Випуск 2

Вид материала

Содержание

Память о погибших в великой отечественной
Пугач н.о.
Духовне життя краю в період німецької окупації
Власенко Євгенія

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

ПАМЯТЬ О ПОГИБШИХ В ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ

Много раз бывал я в рукопашной,

Раз наяву и тысячу во сне,

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне.

Посмотрите на это синее небо, послушайте пение птиц, полюбуйтесь на ворастающую зелень весны и представте, что сейчас на Вас навалится шквал огня, грохот рвущихся бомб, рев самолетов и танков и вопли, стон, крики со всех сторон, вот таким страшным утром было 22 июня 1941 года.

После 60 лет Победы многонационального дружного народа бывшего Советского Союза Социалистических Республик над коричневой чумой гитлеризма по высшей логике исторической справедливости первое наше величальное восторженное слово – всем Матерям времен войны. Никто не столько горя – злосчастья, как они, принимая беспощадные удары судьбы, получая леденящие душу послания с того света – тусклые как свинец, слепящие как молнии в ночи, похоронки на мужа, на сына, дочь свою …

Никто не сделал столько для поднятия боевого духа солдат и командиров, как они, осинявшие уходящих на фронт материнским словом благословением. Горе до срока гнуло, корежило, старило их. В неизбывной тоске, в неутешных рыданиях по невернувшимся с поля боя, уходили они в сырую землю.

Вечна им память – и вечная благодарность потомков! Да святится в веках священное имя матери!

…А теперь слово о павших. И самое первое – о пограничниках, трагическая привелегия которых первыми умирать, защищая священные рубежи Отечества. В то далекое летнее утро 22 июня 1941 года большинство из них обречено – и сметено огневым ураганом уже в первые часы войны. Да не коснется тлен забвения их подвига, их святых имен. Люди помните! Величайшее слово наше – главному работнику войны, становой силе Победы – матушке пехоте. Ее называли царицей полей – красиво да врядли точно. Не царица она, а до кровавого пота отбивалась от свирепого врага. Вечная память всем, чьи косточки покоятся в сырой земле от Волги до Ельбы.

Пехота – страшная, гибельная жатва войны, миллионы молодых и старых, пропахавших с винтовкой либо с автоматом кровавое поле битвы. Вечная память и земной поклон им! Вечная память горевшим, задыхающимся в смертельном дыму сремительных атак – бесстрашным танкистам нашим, стяжавшим в схватке самой моторизованной армии мира славу. Не выдюжили против наших “тридцатичетверок” их кровожадные “пантеры”, не могучие немецкие “тигры”.

Легендарная Прохоровка вославила в веках железных рыцарей нашего Отечества. Не увядаемой славой покрыты боевые знамена Военно-морского флота. Воистину моряки наши, как никто другой, обрели неоспоримое право называться непобедимыми. Ничто не наводило на врага большего ужаса и страха, чем полосатые флотские тельняшки и зычный отчаянный возглас: “Полундра”!

Всем канувшим навека в ледяную купель холодных морей, всем морякам – и военным, и гражданским, павшим в битве с фашизмом – вечная память, вечный покой. Вечный почет и слава любимцам армии и тыла – летчикам. Их подвигами, их жизнями страна шаг за шагом обретала господство в небе, которое было залогом превосходства над врагом на земле. Подвиги летчиков, их имена – славные вехи нашего тяжкого кровавого пути к Победе.

Поклонимся и скажем доброе слово благодарности, восхищения подвигам артилеристов в Веливой Отечественной. Суров, гневен, беспощаден был русский “бог войны”. Его пушки, гаубицы, самоходки, “катюши” гвоздили врага за слезы наших матерей, за горе и разорение народное, за посягательство на свободу и святыни Отечества. Артилерия в конце концов разможила поганую голову зверя. Вечная слава тем, кто выкатывал сорокопятки на прямую наводку на встречу танкам со свастикой, кто бился на смерть до последнего внаряда, кто умирал только лицом к врагу.

