Випуск 3

Вид материала

Документы

Содержание Жорес Іванович Алфьоров

Подобный материал:

• Випуск 2 /2007 2011/ бібліографічний покажчик до 90-річчя одеу інформаційно-бібліографічний, 4024.91kb.
• Коза-диск «Шаблони документів закладу освіти» Випуск 2010. 3: Охорона праці, 55.04kb.
• Якушик В. Концептуальні та інституційні аспекти проблеми національного порозуміння, 235.18kb.
• Експрес-випуск, 73.49kb.
• Експрес-випуск, 51.75kb.
• Експрес-випуск, 197.33kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 5484.8kb.
• Реєстрації випуску сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, що випускаються в бездокументарній, 189.93kb.
• Список литературы Александров И. А., Половян А. В., Тарасова М. Ю. Классификация объектов, 13.44kb.
• Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск видання «Письменники, діячі культури ювіляри…року», 1383.53kb.

Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей ім. О. Кошового


ЗНАМЕНИТОСТІ НА ЧЕРКАЩИНІ


(
Вчені)


Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів

Випуск 3

Черкаси, 2009


Зміст


1. Алфьоров Жорес Іванович................................................................

2. Грушевський Михайло Сергійович.................................................

3. Даль Володимир Іванович.............................................................

4. Єремеєв Іван Максимович................................................................

5. Кондратюк Юрій Васильович (Олександр Гнатович Шаргей).............

6. Корольов Сергій Павлович.......................................................................

7. Мечников Ілля Ілліч............................................................................

8. Паншин Борис Аркадійович................................................................

9. Чубинський Павло Платонович...........................................................


Третій випуск краєзнавчої розвідки «Знаменитості на Черкащині» продовжує розпочату серію розповідей про видатних людей, чий життєвий шлях так чи інакше був пов’язаний з Черкащиною. Він присвячується відомим вченим: академікам, професорам, винахідникам, які працювали в різних наукових галузях і прославилися на весь світ. Це історики, фізики, етнографи, фольклористи, лексикографи, конструктори космічної галузі, біологи, селекціонери... Тож вашій увазі ми пропонуємо цікаві відомості про цих людей, пов’язані з нашим краєм.


Жорес Іванович Алфьоров

(1930)


...Мало хто з нас знає, що майже кожен житель нашої планети щодень і щогодини користується науковими розробками академіка, лауреата Нобелівської премії Жореса Івановича Алфьорова. Нобелівську премію в галузі фізики йому присуджено за відкриття, зроблене ним ще на рубежі 60 – 70-х рр., але яке в наступні три десятиліття викликало грандіозний прогрес в електроніці. Це відкриття благотворно вплинуло на всю земну цивілізацію. Алфьоров вивів напівпровідникову техніку з безвиході – виявив так звані гетеропереходи чи гетероструктури (у перекладі з грецької «різнорідні» структури), отримувані на основі сполук рідкоземельних металів групи А3В5 у таблиці Менделєєва. Нововведення дозволило в тисячі разів зменшити розміри активних елементів в електроніці, тобто різко підвищити рівень мініатюризації електронної техніки, а це надзвичайно важливо для всіх її конструкцій. Відкриття також дозволило піти в інший, сприятливіший частотний діапазон, створити пристрої, менш уразливі для перешкод, набагато чутливіші; воно забезпечило справжній прорив у супутниковому, космічному зв’язку, у лазерній і волоконно-оптичній техніці, у приладах запису й зчитування інформації, у сучасних уявленнях про квантові суперкомп’ютери.

З Черкащиною Жореса Івановича Алфьорова пов’язує дружба із учнями Комарівської середньої школи Корсунь-Шевченківського району, завдяки кропіткій пошуковій роботі яких була виявлена могила брата видатного фізика, який загинув поблизу села під час Корсунь-Шевченківської битви у лютому 1944 р.

Відвідавши могилу брата Жорес Алфьоров зацікавився діяльністю юних пошуківців і запропонував їм свою підтримку. За його сприяння кабінет інформатики в Комарівській середній школі укомплектований комп’ютерами.

Започаткована дружба учнів Комарівської школи з вихованцями ліцею, відкритого при Санкт-Петербурзькому науково-освітньому центрі, засновником і керівником якого є Жорес Алфьоров.


Використані джерела:


1. Жорес Иванович Алферов //Мусский С.А. 100 великих нобелевских лауреатов. – М., 2003. – С. 290-294.

2. Рудник В. Нобелівський лауреат відвідує Україну за покликом серця //Дзеркало тижня. – 2000. – 11-17 лист.

3. Сердобольный О. Оптимист Жорес Алферов: премия //Эхо планеты. – 2000. - №43. – С. 34-35.

4. Смирнов К. «Цю премію ми чекали 22 роки» //Фізика. – 2001. - №10. – С.5, 8.


Михайло Сергійович Грушевський

(1866 - 1934)


Михайло Сергі­йович Грушевський – відомий іс­торик України, один з лі­дерів українського національ­ного руху, голова Центральної Ради. В свій час його ім’я було піддане забуттю, але сьогодні Грушевського реабіліто­вано, а праці передано до відкритих фондів.

Рід Грушевських походить своїм корінням з Черкащини. В своїй ав­тобіографії вчений пише: «Наша сім'я походить з Чи­гирина. Найстаріший осілок її мені відомий в селі Худоліївці». Прадід Грушевсь­кого Василь Грушів (переінакшене з «Груша») був там дяком. Дідові Федору по­фортунило. Вїн одружився з Марією Ботвиновською з Суботова і вибився з дячка у священики. Тоді ж пере­брався з Худоліївки до Ліс­ників на Київщині.

