Обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М
| Вид материала | Документы |
- Обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М, 503.4kb.
- І. С. Тургенєва цбс комінтернівського району центральна бібліотека ім. І. С. Тургенєва,, 66.97kb.
- Пропонуємо, 413.82kb.
- Пропонуємо, 1016.19kb.
- Управління культури І туризму облдержадміністрації обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка, 1100.38kb.
- Письменникам-ювілярам, 428.49kb.
- Управління культури І туризму облдержадміністрації Обласна бібліотека для юнацтва ім., 1437.45kb.
- Обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка, 793.65kb.
- Обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М, 849.2kb.
- Дз «Державна бібліотека України для юнацтва», 963.85kb.
Єлисаветградські ярмарки
Указом Сенату 16 жовтня 1762 року переселенцям-розкольникам з Польщі, що оселилися біля стін фортеці ще у 1755 році, було надано право займатися торгівлею і називатися купцями. Вони й стали засновниками купецтва в Новоросійському краї.
В указі було також сказано, що опікуватися справами купецтва має канцелярія фортеці св. Єлизавети і всіляко сприяти розвитку торгівлі в нашому краї.
За часів царювання Катерини II багато єлисаветградських купців вели значну торгівлю з іншими містами і, навіть, країнами. Завдяки цьому в ті часи часто зустрічається ім’я єлисаветградського купця Івана Масленникова, першого переробника цукрової тростини на цукор в Україні. Він першим в Україні і другим в Російській імперії побудував цукровий завод. Купець наймав морські судна, щоб відправляти свою продукцію за кордон та Самена Сеньковського, який відправив перший рейс з пшеницею та шкірами до Туреччини восени 1768 року. А додому судно повернулося завантажене заморським крамом: прикрасами з дорогих виробів, прянощами, ласощами, фруктами, кавою. Сеньковський заклав основи міжнародної торгівлі.
Тому й не дивно, що в Єлисаветграді постійно проводилися ярмарки. У 1763 році за наказом губернатора Новоросійської губернії генерала О. І. Мельгунова був заснований ярмарок, що проходив 24 листопада - в день Св. Великомучениці Катерини. З 80-х років XVIII століття у Єлисаветграді вже існували чотири річних ярмарки, які мали велике значення в економічному житті краю. На них торгували безмитно чотири-п'ять днів.
Перший ярмарок - Середньопістний (на четвертому тижні Великого посту). Торгували здебільшого худобою, кіньми, шкірами, салом. Товару завозилось на суму близько 200 тис. рублів. Шкіру і сало потім відправляли в Одесу і Крилов, а звідти, з відкриттям навігації, - у Варшаву.
Цікаво відмітити, що в Єлисаветграді проходили спеціалізовані ярмарки – кінні. Традиції конярства в нашому місті зародилися перших днів його існування. А оскільки основне населення краю було кінним, то і попит на коней був великим.
Перший кінний ярмарок відбувся весною 1788 року. Місцем проведення його була визначена територія у східній частині Єлисаветграда, неподалік залізниці. Тепер це район вулиці Полтавської. Площу назвали Кінною. Найближча вулиця біля неї теж одержала таку саму назву. Звичайно, якщо є коні, повинен бути і корм для них. Тому в місті існував базар, на якому продавали, в основному, сіно. Він розміщувався. між теперішніми вулицями Верхньопермською та Куроп’ятникова, від обласного суду до готелю «Турист». Цю площу так і назвали – Сінною. Від неї у південному напрямку паралельно Пермській лежить вулиця, яка теж колись мала назву Сінна. Саме цією вулицею можна було виїхати на Бобринецьке шосе, а звідти через міст на Умансько-Кримський тракт.
Другий - Георгіївський (23 квітня, у день Георгія Побідоносця, дати подаються у старому стилі. - Ред.). Він був одним з найбільших в Україні у XIX столітті. Предмети торгівлі: хліб у зерні й борошні, худоба на випас, вівці та вовна, коні, дьоготь, шкіряні, мануфактурні та бакалійні товари, посуд, будівельний ліс та вироби з дерева. На цей ярмарок привозились також різноманітні товари з Москви, Московської і Володимирської губерній, Бердичева і Вільного. Московські купці продавали товари оптом купцям Херсонської, Катеринославської, Таврійської, Кам'янець-Подільської і Київської губерній, а також Бессарабії. Приїздити московські торговці на Георгіївський ярмарок почали з 1839 року завдяки купцю Василю Абашеву, який першим відкрив у Єлисаветграді на Георгіївському ярмарку оптову торгівлю мануфактурними товарами, а також за сприяння голови міської думи полковника Поппе. З того часу Георгіївський ярмарок з кожним роком набував усе більшого розвитку. Так, у 1843 році на ньому було вже більше 40 лавок з мануфактурними товарами на суму до п'яти мільйонів рублів, а в 1844 році - 57.
Ціни на ярмарку були такі: першосортне свіже м'ясо - яловичина та свинина коштували до 20 копійок за кілограм, добрі хромові чоботи - 2-3 карбованці. У той же час платня у різних категорій працівників складала: у викладачів земського училища та державних гімназій - 120-140 карбованців на місць, у робітників приватних підприємств - до 30 карбованців. Було з чим ходити на ярмарок.
Про розмах торгівлі у Єлисаветграді свідчать і такі цифри. У традиційних торгових центрах Росії - Нижньому Новгороді та Тулі, приміром, на початку ХІХ ст. налічувалося відповідно близько 600 та 400 торговельних лавок. У Єлизаветграді їх було понад 700, причому до 200 з них - муровані. До того ж діяли спецярмарки - кінні та зерновий, найбільші у країні. Коней, худоби, овець продавалося на великі суми, ці тварини та ще вовну полюбляли покупці із Відня, Варшави, Петербурга. "Географія" єлисаветградського купецтва була надзвичайно широка, а самі купці користувалися шаною і повагою, бо багато з них були меценатами, благодійниками.
Купець 1-ї гільдії Василь Абашев був удостоєний золотої медалі з Аннинською стрічкою для носіння на шиї, Дмитро Купченко - ордена св. Володимира. Купці нашого міста вписали яскраві сторінки в історію Одеси. Багато з них переселилися до цього приморського міста, яке з відкриттям у ньому порту, перехопило торгову пальму першості у свого сусіда. Деякі колишні купці з берегів Інгулу одержали в місті над Чорним морем наділи під забудову житла і лавок. Першим міським головою Одеси у січні 1796 року був обраний єлизаветградський купець Андрій Желєзцов. Його приятель Євтій Кленов був бургомістром одеського магістрату.
