Випуск 2

Вид материала

Документы

Содержание Всенародна боротьба на території кам`янщини та прилеглих районів черкаської області Спогади ветерана Михайлівка в грізні роки Биченко Людмила Дівочі долі Соловей Оксана

Подобный материал:

• Випуск 2 /2007 2011/ бібліографічний покажчик до 90-річчя одеу інформаційно-бібліографічний, 4024.91kb.
• Коза-диск «Шаблони документів закладу освіти» Випуск 2010. 3: Охорона праці, 55.04kb.
• Якушик В. Концептуальні та інституційні аспекти проблеми національного порозуміння, 235.18kb.
• Експрес-випуск, 73.49kb.
• Експрес-випуск, 51.75kb.
• Експрес-випуск, 197.33kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 5484.8kb.
• Випуск 3, 269.37kb.
• Реєстрації випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, що випускаються в бездокументарній, 189.93kb.
• Список литературы Александров И. А., Половян А. В., Тарасова М. Ю. Классификация объектов, 13.44kb.

ВСЕНАРОДНА БОРОТЬБА НА ТЕРИТОРІЇ

КАМ`ЯНЩИНИ ТА ПРИЛЕГЛИХ РАЙОНІВ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

З початком Великої Вітчизняної війни Україна стала ареною жорстоких, смертельних боїв. Уже в перші дні війни на призовні пункти Черкащини з’явилися десятки тисяч жителів з проханням зарахувати їх у діючі частини Червоної Армії. В містах і райцентрах створювались винищувальні батальйони й загони народного ополчення. Загарбники запровадили на Черкащині режим жорстокого терору.

Тільки в Хлипнівському лісі Звенигородського району, на Лапевій Леваді і на вулицях Звенигородки було вбито і закатовано 2127 чоловік. Селище Буда Чигиринського району, с. Вдовичене були спалені, а їх жителі розстріляні. Боротьба за Вдовичене розгорілася 19 жовтня 1943 року. Цього осіннього дня фашисти оточили село з усебіч, щоб з нього не вийшла жодна жива душа. Нелюди по-звірячому знищили житла, і тих, хто у них мешкав. Пішли факелом у небо більше 200 хат. А понад 1000 його беззахисних жителів, стариків, дітей замучили. Частину з них живими кинули в колодязь на сусідньому хуторі Дяківка. Та замести

сліди варварським злодіянь фашистам не вдалося. Уціліли свідки трагедії. Зокрема ветеран війни і праці С. П. Пушкар, жителька с. Вдовиченого К. В. Лищина та інші. Кільком особам вдалося уникнути розправи, яку ворог здійснив за допомогу партизанам. Як сумні свідки про ці події, стоять сьогодні пам’ятні знаки біля колишнього колодязя у с.Дяківці, та в центрі с. Вдовичиного. Покладають до них жителі квіти, проводять у день трагедії мітинги пам’яті.

Німецькі війська захопили західні села Кам’янського району, а 5 серпня 1941 року окупували Кам’янку. В райцентрі створено німецьку, військову владу - комендатуру. По селах Баландина, Лузанівка, Михайлівка, посадили комендантів, які були громадянами із прилеглих сіл із необмеженою владою. Почалося нелюдське знущання з населення району. Арешти і розстріли, вивіз людей, особливо молоді на каторжні роботи в Німеччину набрали масового характеру.

Пограбування і насильство відбувалося повсюди. Окупанти у населення забирали худобу, свині, птицю, хліб, а також теплий одяг. По всіх селахі в Кам’янці колишні колгоспи перетворилися в громадські двори керівниками господарств назначили старост. Сільську владу очолювали також старости. Для зміцнення влади на місцях призначали поліцаїв.

З перших днів в місті була встановлена комендантська година. Кам’янський район увійшов до Олександрівського округу, який очолив гебітскомісар Ланге і його помічник Бібус. В Кам’янці був призначений бургомістр, а в селах району старости. Були створені міська та районна управи, які 1943 році перейменовані в українську допоміжну управу.

Вже через кілька днів людей почали примушувати іти на роботу. У полях залишився незібраний урожай. Колгоспи були переіменовані у громадські двори і кожному присвоєний свій номер. На чолі громадського двору стояв староста, якого призначала управа, він виконував розпорядження сільського старости, районної управи і начальника районного управління сільського господарства – крайсляндвірта.

Минуло 60 років з дня закінчення Великої Вітчизняної війни, але не зітреться в пам’яті подвиги партизанів.

Партизанський рух, що розгорнувся в тилу німецькофашистських військ на окупованій території України, був одним з найяскравіших проявів всенародного характеру.

Могутньою зброєю підпільників було друковане слово. У листівках опуляризували бойові операції народних месників. Підпільні листівки закликали населення саботувати перевезення військових вантажів ворога, підривати залізничні колії, виводити з ладу водокачки пускати під укіс ешелони з живою силою, технікою противника, знищувати залізничні депо та інше.З листівки партизанського загону Д. Д. Дубового, що діяв на території Кіровоградської області: “Не давайте гитлеровцам увозить людей в немецкое рабство. Не давайте немцам увозить народное добро в Берлин. Прячьте хлеб. Вооружайтесь и уничтожайте немецких захватчиков».

З листівки партизанського загону “Москва” Кіровоградської області, що діяв на території Кам’янського району в Холодному Яру.

“Украинцы и украинки! Кровавые гитлеровские собаки совершили еще одно невидимое в истории человечества злодеяние. 19 октября 1943 г. кровавые собаки под прикрытием артиллерийского и минометного огня ворвались во Вдовен хутор Чигиринского района и начали беспощадную расправу над мирным населением. Из 900 жителей было убито и зверски замучено 560человек и 250 сожженных домов.

Изверги убивали женщин, детей и стариков. Грудного ребенка Семиниченко изверг, спалили ему ноги на костре, бросил в огонь. Раненую Дяченко Марину обложили соломой и сожгли.Рискиль Сиваи Симиниченко Федосия удушены отравляющими веществами в погребе. Граждан Конограя Зотия и его дочь Надю и брата Кузьму живыми бросили в колодец.

Граждани советской Украины!

Мы не забудем и не простим гитлеровским зверям замученных невиновных жертв Вдовиного хутора. Кровь за кровь! Смерть за смерть”. Листівки партійного підпілля і партизанських загонів в роки Великої Вітчизняної війни, 1969 рік, ст. 212.

