Стан світу 2001 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого суспільства
| Вид материала | Документы |
- Стан світу 2000 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого, 387.33kb.
- Стан світу 2002 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого, 602.65kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3537.3kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3508.35kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3535.65kb.
- Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3320.27kb.
- Матеріали до Національної доповіді України про стан навколишнього природного середовища, 4184.82kb.
- Експрес-доповідь містить статистичну інформацію про інноваційну діяльність підприємств, 107.26kb.
- Експрес-доповідь містить статистичну інформацію про інноваційну діяльність підприємств, 96.57kb.
- Доповідь Міністра освіти І науки Дмитра Табачника на підсумковій колегії, 463.49kb.
СТАН СВІТУ
2001
Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження
про прогрес до сталого суспільства
Науково-редакційна рада українського видання
Віктор Вовк, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва
Інститут сталого розвитку (Київ)
Київ «Інтелсфера» 2001
Розділ 3
ВИКОРЕНЕННЯ ГОЛОДУ: ЗРОСТАЮЧИЙ ВИКЛИК
Лестер Р. Браун*
У 1974 році держсекретар США Генрі Кісінджер на міжнародній конференції з питань харчування заявив: “До 1984 року жодний чоловік, жінка чи дитина не будуть голодувати”. Учасники конференції, включно з багатьма політичними керівниками і міністрами сільського господарства, роз’їхалися з цим наміром – покінчити з голодом. 1
З того часу минуло понад 26 років, а голод і досі складає велику частину соціальної картини людства. Нині 1,1 млрд. з 6 млрд. жителів Землі недоїдають і мають вагу меншу від норми. Голод і страх голодної смерті буквально визначають їхнє життя. Доповідь Організації ООН з харчових продуктів та сільського господарства (FAO) так описує голод: “Це не умови, які минають. Це постійний стан. Він виснажує. Часом він смертельний. Він шкодить життю всіх, кого вразив, і підриває народне господарство та процес розвитку... у значній частині світу, що розвивається”. 2
Сміливо поставлена Кісінджером мета створила враження, що є якийсь план викоренення голоду. Насправді жодного плану не було. Кісінджер сам не розумів, які важкі кроки потрібні для здійснення його мети. На жаль, це й досі стосується більшості політичних лідерів.
У 1996 році урядові делегації знову зібралися у Римі на світовій зустрічі у верхах, щоб переглянути перспективи харчування. Цього разу делегати зі 186 країн обрали нову мету: зменшення кількості голодуючих наполовину до 2015 року. Але, як і у 1974 році, не було жодного плану, як це зробити, ані найменшої ознаки, що делегати розуміють рівень потрібних зусиль. Прогнози FAO, оприлюднені під кінець 1999 року, через три роки після проголошення нової, скромнішої мети, визнавали, що завдання на 2015 рік навряд чи будуть досягнуті, бо “дія надто повільна, а прогрес надто нерівномірний”. 3
Твердження, подібні до заяви Кісінджера та деяких інших політичних лідерів, можуть людям сподобатися, але якщо вони не обгрунтовані старанно продуманим планом дій і не підтримані відповідними урядами, вони зрештою підривають впевненість у суспільному розвитку. Це у свою чергу може само по собі підірвати прогрес.
У своїй основній формі голод є проблемою продуктивності. Звичайно люди голодують тому, що вони не виробили достатньої кількості харчів, щоб задовольнити свої потреби, або тому, що не заробляють достатньо грошей, щоб купити харчі. Єдиний довготривалий розв’язок полягає у тому, щоб підвищити продуктивність праці голодуючих, – завдання, ускладнене триваючим скороченням орних земель на душу населення у країнах, що розвиваються.
Війну проти голоду неможливо виграти, якщо справи йтимуть так, як звично. Враховуючи сучасні процеси, більше не можна залишатися бездіяльними. Якщо суспільства не вживуть рішучих заходів, вони можуть бути примушені до мимовільного регресу через подальше зростання населення, поширення земельного дефіциту, загострення проблеми нестачі води, дедалі більшу нестабільність клімату та скорочення резерву невикористаних сільськогосподарських технологій. Викоренення голоду, яке ніколи не було простим, нині вимагатиме надлюдських зусиль.