М.С. Грушевський – при­страсний дослідник історії Черкащини. У монографії «Очерки истории Киевской земли» (1891 р.) вчений висвітлює Поросся – «пра­давню область полянського племени», подає довідки про Заруб, Канів, Товарів, Две­рен, Куниль, Боровий. Тут же він досліджує Заросся, зокрема його міста Звенигород і Черкаси. Ця праця – справжній скарб для крає­знавців Черкащини.

У першому томі автор від­творює життя Київської землі, зокрема, її південної частини – сучасної Черка­щини, топографію землі по­лян: «Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Рос­сю – се центр українського життя і вихідна країна його імені – се Русь властива», – таку високу оцінку цього трикутника дає вчений. На його думку, поляни і руси – одне й те ж етнічне ціле.

Погляд Михайла Грушевського на Полянську землю науковий. Спер­шу це плем'я жило «на полі», тобто між Стугною і Россю. Але натиснули пече­ніги – і поляни залишили Надросся та відступили до Києва.

Мав свій погляд М.С. Грушєвський і на змійові вали. Для захисту Русі від печенігів, – підкреслює він, – князь Володимир збу­дував оборонні лінії на Ірпе­ні та Сулі, а Ярослав – на Росі. Отже ці, так звані, змійові вали споруджено, на думку вченого, наприкінці X та на початку XI ст. Археологічні розкопки підтвердили таку хронологію. Тільки на Росі вали будува­лися ще й у XII ст.

Та найбільше уваги Черкащині історик приділяв у окремих томах «Історії Укра­їни–Руси», де розповідав про козацтво. На багатому фак­тичному матеріалі він простежив зародження, становлен­ня і розвиток козацтва, його повстання та велику україн­ську революцію – Хмель­ниччину. Майже всі козацькі рухи, згідно з слушною думкою вченого, починалися на Січі, вихлюпу­валися на Черкащину. А вже звідси пожежа виступів роз­ливалася на сусідні терени.

Отже, якби виділити з «Іс­торії України–Руси» події на Черкащині, то це була б пер­ша наукова історія нашого краю в монографічному оформленні.

Загалом у «козацьких» томах історик характеризує Черкащину як головне вогнище реєстрового козацтва, як центр визвольної боротьби українського народу проти чужоземних загарбників, адже із шести перших козацьких пол­ків чотири розташувалися на Черкащині (Канівський, Корсунський, Черкаський і Чигиринський).

Наукові концепції історіо­графічних праць М.С. Гру­шєвського, викладені ним в його «Історії України–Ру­си», є фундаментом для ство­рення наукової історії нашо­го краю.

Черкаська тематика посі­дає важливе місце і в таких розвідках Михайла Сергійовича, як «Хмельницький і Хмельниччина», «Про батька козацького Б. Хмельницько­го», «Дмитро Вишневецький-Байда в поезії й історії» та редагованих вченим «Джере­лах історії України–Руси».

Використані джерела:


1. Пономаренко М. Корінням із Черкащини //Черкаський край. – 1991. – 2 жовт.

2. Сніжко М. Михайло Грушевський – з козацького краю //Село і люди. – 1996. – 25 лют. – С.2.

Володимир Іванович Даль

(1801-1872)


Біографія знаменитого російського письменника, лексикографа та етнографа Володимира Івановича Даля розпочалася в листопаді 1801 р. – саме тоді в сім'ї лікаря-данця, який оселився в українському місті Луганську, й народився майбутній автор славетного «Тлумачного словника живої великоруської мови».

І батько, й мати захоплювалися мовознавством і богослів'ям (за вірою вони були лютеранами). Ці захоплення разом з блискучою домашньою освітою вони передали й синові.

Закінчивши Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі, Володимир Даль вирушив служити на Чорноморський, а згодом – Балтійський флот. З цього часу данець Даль розпочав записувати малозрозумілі йому російські слова, поклавши початок майбутньому словникові.

Врешті, зрозумівши, що батькова лікарська стежина йому ближча, ніж військова, Володимир Іванович вийшов у відставку й почав вивчати медицину в Дерптському університеті. З цього часу розквітає талант Даля-письменника.

Закінчивши університет достроково, Даль одержав звання лікаря й одразу потрапив до армії – Росія якраз вела війну з Туреччиною. Працюючи серед солдатів – вихідців із різних губерній Росії, Даль мав можливість зібрати унікальні слова-діалектизми для свого словника.

В березні 1830 р. він потрапляє на службу до Умані – тут він працює завідувачем лазарету. Лікує поранених і місцевих жителів. Завдяки його блискучим офтальмологічним операціям, сотні українських селян і міщан знову змогли побачити світ. Разом з тим, спілкуючись із населенням Уманщини, Володимир Даль значно поповнив добірку діалектизмів для свого майбутнього словника.

Перебуваючи в Умані, Володимир Іванович написав лист матері з надією на швидку зустріч, але доля розпорядилася по-своєму: влітку 1830 р. в Кам’янець-Подільському виникла епідемія холери. А тому він з Умані виїхав на боротьбу з цією хворобою.

Згодом були участь у польській кампанії, робота у Санкт-Петербурзькому військовому госпіталі, військово-адміністративна служба в Оренбурзі та Нижньому Новгороді, дружба з Олександром Пушкіним. Після смертельного поранення Пушкіна на дуелі Даль чергував біля його ліжка аж до смерті поета...

З 1860-х рр. Володимир Іванович живе в Москві, завершуючи 50-річну роботу над своїм тлумачним словником. Він побачив світ 1867 р. і охоплює 200 тисяч слів, значна частина з яких – діалектні. Відтоді словник Даля витримав більше десятка видань.

Останні роки життя Даль присвятив удосконаленню свого словника, створенню популярного переказу Біблії (перед смертю Володимир Іванович перейшов з лютеранства в православ'я), написанню підручників з біології. Помер В.І. Даль 22 вересня 1872 р.

