авторське право та суміжні права”, що надає авторську охорону лише формі вираження твору, в той час як зміст залишається поза дією цієї законодавчої норми.

На практиці це призводить до ситуації, коли для констатації факту плагіату необхідною умовою стає встановлення: чи належить об’єкт плагіату до категорії форми, чи навпаки він підпадає під визначення елементів змісту. Одразу зауважимо, що тлумачний словник сучасної української мови до основних елементів змісту відносить – ідею, сюжет, художні образи, конфлікт та ін. Натомість до основних елементів форми відповідно до нього належать – мова, стилістичні звороти тощо.

Практикою доведено, що елементи змісту різних творів при рівнобіжній творчості повторюються, навіть без запозичення. Навпаки, форми, у яких виражений зміст, є різноманітними, неповторювальними, оригінальними. Яскравим прикладом може слугувати історія Дон Жуана. Художній образ, створений іспанським драматургом Тірсо де Моліна ще у 1630 році, пізніше був втілений у творах Ж.-Б. Мольєра, Е.Гофмана, А. Мюссе, В.А. Моцарта, Дж. Байрона, А.С. Пушкіна, О.К.Толстого та інших авторів. Також запозиченим є сюжет “Енеїди” Котляревського. У цих випадках теорія авторського права спирається на прийняті в літературі та мистецтві морально-етичні норми та правила. Але очевидною закономірністю є можливість віднесення цих запозичень за характером до категорії змісту, який, повторюся, авторським правом не охороняється.

Дуже розповсюдженими не лише у літературній, але й в журналістській творчості є вирази типу: неповторна мова автора, оригінальний стиль автора та інш. Ці фрази більшою мірою асоціюються із підкресленням заслуг автора, його визнанням, оцінкою тощо. Але у сфері авторського права саме такі поняття як стиль та мова автора є неспростовними доказами авторства, а у разі їх запозичення або привласнення - факту існування плагіату.

Германські дослідники XIX ст. В. Диттербергер та К. Ріттер вважали, що мовний стиль автора визначає виключність, рідкісність мовного елементу, що використовується. На думку ж польського дослідника Е. Ворончак цим показником є своєрідність вибору та сукупності мовних форм, визначення яких можливо лише на доволі великому ( п’ять тисяч словоформ)обсязі текстового матеріалу.[4] Причому обсяг текстового матеріалу має відповідати вимогам статистично достовірного встановлення індивідуального стилю автора. [Примітка: Словоформа – це проміжок тексту між двома інтервалами, виключаючи розділові знаки].

Однак для журналістських текстів, що відповідно до жанру можуть налічувати не більше 1000 – 2000 тисяч словоформ, “критерій обсягу” не завжди прийнятний. За таких умов єдиним можливим рішення є аналіз тих текстових показників, що з одного боку не залежать від обсягу і з іншого є достатніми для характеристики індивідуального стилю автора тексту. До них належать:

Лексико-фразеологічні - використання слів у невластивих їм значеннях та зв’язках із іншими словами, використання певних діалектизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, просторіччь тощо.

Синтаксичні – порушення норм синтаксису, стійка невірна побудова певного речення, своєрідне, переважне використання певних синтаксичних конструкцій та інш.

Орфографічні – стійке невірне написання слів, стійке порушення певного правила орфографії.

Пунктуаційні – стійке порушення певного правила пунктуації, своєрідне, переважне використання певних розділових знаків, членування тексту на абзаци, розділи.

У ході авторознавчої експертизи тексту до уваги беруться також інтелектуальні навички сприйняття дійсності, акцентуація, аргументація, оцінка, ставлення до предмету мови та інш. [5]

Разом індивідуальні мовні навички автора складають ідіолект (від грец. Idio –своєрідний, особливий) - сукупність формальних та стилістичних особливостей, властивих мові окремого носія даної мови.

Об’єктами плагіату у діяльності засобів масової інформації виступають не лише письмові твори, але й продукція організацій телерадіомовлення – фонограми та відеофонограми. Для останніх застосовують вже фоноскопічну експертизу, яка поряд із основними методами, має ряд додаткових параметрів оцінки. Зокрема, надзвичайно важливою для такого роду експертиз є синхронність тексту та зображення, що виключає можливість монтажу матеріалу сторонніми особами.

У випадку коли справа доходить до суду найдієвішою методикою доведення плагіату є проведення лінгвістичної експертизи. Нажаль довгий час цей захід вважався процесуальною надмірністю, частково в наслідок спрощеного побутового підходу до продукції засобів масової інформації. Сьогодні ж коли і автори і судді усвідомили важливість експертної оцінки, останні посилаються на нерозробленість методів цієї самої оцінки. Цей факт видається доволі дивним, адже про існування відповідної методології ще на початку ХХ століття свідчить опублікована у 1915 році праця відомого лінгвіста Н.А. Морозова, в якій надана детальна розробка методів наукового аналізу авторства та розпізнання плагіату. Ґрунтується він на статистичному встановленні індивідуального стилю автора. [6]

Слід визнати, що речові особливості публіцистичних жанрів ускладнюють процес визнання авторства та твір, а у ситуації із опосередкованим плагіатом через двозначність сприйняття змістового навантаження часто не дають можливості довести факт порушення. Останнє видається можливим лише за умов наявності дослівного копіювання авторського тесту або його окремої частини. У випадку ж перефразування, зазвичай із частковим зміненням мовних зворотів, відповідно втрачаються стильові ознаки, що ідентифікують автора. В результаті порушник привласнює не форму вираження авторського матеріалу а його зміст, який відповідно до вітчизняного законодавства авторським правом не охороняється. Отже і плагіату у цьому випадку з юридичної точки зору не має.