Георгіївський ярмарок приносив міській казні на початку 60-х років XIX століття, коли було закінчено будівництво шести корпусів міських лавок для московських торговців, близько 20 000 рублів сріблом.
Третій ярмарок - Петропавлівський (29 червня, у день апостолів Петра і Павла). На ньому переважно продавали вовну, худобу, яку потім відправляли у Варшаву і Австрію. Товарообіг становив 300 тис. рублів сріблом. Ще у 1754 році, відразу після закладення фортеці Св. Єлисавети, 29 червня приїздили сюди для торгівлі худобою і кіньми турки, кримські татари і запорожці, що спростовує легенди про Дике поле.
Четвертий ярмарок - Семенівський (1 вересня, у день Семена Стовпника). На ньому здійснювався остаточний продаж випасної худоби. Непродану худобу та вівці відправляли на бійню, щоб мати сало та шкури, які потім ішли в Одесу і Варшаву. Товарообіг цього ярмарку сягав 400 тисяч рублів сріблом.
Крім чотирьох головних ярмарків, у 1846 році було відкрито ще один - Спиридонівський. Але строк було вибрано невдалий - 12 грудня, тому на нього з'їхалося мало торговців. Тож у 1880 році його перенесли на 15 жовтня і назвали Єфимівським. Незважаючи на перенесений строк, на цей ярмарок заїзду також майже не було. Наприкінці XIX століття він перестав існувати.
Взагалі, на кінець XIX століття рівень ярмаркової торгівлі у Єлисаветграді падає. Свою роль у цьому відіграв розвиток залізничного транспорту, а також становлення великих міст-портів, промислових і залізничних центрів. А Єлисаветград на той час запишався тихим провінційним містом.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897;1992.- С.125
Матівос Ю.М Кінні ярмарки Єлисаветграда // Кіровоградська правда .- 2000 .- 15 серпня .- С.3
Матівос Ю. М. Місто на сивому Інгулі : До 250-річчя від дня заснування : Історико-публіцистичний нарис / Ю.М. Матівос. - Кіровоград : ТОВ "Діаграма", 2004. - 252 с.
Михайликова Л. Єлисаветградські ярмарки // Народне слово .- 2004.- 27 травня . – С.3
Френчко Л. Что и где продавали в Елисаветграде / Л. Френчко // Ведомости Плюс. - 2005. - 7 января. - С. 5
Єлисаветградська медико-хірургічна школа
В історію медицини міста над Інгулом назавжди увійде 1777 рік. Саме тоді у Єлисаветграді засновано перший медичний заклад. Це був військовий шпиталь на 28 ліжок. Проіснував він рівно десять років. Нескінченні російсько-турецькі війни вимагали розширення лікарняних площ. Восени 1787 року за наказом князя Потьомкіна у місцевих жителів було придбано кілька будинків, розташованих між Інгулом та земляним фортечним валом. (Тепер це район вул. Зінченка). У них і розмістили "Елисаветградскую генеральную гошпиталь" на 2000 ліжок.
А у старому шпиталі, що знаходився у фортеці, відкрили медико-хірургічну школу. Це був перший і єдиний вищий навчальний заклад в Україні для підготовки лікарів і один із шести, що діяв в імперії у XVIII ст. За десять років існування школа випустила понад 250 лікарів. Слід відзначити, що кожен восьмий лікар Росії того часу вчився у Єлисаветградській медико-хірургічній школі. Керував школою і шпиталем доктор медицини Павло Шарой, одним з перших його учнів був Єфрем Мухін - у майбутньому медик-вчений, професор Московського університету. Є. Мухін - автор праць з хірургії, анатомії, один з основоположників вітчизняної гігієни, судової медицини. Ім'я Мухіна сьогодні носить Кіровоградський медичний коледж, заснований як медичне училище у жовтні 1928 року.
За наказом імператора Павла І медико-хірургічна школа разом зі шпиталем була закрита. Місто залишилося без медичних закладів. Це викликало тривогу губернського керівництва, оскільки у місті проживало чимало хворих відставних військових, які потребували медичної допомоги. За розпорядженням цивільного Херсонського губернатора Августа Комстадіуса у 1824 році у приміщенні колишньої медико-хірургічної школи, яке належало тепер цивільній владі, було відкрито міську лікарню на 50 ліжок. Оскільки старі дерев'яні приміщення відслужили своє, їх знесли і на тому місці спорудили нові корпуси окремо для жінок і чоловіків, а також для психічно хворих. Приміщення обладнали вентиляцією, встановили ванни, санвузли. У 1839 році при лікарні висадили сад, збудували каплицю для відспівування покійників, а також будинок для лікарів, щоб вони змогли тут постійно жити. Кількість ліжок зросла до 165. Названі приміщення на території колишньої фортеці збереглися дотепер.
Слід зазначити, що міська лікарня обслуговувала переважно військових нижчих чинів. Кількість цивільного населення, що зверталося за медичною допомогою до лікарні, не перевищувала 20 осіб на добу. Лише після 1861 року, коли місто вийшло з військового підпорядкування, лікарня стала справді міською. Для хворих військовиків збудували лазарет на Військовій вулиці (тепер Братиславська у районі залізничної товарної станції).
З історією становлення міської лікарні пов'язана наукова медична діяльність видатного хірурга, анатома і патолога, засновника воєнно-польової хірургії Миколи Пирогова. Направляючись на театр воєнних дій під час Кримської війни 1853-1856 років, Микола Іванович зупинявся у Єлисаветграді. Він оглянув приміщення лікарні, щоб оцінити можливість транспортування сюди, у глибокий тил, поранених, організації належного догляду за ними та лікування. Протягом кількох днів він надавав медичну допомогу населенню, оперував, консультував медперсонал лікарні. На зворотньому шляху із Севастополя у Санкт-Петербург Пирогов знову зупинявся у нашому місті, надавав допомогу пораненим і хворим. Останній раз видатний хірург приїздив у Єлисаветград 17 березня 1880 року на прохання почесного громадянина міста графа Остен-Сакена, який тяжко захворів. Микола Іванович пробув у місті усього кілька годин, зробивши графу складну операцію і вечірнім поїздом відбув у свій маєток Вишня Вінницького повіту.