Даль був не лише лексикографом, діалектологом, фольклористом, але й вченим, письменником, етнографом, лікарем, морським офіцером, державним і громадським діячем. Це надзвичайно цікава особистість в історії.


Використані джерела:


1. Малиновський М. Край наш його пам’ятає: [В.І. Даль] //Черкаський край. – 1991. – 22 лист.

2. Страшевич В.Б. На Далевських «четвергах»: Даль В. і Черкащина //Краєзнавець Черкащини: вип.2. – Черкаси, 1991. – С.17-21.

Інтернет-посилання:

1. Останні роки життя Даль присвятив удосконаленню свого словника [Електронний ресурс]. – Загол. з екрану. – Режим доступу:

ссылка скрыта


Іван Максимович Єремеєв

(1887 - 1957)




«Цар-колос», «мати украї­нських пшениць» – так нази­вали унікальний сорт озимої пшениці «Українка». Цей сорт відомий селекціонерам усьо­го світу. Колосся саме цієї пшениці увічнене на полот­нах Катерини Білокур. В історії вітчизняного хлібороб­ства цьому сорту належить особливе місце: він залиша­вся у виробництві півстоліття – небувалий строк!

«Українка» була годува­льницею країни у найголоднішу пору 20-х і 30-х рр., під час Великої Вітчизняної війни. А життя автора «Україн­ки», видатного вченого-селекціонера, професора Івана Максимовича Єремеєва було тісно пов'язане з Чер­кащиною. Він працював на Верхняцькій дослідно-селекційній станції, з 1951 по 1957 р. – завідував ка­федрою рослинництва в Уманському сільгоспінституті. Нещодавно наукова громада вузу відзначила 120-річчя з дня народження профе­сора І.М. Єремеєва, чиє ім'я є гордістю вітчизня­ної науки, хоч багатьом за­раз і невідоме.

Іван Максимович був ученим старої шко­ли. Дістав класичну європей­ську освіту, навчався у Франції – у знаменитій Сорбонні. У неспокійний час Пер­шої світової війни, в 1915 р., – почав працювати на Миронівській дослідній станції. Саме тут випало вче­ному здійснити головну спра­ву його життя – виростити унікальну «Українку».

В той час вітчизняна селе­кція озимих пшениць тільки-но ставала на ноги. Займали­ся, в основному, відбором по­трібних екземплярів у посі­вах місцевих і завезених з-за кордону сортів.

У 1923 р. «Українка-0246» була офі­ційно визнана сортом і нею засіяли близько п'яти мільйонів гектарів землі. Крім високої зимо- і посухостій­кості, щедрої урожайності, сорт мав чудові хлібопе­карські якості. Відтак з «Українки» кожна господиня могла спекти «зайві» калачі і булки.

У 1956 р. ООН офіційно ви­знала цей сорт міжнародним стандартом сильних пшениць.

Івану Максимовичу Єремеєву довелося багато поїздити по світу. Плідно працював з академіком М.І. Вавіловим. І тільки дивом уник сталінських таборів. В уманський період свого життя він багато зусиль доклав до вдосконалення агротехніки «Українки». В аграрному уні­верситеті досі працюють його учні: кафедрою рослинницт­ва завідує академік О.І. Зінченко, який на той час був молодим агрономом у навчальному господарстві – вирощував «Українку»; доцент В.П. Сигида студентом слухав лекції Івана Максимовича. Професор Ю.Ф. Терещенко зібрав надзвичайно цікаві матеріали про життя і працю видатного вченого. Лекційна аудиторія кафедри носить ім'я професора Єремеєва.

І.М. Єремеєв дуже багато встиг зробити: залишив сор­ти, технології, наукові роз­робки, але в історію селекції він ввійшов саме як автор «Українки». Він прожив рівно 70 років і помер у лютому 1957 р. – в один день з дружиною Олександрою Гео­ргіївною, їх і поховали в од­ній могилі на Софіївському кладовищі в Умані.

Використані джерела:

1. Даниленко О. Професор І.М. Єремеєв і його Українка уславили нашу Вітчизну //Черкаський край. – 2007. – 25 квіт. – С.4.
   
2. Пам’яті видатного вченого: [Професор І. Єремеєв в Умані] //Черкаська правда. – 1987. – 14 берез.
   

Юрій Васильович Кондратюк

(Олександр Гнатович Шаргей)

(1897 - 1941)


Ім’я талановитого винахідника і творця ракетної техніки Юрія Васильовича Кондратюка (справжнє ім’я Олександр Гнатович Шаргей) тісно пов’язане з нашим краєм. Ось як розповідає про це журналіст Олександр Вівчарик:

«...Гарячого літа 1914 р. гімназист Сашко Шаргей, який укотре приїхав у Смі­лу з Полтави до маминих знайомих Радзевичів, ра­птом зрозумів, що йому хо­тілося б побувати на Міся­ці, дізнатися, чи немає там живих істот й атмосфери. Але як до нього дістатися?»

Вперше Сашко з ма­мою Людмилою Львівною побував у Смілі ще 1900 р., коли йому виповни­лося лише три роки. Мама навідалася до своєї подруги Мар'яни Івані­вни. Тут Сашко познайоми­вся і з її сином, своїм рове­сником, Борисом. Тоді ж він уперше пробував дото­ркнутися до Місяця на Юровій горі. Відтоді Саш­ко їздив у Смілу щороку. Спочатку з мамою, а потім, коли вона дуже надовго потрапила до лікарні, – з бабусею, а згодом і сам. Він швидко дорослішав. І чита­ти навчився ще коли не мав шести років. Книжки лю­бив, а тому з радістю спіл­кувався з Панасом Мир­ним, який працював з його дідусем Акимом Микитови­чем. Розмови з письмен­ником розвивали уяву хло­пчика, який від природи мав нахил до точних наук.