Никогда не будут забыты отвага и смелость ополченцев – истинно народных бойцов сопротивления врагу. Люди сугубо мирной профессии кое как вооружены, плохо обученные, они буквально вгрызались в землю, чтобы не пропустить фашистов в Москву и Ленинград, тулу и Сталинград. Сколько полегло их в яростных контратаках. И свершилось, казалось бы не возможное: наступление отборных немецких войск замедлелось, захлебывалось в “нелогичной вязкости”сопротивления полувоенных людей, сильных духом, преданных Родине.

Величальное слово и вечная благодарность советским разведчикам. “Глаза и уши” действующей армии, войсковая разведка постоянно и надежно снабжала командование достоверной информацией о перемещении вражиских войск. Сколько сражений выиграно благодаря разведке, сколько солдатских жизней сохранено!

А какой меркой измерить героизм, мужество, бестрашие тел, кто выполнял секретнейшие задания Верховного Главнокомандования в глубоком тылу врага, а то и в самом логове! Каждую секунду на грани жизни и смерти, каждую минуту – спокойствия, хладнокровия, сообразительность, дабы разгадать, раскрыть тайные замыслы противника. Жизнь – риск, жизни – подвиг. Хвала и слава бойцам невидимого фронта!

Вечная слава и память неутомимым, скромным поистине двухжильным труженикам “чернарабочим” великой войны – саперам. Им, как известно, дано было ошибаться всего один раз: последние в отступлении, самые первые на переправе и плацдармах – такова была их солдатская доля.

Связистам – они каккровеносные сосуды соединяли подразделения и части в единый слитный механизм – ценой иногда даже жизни, намертво стиснув зубами орывки телефонных проводов.

Шоферам – недаром воспет их тяжкий труд на тревожных и опасных фронтовых дорогах, сквозь холод и непролазную грязь, под непрерывными бомбежками и губительным артилерийским огнем вели они машины с грузами и техникой, настоящие мускулы армии.

Фронтовым поварам и снабженцам – как воевать без кормилицы-кухни и без патронов и снарядов? Родине было холодно и голодно, но они изо всех сил кормили и одевали свою армию.

Никогда не померкнут в памяти норадной славные подвиги наших партизан, а также бойцов антифашистского сопротивлния! В глубоком тылу врага они подтачивали в негодность весь адский механизм войны: дороги, промышленные обьекты, клады окупантов. Они принимали на себя жестокие удары вооруженных до зубов карателей – и тем самым ослабляли напор фашистов на решающих участках битвы.

Помянем наших боевых союзников благодарным словом: армии США, Великобритании, Франции открывших второй фронт в июне 1944 года. Вспомним военно-транспортные караваны по Северному морскому пути, нашпигованому фашистскими минами кипевшему от взрывов бомб и торпед. Потери союзников – это наша боль. Сложившим голову в боях с фашистами американцам, французам –вечная память!

Во все века и всегда: всем бойцам за линией фронта, всем зверски замученным в застенках гестапо, заживо сожженным, повешенным, расстреляным но непокорившимся – слава, слава, слава!

ПУГАЧ Н.О.

науковий співробітник історичного музею

ПОДІЇ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

КРІЗЬ ПРИЗМУ ДОЛІ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ.

Відомо, що радянська історіографія, продовжуючи традиції ХІХ с., формувалася як наука про суспільство. З цього визначення випливали й напрями, форми вивчення історії: події розглядалися об”ємно, масштабно, майже не вдаючись до конкретної людини.

На Заході ж іще з початку ХХ ст.. історія сприймалася як наука про людину, а не наука про суспільство. Професор історії Києво-Могиленської академії Наталія Яковенко зазначає, що особливо модною в зарубіжній історіографії останнім часом стала “мікро історія”, що вивчає великим планом якусь невелику подію, людину, групу людей.[1]

Справді, якщо історія – це наука про людину, то й вивчати її можна тільки від конкретної людини, через її світосприйняття, індивідуальне розуміння тих чи інших подій, від того, що людина відчувала, про що думала, до чого прагнула. З окремих індивідумів, окремих мікросвітів складаєть суспільство, і тільки через вивчення їх можна дійни до знальної картини.