До 1865 року у Єлисаветграді діяла лише одна міська лікарня (не враховуємо приватних). Була спроба відкриття у 1814 році ще однієї безплатної лікарні на десять ліжок, для неї виділили приміщення, придбали обладнання. Але проіснувала вона менше року, оскільки до неї ніхто не звертався за послугами.
Література
Кіровоградський медичний коледж ім. Є.Й. Мухіна : 75 років від дня заснування. - К. : Здоров’я.- 2003.- 168 с.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі : історико-публіцистичний нарис. - Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004.- С. 135
Могилюк В. Віхи становлення медицини степової столиці // Народне слово. -2009. -3 лютого. - С. 6-7
Сидоренко П. І., Присяжнюк С. С. Медична освіта Кіровоградщини : сторінки історії. – Кіровоград : «Імекс –ЛТД», 2008. - С. 17
Міська поліція Єлисавєтграда
Поліція в Єлисаветграді була створена у 1784 році. На утримання поліції міська казна виділяла щороку 580 рублів, а нижчі поліцейські чини, яких називали будочниками, утримувалися за рахунок податку з домовласників.
Всього у місті налічувалося 11 поліцейських будок, в кожну з яких наймали по 2 будочника. Штат же міської поліції був Височайше затверджений лише 14 червня 1841 року. По затвердженому штату склад поліції, крім нижчих чинів, налічував: поліцмейстера, два приватних пристава, чотири квартальних наглядача, писара, його помічника і вісім канцелярських службовців.
Перші поліцейські розмістилися у дерев'яному будинку на розі вулиць Невської та Преображенської, який згодом згорів.
Підпорядковувалась поліція міському голові і Херсонському губернському поліцейському управлінню. Першим городовим став колезький асесор Стогов.
Згодом штат поліції, за клопотанням міської думи, був розширений. Додався третій помічник пристава, в обов’язки якого входило стежити за порядком на ринку. Число ж нижчих поліцейських чинів спочатку налічувало 80, а потім 110 чоловік.
Утримання міської поліції того часу Єлисаветграду обходилося в 32910 рублів на рік.
Будочники в основному відповідали за порядок на вулицях. Інколи домовласники не вчасно сплачували податки, до чого їх зобов'язувала міська дума, і саме поліція мала їх збирати. До функцій будочників відносилися : нагляд за міським ринком, збір інших податків, охорона порядку на вулицях.
Багато роботи у поліції було під час пожежі 1798 року, інших стихійних лих. А коли існувала потреба у більшій кількості правоохоронців, їм завжди могли прийти на допомогу військові частини, юнкерські підрозділи, яких у Єлисаветграді в дорадянський час завжди було чимало. З першого дня існування єлисаветградська поліція почала користуватись "Уставом благочиния или полицейским", який був виданий імператрицею Катериною II в 1782 році. У ньому фактично було синтезовано діяльність поліції, правову сферу, мораль. Згодом документ перетворено на "Устав предупреждения и пресечения преступлений", виданий в 1842 році.
Серед перших приватних приставів Єлисаветграда був титулярний радник Йосип Алтєв. У 32 роки він, виходець із дворян, турок, грецької віри, мав у Єлисаветградському повіті 104 кріпаки, пройшов службу підканцеляриста, канцеляриста, губернського реєстратора, вахмістра, кадета, корнета, ротмістра, колезького асесора. Його колезі Петрові Калниболтському було 44 роки. Хоч і був дворянином, але селян не мав. Служив у піхоті капралом, вахмістром, прапорщиком. Із 1786 року - квартальний наглядач, з 1795 - титулярний радник. Мав двох доньок (Настю і Марію) та двох синів. Титулярний радник Пантелеймон Сакільківський був українцем. Прийшов до поліції теж після служби в армії, мав синів Олександра, Павла, Андрія, Федора.
У XIX сторіччі апарат поліції було переведено до кам'яного будинку на Великій Перспективній. 1829 року замість городових поліцією керували поліцмейстери, що було пов'язано із передачею Єлисаветграда до управління військових поселень. До цього городовими служили прем'єр-майор Альвінцев, секунд-майор Степанов, секунд-майор Лазарєв, колезький асесор Алєєв, надвірний радник Стратомирович, штабс-ротмістр гвардії Цветкович, приватний пристав Рожницький. Першим поліцмейстером став майор Тіньков, його замінили підполковник Халтурін, майор Іванов, підполковник Тигерстет. 1836 року було створено будівельний комітет, до якого за посадою входив поліцмейстер. Діяв комітет до 1862 року. Серед його рішень було будівництво мосту через річку Інгул, житлових кварталів на Ковалівці, приміщення пожежного обозу (1850 рік). Важкими випробуваннями для поліцейських була найбільша повінь в місті у 1841 році. Вони попереджували населення про небезпеку, захищали людське майно від мародерів. Поліцейські врятували багато людей, за що деяких із них було нагороджено. Під час епідемії чуми 1813 року і холери 1848 року поліція розшукувала хворих, їхнє майно, яке могло бути зараженим. В особливі обов'язки правоохоронців входив контроль за ринками, за продажем лише свіжих, дозволених продуктів, предметів першої необхідності.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992.- С.108
Карасьова Н. Яку зарплату отримував поліцейський? // Єлисаветградские ведомости.- 2003. - 10 квітня. – С. 2
Шевченко С. Із життя поліції // Вечірня газета. - 2009. - 3 липня. С. 8
Кінно-поштова станція м. Єлисаветграда
В ті далекі часи в Україні було поширено російську систему зв'язку. Тут пройшли лінії ямської пошти, яка кіньми доставляла листи до великих міст. Між селами ж ходили піші листоноші. У кінці XVIII сторіччя єлисаветградські зв'язківці отримують із центру спеціальні штемпелі, якими звідтоді відтискуються всі листи. На поштових станціях вводяться посади поштових н
аглядачів. У цей час починають приймати до пересилки крім листів гроші і векселі, з'являються терміни : куверт (конверт), естафета, поштовий дзвіночок, трійка. Керувало усією цією справою Головне поштових справ правління Росії, на чолі з В.Татищевим, Б.Міллером, М.Бантиш-Каменським. До речі, в Києві перша обладнана поштова контора за російським зразком, згідно з офіційними правилами, виникла л Поштамт (стиль модерн, кін. ХІХ ст.)
