Випуск 2

Вид материала

Документы

Содержание У його житті відбилася історія Опенько Анна

Подобный материал:

• Випуск 2 /2007 2011/ бібліографічний покажчик до 90-річчя одеу інформаційно-бібліографічний, 4024.91kb.
• Коза-диск «Шаблони документів закладу освіти» Випуск 2010. 3: Охорона праці, 55.04kb.
• Якушик В. Концептуальні та інституційні аспекти проблеми національного порозуміння, 235.18kb.
• Експрес-випуск, 73.49kb.
• Експрес-випуск, 51.75kb.
• Експрес-випуск, 197.33kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 5484.8kb.
• Випуск 3, 269.37kb.
• Реєстрації випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, що випускаються в бездокументарній, 189.93kb.
• Список литературы Александров И. А., Половян А. В., Тарасова М. Ю. Классификация объектов, 13.44kb.

У ЙОГО ЖИТТІ ВІДБИЛАСЯ ІСТОРІЯ

Ми живемо в неповторний час, у героїчну епоху. Героїзм – найвище виявлення самовідданості і мужності окремої людини або й цілої групи людей. Історія людства означає немало великих подвигів, що ніколи не погаснуть у людській пам’яті. Ми завжди і скрізь повинні пам’ятати про нашу Перемогу, про тих, хто врятував вітчизну. Своєю мужністю, великим героїзмом, полум’ям своїх сердець вони завоювали нам щастя. Пам’ять війни – це пам’ять серця. Цю пам’ять несуть у вічність нові покоління, схиляючись у шані перед своїми учасниками Великої Вітчизняної війни. Черкащина має багато видатних людей, які позитивно впливають на розвиток області. І саме такою людиною є Федір Петрович Людний. В його житті відбилася історія. Людний Ф.П. ветеран другої світової війни, підполковник у відставці, учитель-історик з Кам’янки.

Народився у багатодітній сім’ї селянина 18 жовтня 1926 р. в селі Русанівка Сумської області. Дитинство його було дуже тяжким. Батько помер від зараження крові. Наступного 1933 року виконавці сталінського голодомору забрали в Людних останнє, заховане в сінях зерно. Семирічний Федько в лютому безсиллі стискував кулачки, щоб захистити матір, яка намагалася відібрати зерно. Першою від голодомору померла сестричка, потім дідусь і бабуся, друга сестричка і мати. Він вижив завдяки тому, що його всиновила батькова сестра. Малий Федір збагнув, що вирватись з сільської безпросвітності він може лише здобувши освіту, тому вчився завжди на „відмінно”, ніколи не пропускав уроків. За успіхи в навчанні його було нагороджено поїздкою до Києва. Мріяв стати шофером і разом з іншими хлопчаками бігав за єдиним в селі автомобілем.

В 1941р. дізнався від бригадира, що гітлерівські полчища вдерлися на територію СРСР. Від вивезення у фашистське рабство Федька врятував лісничий, котрий узяв його на роботу на лісорубку. Після звільнення села, 16-річний юнак попросився на фронт, але його спочатку направили в навчальний полк до Уфи. Тут він міг померти втретє. Жили в холодних сирих землянках. Годували дуже погано – місцеві вільно найняті кухарі розкрали все, що могли. Тай серед солдатів була несправедливість – нахабніші й сильніші відбирали сухарі у слабших. „Доходячи” виловлювали в помийних ямах гнилі лушпайки від картоплі, листки капусти, недогризені офіцерами голови оселедців. У полку почалася дизентерійна пошесть. Командир не знайшов нічого ліпшого, як виставити біля помийних ям озброєну варту. Одного „доходягу”, який не реагував на вигуки „Стій” застрелили, але інші так само безтямно намагалися прорватися до смердючих ям.

Федір Людний знову благав, щоб його достроково відправили на фронт. „Ліпше хай уб’ють, ніж так мучитися. А перед смертю може ще й пощастить хоч раз наїстися...” Дизентерія підкосила і його. Досі вважає, що вижив лише завдяки цій хворобі. На фронт він потрапив лише після лазарету.

Бойове хрещення Федір Людний одержав на Сандомирському плацдармі за Віслою в Польщі. Він командував стрілецьким відділенням. Сержантське звання йому присвятили після перших боїв, переконавшись, що він уміло командував своїм маленьким підрозділом.

З харчами на фронті було краще, крім того, знаходили їстівне в покинутих будинках. Погнали гітлерівців за Ордер. Щоночі, під час переходу в особливо небезпечних місцях робили пробіг, інколи й кілька за ніч. Але кожен розумів ту небезпеку, яка нависла над воїнами. Сили під ранок вичерпувалися повністю. Прийшовши на місце відпочинку намагаєшся наламати, або назбирати ялинових, соснових гілок, або іншого підручного матеріалу для підстилки. Бувало навчилися спати на ходу і навіть із розчиненими очима – ноги продовжували міряти фронтові дороги, а мозок спав, не витримуючи безсонних перевантажень.