У нас же протягом тривалого часу події, зокрема й воєнні, вивчалися в цілому: і аналізувалися окремі бойові операції, переломні моменти, причини поразок і перемог і т.д. Та за всіма зведеннями про убитих чи поранених, полонених чи тих, що пропали без вісті, стоїть людина, яка щоправда, в Радянському Союзі вважалася лише “гвинтиком” у великому державному механізмі. Влада не зважала на окрему людину чи навіть групу людей, приносячи їх в жертву заради, як вважалося високих цілей. Часто визволення тих чи інших об”єктів приурочувалося до якихось державних свят чи річниць. І не важливо було, чи варте це сотень, тисяч людських життів.

Така ситуація була і з визволенням Києва, і з битвою за Дніпро.

Наприклад, для підготовки форсування Дніпра в районі Черкас, де глибина ріки сягала 8 м., Червоній Армії потрібно було чимало часу. В цьому було переконане німецьке командування.

Проте ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення форсувати Дніпро з ходу.

Для здійснення цієї операції в районі Черкас радянське командування планувало взаємодію трьох сил: військ 52-ї армії – з фронту, через Дніпро; воїнів 3-ї та 5-ї гвардійської повітряно-десантних бригад і загонів місцевих партизанів – з тилу.[2]

До складу військ 52-ї армії входили 73-й та 78-й стрілецькі корпуси (командир генерал-майор П.Ф. Батицький). У смузі бойових дій корпусу оборону тримали німецькі частини 72-ї піхотної дивізії, бригада СС, “Валлонія” , полк 57-ї піхотної дивізії, чотири окремих батальйони і танковий полк дивізії СС “Вікінг”.[2]

Повітрянодесантні війська Воронезького Фронту у форсуванні Дніпра брали безпосередньо участь. Десантникам ставилось завдання захопити на західному березі Дніпра рубіж Липовий Ріг, Македони, Шандра, Степані, Костяниць, Канів і втримати Букринський плацдарм, не допустити підхід резервів ворога із заходу та південного заходу до того часу, поки в цей район відійдуть війська Воронеського Фронту.[3]

У взаємодії з місцевими партизанами десантники мали здійснювати диверсії у ворожому тилу, допомагаючи нашим військам в оволодінні придніпровськими селами. Як пише Радянська Військова Енциклопедія, до складу десанту входили перша, третя і п”ята повітрянодесантні бригади. Це було близько 10 тис. осіб ( хоча інші джерела вказують на кількість 4575 воїнів).[2]

На озброєнні у них було двадцять чотири 45мм. гармат, сто вісімдесят – 50 мм. і 82 мм. мінометів, триста сімдесят вісім протитанкових рушниць, п”ятсот сорок кулеметів.[3] Десантування планувалося здійснити протягом двох ночей, для чого виділялося 180 літаків Лі-2 і 35 планерів. Підготовка здійснювалась в обмежений час.

Рішення ставки ВГК форсувати Дніпро раптово мало свої позитивні й негативні сторони. Завдяки такому плану гітлерівців вдалося захопити зненацька. Та разом із цим наші війська опинилися в дуже складному, навіть трагічному становищі, бо інженерні частини фронту відстали від наступаючих. Внаслідок цього для переправи не вистачало засобів: не були своєчасно наведені мости, не вистачало військової техніки, боєприпасів.

Проте ні Сталін, ні ставка ВГК не рахувалися з цими фактами, не зважали на людські жертви, яких можна було уникнути, якби операцію по форсуванню Дніпра розпочали пізніше, після належної підготовки. До останнього часу ця сторона згадуваних подій, як і багато інших фактів, не висвітлювалося, як не згадувалося й про трагедію Дніпровського повітряного десанту. Це був найбільший десант, здійснений за часів минулої війни.

Планувалося практично одночасно здійснити висадку всього десанту, але зробити це не вдалося: транспортна авіація не здатна була забезпечити десантування таких значних сил за один виліт.

Крім того, радянська розвідка припустилась значних прорахунків в оцінці сил ворога, що знаходився в цьому районі. Не були помічені і враховані оперативні зміни в обстановці в районі майбутньої висадки десанту. Радянська розвідка не помітила, що противник підтягнув безпосередню на цю ділянку фронту свої резерви чисельністю до десяти дивізій, а також великі сили авіації, створивши тут потужну систему протиповітряної оборони.