Враховуючи цю законодавчу лазівку, дуже часто плагіатори використовують у своїх працях іноземні публікації. Популярність цього джерела інформації обумовлена багатьма факторами. По-перше, вірогідність викриття факту привласнення іншомовного тексту порівняно мала; по-друге, очевидною є складність проведення експертної оцінки іншомовних текстів, що пов’язана, в першу чергу, із семантичними та лексико-фразеологічними розбіжностями у мовах; по-третє, запозичення іншомовних текстів у повному обсязі може бути прирівняне до реферування або перекладу.

Останнє законом не забороняється, але лише за умови, що перекладач не порушує прав автора твору - оригіналу, тобто здійснює переклад за згодою автора та дотримується права автора оригіналу на зазначення його імені. [ Ст. 20, п. 1] Недотримання вище зазначених положень є відвертим порушення прав автора.

Чомусь традиційно явище плагіату переважно відносять до етичної сфери відносин. А серед міжнародних принципів професійної етики журналіста, затверджених ще у 1983 році у Парижі, серед етичних норм окремо виділена повага до інтелектуальної власності та неприпустимість плагіату. Наслідком етичного підходу стає відсутність реального правового регулювання проблеми. І не зважаючи на наявність у вітчизняному законодавстві чіткого переліку порушень авторських прав, що дають підстави для судового захисту, серед яких зазначений і плагіат, відповідальність за цей різновид правопорушень переважно має нематеріальний характер.

З огляду на це – єдиним дієвим методом боротьби із плагіатом видається саморегулювання. Слід зазначити, що за межами нашої країни коло цих, дуже значимих для формування культури масової інформації, структур соціальної відповідальності ЗМІ перед суспільством досить широке та різноманітне. Зокрема, там активно практикують введення у штат редакції видання посади омбудсмена (оmbudsman-англ.) - людини, що стоїть на варті прав людини. У стародавній скандинавській мові це слово мало наступне значення: “людина, яка слідкує за тим, щоб сніг, лід та бруд були прибрані з вулиць та димові труби були очищені”. Робота омбудсмена і сьогодні полягає в наведенні порядку - він отримує та розглядає скарги, що надходять до редакції з боку аудиторії та авторів. Але найголовніше, омбудсмени контролюють роботу самих журналістів та намагаються запобігти випадкам недостовірності інформації, недотримання прав авторів та плагіату. За даними всесвітньої організації Прес-омбудсменов залучення до штату видань цих працівників призвело до зменшення кількості позовів на 30-50 % на рік.

Своєрідні “суди честі” або “суди сумління”, як, наприклад, Шведський, що був заснований ще у 1916 році та успішно функціонує до наших днів, або Британські правозахисні організацій, що мають дуже розгалужену систему відповідно до сфери порушень, сьогодні виявилися особливо потрібні.

На корись вирішення багатьох етико-правових проблем шляхом саморегулювання говорить і висновок Комісії Хатчинсона (від імені колишнього президента Чикагського Університету Мейнарда Хатчинсона), що перша в Америці у 1947 році зробила спробу проаналізувати з огляду на етико-правові проблеми діяльність американських ЗМІ. У висновках роботи комісії, зокрема, зазначалося: “преса повинна відслідковувати сама себе в противному випадку вона ризикує бути регульованою численними судовими позовами... одним з найбільш ефективних шляхів запобігти порушенням є взяття на себе зобов’язань самою пресою”.[7]

Вище зазначені факти говорять про наявність численних можливостей щодо врегулювання ситуації із етико-правовими порушеннями, зокрема плагіатом у діяльності засобів масової інформації.


Література:
  1. Habermas I.// The Theory of Communicative Action // transl. By Th. Mc Carthy // USA, 1999
  2. Девід Рендалл // Універсальний журналіст.- Міжнародний центр журналістики.- Москва, 1996 рік
  3. Великий тлумачний словник сучасної української мови// укладач В.Т. Бусел.-Київ, Ірпінь ВТ “Перун”.- 2002.-1440 с.
  4. Батов В.И.// Существует ли формула авторства? - Число и мысль.- Выпуск 7, “Знание”, М., 1984 стр. 117-137
  5. Вул. С.М.// Теоретические и методические вопросы криминалистического исследования письменной речи.- Харьков, 1975, 112 cтор.
  6. Морозов Н.А. //Лингвистические спектры. Стилеметрический метод.- 1915 рік, стор. 53
  7. Сприятливе середовище для свободних та незалежних ЗМІ// Монро Прайс, Пітер Круг// Центр соціально-правових досліджень Вульфсон-колледжу Оксфордського університету.- 2000 рік



Матеріал опубліковано у журналі:

Інтелектуальна власність. – 2004. – № 3. – С. 16-19