За роки війни понад 400 млн. екземплярів листівок, газет, брошур було розповсюджено на тимчасово окупованій території України. На картах Українського штабу партизанського руху Холодний Яр і навколишні ліси довго світилися білою плямою. Становище в степових районах України, воєнно-політична обстановка, стан партійного підпілля, партизанський рух в цих краях – все це для Головштабу було неясним і не могло не цікавити партизанів чи підпільників звідти не надходило.

Стурбований відсутністю широкого партизанського руху в цьому регіоні, ЦК КП(б)У посилає в район Холодного Яру та Чорного лісу десантну групу під командуванням І. Д. Діброви, твердо вірячи, що група стане одним із організаторських центрів по згуртуванню партизанських сил у лісостеповій частині правого берега Дніпра.

Завдання, розроблене Українським штабом партизанського руху (УШПР), було конкретизоване при зустрічі десантників з членами Політбюро ЦК КП(б)У перед вильотом.

Про залишені підпільні райкоми і обкоми партії в цьому районі і їх діяльність чи бездіяльність не було відомо нічого. Треба було встановити які є діючі партизанські загони і повідомити в Москву.

Начальник Українського штабу партизанського руху Т. А. Строкач Центральний штаб П. К. Пономаренку бойове донесення №8: “В ніч на 17 січня 1943 р. з аеродрому ім. Чкалова літаком ПС–84 №8, командир екіпажу Гришаков, скинуто на парашутах у тил ворога групу організаторів партизанського руху…”

20 січня 1943 року командир групи І. Д. Діброва радирував в УШПР:

“Приземлився благополучно, приступив до дій в районі Кам’янки (25 км на південний схід від Сміли)”. Г.М. Гончар. Заграви над Тясмином. К.-1978.-С.27; Патріархів Інституту історії партії ЦК КП України. Ф.62, оп.1, спр.8, арк.18 –19. Оригінал.. Для виконання завдання група вирішила пробиратися до наміченого пункту ст. Знам’янки через Холодний Яр, Чутівський і Чорний ліси. В районні Холодного Яру десантники встановили зв’язки з Активістами залишеними в тилу для підпільної роботи, які залишилися в живих. 1 березня 1943 року до х.Буди заїхало партизанське з`єднання Наумова. Партизани відбили замки комор, роздали хліб, продукти, частину взяли собі. Звідси вони вирушили в Чорний ліс.

Наступного дня з Медведівки приїхав німецький комендант Бах з поліцаями і заявив «Буда вся партизан, і її знищено». 17 червня 1943 року через Буду проїхала автомашина в бік Мотронинського монастиря. А 18 червня прибув загін карателів. Вони оточили хутір з усіх боків і о четвертій годині ранку приступили до розправи над мирним населенням. До кожної хати заходило по два гітлерівця (перевіряли чи хто не сховався), кидали в погріби гранати.

Потім жінок і чоловіків розділили. Групу чоловіків повели вниз до товстого дуба, де розстріляли. Здоровіших людей відібрали і привезли до Кам’янки. Там посадили в три вагони і повезли в Німеччину.

Партизанський загін “Москва”(командир Іван Федорович Іванков, комісар Іван Іванович Лисов, начальник штабу Іван Михайлович Боровиков)був сформований 10 червня 1943 року в м. Ростові-на-Дону штабом партизанського руху при Військовій раді Південного фронту з офіцерів резерву й курсантів Московської спецшколи в складі 33 осіб. В ніч з 17 на 18 червня 1943 року загін з Ростовського аеродрому на літаках трьома групами по 11 чоловік був скинутий з парашутами у ворожий тил в район Яничарського лісу(31 км на північний захід від м. Знам’янки) з завданням:мінувати залізничне полотно на дільницях Сміла – Капітанівка, Сміла – Кам’янка; висадити в повітря залізничний міст через р. Рось (2 км на південь від с. Гарбузин); знищити плавзасоби ворога на Дніпрі; організувати партизанський рух в районі дій.

З перших же днів партизанський загін “Москва” розпочав активні дії проти ворога. На 1 липня 1943 року загін налічував 25 чоловік. Він поповнювався за рахунок місцевого населення. Загін поділявся на роти чисельністю 160 чоловік кожна, рота – на чотири взводи по 40-45 осіб, у взводі- три відділення. Крім цього, були підрозділи забезпечення і розвідка-очі і вуха партизан.

За період бойових дій з червня 1943 року по січень 1944 року партизани загону знищили 1.670 німецьких солдат і офіцерів, пустили під укіс 9 ешелонів ворога, спалили три склади з провольством та боєприпасами і одну нафтобазу, висадили в повітря два мости, захопили 14 кулеметів, 34 автомати, 182 гвинтівки, 163 коней та іншого військового спорядження ворога.

За завданням Українського штабу партизанського руху в ніч з 15 на 16 серпня 1943 року група в складі семи чоловік на літаку “Дуглас” вилетіла з Ростова-на-Дону на Україну. Місце десантування Холодний Яр. Приземлились о другій годині ночі. Цілком можливо, що висадка була помічена ворогом, оскільки, ледве встигли забрати і сховати вантаж, як на околиці лісу залунали кулеметні черги фашистських карателів. Гітлерівці розпочали прочісувати лісовий масив в районні десантування, а незабаром розгорнувся жорстокий бій на місці дислокації загону П. Дубового. В той час цей щойноорганізований загін нараховував 94 слабо озброєних бійців, розвідувальна група Коршикова була малочисельною-5 чоловік, а група десантників гарячого-7 чоловік.

Всього 106 чоловік взяли участь у цьому серпневому бою, тоді як у противника чисельність була в десятки разів більша, а озброєність була значно сильнішою. Гарячий наказав тоді розібрати вантаж і озброїти загін П.Дубового вже в ході бою. Г.М.Гончар. М. Тимко. Партизани Холодного Яру. Ворогу прощення не було. (за спогадами Д.Ф.Гарячого)-Дніпропетровськ.-ВПОП “Дніпро”, - 1995. С.22.

12 грудня 1943 року командування партизанського загону “Москва” послало на зустріч наступаючим частинам Червоної Армії групу партизан на чолі з М.І.Тетянком, яка перейшла лінію фронту в районі Матвіївка-Полуднівка (13-16 км на північний захід від м. Чигирина) і встановила безпосередній зв’язок зі штабом 4-ї гвардійськоїАрмії. Одержавши завдання, Тетянко повернувся в розташування загону.Була сформована спеціальна група розвідників з найбільш досвідчених Партизан в складі 26 чоловік, яка взяла під свій контроль дороги Кам’янка-Михайлівка, Кам’янка-Медведівка, Кам’янка-Вербівка, Сміла-Новгород, Сміла-Олександрівка.