А в гімназії, до якої всту­пив відразу в 3-й клас, Са­шка захопили фантастичні оповіді Каміла Фламмаріона, а також уроки космографії. Вони доповнювали космічні казки, які йому часто розповідала в Смілі мама...

1914 р. вибухнула Перша світова війна. Світ здригався від болю й нена­висті, а Сашко Шаргей, повернувшись зі Сміли, пра­цював над проблемою міжпланетних польотів. До нашого часу зберігся дивовижний зошит юнака, в якому він, не знаючи праць інших дослідників, які вивчали цю тему, накидав загальну теорію таких польо­тів. Уже тоді він визначив, що літальний апарат має бути реактивним, теорети­чно обгрунтував його фор­мулу й першим передба­чив, що це може бути тер­мохімічна ракета (Ціолковський пропонував рідке паливо, американець Годдард уявляв ракету лише на твердому паливі). Загалом, Олек­сандр Шаргей намітив стратегію освоєння між­планетного простору, опра­цював ідею багатоступене­вої ракети й чимало іншо­го. Та найголовніше те, що ще 1914 р. він, натхнен­ний мрійливою Смілою, зачарований магією її міся­чних ночей, запропонував ту схему польоту, за якою через десятиліття косміч­ні апарати й полетять до Місяця, Венери, Марса, за якою американські астро­навти здійснять політ з ви­садкою людини на Місяць. Адже Шаргей дасть і точ­ний розрахунок такого польоту.

Американський жур­нал «Лайф» 14 березня 1969 р. надрукував стат­тю, у якій, зокрема, йдеть­ся і про те, що інженер Джон Хуболт, який очолю­вав групу спеціалістів НАСА з розробки й здійс­нення проекту висадки людей на Місяць та проекту «Аполлон», знав про Юрія Кондратюка, «котрий ще п'ятдесят років тому довів, що LOR (застосування по­садково-злітного модуля, який стартує з селеноцен­тричної орбіти) буде най­кращим способом досяг­нення Місяця»... Недарма зараз цю схему називають «трасою Кондратюка». Але чому Кондратюка, а не Шаргея? Про це вже інша історія.

...Олександр Шаргей ма­рив небом. Він дуже хотів першим покинути Землю й полетіти в чорний таємни­чий космос. Навіть дорос­лим був переконаний, що саме йому накреслено до­лею першому ступити на Місяць і дістатися до нього в космічному кораблі вла­сної конструкції. Знаючи, що під час виведення ра­кети на орбіту космонавт відчуватиме сильне пере­вантаження, Олександр ще в юності почав загарто­вувати себе й фізично готу­ватися до польотів. Особ­ливо настирно тренувався у Смілі, а також під час на­вчання на механічному від­діленні Петроградського політехнічного інституту. Адже тут не було опіки рід­них, а була свобода дій. Шаргей відмін­но навчався в інституті, та через повільність чиновни­ків, які не підготували вчас­но відповідних документів, 10 листопада 1916 р. був призваний на військову службу. Навчаючись у шко­лі прапорщиків, Олександр мав можливість бу­вати вдома у своєї мачухи Олени Петрівни, яка на той час жила в Петербурзі. Але і в її домівці він не відпо­чивав, а продовжував пра­цювати над рукописом про польоти у космос. Останні сторінки у ньому заповнив перед відправленням на фронт. Для найталановитішої людини написання та­кої глибокої праці, яку здій­снив зовсім не в ідеальних умовах Шаргей, – диво! А він її створив ніби між ін­шим.

Воював вчений-мрійник на Кавказькому фрон­ті. Позиційна війна не заважала вдивлятися в не­озоре південне небо, на якому місяць був ще біль­шим, ніж у Смілі. Молодий він нагадував турецький ятаган. Але був усе таким же притягальним і невідо­мим.

Невідомим було й май­бутнє Росії і її армії. У бере­зні 1918 р., після підпи­сання Брестського мирно­го договору, Воєнно-рево­люційний комітет Кавказь­кої армії опублікував по­станову про демобілізацію і розпуск постійного війсь­ка. Прапорщик Шаргей поспішив в Україну. Але... по дорозі потрапив у Добро­вольчу армію Денікіна. Во­ював проти червоних, а при нагоді таки втік додому.

В Україні йшла грома­дянська війна. Та Шаргей думав лише про космос. Він поглиблював і розши­рював працю свого життя в Полтаві й Києві. У цей час Шаргей висуває нові ідеї, зокрема, антени спрямаваної дії, шлюзу в космічно­му кораблі, скафандра в космонавта тощо. Але вте­кти від світу йому не вдало­ся. У вересні 1919 р. його знову мобілізовують денікінці. В ешелон, який віз поранених в Одесу, він потрапив разом із смілянським товаришем Борисом. Останній і вмовив його ті­кати з поїзда на станції Бобринська (нині – ім. Т. Шевченка). Отак, тікаючи від денікінців, Шаргей зно­ву опинився у Смілі, в зати­шному будиночку Радзевичів на вулиці Залізничній, 24 (тепер Невського, 38).

Сміла вдруге подарува­ла домівку, натхнення й на­дію генію в солдатських обмотках. Шаргей, влашту­вавшись робітником на станцію, з гідною подиву настирністю, продовжує досліджувати проблеми міжпланетних польотів. Усі інші проблеми, зокрема й України, його не обходили. Але й за «великую Россию» він воювати не хоче. Запо­падливі викладачі гімназії в Полтаві, як не старалися, не виховали з нього ві­рного слугу царського пре­столу. Шаргей настирно то­рує шлях всьому людству в космос. І все ж події на Зе­млі відволікають від глоба­льних проблем. Дошкуль­не життя надоїдливою му­хою обсідає з усіх боків. До влади прийшли люди, для яких космос ще не став об'­єктом «мирного завоюван­ня». Для них куди важливі­шою була всесвітня рево­люція, класова належність і відданість ідеям вождя Ульянова-Леніна. Вони дивилися на землю, а не в небо. Проте дуже легко й просто посилали туди душі своїх супротивників і навіть опонентів. Тож, і Шаргею доводиться спуститися на грішну землю, подумати про своє майбутнє. І то не­гайно. Він розуміє, що йому пригадають білогвардійсь­ке минуле.