ише в 1769-1770 роках.
У Єлисаветграді, у 1784 році засновано повітову поштово-телеграфну контору, яка мала організувати зв'язок в приінгульському регіоні.
Поштові станції утримувалися за рахунок населення, воно сплачувало податок у розмірі 30 копійок на рік від людей чоловічої статі. Згодом гроші на утримання пошти виділялися з міської казни у розмірі 709 рублів на рік. Ці кошти надавалися у розпорядження єлисаветградського повітового предводителя дворянства майора Михайловича. Відомостей про першого єлисаветградського почмейстера не збереглося, але відомо, що в 1813 році на цю посаду був призначений Кзюнзенков, а в 1830-х роках посаду обіймав досить популярний в той час у місті почтмейстер Грамек, а після його смерті - син, при чому поштова контора розміщувалася в їхньому будинку на Нижнє-Биківській вулиці. (Тепер на цьому місці розташована санепідстанція). Через деякий час поштова контора була переведена в будинок купця Арєшнікова на Преображенську вулицю.
До виникнення залізниць через єлисаветградську поштову станцію проїжджали на південь і на північ багато відомих людей.
Поштова контора на Нижнє-Биківській увійшла в історію міста, бо тут у 1821 та 1824 роках зупинявся, міняючи коней, російський поет Олександр Пушкін. (У 1949 році до 150-ї річниці від дня народження поета вулицю Нижнє-Биківську перейменували на Пушкінську). Побували тут також польський поет Адам Міцкевич (1825 р.) та російський критик демократичного напрямку Микола Добролюбов (1860 р.).
У другій половині ХІХ ст. для поштової контори спорудили приміщення на вулиці Гоголя, де воно знаходиться й тепер.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897;1992.-с.114
Карасьова Н. Пошта,телефон,телеграф/ Н. Карасьова // Єлисавєтградскиє вєдомости. -2003. -28 февраля. - С.1.
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі.- Історико-публіцистичний нарис.-Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004.-с.130
Шевченко С. Починалося з поштово-телеграфної контори/ С. Шевченко // 21-й канал. -2008. -6 листопада. - С. 14
Становлення пожежної охорони Єлисаветграда
В Єлисаветграді, як і в інших містах Російськорї імперії того часу, нерідко траплялися пожежі, які часто знищували цілі квартали. У ХIХ столітті в нашому місті зафіксовано вісім великих пожеж: 1798, 1812; 1813, 1819, 1823, 1833, 1834, 1871 роках.
П
Лінійний хід в упряжці
ід час великої пожежі 1798 року згоріли будинки міських присутственних місць та духовного правління. Вогонь знищив їхні архіви, а також дві церкви: дерев’яну Преображенську (єдиновірчеську) на вулиці Преображенській та дерев’яну Успенську на Великій Перспективній вулиці (нині Карла Маркса). Тоді вигоріло більше 20 кварталів житла та 72 лавки.
На початку шістдесятих років 19 століття в Єлисаветграді з 2502 будинків лише 197 були кам’яні, а решта – дерев’яні, під соломою або тесовими дахами.
Водопостачання міста здійснювалося з колодязів. Ніякої організованої боротьби з вогнем в місті довго не велося . Пожежегасіння було стихійним.
Як свідчать архівні документи, пожежний обоз з командою у Єлисаветграді був організований на початку 19 століття. Перебували обози у підпорядкуванні міської поліції, чи, як тоді говорили, управ и благочиння. Перші троє коней для обозу було куплено в 1815 році, До цього коней наймали і вони прибували до обозу тільки під час пожежі.
Штатний розпис Єлисаветградської пожежної команди було Височайше затверджено 14 липня 1841 року, одночасно зі штатом міської поліції. Був він украй невеликим.
З переводом міста Єлисаветграда у 1834 році у військове відомство почала проводитись планомірна організація пожежної охорони міста, виділялися кошти на придбання пожежного інвентаря, вживалися заходи для запобігання пожеж.
Окрім цього, всі жителі міста повинні були брати участь у гасінні пожеж, з'являючись на пожежі з вогнегасними засобами, такими, як відра, лопати, ломи, сокири. Розквартировані в місті військові частини також допомагали пожежникам гасити вогонь.
Міська пожежна команда зміцнилася лише наприкінці минулого століття. Тодішній міський голова О. А. Пашутін засвідчує : «Нині (1897 рік) пожежна команда проти Височайше затвердженого штату майже потроїлася і складається: з брандмейстера, фельдфебеля та 30 чоловік пожежних служителів. Пожежний обоз має 22 коней, 6 брандсбойтів, 2 лінійки, 5 парних і 2 однокінні пожежних бочки. Утримання пожежної команди та обозу складає нині 10632 карбованці на рік.
Розташувався пожежний обоз Єлисаветграда в міських дерев'яних будівлях, що знаходилися між гостинним рядом кам'яних лавок па Великій Перспективній та рядом односкатних кам'яних лавок, що виходили на базарну площу (нині тут комплекс універсального торгового об'єднання «Кіровоград»). Міська ж поліція, в підпорядкуванні якої перебували тоді пожежники, займала міські дерев'яні будівлі на розі вулиць Невської (нині Пашутіна) та Преображенської.
В
1850 році і поліція, й пожежники зайняли новозбу-доване кам'яне приміщення на Великій Перспективній вулиці (нині будинок обласної державної адміністрації). Новосілля тут справили міські присутственні місця : дума, міська управа, сирітський суд, громадський банк, міщанське відділення і правління взаємного страхового товариства.П
Будинок з пожежною каланчею
ри цій споруді були два одноповерхові кам'яні будинки, в них і розмістилися казарма пожежної команди,. квартира брандмейстера, архів та склад. Кам'яний будинок під овальним, з листового заліза дахом, що виходив на Московську вулицю (нині вулиця Дзержинського), було передано пожежному обозу. Тут знаходилося приміщення для пожежних обозів та цейхгауз.
Пожежна команда нашого міста перебувала в цих приміщеннях аж до евакуації 1941 року. Сюди ж вона була відмобілізована в 1944 році, після звільнення Кіровограда від німецько-фашистських окупантів.
Пожежними частинами міста керував брандмайор, який службово підпорядковувався старшому поліцмейстеру. Кожна пожежна частина керувалася брандмейстером. Він виїздив з підлеглими на всі пожежі.