Партизани загонів “Москва” і ім. Сталіна спільними зусиллями обладнали в лісі на Будянському полі аеродром, на який прибували літаки ПО – 2 з зброєю, боєприпасами, засобами зв’язку, медикаментами. На території Черкащини діяло молодіжне підпілля, учасниками якого були і наші земляки: П. Харченко, Л. Борисова, Г. Кудря. Кожен хто проходить вулицями Галі Кудрі чи Людмили Борисової, низько схиляється перед світлою пам’яттю розвідниць. 12 серпня 1968р. за рішенням виконкому вулиці нашого міста названі в честь Г. Кудрі і Л. Борисової.

Пам’ять війни це пам’ять серця. Цю пам’ять несуть у вічність нові окоління, схиляючись у шані перед своїми учасниками Великої Вітчизняної війни. Десятиліття відділяють світ від тих пам’ятних подій, коли відлунали останні залпи, сповіщаючи про Велику Перемогу. Але не підвладний часові подвиг переможців, які відстояли свободу, честь і незалежність Батьківщини, очистити рідну землю від чужоземців. Ваша стійкість і мужність, готовність до самопожертви в ім’я миру з злагоди на землі, відданість Вітчизні були, є і будуть взірцем для наступних поколінь. Ваш подвиг, Ваше життя – жива історія нашого народу і Держави, історія з усіма її труднощами, великими перемогами і невдачами.


Література:

1. Історія міст і сіл України. Черкаська область. – К.1972, с. 304 – 305.
   
2. Багрянцев И.Х. Так начиналась война. “Дніпро”. 1975 с. 110.
   
3. Василевський О.М. Велика Вітчизняна війна. Політвидав. 1984 ст.40.
   
4. Ветров О. Холодний Яр. Машинопис.
   
5. Гайворон Г.Н. Заграви над Тясмином. К.-1978-с.17,34,27,35,42.
   
6. Горліс – Горський Ю. Героїзм і трагедія Холодного Яру. К.1996. с.273-277.
   
7. Дашевський Н. “Воспоминания пропавшего безвести”1990с.157,178.
   
8. Кандауров И. “Пароль “Победа”. Волгоград. 1973 с.207.
   
9. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Збірник документів і матеріалів. “Промінь” Д. 1965ст. 12,271,275,278,282-283.
   
10. Листівки партизанського підпілля. Київ. Політвидав. 1969 с. 221, 212.
    
11. Місто на скелястих берегах Тясмина. Історико – економічний нарис. м. Кам’янка. 1999. С.51-55.
    
12. Місто на скелястих берегах Тясмина. Історико-економічний нарис. О.Вєтров. Партизанський і підпільний рух м. Кам’янки. 1999 с.58.
    
13. Наумов В. Степовий рейд. К. Політвидав. С. 311.
    
14. Тимко М. Споріднені долею. Д. “Гамалія”. 2001. С.164, 201, 317.
    
15. Тимко М. Холодноярці. Д. 1997. С.195.
    
16. Черкаський обласний краєзнавчий музей. Відділ Великої Вітчизняної війни д. №2.
    
17. Черная книга. К. “Оберіг”. 1991р. с. 15.
    

18. Шамрай О.Г. “Їхній подвиг житиме у віках“ - Черкаси ., “Сіяч“., -2000 рік. с. 243 – 244, 241 – 242.

19. Вклонилися ще раз героям.//Трудова Слава №70 – 7 травня 2003р.
    
20. Народні месники.//Трудова Слава №18 10 лютого 1968р.
    

Солонько Оксана,

учениця 6 класу Жаботинської ЗОШ,

науковий керівник – вчитель історії Жаботинської ЗОШ,

Волошин О.П.


СПОГАДИ ВЕТЕРАНА


Близько 40 років працював учителем математики Жаботинської школи Ніколенко Григорій Васильович. Не одне покоління учнів Григорія Васильовича вдячні йому за науку, за міцні знання, адже досвід і уміння цього сивочолого чоловіка неоціненні.

Григорій Васильович народився 10 квітня 1920 року в селі Жаботин Кам^,янського району, Черкаської області. Батько – Василь Артемович після смерті першої дружини залишився з двома доньками, тяжко було самому господарювати, одружився вдруге на красивій селянці Оксані з Чубівки. Мали вони сімох синів і дві доньки. Батьки були хліборобами, тому тяжка праця на землі була відома всім дітям великої родини. Завдяки наполегливості, працелюбству діти пробивали собі стежину в життя. Нелегкі випали на їх долю випробування. Микита загинув у 1944 році на території Молдови. Захищати рідну землю від ворогів довелося Семену, Григорію і Степану. Петра відправили на каторжні роботи до Німеччини. Повернувся хворим на туберкульоз, від якого й помер у 1949 році.

В 1938 році Григорій закінчує 10 класів Михайлівської середньої школи. Бажання стати льотчиком привела його до Харкова в льотну школу, де навчався з листопада 1938 по січень 1940 року. Та нажаль мрії не вдалось здійснитися, за станом здоров^,я комісували, сказавши: «Жити будеш довго, а от літати не будеш ніколи». Повернувся додому. Якраз закінчує школу з золотою медаллю брат Степан, Григорій разом з ним їде до Одеси, де вони вступають до індустріального інституту. Першу сесію Григорій здає з однією трійкою, тому жити доводилось на одну стипендію з Степаном. Тяжке то було життя… Саме в цей час в Одесі відкрилися 10-місячні курси підготовки і перепідготовки вчителів. Григорій вирішив спробувати долю.

Підходило до кінця навчання, молодий, стрункий, красивий юнак збирається їхати навчати маленьких діток грамоті. Та все це одним розчерком перекреслила війна. «Коли прийшов на демобілізаційний пункт в Одесі,- згадує Григорій Васильович,- добровольців піти на фронт було так багато, що не встигали всіх прийняти і відправити воювати. Тому нам порадили щоб їхали додому якнайшвидше.№».

Та дорога додому виявилася дуже нелегкою і досить довгою. Брати разом з такими ж молодими юнаками і дівчатами намагалися потрапити до ешелону і виїхати з Одеси. Всім було їхати в різні сторони. Але не зважаючи на це, всі грузилися в один ешелон. Тільки-но від^,їхали від міста, як налетіли фашистські літаки і розбомбили ешелон. Люди тікали в різні сторони,намагаючись сховатися в степу. Григорій притаївся в рівчачку, а фашистський льотчик, зовсім озвірівши продовжував розстрілювати беззахисних людей На очах у Григорія загинула дівчина його друга Володимира. Коли літаки відлетіли, зібрали вбитих, поранених і покалічений ешелон вирушив назад до Одеси. Важко описати, як юнаки добирались додому. Більшу частину шляху пройшли пішки.