15 серпня 1921 р. замість Олександра Гнатовича Шаргея з'являєть­ся Юрій Васильович Кон­дратюк. Шаргею вдалося дістати документи помер­лого від тифу, безталанно­го уродженця Луцька. Отже, проблему вирішено: минуле відрізано – попе­реду...

Кондратюк жив, працю­вав, творив, як перед тим Шаргей. Його раціоналіза­торські пропозиції, розро­бки, відкриття на будівниц­тві елеваторів, проектуван­ні вітроелектростанцій вражають своєю геніальні­стю і сьогодні. Приголом­шує неймовірна працелю­бність і ... людська поряд­ність Кондратюка. Його за­арештовували, за ним сте­жили, але він не підставив під удар каральних органів нікого з рідних. Так і жив усе життя самітником, а внутрішній спокій знаходив лише в роботі.

1933 р. Юрій Кондратюк двічі мав розмову із Сергієм Корольовим, який дуже хотів узяти його у свою групу для вивчення реакти­вного руху. Але до Корольова він не пішов. Не захотів підста­вляти людей, які не знали його справжньої біографії й могли ненароком пост­раждати. Та й космос Кондратюка цікавив вже не так, як Шаргея. Адже чер­вона імперія, що постала з імперії Романових, нареш­ті, глянула й на небо. Бо з нього так легко бомбити клятих капіталістів... Свого часу, юний Сашко Шар­гей ще в Смілі усвідомив «величезність і невизначе­ність можливих наслідків виходу людини в міжпла­нетний простір», а тому тривалий час зберігав свою роботу в секреті. Він боявся, що досить її опублікувати, як відразу хтось, хто має великі фінансові можливості, здійснить міжпланетний політ і використає його у військових цілях.

Використані джерела:

1. Вівчарик О. Космічна траса до Місяця розпочалася в Смілі: Але першими нею скористалися американці //Нова Доба. – 2002. – 11 черв. – С.4-5.
   
2. Гайдамака І. Американці шанують, ми – ні? //Антенна. – 2003. – 21 сент. – С.7.
   
3. Глущенко А. Чи віддадуть сміляни шану теоретику міжпланетних польотів? //Черкаський край. – 2003. – 25 черв. – С.8.
   
4. Рибалко В. Геній в обмотках: Космічне тяжіння //Черкаський край. – 1997. – 20 черв. – С.2.
   
5. Тясминський А. Без Сміли ракети не злетіли б... //Черкаський край. – 1997. – 7 берез. – С.2.
   
6. Шматко М. Вчений, що жив у Смілі //Місто. – 1997. – 10 квіт. – С.9.
   

Сергій Павлович Корольов

(1907 - 1966)


Незважаючи на явно російське прізвище, Сергій Павлович Корольов у всіх анкетах у графі про національність писав: «українець». І до кінця життя відчував себе кровно пов'язаним з Україною – тихим Ніжином, де виростав у родині з міцними козацькими традиціями – бабусі й дідуся Москаленків.

У Києві він починав своє навчання у політехнічному іституті, щоб далі продовжити освіту у Москві, пройти все – від ув'язнення до звання академіка, посади генерального конструктора, чиє ім'я широкому загалу стало відоме лише після його смерті в 1966 році.

Історики віднайшли у біографії Сергія Корольова й сторінку, пов'язану з Черкащиною.

– Коли в квітні 1961 р. світ облетіла звістка про пер­ший політ людини в космос, я відразу вирішив розпочати збір матеріалів про першопроходців – Юрія Гагаріна, згодом – його славних побратимів, – згадує канівський краєзнавець Анатолій Верхогляд. На­діслав листи у Зоряне містеч­ко, почалося листування з пи­сьменниками, які писали про освоєння космосу. Особ­ливий інтерес викликала пос­тать генерального конструкто­ра. Із зібраних матеріалів пос­тавав образ подвижника нау­ки, який, де б не жив, палко любив усе українське, схиляв голову перед Тарасом Шевче­нком, чиї поезії були в особли­вій пошані у родині, яка дала світові Сергія Корольова. Хло­пчиком, ще в Одесі, він якось попросив у матері: «Дай мені на один день «Кобзаря». Розу­мієш, там, на набережній, від­почивають в обід вантажники – наші, чернігівські. Просять, аби я їм «Катерину» почитав».

Марія Миколаївна вихова­ла сина справжнім патріотом рідної землі, який протягом усього життя проніс палку лю­бов до української пісні. Особ­ливо ж любив, як згадують його друзі, «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Дивлюсь я на небо».

Надзвичайно ціка­вою є книга, написана доктором медичних наук, професором Наталією Сергіївною Корольовою, донькою генерального конструктора. Коли батька не стало, саме Наталія Сергіївна взяла на себе великий труд по збиранню відомостей щодо свого родоводу. Об'їздила практично всі місця, де жив і працю­вав Сергій Корольов, – від Житоми­ра, де він з'я­вився на світ, до Омська, Капустиного Яру, Байко­нура.

В книзі знаходимо також епізод біографії Сергія Корольова, пов’язаний із Каневом. Влітку 1922 р. Сергій приїхав з Одеси до родичів у Київ. Там же відпочивала москвичка Маргарита Рудоміно, в майбутньому дру­жина Василя Миколайовича Москаленка, рідного дядька Сергія Корольова.