Для роботи на пожежах та несіння служби в розташуванні частині пожежникам видавали обмундирування, вартість якого вираховувалася з заробітку. Брандмайор, брандмейстери та унтер-офіцери носили яскраві мундири й були озброєнні шаблями. Пожежна команда складалася, як правило, з їздових, сокирників, трубників, качальщиків. Служба в пожежних частинах не знала змін і вихідних. Була вона цілодобовою. Відпусток не існувало.
Виїзд пожежного обозу на пожежу для багатьох єлисаветградців був справжнім видовищем. Коні в обох пожежних частинах були різних мастей: в першій - вороні, в другій - гніді, добре вгодовані й доглянуті. Попереду пожежного обозу скакав на рисаку вершник в яскравому мундирі, в білих рукавичках, і сигналами ріжка розганяв зівак та сповіщав про пожежу. За ним торохтів по розбитих міських вулицях пожежний обоз. В цей час, пропускаючи його, нерідко зупинялися трамваї та прольотки. До місця пожежі з багатьох кінців міста поспішали водовози на конях, з бочками різної ємкості.
Поліпшенню пожежної справи в Єлисаветграді сприяло будівництво міського водопроводу. За свідченням О. А. Пашутіна, «з будівництвом в Єлисаветграді в 1893 році міського водопроводу мережа збільшених труб простяглася на 17 верст 206 саженів, на вулицях міста було встановлено 167 пожежних кранів, гасіння пожеж для пожежної команди полегшилося і стало більш ефективним».
На вулицях Двірцевій (нині вулиця Леніна), Великій Перспективній (нині вулиця К.Маркса) та Пашутіна було встановлено близько 20 водозабірних колонок. Цих водних джерел для міста було, звичайно, мало, особливо, коли розгорталася велика пожежа. До того ж, тиск води в колонках був незначним, не могли розвинути його й пожежні труби.
В усі часи ефективність боротьби людей з пожежами залежала значним чином від того, наскільки швидко було виявлено джерело загоряння. Головним видом пожежного зв'язку й засобом виявлення пожежі була каланча. Чергування на каланчі вишкового (черговий пожежний) було цілодобовим.
Помітивши дим чи вогонь, вишковий вивішував на каланчі чорну кулю (умовний знак). Одну, якщо пожежа розгорялася в центральній частині міста. Якщо вогонь займався в районі розташування другої пожчастини, на Пермській, вивішувалися дві кулі. Три кулі означали пожежу на Биківській. Але й при найбільшій сумлінності чергового на каланчі помітити пожежу можна було, як правило, лише тоді, коли вогонь уже відкрито розгорявся. В дощову, а тим більше в туманну пору, можна було прогаяти й велику пожежу. Це й було головним недоліком каланчевої служби.
Піднятий по тривозі пожежний обоз міг виїхати на пожежу не раніше, як за 3-5 хвилин, а ще ж дорога вимагала часу. Отож пожежники, бувало, приїздили на місце пожежі, як кажуть, на розбір шапок.
В 1910-1915 роках в Єлисаветграді робилися спроби поліпшити пожежний зв'язок за допомогою електрики. На ліхтарних стовпах в центральній частині міста було встановлено круглі металеві коробки з кнопками, що були закриті склом. При пожежі треба було розбити скло й натиснути кнопку. Таких сигнальних пристроїв було встановлено більше двадцяти.
В дореволюційному Єлисаветграді тільки п'ять вулиць мали кам'яне покриття, а тротуари почали споруджувати лише наприкінці XIX століття. Це створювало багато незручностей для пожежників, які виїздили по тривозі. Важкі бочки по 20, а то й по 40 відер наповнювались з колодязів, водорозбірних колонок або відкритих водоймищ за допомогою спеціальних черпаків. На це витрачалося 15-20 хвилин. Та доки бочка доїжджала на місце пожежі, половина води, бувало, розхлюпувалася. Незручним було обладнання пожежних команд. Приставна дерев'яна драбина висувалася за допомогою цілої системи мотузок чотирма пожежниками. Пожежні багри важили 16-20 кілограмів, сокири 5-7, ломи до 32 кілограмів. Працювати ними було дуже важко.
Після 1900 року й аж до 1917 пожежна команда в Єлисаветграді. практично, не збільшувалася. В 1917 році в ній числилося 34 пожежники та 19 коней. Як на той час команда була добре оснащена й зодягнена. Треба сказати, що крім пожежних команд, для боротьби з вогнем на території нашої області на початку XX століття створювалися добровільні пожежні дружини при волосних управліннях.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 22
І цікаво, і корисно // Молодіжне перехрестя. - 2008. - 7 лютого. - С. 11
Лісниченко Ю. Приборкувачі вогню/ Ю. Лісниченко // Вечірня газета. -2005. - 10 червня. - С. 8
Місто і люди : Єлисаветград - Кіровоград. 1754 - 2004 / Керівники проекту С. М. Дорошенко, Т. С. Самиляк. - Кіровоград : ТОВ "Імекс-ЛТД", 2004. - С. 44 : фотоіл.
Шевченко С. Єлисветградські вогнеборці // Вечірня газета. - 2000. – 22 грудня. –С. 8
Історія телеграфного зв’язку на Єлисаветградщині
Перша телеграфна станція в Єлисаветграді розпочала свою діяльність в 1855 році і була однією з перших в Російській імперії.
В книзі О. М. Пашутіна «Исторический очерк г. Елисаветграда» говориться, що телеграфна станції в Єлисаветграді була запроваджена у жовтні 1859 року за клопотанням єлисаветградської міської спільноти, дворян Бобринецького і Олександрійського повітів, при чому на наймання приміщення для неї, опалення і освітлення було асигновано строком на десять років по 600 карбованців щороку, а дворянством на той же строк по 300 карбованців. Означені гроші були відпущені протягом десяти років повністю. Першим начальником телеграфної станції в Єлисаветграді був поручик Фон-Шеле. Станція перше десятиліття знаходилася в двоповерховому кам’яному будинку купця Кричевського на Нижнє - Донській вулиці. Першим же начальником Елисаветградської Поштово-телеграфної контори був колезький асесор Я. Я. Дахнов.
В Єлисаветграді було встановлено чотири телеграфних апарати. За межі міста виходило дві лінії, які мали чотири дроти. Від міста одна лінія йшла у напрямку Кременчука, а друга – до Миколаєва.