Повернувшись додому, Григорій відразу ж іде на мобілізаційний пункт. І знову ж його не встигають відправити на фронт: фашисти наближалися до району. 5 серпня 1941 року територія нашого села була окупована. Під час окупації Григорій трудиться в колгоспі, постійно живе в страху, що його заберуть до Німеччини. «В селі німців не було, лише поліцаї, - згадує Григорій Васильович.-Працювали, як завжди. Сіяли, молотили, вивозили зерно на станцію. Я працював їздовим. Деякі поліцаї були людяними, співчували нам, а інші – звіріли. Пам^,ятаю, був у нас один поліфцайи Іван Васильович Кази дуб, мій односельчанин, то той розстрілював людей в Кам^,Янці і разом з іншими поліцаями складав трупи штабелями».

В 1942 році Григорій одружився на Ользі Ніколенко. В 1943 році в молодій сім^,ї з^,явився первісток – син Віктор. Саме в цей час Григорій потрапив під облаву. Людей закрили в приміщенні школи, щоб вивести до Німеччини, охороняв бранців поліцай Кіндрат, який поспівчував молодому батькові і відпустив Григорія до жінки і сина. Користуючись моментом, Григорій втікає до лісу, разом з іншими живе в землянках, забирає туди і сім^,ю.

Підходив ближче фронт. Заметушилися окупанти, почалося формування каральних загонів з жандармерії, поліції, агентів. Вони зосереджувалися навкруги Холодного Яру. Цього дня гітлерівців здавалося замало, вони зняли з фронту 72 дивізію СС, щоб спільними силами знищити партизанів Холодного Яру цивільне населення, яке ховалося в лісі під захистом народних месників.

Влітку 1943 року загін карателів підійшов до села. Люди в паніці почали тікати до лісу. Німці наздоганяли, танками намагалися перерізати дорогу до Холодного Яру.

«Поруч зі мною втікала сім^,я місцевого звященника Лотоцького. Молода жінка Галя з грудною Наталочкою на руках, рятуючи немовля, птахом летіла до лісу. Німці відкрили стрілянину по людях. Одна із куль влучила в дитя, тим самим рятуючи матір. До самого монастиря Галя не могла відірвати мертву Наталочку від грудей. Там її і поховали разом з іншими жертвами розстрілу. За вцілілих заступилися партизани. Вони перегородили деревами дорогу і німці повернули назад», - розповідає Григорій Васильович.

Бій з карателями 16 серпня 1943 року став серйозним іспитом. Загін вистояв.

Ольга Лазарівна, дружина Григорія Васильовича, згадує, як важко, голодно було жити в лісі. Люди не витримували і поверталися до села, хоча їх тут чатувала небезпека. Був грудень 1943 року. Поліцаї лютували, влаштовували постійні облави. Одного разу вони зігнали жителів села і закрили в Успенській церкві. Ходили слухи – мабуть спалять. Минулося. Вранці відкрили церкву і погнали на Михайлівну, потім на Райгород, Пляківку, Попівку, Ковалиху. Ользі Лазарівні з маленьким сином пощастило. У Михайлівні вони зустріли тітку, яка допомогла їм втекти. Переховувалися 3 дні в льоху, потім вирішили йти до лісу. Вночі сніговими заметами через поле, Вербову балку, Флярківське кладовище, а далі ярами – і до землянок в Холодний Яр. Кожна тінь лякала, дитина на руках плакала, просила їсти. Терпіння урвалося і мати почала годувати сина, а інші жінки пішли вперед. З боку села Флярківки почувся галас, стрілянина. З пітьми з^,явилися постаті незнайомих чоловіків. «Що ви тут робите? Тікайте! За нами гоняться поліцаї». Підхопила дитину і побігла далі, а на зустріч вже біг Григорій, якому жінки сказали, що Ольга десь позаду. Знову ліс. Знову землянки. Тільки там, під прикриттям партизан було безпечно.

Ще один епізод пригадує Григорій Васильович. На початку січня 1944 року фронт був зовсім близько. Партизани вирішили допомогти військам переправитися через Тясмин і рушили рейдом їм на зустріч. Люди, яких в лісі зібралося дуже багато з навколишніх сіл побоялися залишатися самими в лісі і рушили за партизанами «Я якраз ходив у село, коли повернувся – людей вже не було. Вирішив бігти навздогінці, та наздогнати їх я вже не зміг. Говорили, що багато людей, вийшовши на лід Тясмину почали провалюватися. З Жаботина не пам^,ятаю, щоб хтось потонув, а от з навколишніх сіл багато потонуло». Про цей випадок свідчать і інші жителі села. Солонько Олена Семенівна, жителька села Куликівки, моя бабуся розповідала мені про цей епізод. Переправою через Тясмин керував червоноармієць, який потрапив до партизан.

6 січня вранці до лісу прийшли солдати, зарізали бика і м^,ясо роздавали людям. Я теж побіг, - згадує Григорій Васильович, - отримав шматок м^,яса, щоб хоч чимось смачненьким нагодувати сім^,ю. На Святий вечір були вже дома. Повернувшись з лісу раділи теплу, батьківській хаті, і квашеним яблукам, які знайшли в погребі у дядька Дмитра. Село було визволене від німців, а попереду – розлука (2 роки фронтових доріг та ще рік служби в лавах Радянської Армії). Тільки-но звільнили село Григорій Васильович пішов до Кам^,янки відправити на фронт. 17 січня 1944 року отримав повістку і був направлений в Бірки на збірний пункт. «В Бірках пробули до 24 січня, отримали зброю. Я був призначений командиром відділення, - згадує Григорій Васильович. – А потім фронт. Служити довелося при штабі 20 гвардійського корпусу 4-ї Армії ІІ Українського фронту в розвідділі. В перший бій вступив під Ольхівцем. Стримували німців, які хотіли прорвати Корсунь-Шевченківську оборону. Воювати було важко. Кидали на передову, де найтяжче. Спочатку мало довіряли, дивились як на запроданців, бо були на окупованій території. Після визволення Ольхівця рушили на Молдавію. Біля міста Рогань стояли в обороні з березня по серпень 1944 року. Отримавши підкріплення пішли на Ясси. З боями пройшов понад Дунаєм, визволяв Бухарест, Відень, Будапешт. Дуже радо зустрічали нас в Будапешті. На вулиці викотили дерев^,яні бочки з вином, пригощали нас, веселились, дарували квіти. З боями дійшов до Австрії в місті Санкт-Пельтен зустрів довгоочікувану перемогу.