У серпні Василь Миколайо­вич виїздив у відрядження до Канева і Ржищева. Маргарита Іванівна і Сергій вирішили його супроводжувати. І ось саме в Каневі сталася подія, яка усім трьом мало не кошту­вала життя.

Щовечора, після роботи, вони йшли утрьох на берег Дніпра, брали там будь-який рибальський човен і вирушали на веслах на лівий берег. До­вго купалися, лежали на піску і верталися увечері додому.

В один з таких вечорів, на зворотному шляху, вони рап­том побачили, як прибуває вода на дні човна. Спочатку це їх не злякало – щось у цьому було навіть романтичне. Зі сміхом вичерпували воду. Але її ставало усе більше, а човен ще не досяг і середини дуже широкої в цьому місці річки. І тут з'ясувалося, що Василь Миколайович плавати не вміє, а Маргарита Іванівна відразу дала зрозуміти, що довго на воді не протримається. Жод­ного човна, який би міг надати їм допомогу, поблизу не було. Справа набирала небажаного повороту. І тут, як розповідала згодом Маргарита Іванівна, дивовижний спокій виявив Сергій.

– Без паніки, – наказав він своїм супутникам. – Слухайте мене. Все буде в порядку. Дядю Василя я беру на себе, доставлю на берег за умови не хапати мене за шию, руки або ноги. Ви, Маргарито, коли дуже втомитеся, можете злегка триматися моєї руки. На всяк випадок, попливемо поряд, і я вам теж допоможу дістатися берега. Головне – спокій, без мого сигналу нічого не робити. А зараз продовжуємо вичерпувати воду, а ти, Василю, веди човен до берега.

Сам хлопчик тим часом енергійно працював веслами. Човен усе наповнювався водою і обоє дорослих чекали, щоб за сигналом Сергія стрибнути у воду. Мабуть, вони б так і зро­били, однак у цю мить з-за повороту з'явився бакенщик, який запалював вогні на річці. Почувши голоси, він підплив до тих, хто зазнав біди, і допо­міг усім трьом перебратися на його човен.

Потім ще багато разів жи­ття підкидатиме С. Корольову ситу­ації, коли миттю треба було приймати рішення, від якого залежала не тільки власна доля.


Використані джерела:

1. Верхогляд А. Він умів приймати рішення і в свої п’ятнадцять: 12 січня – 100 років від дня народження Сергія Корольова //Черкаський край. – 1997. – 12 січ. – С.14.
   
2. Сергій Павлович Корольов //Українці, що удосконалили світ. – Х., 2006. – С.38-41.
   

Ілля Ілліч Мечников

(1845-1916)


Ілля Ілліч Мечников – видатний вітчизняний біолог, один з основоположників еволюційної ембріології, почесний член Петербурзької Академії Наук, народився в селі Іванівці (тепер Харківської області).

В 1867 – 1888 рр. працював в Одесі. Разом з М.Ф. Гамалією заснував у місті першу в імперії бактеріологічну станцію.

Великий вчений, починаю­чи з 1875 р., часто проводив літо в Попівці під Смі­лою, в маєтку своєї дружини.

У 1883 р. Мечников спільно з ентомологом І. Красильщиком на цукрозаводі в Смілі створив не­величке виробництво по розведенню культури грибка для зараження ним шкідливих комах, зокрема, довгоносика і хлібного жука. До речі, лише через півроку подібні пре­парати почали випускати у Франції.

І.І. Мечников бував у Попівці впродовж майже тринадцяти років. Тут ним виконано чимало важливих наукових праць. Зокрема, відкрито явище фагоцитозу. В тій же Попівці у 1883 р., за активної участі Meчникова, було збудовано і відкрито школу для сільської бідноти. І.І. Мечников – лауреат Нобелівської премії, присудженої йому у 1908 р.


Використані джерела:


1. Вівчарик О. Щастя – це кохання плюс робота: [І.І. Мечников і Смілянщина] //Нова Доба. – 2005. – 2 серп. – С.4-5.

2. Мечников І.І. на Черкащині //Духовна спадщина Черкаського краю: хрестоматія з історії культури Черкащини. – Черкаси, 2000. – С.38.

3. Мечников І.І. на Черкащині //Наш рідний край: хрестоматія з історії Черкащини. – К., 1993. – С.308.


Борис Аркадійович Паншин

(1884 - 1943)



Бориса Аркадійовича Паншина нази­вають нашим земляком, бо саме на Черка­щині розкрився його талант вченого-селекціонера, органі­затора. Ще в 1911 р. приїхав він в наш край.

Під час навчання в Київському університеті майбутнього вченого, за участь у русі анархістів, заарештували і кинули до тюрми. Завдяки зусиллям впливових родичів нареченої, Борис Паншин був визволений і зміг закінчити навчання. Та шлях до наукової праці в університеті йому був закритий.

Хто підказав Борисові селище Яво­рець (згодом – Верхнячка у Христинівському районі) – невідомо, але він обрав шлях саме сюди, щоб випробува­ти молоді сили на науковій царині у сільському господарстві. Цукрозаводчик Бродський рекомендував студента на відповідальну посаду – керуючим зем­лями і селекційною станцією при цукро­вому заводі.

Потім Борис Аркадійович інколи зга­дував, якою малоперспективною була селекційна праця в заводській лаборато­рії: тут лише розмножували елітне насіння цукрових буряків, закуплене за кордоном. Мабуть, він дуже швидко відчув, що справа, за яку взявся, – його покликання, бо з головою поринув у діло. Розширив земельні наділи станції, дістав кошти на придбання передових технологій обробітку рослин, машин, приладів, матеріалів. Лише за кілька років Паншину вдалося так поставити науково-методичну роботу і в наступне десятиріччя підняти її, що про дослідну станцію з повагою почали говорити в наукових колах, як про один з серйозних центрів по вирощуванню нових кровних ліній цукрових буряків, а також злако­вих культур – жита, вівса, проса. Зав­дяки і його зусиллям тут розпочали по­шук і виведення вперше в світовій прак­тиці нової форми цукрового буряка – однонасінного. Пізніше вчений з гордістю зробить підсумок тої праці: «Все вироблюване в країні насіння цук­рових буряків – селекційне і при тому краще з кращих... У більшості випадків перемога при сортовипробуванні залиша­лася за вітчизняними сортами. Наприк­лад, у США наші сорти цукрових буря­ків користуються особливою увагою».