Робота телеграфної станції Єлисаветграда мала в той час велике значення, бо через неї йшли телеграми з Кримського півострова, із Одеси, Миколаєва в Москву та Санкт-Петербург. Станція зв’язувала між собою телеграфні станції великих міст Російської імперії.
Через Єлисаветград передавалися телеграми з Тифлісу в Москву. І, справді, одержану з Тифліса телеграму в Ростові-на-Дону передавали у Борислав, Миколаїв, а потім у Єлисаветград. Звідси вона продовжувала свій шлях на Москву і далі в глиб держави.
В той час, коли в Єлисаветграді телеграфні апарати працювали на повну потужність, в таких великих містах, як Архангельськ, Астрахань, Уфа, Єреван, Царицин, Баку не було взагалі телеграфу.
Згодом телеграфна станція Єлисаветграда відіграє все більшу роль в управлінні та розвитку краю. Звідси ведеться обмін різного роду телеграмами. І вже до 1913 року склав 91501 – переданих і 117565 прийнятих телеграм.
Згідно “Положення про прийом та передачу телеграфних депеш по електромагнітному телефону” він був оголошений державною “регалією”. Телеграфна станція вважалась військовою установою. Керівництво телеграфними станціями здійснювалось через округи і управління. Єлисаветградська поштово-телеграфна контора належала до Одеського поштово-телеграфного округу.
Працівників до телеграфних станцій набирали із числа офіцерів корпуса інженерів шляхів сполучення і скасованих команд колишнього оптичного телеграфу. На станцію приймалися офіцери армії, що залишилися поза справами після Кримської війни 1853-1856 рр. В 1859 році було дозволено зараховувати на службу цивільних осіб чоловічої статі, що володіли іноземними мовами та тих, що мали загальноосвітню підготовку.
Жінки почали займати посади телеграфістів лише з 1871 року. На роботу приймалися дівиці не старше 21 року, бездітні вдови до 30 років і заміжні жінки, що одружилися з чоловіками, працюючими в телеграфних установах. При народжені дитини законним вважалася відсутність жінок на роботі не більше одного місяця. При виконанні службових обов’язків жінки повинні були бути одягнені в закриті скромні плаття темних кольорів, по можливості одного фасону. Загальна кількість жінок, що працювали на телеграфній станції не повинна переважати 25% штатних працівників. До 1904 року жінки не мали права займати будь-які адміністративні посади, і лише в 1904 році було дозволено жінкам займати посади на рівні з чоловіками. Технічний персонал комплектувався виключно із чоловіків.
Для підготовки кадрів в телеграфній конторі були ще й учні та кандидати на поштово-телеграфні посади з платою або кандидатською допомогою від 10 до 15 карбованців на місяць. В Елисаветградській поштово-телеграфній конторі дозволено було мати 5 таких кандидатів. Щоб стати учнем або кандидатом бажаючі, які мали освіту не нижче 2-х класів міністерських училищ, повинні були скласти іспити по загальноосвітнім предметам (російська мова, арифметика, географія, чистописання) спеціально створеній комісії за участю помічника начальника станції та механіка. На кожного складався екзаменаційний лист із зазначенням результатів іспиту, який після візування відправлявся до окружної комісії.
З часом умови праці працівників Одеського поштово-телеграфного округу змінювалися на краще: збільшувалася заробітна плата, надавалися певні пільги. За спеціальним розпорядженням начальника Одеського поштово-телеграфного округу всі телеграфні станції були переведені на електричне освітлення.
В 1906 році в окрузі було створено комітет по завідуванню справами капіталу на виховання дітей. У відповідності до рішень цього комітету начальник кожної поштово-телеграфної станції два рази на рік (15 червня та 15 грудня) повинен був подавати звіт по працівниках, яким було видано допомогу на виховання дітей. При наявності квитанцій працівникам поверталися кошти, які вони витратили на навчання своїх дітей.
На початку ХХ століття місто Єлисаветград значно збільшилося в розмірах та за чисельністю населення. Так, станом на 1914 рік в місті нараховувалося 90 тисяч населення, 4 тисячі торгово-промислових підприємств з грошовим обігом 50 млн. крб. та кредитними установами, касовий обіг яких складав до півмільярда карбованців. Оскільки Єлисаветград був і центром, де проводилися щорічні ярмарки та базари, на які з прилеглих територій з’їжджалися по декілька тисяч селян, концентрація всіх поштово-телеграфних операцій в одному місці на одній станції була вже незручною. За поданням Біржового комітету та Міської управи в 1914 році в місті відкриваються ще 4 поштово-телеграфні установи, зокрема, на вулиці Пермській, де і були зосереджені більшість торгівельно-промислових підприємств.
Всі телеграми поділялись на ряд категорій:
- циркулярні - ці телеграми з текстом близько 200 слів відправлялися із С.Петербурга, Центрального Управління, Генерал-Губернаторами, Начальниками округів, Градоначальниками;
- спеціальні – відправлялися із С.-Петербурга, Москви. Відправлялися за спеціальним наказом редакцій газет, могли нести в собі новини про політичне і внутрішнє життя;
- біржові, торгові, промислові;
- прості.
Щоб залучити більшу кількість населення до послуг телеграфу телеграми, які відправлялися в персидські міста Таврида і Урмія, було дозволено передавати не російською мовою, але російськими літерами. Такі телеграми відправляли в Персію через Нахічевань.
Швидкість передачі телеграм збільшувалася за рахунок технічних вдосконалень. Для прискорення передачі та для виявлення місця пошкодження на лініях на головних дротах була встановлена спеціальна звукова сигналізація.
На швидкість передачі вплинуло і наведення суворого порядку стосовно передачі телеграм. Так, за безпричинну затримку телеграми більше ніж 45 хвилин чи безнаглядно кинуті телеграми на працівників телеграфу накладалися адміністративні та грошові стягнення.
Телеграфний зв’язок Єлисаветграда був налагоджений не лише з містами всередині держави, телеграми звідси направлялись і за кордон. Так, з лютого 1904 року за домовленістю з міністерством внутрішніх та іноземних справ було дозволено передавати за призначенням без цензурного перегляду телеграми кореспондентів іноземних газет.
Обмін телеграмами з іноземними державами поштово-телеграфною конторою міста Єлисаветграда весь час збільшувався. Так, на 1913 рік обмін склав – 8959 переданих і прийнятих телеграм.