Потім корпус переправили до міста Мельк (Австрія). Там зайняли приміщення колишнього готелю і продовжували нести службу, займалися стройовою та військовою підготовкою».

Григорій Васильович отримав бойові нагороди: орден Слави ІІІ степеня за взяття «язика» біля озера Балатон. Ветеран згадує, що розвідникам потрібно було тижнями вистежувати рух військ противника. Діяли вночі, дрібний дощ переходив в суцільну пітьму, боліли від напруження очі, затікали і терпли руки і ноги, хотілось розправити плечі. І тільки тихий гул німецьких човнів, що чатували вздовж берега озера змушував зливатися з землею. Завдання групі було здійснити розвідку в тил ворога непоміченими. Та склалися обставини так, що німці запримітили рух розвідників і відкрили стрілянину. Командир групи підірвався на міні. Розвідники повернулися, хоч в частині вважали, що їх уже немає в живих.

Має медалі «За взяття Відня», «За взяття Будапешта», «За взяття Угорщини», «За взяття Німеччини».

Бойовими побратимами Ніколенка Григорія Васильовича були Карпов Володимир – росіянин, Ольчипинський Юрій з Полтавщини, Билина Тиміш і Билина Андрій – жаботяни. З лав Радянської армії був звільнений в запас в травні 1946 року.

Повернувшись додому залишився без документів. Сестра в період окупації сховала їх у скриню з зерном. Німці знайшли, зерно забрали, а документи викинули. Вирішив їхати до Одеси. Ешелони, що йшли в той бік, були переповнені. Їхав, вчипившись за трубу на вагоні. Коли зайшов в інститут, почав шукати знайомих викладачів, що пам^,ятали як він навчався на педагогічних курсах . Зрадів, коли зустрів знайоме обличчя, але викладач його не згадав і порадив звернутися до іншого викладача, якого знайшов у психіатричній лікарні. Нарешті доля змилувалася над Григорієм Васильовичем, він знайшов людину, яка підтвердила його навчання в Одесі. Йому видали документи про закінчення педкурсів. Повернувся в рідний Жаботин і почав працювати вчителем початкових класів, одночасно навчався в Київському державному педагогічному інституту ім.. Горького, який закінчив у 1953 році. Разом з дружиною Ольгою Лазарівною присвятили себе педагогічній роботі, виховували двох синів.

За сумлінну працю нагороджений грамотами Міністерства освіти, дерекції школи, медаллю «Ветеран праці».

10 квітня 2005 року Григорію Васильовичу виповнилось 85 років.

Нехай доля дарує йому і його славній родині здоров^,я, щастя і низький уклін від колишніх учнів, колег і односельчан.


Література:

1.Гирич В.П. Через круті схили.

2. Матеріали кімнати Бойової Слави Жаботинської загальноосвітньої школи.

3. Спогади Ніколенка Г.В. та Ніколенко О.Л.


Кодола Юлія,

учениця 8 класу Михайлівської ЗОШ,

науковий керівник – вчитель української мови Михайлівської ЗОШ

Конарєва Т.Д.

МИХАЙЛІВКА В ГРІЗНІ РОКИ

ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941-1944 РОКІВ


Мирне життя михайлівчан було перерване сповіщенням по радіо диктора Левітана. Селяни не могли повірити у те, що розпочалась війна, тому вранці 22 червня 1941 року зібралися в сільському клубі. Очевидці згадують , що людей у залі було стільки, що ніде було яблуку впасти. Всі насторожено вдивлялися на сцену, де червона завіса перетиналася чорною стрічкою. На сцену вийшов сільський директор школи Кімлик В.М. У клубі стояла непорушна тиша. Він виступив з короткою промовою: „ З цепу зірвалась скажена собака. Це німецький фашизм, який хоче підкорити нашу соціалістичну державу, зробити нас своїми рабами. Але ворог буде розбитий, бо хто з мечем до нас прийде, від меча і загине.” До цього часу старожили згадують цей виступ, бо саме з нього для кожного в Михайлівці почалася Велика Вітчизняна війна.

425 Михайлівчан пішло на фронт, готувалась до евакуації сільськогосподарська техніка, худоба. У селі було тихо , всі ходили приголомшені, не чулося, як раніше сміху, пісень. Фашисти увійшли в село з боку Райгорода, деякі з них їхали на мотоциклах з колясками. Їхали з криком, реготом. Згадує Плужник М. М.:” Німці вдерлись до будинку, били посуд і погрожували розстрілом, а після цього вийшли на вулицю і підпалили сусідський будинок Кузуба Василя, що на вул. Горького, після цього запалав будинок Кузуба Івана Юхимовича і підірвали місток через Прусянку на Дригиній.

Фашистська окупація Михайлівки відбувалась впродовж літа 1941 аж до січня 1944 року. На території села постійно перебували військові частини, підкріплені добровольцями-поліцаями. За період окупації всі жителі Михайлівки, хто мав змогу, повинні були працювати на ворога. Робочий день був довгим і напруженим. Тих, хто намагався ухилитись від роботи, чи працював не в повну силу, поліцаї жорстоко били канчуками. Все, що вироблялось в селі, вивозилось до Німеччини. У селян забирали худобу, тяглову силу. У приміщенні дитбудинку(колишньому будинку поміщиці Андрієвської) була організована німецька економія, де непокірних били різками. А в приміщені сучасного поштового відділення, як згадує жителька Овсієнко М.І, фашисти відзначали Різдво. Вони з найближчої до пошти хати пригнали дівчину і змусили її прибирати кімнату, мити підлогу під ялинкою, яку зрізали біля аптеки. Після прибирання дівчину виштовхали геть.