Радянська ж авіація не встигла перебазуватися на нові аеродроми і не була забезпечена в повній мірі пальним і боєприпасами. Таким чином, у небі була перевага ворога. Відомі випадки, коли ворог знав точні райони висадки наших воїнів і підтягнув туди зенітну артилерію і прожектори: німецька армійська розвідка не гаяла часу. У таких складних умовах і почалася ця велика десантна операція.

У ніч з 24 на 25 вересня 1943 року в Черкаський, Таланчанський, Канівський ліси були висаджені 3-я і 5-а повітрянодесантні бригади.

В умовах сильного зенітного вогню ворога багато екіпажів літаків втратили орієнтири і здійснили висадку з великої висоти і в обширному районі. Частина десантників опинилась в розташуванні ворожих військ і зазнала серйозних втрат, багато з них навіть не встигли досягнути землі і біли розстріляні в повітрі. Таким чином, виявилося, що в організації повітрянодесантної операції були великі недоліки. Зв”язок з бригадами було втрачено і подальше десантування припинено.

У зв”язку з тим, що командир 3-ї гвардійської повітрянодесантної бригади під час висадки був тяжко поранений і евакуйований в тил, командування 3-ю та 5-ю гвардійськими повітрянодесантними бригадами взяв на себе підполковник П.М. Сидорчук.[2] До 5 жовтня десантники вели бої окремими групами, а потім Сидорчук об”єднав у канівському лісі кілька груп і 6 жовтня встановив зв”язок із штабом фронту. [4] Взаємодіючи з партизанами, десантники здійснювали розвітку і диверсії в тилу ворога і продовжували приєднувати до себе окремі групи і загони десанту.

Так у ніч на 13 листопада 1943 року, коли почалося форсування Дніпра в районі Черкас, десантники разом з партизанами ударом з тилу оволоділи сильно укріпленими пунктами оборони ворога Свидівок, Сокирне, Лозівок і забезпечили форсування Дніпра військами 52-ї армії 2-го Українського фронту.[5]

Десантники вносили великий переполох і замішання серед фашистів, створюючи у ворога видимість дій в його тилу великих сил регулярних військ Червоної армії . І хоча завдання повітрянодесантної операції не було виконане повністю, десантники активними бойовими діями відтягнули на себе великі сили ворога і нанесли йому значної шкоди, активізували партизанів.

Одним з учасників десанту був 18-річний москвич Микола Кашурніков, навідник мінометної роти, що входила до третьої гвардійської повітрянодесантної бригади. Восени 1943 року бригада перебазувалася в район аеродрому поблизу м. Лебедин, звідки мала зробити стрибок, перелетівши через лінію фронта.

Висадку здійснили невдало на відкрите поле, і десантники почали пробиратися до лісу. По дорозі, під селом Степанки, вступили в бій німецьким бронепоїздом. Його вдалося пошкодити, та через деякий час на місті бою з”явилися танки. Протитанкової зброї наші солдати не мали, кидалися під гусениці з в”язками гранат. Багато воїнів – десантників загинули в тому бою. Коля Кашурніков був серед тих, що зосталися живими і потрапили до рук фашистів.

Бранців заперли в тісній хаті, а поруч, в приміщенні школи, розміщувалась німецька комендатура.

Наступного дня десантників мали відправити в Смілянський табір військовополонених. Машина, куди заганяли солдатів, перегородила вихід з дверей, і втекти не було ніякої можливості. Фашисти до хати не заходили, командуючи полоненими з вулиці. Коля непомітно відстав від інших солдатів, заховався за піч, а потім заліз в підпіччя й прикрився соломою, що лежала поруч. Коли машина від”їхала, в хату увійшли фашисти, щоб перевірити чи не залишився хтось. Кашурнікова не помітили, і двері знову заперли.

Через деякий час юнак виліз із хованки і підійшов до дверей підтягнувшись на руках виглянув у маленьке віконце. В цей час повз хату проходила жінка і, побачивши його, втекла. Десантник теж помітив її і знову повернувся до своєї схованки. Через кілька хвилин жінка привела німецького солдата він походив по хаті й пішов, але скоро прийшов уже з собакою. Вона підійшла й сіла біля соломи, та солдата не почула, бо звідти йшов сильний сморід (солдати ходили туди в туалет).