Але Перша світова війна, що розпочалася у 1914 році, значно вплинула на роботу телеграфної станції та відправку телеграм за кордон. Деякі працівники були призвані на військову службу. Знизився обмін телеграмами з Францією, Великобританією, зовсім припинилася робота з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною.
Література
Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 114
Карасьова Н. Пошта,телефон,телеграф / Н. Карасьова // Єлисавєтградскиє вєдомости. - 2003. - 28 февраля. - С. 1
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі : історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004. - С. 130
Пасічник Л. Інфраструктура Єлисаветграда сто років тому / Л. Пасічник // Вечірня газета. - 2010. - 19 березня. - С. 8
Шевченко С. Починалося з поштово-телеграфної контори / С. Шевченко // 21-й канал. - 2008. - 6 листопада. - С. 14
Світло в Єлисаветграді
1876 року Павлу Миколайовичу Яблочкову російському інженеру - винахіднику був виданий патент Франції № 112024. Яблочков запатентував електричну лампочку, яку назвали «Свіча Яблочкова». Винахід було продемонстровано 15 квітня 1876 року в Лондоні на виставці фізичних приладів.
Численна публіка, яка зібралася в залі, була в захопленні. Це була сенсація, яка увійшла в історію електротехніки! Майже всі присутні вперше бачили електричне освітлення. Свічі горіли півтори години, і впродовж цього часу відвідувачі не розходилися, жваво обговорюючи диво століття.
Вперше свічки Яблочкова були встановлені в Парижі (універсальний магазин Лувр, театр Шатле, площа Опери). Вуличне освітлення вперше було встановлено на вулиці Авеню дель Опера в Парижі у 1877 році.
Із Парижа електричне освітлення поширилося по всьому світі.
В Єлисаветграді вулиці почали освітлюватися в 1850 році і лише в центральній частині міста - вулиці Перспективна (нині К. Маркса), Двірцева (нині Леніна), Пермська (нині Верхня Пермська). У1880 році на єлисаветградських вулицях налічувалося 600 ліхтарів. Працювали вони на олії, згодом на гасі.
14 березня 1880 року до Єлисаветграда прибув представник компанії «Яблучков і К» і запропонував міській владі встановити на вулицях міста електричне освітлення. Пропозицією зацікавився місцевий землевласник Бернадос і всі витрати по виконанню робіт взяв на себе, крім того Берандос всіляко пропагував серед населення переваги нового виду освітлення.
Експерименти вирішили провести на приміщенні цирку
В місцевій газеті того "Елисаветградский вестник" повідомлялося, що «2 квітня відбудеться перша вистава у новому цирку при електроосвітленні за системою Яблочкова. Подивитися на чудо техніки зібралося багато глядачів».
Тоді цирк знаходився на нинішній вулиці Шевченка, на місці, де тепер розташована дитяча поліклініка №1.
Величезний натовп на Петрівській навпроти цирку був вражений блиском і ефектом електричного світла. Два фонарі - один на даху цирку, а другий біля входу так добре освітлювали Петрівську вулицю впродовж кварталу, що у п'ятдесяти кроках від фонарів можна було читати. За тиждень після цієї події електроосвітленням обладнали клуб Громадських зборів, міський бульвар (тепер центральний майдан), прилеглі до нього магазини, театр, Перспективну і Двірцеву вулиці.
13 квітня газети повідомляли «10-го увечері зал клубу Громадських зборів був яскраво освітлений і спектакль аматорського гуртка (Кропивницького і Тобілевича) пройшов з великим успіхом».
Отже, 2 квітня 1880 року слід вважати днем народження електроенергії в місті. Невдовзі лампи інженера Петра Яблочкова освітлювали майже всі адміністративні установи, навчальні заклади, центральні вулиці Єлисаветграда.
На електротязі працювали трамваї, водогін. Ще більше електроенергія увійша у виробництво і побут мешканців міста з 1908 року, коли стала до ладу міська електростанція, споруджена за проектом інженера Євгена Тамма.
Пам'ятним для жителів нашого міста стало 1 травня 1930 року, коли було відкрито електростанцію потужністю 12 тисяч кіловатт. У 60-х роках теплоелектроцентраль було переведено на рідке паливо. ТЕЦ служить місту й тепер.
Література
Матівос Ю. Світло в Єлисаветграді, або "Вистава була нікудишня, виручила електрика" / Ю. Матівос // Вечірня газета. - 2008. - 28 березня. - С. 1,7
Матівос Ю. Місто на сивому Інгулі : історико-публіцистичний нарис. -Кіровоград, ТОВ «Діаграма», 2004. - С.120
Земська аптека міста Єлисаветграда
Земська аптека міста Єлисаветграда діяла спочатку як аптечний заклад, який знаходився у віданні повітового земства. Згідно з постановою земських зборів від 17 травня 1889 року та викладених у доповідях медичної комісії умов контракту й влаштування, було обрано аптеку, розташовану в будинку Трестера по вул. Двірцевій (зараз — вул. Леніна). Земська управа потурбувалася про пошуки нового приміщення для земської аптеки.
Вибір було зупинено на будинкові п. Бострема, який знаходився поруч з будинком Трестера. Медичне відділення губернського правління від 26 серпня 1889 року документом №1594 дозволило користуватися цим будинком. Земська управа уклала з Бостремом контракт про найм будинку терміном на шість років, за яким земська управа зобов'язувалася сплачувати, починаючи з 1 січня 1890 року, по 1600 карбованців на рік за власний будинок Бострема з усіма при ньому службами, а також з прилеглими до нього приміщеннями. На весь період оренди Бострем зобов'язувався страхувати будинок, а також взяв на себе капітальний ремонт.
Посада аптекаря була надзвичайно престижною, аптекар був значно вище «лікаря». Так, у штатному розписі Єлисаветградської канцелярії (1865) значилось: «Зарплата аптекаря — 300 карбованців, «лєкаря» — 180. Аптекар одержував у вічне користування 180 десятин землі, «лєкар» — 120».
Для завідування аптекою було призначено провізора Гната Гнатовича Укрїнського — за умови, що йому нададуть право добору персоналу. Таким чином, земська аптека розпочала свою діяльність 1 січня 1890 року на правах вільної аптеки, тобто стала комерційним підприємством. Все майно було застраховане 16 січня 1890 року управою в Московському страховому товаристві на суму десять тисяч карбованців. Персонал аптеки складався з провізора, що керував закладом, двох його помічників, касирки, чотирьох аптекарських учнів та двох служителів.