З пенька від зрубаної ялинки відріс паросток. Жителі оберігали дерево і сьогодні біля аптеки зеленіє красуня-ялинка. Найбільше збиткувались над людьми поліцаї Отто і Емель. Пройшло багато років і нещодавно один із них був упізнаний потерпілими і судом в Олександрівці був засуджений до розстрілу. Оришечко Василь Макарович передав спогади нині покійної Цариковської Ганни, яка помітила , як через її город німці вели нашого земляка Гандзюру Петра Васильовича, який кинув їй слова прощання і був розстріляний над річкою. Під час перестрілки з німцями у Завадівці загинув наш односельчанин Шамкий Степан Федорович, що в роки війни перебував у партизанах. За доносом зрадника в Кам’янці було схоплено і розстріляно нашого земляка Гребенюка Гната Трохимовича, який займався збором розвідданих для Радянської Армії. Під час першої евакуації наш земляк Степаненко Іван Ничипорович, щоб уникнути труднощів, перевдягнувся в жіночий одяг. Та знайшовся зрадник, який доніс фашистам і Івана Ничипоровича було розстріляно на місці (де зараз аптека ).

Є дані, що цього ж дня загинув ще один житель села Солод Олекса Григорович. Його застрелили фашисти у власному дворі біля комори. Там і досі на дверях є сліди від куль. Під час евакуації багато наших односельчан ховалось в колишній цегельні, яка знаходилась по дорозі на Райгород біля птахоферми. Як розповідає Скородід Наталка Дем’янівна:- Одного дня, за доносом німецької перекладачки, 15 чоловік з Михайлівки було схоплено фашистами і частину з них розстріляно. Окупанти відкрили школу у приміщенні Ракової школи. Всі діти повинні були відвідувати заняття. Батьки не пускали своїх дітей, а ті, хто ходив, швидко й самі перестали відвідувати уроки: там ввели Закон Божий, а залякані вчителі не знали, чому навчати дітей. Незабаром школу закрили. Після розгрому фашистських військ на Курській дузі та на Дніпрі вороги почали евакуювати місцеве населення. Людей насильно виганяли з домівок і гнали у напрямку Березняків, Ташлика, до залізниці. Люди, щоб уникнути неволі, ховались на горищах, у підвалах, погребах. Фашисти вдирались у кожну оселю і, погрожуючи розстрілом, виганяли людей.

Під час евакуації в кінці 1943 і на початку 1944 року фашисти квапились, так як війська Радянської Армії наближалися. Вороги майже зовсім не чіпали жителів Загреблянки, бо самі швидко втікали. Поспішали так, що навіть прив’язували до саней ночви, забрані в жителів, але не сідали в них. Втеча фашистів тривала цілий день на Різдво 7 січня. Значна частина михайлівчан у зв’язку з підготовкою до Корсунь-Шевченківської операції була евакуйована через Кам’янку, Вербівку, Телепине у Катеринівку. Там у напівзруйнованій хаті евакуйовані спостерігали за лінією вогню.

Однієї зимової ночі німці вигнали із села Жаботина все населення. Колону людей супроводжували поліцаї верхи на конях. Страшне це було видовище: колона людей, хто піший , хто з дитиною на руках , а хто з саньми, в які були впряжені корови, а дехто віз дитину в дерев’яних ночвах, які служили саньми. В цей живий потік вливалися михайлівчани. Колона розтяглася на кілька кілометрів. Ніч. Пітьма. Холодно. Ішли по смілянській дорозі, а потім звернули на Райгород , Березняки.

На третій день Райгород заполонили німецькі війська. Вояків-німців розселили по хатах. Порубайміх М.П. згадує, що в хаті баби Макарчихи, де вони жили, поселились чотири німці. Років їм було по 15- 16. Худі, з тонкими шиями, блідими обличчями, мундири на них висіли, як мішки. Вигляд у них був жалюгідний. Осатанілий фюрер мобілізував для своєї армії навіть підлітків. На ранок 8 січня перші радянські розвідники увійшли у Михайлівку з боку Загреблянки. Очевидиці Скородід Н.Д. вони запам’яталися у маскувальних білих накидках. Бійці співали „Катюшу”. В цей день понад 20 фашистів і поліцаїв повернулися із Березняків у район Кузубівки із наміром спалити село, але, дізнавшись, що в селі є радянські воїни, спішно втекли.

А десь о півдні 10 січня з боку Кам’янки підійшли головні сили Армії, це, за архівними даними, були частини механізованого корпусу 5-ї гвардійської армії під командуванням генерала-полковника Ротмістрова. Бійці, не затримуючись, навели переправу через Прусянку і вирушили далі на Березняки, де зав’язався бій з фашистами. Залишився у спогадах нашого земляка Плужника М.М. вчинок жительки Михайлівки Соломії. Коли вона йшла у Райгород, то наткнулась на ворожу засідку з кулеметами. Фашисти, скористались її санками, щоб перевезти кулемети і заховались у одній із скирт соломи. Її відпустили, наказавши мовчати. Та ця мужня жінка повернулася в Михайлівку і розповіла про засідку радянському командуванню. Цим вона зберегла життя не одному воїнові, а ворожа засідка була знищена. Під час перестрілок на території села було вбито 15 воїнів, чиї імена викарбувані на гранітній плиті Братської могили, що в центрі села.

Наші односельчани воювали на різних ділянках фронту. Так Лівецький Д.І. був у складі 55-го гвардійського гаубичного полку .Прокопенко М.М. брав участь у битвах за Ямпіль, за Ясько-Кишинівську операцію нагороджений орденом Червоної Зірки. День Перемоги зустрів у Чехії. Залізняк А.Я., медик за освітою, виніс сотні поранених і надав їм першу медичну допомогу на Курській дузі, Ясько-Кишинівській операції, під Смоленськом , у Корсунь-Шевченківській битві. Нагороджений медаллю „За відвагу”.

Лук’яненко Т.Г. згадує тяжкі бої на Кіровоградщині, під Корсунь - Шевченковським , під час визволення міст Прага, Відень, Будапешт. Але День перемоги, який фронтовик зустрів у Празі, ще не означав закінчення війни для Трохима Григоровича. Разом з бойовими товаришами їх спішно почали переправляти на Далекий Схід, де незабаром розпочалася війна з Японією. У 1946 році Трохим Григорович повернувся на Україну з орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, з медаллю „ За відвагу” й іншими нагородами. Нелегкі випробування війни пройшов Олексій Мусійович Порубайміх, колишній вчитель села.

На берегах полтавських річок Сули і Оржинці, разом зі своїми бойовими побратимами Олексій Мусійович потрапив у вороже оточення і був вивезений на каторжні роботи у Східну Прусію. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни, медалями „ За відвагу”, „ За взяття Берліна” , „За перемогу над Німеччиною”. Чуприна Д. М. брав участь у Корсунь – Шевченківській битві.