У перші роки після революції і роз­рухи, коли селяни, одержавши від радянської влади землю, повірили, що ста­ли її господарями, стан у сільському гос­подарстві був значно гіршим, ніж бачи­мо сьогодні. Репресовувати багатих селян почали пізніше. А тоді, щоб якось прогодувати народ, дозволи­ли одноосібникам розширити виробницт­во сільськогосподарської продукції.

Спеціалісти – селекціонери, агроно­ми – намагалися на­дати селянам допомогу порадами, но­вою технікою, продуктивною худобою. Вони ж вели пошук прийнятної для ра­дянського селянина економічної моделі на зразок фермерства, але такої, щоб «виключала експлуатацію людини люди­ною». Восени 1922 р. на Всеукраїн­ському агрономічному з'їзді було ство­рено однойменне товариство (ВАТ). Про­існувало воно трохи більше трьох років. Його членом був і Борис Паншин. Тож, коли у 1925 р. ДПУ (Державне політичне управління) арештувало групу про­відних селекціонерів, обвинувативши їх в «економічному саботажі і контррево­люційній діяльності», до тюрми потра­пив і він, організатор і керівник Верхняцької дослідно-селекційної станції.

Брехливість обвинувачення було вид­но, як кажуть, неозброєним оком. Адже саме Борис Аркадійович та його од­нодумці в короткі строки зробили, здавалось би, неможливе – підняли зруй­новану сорто-насіннєву справу, зберегли для держави величезну кількість валюти, що витрачалася на закупівлю за кордоном насіння цукрових буряків. Ли­ше після десятиденного голодування, як про­тесту, Паншину вдалося через 10 місяців вирватися з тоді ще не таких, як пізні­ше, цупких лабет чекістів.

Згодом Борис Аркадійович почав працювати над «Сортоведенням» – великою монографією з селекції цукрових буряків, підкреслюючи в ній самобутність цього напрямку в ла­бораторіях і на дослідних полях Украї­ни.

Чи відав учений, де доведеться допи­сувати монографію? Певне, так. Бо про це невмолимо нагадував час, політичні процеси в країні. 7 липня 1930 р. надзвичайна сесія Верховного суду УРСР засудила на строки від 2 до 10 років понад тридцять з 46 арештованих спеціалістів сільського господарства. Їх визнали керівниками контрреволюцій­ної шкідницької організації, що діяла в Україні. Кілька з них працювали на Черкащині. Знову кинули до тюрми й Паншина. Цього разу обвинува­ченням було – протидія колективізації.

Прямих доказів цьому не було. Мож­ливо, непрямі? Вчений не міг не розуміти, до чого вела так звана «ліквідація куркульства», примусова колективізація. Село втрачало свою си­лу – найбільш тямущих, роботящих людей. І знав: наступне виродження, збіднення села невідворотне. А це тяг­ло за собою зубожіння всього народу. Голод тридцять третього суворо підтвердив це смертями мільйонів.

Тим часом він сам, дружина Катерина Василівна вели нерівну боротьбу з владою за визволення. І коли протести, заяви, клопотання виявилися марними, він вдався до випробуваного: знову ого­лосив голодування. Через тиждень київські сатрапи з НКВС змушені були випус­тити його на свободу. А книга «Сортоведення», яка вийшла друком у 1932 р., стала незамінним посібником для селекціонерів наступних поколінь. Він міг задоволено сказати, що «за методологічними та технічними показниками сортовідна організація «Союзцукру» стоїть на висоті кращих західноєвропейських та американських дослідних ус­танов, що ведуть роботу сучасними генетико-селекційними методами».

Україна стала краєм розквіту його багатогранного таланту вченого. Він добре грав на піаніно, непогано малю­вав, знав англійську, німецьку, фран­цузьку мови. Та цей щедрий край не зміг захистити його від переслідувань, посягань на свободу особи. І як в такій ситуації було не відгукнутися на запро­шення самого М.І. Вавілова працювати в його інституті! Паншин поїхав до Ле­нінграду, в Інститут рослинництва, де знову головну увагу приділив цукроно­сам. Захистив дисертацію, став професо­ром.

Згодом вчений переїхав до Москви. В Інституті бу­ряківництва, вже завідуючий кабінетом селекції і лікрослин Наркомхарчопрому СРСР, доктор сільськогосподарських наук, він не забув Верхнячку, справед­ливо вважав її своєю щасливою зорею. Зрідка писав листи керівникові станції В.В. Михалевичу.

...За ним прийшли 6 вересня 1940 р., удосвіта. «Лицарі пітьми» при­ходили так за мільйонами громадян, яким сталінська конституція гарантува­ла «свободу». Окинув тоскним поглядом шафи з книгами, в яких кілька зайд довго шукали «докази», стіл, де лежала розпочата праця, вікно, за яким уже ро­жевіло на сході. Попрощався з дружи­ною, сином. Згадав, що сьогодні хотів подарунком поздоровити Ігоря з Між­народним юнацьким днем. Відчув: це прощання – назавжди.

Багато років про нього забороняли писати, навіть просто згадувати. Краєзнавці, передивляючись видання Верхняцької дослідно-селекційної станції, не знаходять про Паншина, того, хто власне й розпо­чав нову «біографію» станції, ані сло­ва. І лише кілька років тому у христинівській газеті про свого предтечу тепло написав ведучий селекціонер станції Микола Степанович Грицик.