Так вони сиділи один напроти одного. Коля крізь солому, прямо перед собою бачив вівчарку, чорні німецькі чоботи. Думав, що настав кінець, сидів і не дихав. Та німець, трохи постоявши, пішов геть.

Всю ніч юнак відбивав дошки, якими було забите вікно. Коли вибрався з хати, побіг навмання – і невдовзі полетів з кручі. Скільки пролежав без свідомості, він не знав, а коли відкрив очі, побачив, що вже майже розвиднілося. Городами дістався до крайньої хати і постукав, його впустили. Нагодували, дали чистий одяг і сховали в сіннику.

Наступного ранку прибігла перелякана господиня і сказала, щоб хлопець тікав у болото: в селі була облава. Просидівши на болоті до вечора, Коля знову повернувся до своєї рятувальниці. Жінка розуміла, якому ризику піддає себе і своїх рідних, але відмовити змученому і зляканому хлопцеві не могла. Почувши його: “ Тётя, куда же я пойду?”, зі сльозами на очах, вона заховала Колю на піч.

Через кілька днів, коли німці збирали молодь для відправки в Німеччину, до хати прийшли поліцаї. Звичайно ж, десантника знайшли, дісталося і йому, і господарям. Так Кашурніков знову став полоненим. Ішов колоні разом з іншими сільською вулицею, а, опинившись поблизу огорожі, не помітно шмигнув у двір. На лавці сиділа жінка з немовлям на руках, і юнак зховався за неї, а колону погнали далі.

Втретє повернувся солдат до Клеопатри Філатівни, своєї рятувальниці. Попросив показати дорогу до партизанів, бо чув, що у лісах діє партизанський загін. Передягнувши його в діда, жінка відправила Колю в Нечаївку, на куток Кононівну до лікаря Василя Логвиновича Кононенка. Сказала, що цей чоловік допоможе зв”язатися з партизанами. У Нечаївці хлопця чекала прикра несподіванка: він потрапив на похорон Василя Логвиновича. Та на допомогу знову прийшли добрі люди: сусід лікаря порадив, як перебратися через Тясмин, як розшукати Плескачівку й Куликівку, де були партизани.

Так москвич Микола Кашурніков потрапив у партизанський загін. Після тривалої розмови командиром групи Ханикіним та його заступником Павліченком десантника прийняли до групи Ханикіна, яка через кілька днів, після бою з гітлерівцями, влилася в холодноярський партизанський загін ім..Сталіна, яким командував П.А.Дубовий. В партизанському загоні Микола Кашурніков воював до визволення нашої території від фашистів. Війну закінчив стрілком –радистом на бомбардувальнику Пе-2 і лише у 1950 р. був демобілізований.

... Пройшли літа. Протягом багатьох років Микола Степанович проводив на Україні кожну відпустку. Дуже довго йому не давала спокою думка, як знайти свою рятувальницю і село, назву якого він забув. Десятки років проходив посивілий ветеран дорогою від місця бою біля залізниці, від Думанець у зворотньому напрямі. Безуспішно об”їздивши майже всю нашу Черкащину, він уже зневірився у пошуках і вирішив повертатися до Москви. А в ночі йому приснилося те село, згадав і його назву. Це були Вергуни Черкаського району.

Просидівши без сну до ранку, Микола Степанович поїхав туди. Дійсно це було воно, те саме село. Він упізнав вузеньку вуличку, школу і знайшов хату, де жила тепер уже стара жінка. Клеопатра Філатівна теж добре пам”ятала молоденького російського солдата, пізнала його і її дочка, що тоді була дівчинкою...

Довгоочікувана зустріч Миколи Степановича і його рятувальниці, названих матері і сина, відбулася 21 липня 1986 року, через 43 довгих роки.[8] До останніх своїх днів Кашурніков приїжджав до Вергунів, знову проходив бойовими стежками. Дружині своїй завжди говорив:”Умру – привезіть мене в Україну, а друзі вже як – небудь поховають мене. Хочу залишитися тут”. І хоча Микола Степанович – корінний москвич, Україна стала для нього другою Батьківщиною, де навіки залишилась часточка його душі. Ті далекі воєнні події змінили усе його життя, залишивши в ньому глибокий слід. А він сам був одним з тих маленьких “гвинтиків” , без яких перемога була неможлива.