Кодола В. М. був учасником перших боїв з німецько – фашистськими військами. Кодола О. Л. мав тяжкі бої під Сталінградом, Придністров’ї , Болгарії, Угорщині, Югославії, Австрії. Прокопенко М. М. визволяв від фашистів місто Смоленськ. 425 михайлівчан пішло на фронт ,324 загинуло , 203 нагороджено орденами і медалями. 15 жінок перебувало на фронтах, одна з них Танцюра Ганна Тимофіївна загинула . Понад 80 михайлівчан було вивезено на каторжні роботи в Німеччину. Ніколи не забудуть михайлівчани своїх земляків, хто пройшов важкими воєнними дорогами чи пережив ворожу окупацію, та не дожив до сьогоднішнього дня. Вічна їм пам”ять!

Спогади записано від жителів села, очевидців тих подій Оришечка В.М., Овсієнко М.П., Кодоли М.М., Порубайміх М.П., Плужника М.М., Скородід Н.Д., Пугача Я.С., Оришечко Г.М., Шиш В. А. та інших.

Биченко Людмила,

учениця 11 класу еколого-економічного ліцею,

науковий керівник – вчитель історії еколого-економічного ліцею,

Безверха Т.М.

ДІВОЧІ ДОЛІ

Велика Вітчизняна війна принесла горе та страждання мільйонам людей. Людство ще не бачило на своєму шляху таких масштабних руйнувань, такого безжалісного ворога. Тільки на окупованій території СРСР фашисти замучили і знищили близько 10 млн. мирних жителів. В сучасній історії тема каторжних робіт та рабської, примусової праці в Німеччині, ще містить незаповнені рядки та тисячі нез’ясованих фактів. Більшість історичних дослідників не надає такої важливості цим подіям, як ходу війни чи ситуації на фронті. Але каторжні роботи на фашистській чужині займають один із головних проміжків у Великій Вітчизняні і один із найтрагічніших у історії українства, тому що це нелегке випробування припало на долю дівчат, юнаків, жінок і дітей.

Вже 22 червня 1941р. в фашистській Німеччині на каторжних роботах на підприємствах, шахтах, фермах працювали 18 млн. рабів-працівників насильно пригнаних з Польщі, Чехо-Словачини, Бельгії, Франції і тимчасово окупованого СРСР.

На каторжні роботи була вивезена з України майже вся молодь 1920-1927рр. народження, котрих було близько 2,5 млн. зокрема 83293 в Черкаській області. Щодо інших областей з Донецької області було відправлено 125 тис., з Харківської – понад 100 тис., з Дніпропетровської - 130, з Києва – 100 тис. До яких тільки хитрощів не вдавалися юнаки і дівчата, щоб уникнути „добровільного” виїзду на далеку чужину. Вони прикидалися глухими, німими, викликали тяжкі шкіряні захворювання, свідомо калічили себе...

14 вересня 1958р на відкритті міжнародного меморіалу в Бухенвальді, Отто Гротевель виступив з промовою: „ Більше 18 млн. чоловік-каторжан працювали в Німеччині та 11 млн. так і не повернулися на Батьківщину. І військовополонені і громадянські патріоти, як могли протистояли фашистському насиллю, втікали з каторжних робіт..”

Мільйони людей пройшли через тяжкі випробування війни, працювали на каторжних роботах терплячи знущання і зневагу фашистів. Жорстокі тенета німецького рабства не оминули і молодь Кам’янщини. Понівечені найкращі роки життя, криваві сліди в душах і на тілах юнаків та дівчат, яким би тільки жити, творити, народжувати дітей. Час приглушує біль... Все менше живих свідків тих подій, з часом губляться листи написані у неволі, фото, прислані рідним, як найдорожча вістка сина чи дочки про те, що вони ще живі, листочки з страшними, але необхідними спогадами очевидців німецької неволі. Ось кілька рядків, що дійшли з далеких німецьких бараків до будинків, розташованих на вулицях Кам’янки.

„Дорога мамо, - писала Денисенко Марія Іванівна, - ми працюємо на заводі в проклятій фашиській країні. Жити дуже важко, живемо у хліву, в якого не має навіть даху, спимо на підлозі, їсти нам дають 2 рази на день – 2 рази суп і 300 гр. хліба”.

„Сьогодні мені виповнилося 19 років, - писала Безверха Харитина Петрівна подрузі, - у Німеччині дуже важко жити в такі молоді роки і проживати їх у неволі. А життя, як у собаки, навіть гірше – нічого хорошого. Пишу тобі Катю від усього серця, всю правду про тяжку неволю”.

„12 жовтня нас привезли в Катові це, де німці купували нас за гроші, як худобу. За мене німкеня заплатила 20 марок” – писала Сірченко Варвара.