Використані джерела:


1. Іллєвич С.В. Життя, віддане науці: [Вчений Б.А. Паншин, який на початку ХХ ст. жив у с. Верхнячці Христинівського р-ну] //Рідна школа. – 1991. - №12. – С.49-50.

2. Ліхцов М. Шлях починався з Верхнячки //Черкаський край. – 1993. – 25 лют.


Павло Платонович Чубинський

(1839 - 1884)




Апогей наукової діяльності видатного етнографа і фольклориста Павла Чубинського повязаний з Черкащиною.

Виконуючи доручення Південно-Західного відді­лення Російського географічного товариства, П. Чубинський очолив етно­графічно-статистичні експедиції по вивченню Украї­ни, Білорусії та Молдавії (1869 – 1870 рр.). Під час однієї з подоро­жей він побував у Золотоні­ському, Черкаському, Зве­нигородському, Чигиринсь­кому та Уманському пові­тах. «Я старався, – писав він тоді, – не випустити з уваги жодної сторони народ­ного життя».

Штаб-квартирою експеди­ції стала Городищенська цу­кроварня біля Млієва. Там Чубинський перебував три роки (1870 – 1873). Там же експедиція опрацьовува­ла і готувала до друку зіб­раний матеріал. Багато за­писів зроблено, зокрема, в Корсуні, Млієві, Гарбузині, Шендерівці, Жаботині, Ві­льшані, Тальянках, Каневі, Суботові, Виграєві та в інших місцевостях нашого краю. Матеріали цих експе­дицій видано за редакцією Павла Чубинського упродовж 1872 – 1879 рр. під наз­вою «Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Руського краю». Під передмовою до першого тому вчений зробив запис: «12 грудня 1870 року. Городищенський завод Черка­ського повіту Київської губернії», до сьомого – «15 березня 1873 року. Городищенський завод».

Ці значні дослідження в галузі етнографії охоплюва­ли пісні, казки, вірування, загадки, прислів'я, звичаї та побут українців. Своїми багатством і цінністю зібран­ня Павла Платоновича ста­новлять «одне з найвидатніших явищ етнографічної лі­тератури не тільки російсь­кої». За них Чубинському присвоєно Уваровську премію та нагороджено золотими медалями Російсь­кого географічного товари­ства і міжнародного конгре­су 1875 р. в Парижі.

Проте діяльність Павла Чубинського на Черкащині не обмежувалася тільки на­уковими дослідженнями. У Городищі, як і всюди, ця людина палкої та енергійної вдачі, стала органі­затором та ініціатором бага­тьох справ. 1871 р. в Городищі започатковано Техніч­не товариство – Чубинський став його секрета­рем. А 1873 р., з ініціа­тиви вченого, було розпочато видання «Щорічника по буряковій промисловості». Відтоді він склав і видав працю «Буряко-цукрові заводи Російської імперії».

Невгамовний діяч, він створив народницький гурток, налагодив зв'язок із робітниками та службовцями цукроварні. Члени гуртка Чередниченко, Далматов та інші розгорнули пропаганду народницьких ідей. Власник цукроварні П. Симиренко теж перейнявся цими дум­ками, він спорудив велику муровану будівлю з спіль­ною їдальнею для робітни­ків і службовців, відкрив народну школу.

Павло Чубинський згурту­вав передових людей і по­жвавив їхню культурну ді­яльність: влаштовував ве­чірки, бали з музикою, час­ті вистави в міському центрі, в яких сам брав участь.

Директором цукроварні був тоді інженер-технолог М. Толпигін – людина про­гресивних поглядів. Чубин­ський познайомився з сест­рою його дружини К. Порозовою, росіянкою з Псковщини, й одружився з нею.

1873 р. Павло Платонович та його дружина перебрали­ся з Городища до Києва. Але жандармерія переслі­дувала вченого за політичну діяльність і вислала його за межі України. Надмірна праця, тяжке заслання, пе­реслідування з боку царсь­ких посіпак зробили свою справу. Стався параліч. 1879 р. хворий вчений повертається в Україну і лежить паралізований до останнього дня життя.

Отже, в історії дорево­люційної української етно­графії Павло Чубинський –один з найсерйозніших до­слідників етнографії укра­їнського народу. Його наукова діяльність піднесла прес­тиж української етнографії, відіграла велику роль у роз­витку етнографічної роботи в Україні. Зокрема, Павло Платонович заклав науко­вий фундамент етнографіч­них студій на Черкащині. Зібрав велику кількість ма­теріалів про побут, серед них маємо і цінні відомості з історії: про Б. Хмельниць­кого, про гайдамаччину, про переселення запорожців за Дунай, про жаботинського сотника Харка тощо.

Своєю подвижницькою науковою і громадською ді­яльністю Павло Чубинський вписав яскраву сторінку в історію культури Черкащи­ни.

Використані джерела:


1. Пономаренко М. У пошуках народних скарбів //Черкаська правда. – 1989. – 27 квіт. – С.3.

Інтернет-посилання:

1. ссылка скрыта [Електронний ресурс]. – Загол. з екрану. – Режим доступу: //uk.wikipedia.org


Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації

Черкаська обласна бібліотека для дітей ім. О. Кошового


ЗНАМЕНИТОСТІ НА ЧЕРКАЩИНІ

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів

Випуск 3

Підготувала Ієвлєва Н.Г.


Відповідальна за випуск Дубова О.П.


Компютерну верстку, набір та оформлення здійснив відділ бібліографічної роботи та довідково-інформаційних послуг Черкаської обласної бібліотеки для дітей.

18002 м. Черкаси, вул Кірова, 24

Тираж 50 прим.