Тому у своєму науковому повідомленні я звернулась до одної людської долі, щоб через призму цієї долі краще зрозуміти події, які відбулися більш ніж 60 років тому.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Н.Яковенко. Історик є невільником джерела //газета “Дзеркало тижня”. №42. 16 жовтня 2004 р.,с.21.

2. Дніпровський десант 1943 року // Роль і місце Корсунь-Шевченківської наступальної операції в звільненні Правобережної України. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 60-річчю Корсунь-Шевченківської битви – м. Корсунь-Шевченківський, 2004 р.

3. Днепровская воздушно-десантная операция // Советская Военная Энциклопеди. Министерство обороны СССР. Институт военной истории – м; 1977.-с.206-

4. Т.А.Строкач. Наш позивний – свобода. – к; 1979 –с432.

5. Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область. – к; 1972р.

6. Герои - освободители Черкасщины.- Днепропетровск:”Промінь”, 1980р.

7. М. Петрусенко Віколомне // газета Серп і молот – 20.12.1986р.

8. М.Кашурніков. Спогади // Фенди Кам”нського державного історико – культурного заповідника.

Висоцька Л.Г.

науковий співробітник історичного музею

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ КРАЮ В ПЕРІОД НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Значна увага істориків, дослідників, краєзнавців приділяється вивченню теми другої світової війни. Незважаючи на те, що 60 років відділяє нас від переможного сорок п’ятого, ця тема не втрачає актуальності і привертає увагу широкого загалу науковців.

Поряд з дослідженнями різних аспектів військової пори (бойових операцій, партизанського і підпільного руху, нацистського режиму і т. д.) хотілося б звернути увагу на вивчення теми духовного життя людей на тимчасово окупованих територіях. Дослідження цього питання є необхідною ланкою для відтворення цілісної картини війни.

Місто Кам’янка (тепер районний центр Черкаської області ) було окуповане 5 серпня 1941 року і належало, за новим територіальним поділом, до Олександрівського округу, який очолив гебітскомісар Ланге.

В перші дні окупації припинили своє існування всі заклади культури і освіти. В місті були закриті загальноосвітні та музична школи, був пограбований музей Пушкіна і Чайковського (згодом німці відкрили в ньому офіцерське казино). [5]

В районному будинку культури німці розмістили коней, перетворивши його на стайню.[6] Згодом адміністрація окупаційних військ здійснила деякі послаблення в освітній і культурній політиці.

Було відкрито початкові чотирикласні школи для дітей 9 – 12 років, дозволено викладання української мови. Але отримати повноцінну освіту діти не мали можливості, тому що середні школи були заборонені зовсім.

Починаючи з 14 років молодь вже підлягала мобілізації на працю до Німеччини. Пункт по відправці знаходився в приміщенні міської середньої школи №1. Взимку 1942 року заклади освіти в Кам’янці перестали працювати. Ще до війни, з 1939 по 1940 роки, в Кам’янці діяв стаціонарний театр – філіал Кіровоградського драматичного театру. Театр, керівником якого був Піхур, знаходився в приміщенні районного клубу.

Після від’їзду керівника і розформування театру при будинку культури був організований драматичний гурток, який очолив Харитон Кравченко. Саме він та Борис Узленко були ініціаторами відновлення роботи драмгуртка на початку зими 1941 року. Діяв він при товаристві “Просвіта ” і розміщувався в клубі, який молодь самотужки відремонтувала. Організаторами Кам’янської “Просвіти” були Панчук (керівник), Ціперко, Бабия та інш.[6] Однією з форм роботи товариства була організація театральних вистав, літературно – музичних вечорів з метою пропагування української культури.