Краковцева Марія Панасівна, 1925 року народження, жителька Кам’янки згадує: „Закінчивши в 1941 році 7 класів, нам не встигли роздати атестати як розпочалася війна. В грудні 1942 році забирають мене у Германію. Нас багато з Михайлівки пригнали в Кам’янку в школу. У вечері на дверях стояв пляківський поліцай, наче б то Іваном звали. Він і питає „ Ти куди? ”, я й сказала „В клозет”, він і пропустив мене. Виходжу на двір, ніч, але місячна і ніде ні душечки. Відійшла від школи, ніхто не гукає, то я й пішла спочатку тихенько, а потім як побіжу – додому у Михайлівку. Та як впаду в канаву, набрала повні чоботи снігу. Сіла витрусила сніг, ноги мокрі, а я йду. Біжу додому, хрещуся та хвалю Бога. На вулиці ніде нікого. Підходжу до хати, стукаю, але ніхто не відчиняє (боялися). Відкривши двері, батьки поблідли, дуже боялися, щоб німці мене за це не вбили. Але в хаті в нас на печі була вимурувана яма і як тільки хто стукав, то я там ховалася. Потім мене визивали в управу, а я рано піду, а ввечері й додому вернуся. Через певний час в 1943 році, як спалили Буду дуже багато людей забрали в Германію, із села нас забрали десь душ 40 і хлопці, і дівчата. В Кам’янці нас посадили у вагони, поліцаї німці, собаки. Хто тікав розстрілювали, то ми вже боялися тікати, нам навіть на станціях виходити не давали. Нас із села (22 дівчини) привезли в місто Шпротау, працювали на воєнному заводі, він раніше виробляв посуд, а тепер гранати, міни, бомби. Працювали по 12 годин з 6.00 до 18.00. їсти в суботу та неділю давали 1 раз, в суботу працювали до 14.00 і до понеділка завод стояв. Одного разу, відпочивали біля кімнати, де заправляли балони газом, на небі з’явився літак, але ми не встигли щось зрозуміти, як силою вогню нас відкинуло і сильно обпекло лице, руки, ноги. Нас усіх госпіталізували. Там був німецький лікар, змазали риб’ячим жиром, забинтували, годували з трубки, за нами доглядали медсестри. 10 лютого 1945 року о 16 годині нас вивели із заводу під конвоєм, дали нам по пів –хлібини та виставили у колони,з німцями, собаками і повели нас через ліс. Через якийсь час ми оглянулися, але ні німців, ні собак не було і ми кинулися тікати, ніхто нас не доганяв. Вийшли в поле, а кругом гуркоче вже, видно зарево. Коли це бачимо ферма. Заходимо, а там німці гармати встановлюють. Ми поперелякувалися. Коли це дівчина до нас підходить, українка. Ми попросилися переночувати. Вона відповіла, що спитає хазяїна, бо вранці всі звідси тікають, бо тут буде німецький штаб. Хазяїн їй дозволив пустити нас переночувати у клуні, і якщо ми заплатимо, то дасть нам кави. В нас були якісь копійки і нам дали гарячої кави. Переночувавши, ми йшли далі і натрапили на барак, там були італійці, українці, руські, французи. Нам зварили їсти, але за стіл сісти не встигли, як налетіли літаки і почали бомбити, ми стали тікати, паніка. Одній із дівчат осколком пробило ногу. Ніхто не розумів куди іде і, що робить. Ми натрапили на якийсь підвал і позалазили туди. Через віконечко одна з дівчат побачила російські танки, але ми не могли зрозуміти звідки вони. Через вибухи нас засипало землею і ми дуже боялися, що так і залишимося заживо поховані. Ми, прогрібаючи землю руками, вилізли з підвалу, кинулися до солдат. Нас вистроїли в колону і повели в місто до інших, вранці відправили нас на переселенський пункт, де дівчат забирали на службу в армію, нас вчили стріляти, ходили на заняття. Перемога застала нас в Чехо – Словаччині за 200 км. до Праги і 30 серпня нас демобілізували, а 9 вересня 1945 року я повернулася додому...

Не оминула війна і ще однієї сім’ї, що проживала в Кам’янці. Денис Варфоломієвич та Марія Леонідівна народили і виховали трьох синів і трьох дочок. Наймолодшому синові Олексієві в 1941 році виповнилося 8 років. А долі трьох старших дітей пішли військовими дорогами. Син Василь 1917 року народження пройшов війну, повернувся додому в рідне містечко. Молодший брат, Терентій, 1919 року народження теж не шкодував ні сил, ні життя захищаючи Вітчизну та й пропав безвісти на далекій польській землі. Третьою дитиною в сім’ї була дочка Олександра. Струнка дівчина з карими очима та довгими чорними косами в 1941 році зустріла свою 17 весну. До початку війни встигла закінчити 7 класів і вже працювала в лабораторіях цукрового заводу. Старша дочка була першою помічницею матері, допомагала доглядати малих, а ще дуже любила квіти - з весни і до глибокої осені полум’яними клумбами навколо будиночка, де жила дружна сім’я. Весела, дотепна дівчина мала багато друзів. Була й найближча подруга – Варя, з якою росли разом, вчилися і мріяли про світле дівоче майбутнє. Та всі мрії обірвала війна. Перший воєнний рік працювали на заводі не покладаючи рук, а в 1942 році, коли гітлерівці вже окупували українські землі, не вбереглися дівчата і разом з іншими кам’янчанами потрапили до вагону, що вивозив українську юність до далеких німецьких земель. Довгі дні і ночі стукотіли колеса поїзда. Замість постелі брудна, зметана солома, їжа – абияка, кинута мало не під ноги, по – людськи вмитися і то не було де. Надворі вже була осінь з холодними дощами, а одяг у дівчат благенький, не зігріває у негоду. Перший пересильний пункт був під Києвом, а далі вже й не зупинялися на українській землі. Через якийсь час приїхали до німецького містечка, назви Олександра не запам’ятала. Вигрузивши з вагонів, повели в якісь довжелезні бараки, оглядали лікарі, примушували дівчат роздягатися, крутили на всі боки як бездушну річ. Поселили в тих бараках і не давши й дня відпочити від виснажливої подорожі, повели на целюлозну фабрику. 10 годин праці на добу, двічі на день харчування чимось рідким, з кількома картоплинами і скибкою хліба. Праця важка, виснажлива. Дівчатам доводилося носити важкі ящики. За якийсь час сталося горе з Олександрою – травмувала ногу, відрізало пальця. Кілька днів лікував фабричний фельдшер та й знову змусили працювати. А вдома, в Кам‘янці мати день і ніч виглядала хоч звістки про синів, а найбільше – про дочку. Тільки через півроку почула доля материнські молитви, прийшов лист – вірніше маленьке фото з підписом „моїм рідним, з сумного краю, з Німеччини з містечка Пітсбург 5 червня 1943 р. Ваша дочка Сашуня, жива. Працюємо гірко, хоч ви вдома за нами не плачте, сльози не допоможуть. Живемо надією, як не судилося нам зустрітися, то пам’ятайте вічно, вічно!”. До 1945 р. довелося працювати Олександрі на чужині. Перемога над фашистами дала можливість повернутися додому. Знову пішла працювати на цукровий завод, в 1947 р. народила донечку Надію, та недовгим було життя дівчини, що пройшла через війну, рабську працю в Німеччині. В 1953 р. загинула від нещасного випадку.

Юнаки і дівчата, яких насильно вивозили на чужину, жили там в становищі рабів. Вони виконували найтяжчі роботи в промисловості, сільському господарстві, спали в бараках огороджених колючим дротом. Новоз’явлені рабовласники всіляко знущалися над поневоленими людьми: їх позбавляли власних імен, замінивши ім’я номером. Масовими вбивствами радянських людей, засланням на каторжні роботи до Німеччини, варварськими руйнуваннями міст і сіл, грабуванням культурних і матеріальних цінностей намагалися змусити український народ примиритися з кривавим гітлерівським режимом. Але фашисти прорахувалися. Тому що ніхто і ніщо не може зламати волі українського народу,його прагнення до незалежності і свободи.


Соловей Оксана,

учениця 11 класу еколого-економічного ліцею,

науковий керівник – вчитель історії еколого-економічного ліцею,

Безверха Т.М.