На світанку 8 лютого 1945р. сержант людний на чолі свого відділення вже атакував гітлерівців за Одером. Від горілки перед атакою відмовився: - Якщо рано загинути, то хоч при свідомості. Поруч упав командир взводу, якому знесло півголови розривною кулею. Багатоголосе „ура” захлинулося, коли на лави бійців, які атакували, посилилися бомби з німецьких літаків, осколки мін.

Перед головною атакою зі 120-ти бійців роти залишилося біля 40-а. Всім хотілося якомога швидше перетнутися через велику галявину. Поспішив і Федір. З чагарників знову вдарили ворожі кулемети. Раптом молодий сержант Людний відчув, що його щось ніби підкосило. Права нога стала зовсім неслухняною. Він упав, зрозумівши, що одержав поранення. Поповз до найближчої вирви від снаряда, щоб знайти хоч якийсь прилисток серед шарварку вибухів і куль. Про всяк випадок налаштувався відбивати ворожу контратаку. Хтось уже повз до нього. - Не стріляй – свій! – гукнув боєць, який теж залишав за собою кривавий слід.

За мить у вирву скотився другий поранений. З подивом Федір упізнав у ньому свого троюрідного брата Олександра, з яким вони розлучилися після визволення рідного села. Яких тільки неймовірних випадків не трапляється на війні. Тут їх розшукував санітар. Зробив перев’язки. Пообіцяв прислати підводу, виставив біля них червоний прапорець. Та напевне, той санітар був сам поранений чи загинув, бо ніхто за ними не прибув.

Уже зовсім стемніло, коли Сашко вирядив брата за санітарами, бо сам через розтрощену ногу уже не міг. Федір дошкандибав і доповз до своїх, розповів де забрати Олександра. Зустрілися вони лише через багато років у Ленінграді. За участь у кривавих напружених боях на Сандомирському і Одеському плацдармах представили до ордера червоної зірки, якого він отримав уже в Австрії, куди потрапив служити після госпіталю. Там він здійснив свою дитячу мрію – став шофером. Там здобув середню освіту, закінчивши вечірню школу. Тоді він возив полковника на трофейному „Опелі”. Командир дізнався про бажання сержанта, вчитися, сказав: - Заради цього я готовий походити на службу й зі служби пішки.

Так москвич Іван Гладков допоміг українському юнакові. Після демобілізації Федір Людний вступив на заочне відділення історико – філологічного факультету Сумського педінституту. Був направлений на роботу в Кам’янський район. Спочатку Федір викладав історію в Михайлівській школі, згодом перевівся працювати в Кам’янку. Через деякий час людного запросили на посаду інспектора райвідділу наросвіти, також викладав у вечірній школі. Став лектором – міжнародником товариства „Знання”.

Федір Людний любив писати. Завжди дружив із газетами. Часто друкувався в газетах: „Радянська правда”, „Правда України”, „Сільські вісті”, „Трудова слава”, „Молодь України”. Його співпраця із газетами триває і зараз. Своїм пером один із найкращих робсількорів Черкащини продовжує невтомно служити людям.

1997р. в черкаському видавництві „Сіяч” вийшла перша публіцистична книга „Шляхами відродження” про с. Косарі і спиртогорілчаний завод. Присвятив цю книгу Д.І Коломійцю. 2001 року в Києві з’явилась іще одна книга „Черкащина в роки війни”. Цього ж року вийшла книжка дитячих оповідань „Дарунок бабусі”. На радість малим читачам. У видавництві „Дельфін” вийшла іще одна книга „З мрією в майбутнє”. Це художньо-публіцистична книга про історію м. Кам’янки і спиртогорілчаного заводу. Ця книга розповідає читачеві про Давидівську ґуральню, ювілей Кам’янки, Пушкін, Чайковський в нашому місті, партизанський загін ім. Ворошилова. Вийшла книга „Дорогами війни” в якій вміщено 130 розповідей про побратимів - фронтовиків, переважно із Кам’янського району.

Федір Людний пропрацював учителем більше 59 років. За педагогічну діяльність і громадську роботу нагороджений двома грамотами міністерства освіти, грамотою ЦК ЛКСМУ, значком „Відмінник народної освіти”, присвоєно звання „Старший учитель”. Федір Петрович має орден Червоної зірки і Вітчизняної війни І ступеня та багато інших медалей.

Федір Петрович Людний є прикладом мужності і незламності не тільки для його учнів, але й для кожної людини, яка його знає. Один із колишніх учнів, капітан Антарктичної флотилії „Росія” передав учителеві на згадку своє фото і зуб впольованого ним кашалота, як визнання того, що Федір Петрович став для своїх вихованців приміром мужності й незламності в усіх життєвих випробуваннях.

Минуло 60 років після Перемоги. Для нас, учнів, для наших батьків, війна стала лише сторінкою далекої історії. З вуст в уста, з покоління в покоління народ передає славу про подвиги, хоробрість і безстрашність тих, хто кров’ю своєю утверджував мир на землі. На цих переказах виховуються нові покоління патріотів, відданих своїй Вітчизні і готових захищати її.

Опенько Анна,

учениця 11класу Кам`янської загальноосвітньої школи № 1,

науковий керівник – вчитель історії Кам`янської загальноосвітньої школи № 1

Рибалка М.Д.