Вирішення цього завдання і було покладено на керівників драмгуртка. Репертуар колективу складався з творів національної класичної спадщини, переважно історично – побутового змісту. Були поставленні п’єси: “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Назар Стодоля” та інші. [6]

Учасниками гуртка були: Харитон Кравченко, Борис Узленко, Олександр Гуров, Тамара Погорєлова, Василь Мушта, Тамара Каск, Марія Лукашевич, Клава Разно, Зоя Кузнєцова, Ася Машіна, Яків Магльований та інш. При клубі був створений духовий оркестр, яким керував Дем’яненко Макар Васильович.[6] Роботу оркестру і драмгуртка контролювала місцева німецька влада. Для виступу артистів потрібно було отримати дозвіл у коменданта міста Рабе. Згадує Василь Микитович Мушта:

“На одному з концертів в клубі був присутній помічник коменданта міста з перекладачем. Борис Узленко виступав з піснею “Время Изменится”, яку оголосили як циганським романс. В приспіві були такі слова: “Время изменится, горе розвеется … ”. Пісня мала успіх. Помічник коменданта сидів на першому ряду і все запитував перекладача про слова приспіву пісні, які так жваво сприймали глядачі. Після виступу він вийшов на сцену і звернувся до Бориса Узленка: “Где вы взяли эту песню? Время не изменится , оно бедет немецкое”. Поглянувши на ноти, які тримала піаністка Ася Машіна, помічник коменданта трохи заспокоївся: це були дійсно ноти дореволюційного видання. На цьому конфлікт був вичерпаний, але пісню виконувати заборонили”.[6] Ці ноти Василю Микитовичу Мушті подарував Борис Узленко. Зараз вони зберігаються у фондах Кам’янського історико – культурного заповідника.

Військово поліційний терор, влаштований німцями, швидко розвіяв ілюзії тих, хто сподівався від нових властей послаблень в культурному житті. [2] Наприкінці 1941 року фашисти різко посилили нагляд за всіма українськими товариствами. В зв’зку з тим, що товариство “Просвіта” відкрито пропагувало ідею побудови незалежної самостійної держави, німецьке командування заборонило його існування.[5] Керівники Кам’янської “Просвіти” перейшли на нелегальне становище.[6] Контроль німецької влади за роботою драматичного гуртка було посилено.

Виходячи з ситуації, що склалася, окремі члени товариства “Просвіта” вимушені були шукати підтримки у радянського підпілля, яке вже формувалося в околицях Холодного Яру. Так один з учасників драмгуртка Олександр Гуров (Гура) був зв’язаний з партизанським загоном П. А. Дубового. Він зумів згуртувати навколо себе молодь і організувати підпільну роботу в місті.

Під час репетицій гуртка підпільники збиралися на наради, планували свої дії, отримували завдання. годом багато із самодіяльних акторів стали партизанами загону під командуванням П. А. Дубового, що діяв у Холодному Яру. Після звільнення міста 10 січня 1944 року поступово налагоджувалось мирне життя. Почали працювати школи. За наказом відділу освіти, відновив свою роботу музей Пушкіна і Чайковського. Зелений будиночок, де він розміщувався, був реставрований і в травні 1945 року прийняв своїх перших відвідувачів. [5]

Після перемоги радянський уряд, а саме працівники спецвідділу сперш впритул зайнялися особами, які заплямували себе співпрацею з окупаційною владою. Почалися репресії. Було заарештовано Бориса Узленка і засуджено на 10 років сталінських таборів (за націоналізм). Як бачимо, життя людей було нелегким і в мирний час.

Ознайомившись з духовним життям мирного населення на окупованій території, можемо сказати, що незважаючи на тиск з боку німецької влади, переслідування, арешти, люди намагалися відродити традиції української культури.

Культурне життя, завдяки їм, не припинилося під час Вітчизняної війни.

Література:

В. Косик Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж – Нью Йорк – Львів, 1993 р. – с. 198, 199, 257, 274.
Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1996 р. – с. 303 – 304, 321 – 325.
Українська радянська енциклопедія. Головна редакція УРЄ, Київ, 1983 р. т. 9 с. 144 – 145
Енциклопедія українознавства. Інститут української археології та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, Київ 1995 р. т. 3 с. 951
Місто на скелястих берегах Тясмину. Історико – економічний нарис. м. Кам’янка 1999 р. с. 51 – 55, 63 – 69, 79

6. В. Мушта Спогади (фонди Кам’янського державного історико – культурного заповідника)

Власенко Євгенія,

учениця 9 класу Тимошівської ЗОШ

науковий керівник, директор Тимошівської ЗОШ

А.П.Могилка

Blog

Випуск 2

Содержание

ПАМЯТЬ О ПОГИБШИХ В ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