Земська аптека мала медикаменти як вітчизняного, так і імпортного виробництва. Так, наприклад, у 1894 році було виписано медикаменти відомої на той час фірми з Дармштадта на суму чотири тисячі двадцять три карбованці й доставлено до Єлисаветграда через Москву. Всі ліки, за свідченням провізора, виявилися високої якості, тому було зроблено нові замовлення фірмі «Мерка» у Дармштадті. Земська вільна аптека купувала також медикаменти в Києві, Ризі, Варшаві, Петербурзі. З кожним роком географія придбання ліків розширювалася. У 1908 році аптечний склад, який почав діяти з 1900 року, співпрацював із 113 фірмами, з них 15 були іноземними. При аптеці діяв аптекарський магазин — як комерційне підприємство. За даними лікарсько-санітарного огляду Єлисаветградського повіту за 1908 рік, відпуск товарів аптеки протягом п'яти років розширювався з року в рік.
У Єлисаветграді, окрім вільної земської, було ще шість аптек, у тому числі й приватні. Але провідне місце серед них у місті й повіті належало земській. Вона разом зі своїм магазином розташовувалася в колишній будівлі ательє мод «Люкс» (нині вул. Леніна), очевидно, до перших років Радянської влади.
Література
Сидоренко П. І., Присяжнюк С. С. Медична освіта Кіровоградщини : сторінки історії. - Кіровоград: «Імекс – ЛТД», 2008. - С. 57
Перший пам’ятник
3
1 жовтня 1892 року у Єлисаветграді на Петропавлівському кладовищі (вул. Полтавська) було відкрито пам'ятник видатному вченому -славісту і краєзнавцю, професору трьох університетів Казанського, Московського і Одеського - Віктору Івановичу Григоровичу.П
Віктор Іванович Григорович
ам'ятник В. Григоровичу - не лише перший у нашому місті. Він був перший у Російській державі встановлений вченому. До цього увічнювали подібним чином лише письменників, полководців.
Погруддя опирається на три масивних томи книг, покладених на високий гранітний постамент. На сірому граніті короткий напис: "В. І. Григорович, 1815-1876".
Ім'я видатного вченого-слов'янознавця, професора Віктора Івановича Григоровича відоме далеко за межами нашої країни. Палкий патріот своєї Батьківщини, він дослідив і розробив ряд важливих питань з археології, історії, мов та літератур слов'янських народів. Великою заслугою професора є те, що він всупереч твердженню окремих учених минулого століття, довів, що письменність і культура слов'янських народів виникли на суто слов'янському ґрунті, а не завезені зовні.
Щоб спростувати наукову неспроможність і політичну прихильність "норманської теорії", Вікторові Івановичу довелося протягом трьох років подорожувати слов'янськими країнами - Болгарією, Македонією, Чорногорією, Чехією, Моравією. Метою цих наукових екскурсій було розв'язання проблеми початку слов'янської літератури, її збереження в пам'ятках писемності і в живій мові.
Перу видатного етнографа належить п'ятдесят наукових праць, серед них такі відомі, як "Статті, що стосуються стародавньої слов'янської мови", "Слов'янське наріччя" та інші.
В. І. Григорович був професором трьох російських університетів - Казанського, Московського і Новоросійського (Одеського). Він був прогресивним діячем свого часу, підтримував тісні зв'язки з О. І. Герценом, був кореспондентом "Колокола" та "Современника".
З 1865 року В. І. Григорович працював у Новоросійському університеті. Тут він став ініціатором створення слов'янського товариства, яке займалося вивченням місцевої історії, етнографії, археології. Вчений з натхненням шукає слідів перебування слов'ян, не раз особисто організовує наукові експедиції на південь України, входить у безпосередні стосунки з населенням, вважаючи такий спосіб найбільш ефективним. Він закликає вивчати рідний край, оглядає архіви, книгосховища, друкує свої роботи в місцевій пресі.
1876 року В. І. Григорович вирішує переселитися до Єлисаветграда - центрального в географічному й етнографічному плані населеного пункту Новоросійського краю. Тут він продовжує історико-етнографічні дослідження, розробляє нові напрями наукової діяльності. Вчений згуртовує навколо себе місцевих ентузіастів, прихильників вивчення слов'янських мов. Будиночок В. Григоровича на околиці Єлисаветграда стає центром дослідної діяльності учнів і послідовників професора. В ньому часто збираються викладачі місцевих навчальних закладів, шанувальники таланту вченого.
31 грудня 1876 року передчасна смерть обірвала життя Григоровича.
Громадськість нашого міста вирішила вшанувати пам'ять відомого славіста: на його могилі на Петропавлівському кладовищі встановити надгробний пам'ятник. Почався збір коштів для його спорудження. Історико-філологічне товариство Новоросійського університету залучило до цієї справи студентів і викладачів Москви, Казані, Одеси. Найактивнішу участь у зборі коштів узяли громадяни Єлисаветграда, які внесли близько 500 карбованців із загальної суми 2050.
Одеський скульптор В. В. Едуардс виготовив пам'ятник ученому. На відкриття його 18 жовтня 1892 року на Петропавлівський цвинтар зібралися сотні єлисаветградців. Цього дня до міста прибули його Преосвященство єпископ Акакій, члени історико-філологічного товариства Новоросійського (Одеського) університету, колишні студенти покійного. Урочистості почалися літургією, здійсненою преосвященним у цвинтарній Петропавлівській церкві, куди зійшлися прихожани, викладачі і учні усіх міських навчальних закладів. Біля прикрашеної десятками вінків могили Григоровича відбувся мітинг, на якому виступили багато відомих учених, друзів і товаришів ученого - професори Ф.І.Успенський, О.І.Кирпичников, А.І.Маркевич, В.Н. Ясребов та інші.
П
ізніше була відлита гіпсова копія пам'ятника, її й встановили на подвір'ї перед приміщенням Кіровоградського коледжу національного технічного університету.М
Пам’ятник В. І. Григоровичу в Кіровограді
огилу видатного вченого сплюндрували на початку 80-х років минулого століття, коли забудовували житловий масив на вулиці Полтавській. Ії зрівнялм із землею, а пам'ятник перенесли на Рівненське кладовище, де він стоїть і тепер на огородженому порожньому шматку землі.
Література