Доповідь про голод: стан і перспективи
Як зазначалося, на початок нового століття 1,1 млрд. людей недоїдають і мають недостатню вагу. Близькість цієї цифри до оцінки Світового банку кількості людей, які живуть у злиднях, – 1,3 млрд., визначені як ті, хто живуть на $1 або менше на день, – не випадкова. Злидні та голод ідуть поряд. 4
Нинішнє тривожне поширення голоду у світі почалося після півстоліття, протягом якого світове виробництво харчів майже потроїлося. Хорошою новиною є те, що частка населення, яке голодує, зменшується у всіх регіонах, крім Африки. З 1980 року у Східній Азії і Латинській Америці істотно зменшилися як число голодуючих, так і їхня частка у населенні цих країн. На Індійському субконтиненті наслідки були змішані: кількість голодуючих продовжує зростати, а частка трохи зменшилася. Однак в Африці і число, і частка голодуючих з 1980 року зросли. 5
У зменшенні голоду у Східній Азії на першому місці Китай, де частка голодуючих вже впала з 30% у 1980 році до 11% у 1997. Китайські економічні реформи, розпочаті 1978 року, призвели до помітного підйому сільськогосподарського виробництва, яке збільшило річний збір зерна на душу населення з приблизно 200 кг до близько 300 кг. Цей рекордний стрибок у виробництві протягом менш ніж десяти років привів до рекордного зменшення голоду. Для більшості країн найбільш відомою є інформація про харчування дітей, які становлять частину суспільства, що є найвразливішою до браку харчів. У Латинській Америці частка недоїдаючих дітей впала з 14% у 1980 році до 6% у 2000. 6
Ці успіхи у викорененні голоду у Східній Азії і Латинській Америці лишили більшість голодуючих світу у двох регіонах: на Індійському субконтиненті та в Африці на південь від Сахари. В Індії, з населенням понад 1 млрд., 53% дітей недоїдають. У Бангладеш їхня частка становить 56%, у Пакистані – 38%. В Африці частка недоїдаючих дітей зросла з 26% у 1980 році до 28% нині. В Ефіопії 48% всіх дітей мають недостатню вагу. В Нігерії, найнаселенішій африканській країні, – 39%. 7
На Індійському субконтиненті та в Африці на південь від Сахари більшість голодуючих – сільські жителі. Світовий банк повідомляє, що 72% з 1,3 млрд. бідних у світі живуть у сільській місцевості. Більшість з них недоїдають, багато приречені на коротке життя. Ця сільська біднота зазвичай живе не у родючих зрошуваних рівнинах, а у посушливих чи напівпосушливих краях, або у вищих областях вододілів на крутих пагорбах, що легко піддаються ерозії. Викоренення голоду залежить від стабілізації цих уразливих екосистем. 8
Усвідомивши, що недоїдання здебільшого є наслідком селянської бідності, Світовий банк змінює свою довготривалу сільськогосподарську стратегію, яка була зосереджена навколо виробництва зернових, на стратегію розвитку села, яка застосовує значно ширший підхід. Співробітники банку переконані, що для зменшення кількості тих, хто живе у злиднях, потрібен більш системний підхід до викоренення голоду у сільських місцевостях – такий підхід, що охоплює сільське господарство, але також включає до стратегії розвитку сільської місцевості розвиток людського фактора і інфраструктури, та соціальний розвиток. Перевага стимулювання інвестицій у сільську місцевість – як у сільське господарство, так і в інші виробництва – та, що вони заохочують годувальників родин залишатися на селі, зберігаючи цілісність родин і громад. За відсутності такої стратегії сільські злидні просто викликають злидні у містах. 9
З демографічної точки зору, більшість голодуючих світу живуть в країнах, де чисельність населення продовжує швидко зростати, в країнах, де злидні і зростання населення посилюють одне одного. Наприклад, Індійський субконтинент додає щороку 21 млн. людей, що дорівнює всьому населенню Австралії. Населення Індії протягом останнього півстоліття майже потроїлося – з 350 млн. у 1950 році до 1 млрд. у 2000. Згідно з прогнозом ООН, населення Індії до 2050 року збільшиться на 515 млн., що майже вдвічі більше теперішнього населення США. Населення Пакистану, яке вже потроїлося за останні півстоліття, як передбачається, більш ніж подвоїться за наступні 50 років – зі 156 млн. до 345 млн. у 2050 році. А Бангладеш за той самий час має зрости на 83 млн. – зі 129 млн. до 212 млн. Отже, цілий субконтинент, нині найголодніший регіон світу, має додати за півстоліття 787 млн. 10
Війну проти голоду неможливо виграти, якщо справи йтимуть так, як звично.
Жодний окремий фактор не впливає так безпосередньо на перспективи викоренення голоду у цьому регіоні, як зростання населення. Коли селянське господарство переходить від одного покоління до наступного, воно зазвичай розділяється між дітьми. За другого покоління швидко зростаючого населення та пов’язаного з цим поділу землі, господарства дрібнішають настільки, що вже не можуть належним чином підтримувати життя людей, залежних від них.
Між 1970 і 1990 роками в Індії кількість господарств з менш ніж двома гектарами (5 акрів) поля зросла з 49 млн. до 82 млн. Припускаючи, що така тенденція з того часу продовжувалася, в Індії нині може бути 90 млн., або й більше, родин з господарствами меншими ніж 2 га. Якщо кожна родина складається з шести чоловік, то 540 млн. людей – понад половина населення Індії – потрапили у нестійку рівновагу зі своєю землею. 11
Чи вимірювати зміни розмірів господарств, чи площі орної землі на душу населення – результати тривалого швидкого зростання населення ті ж самі. Очікуване зростання населення у Пакистані зі 156 млн. до 345 млн. у 2050 році зменшить площу ріллі на душу з 0,08 га до 0,03 га – розмір, заледве з тенісний корт. Африканські країни з найшвидшим у світі зростанням населення стоять перед фактом подібного зменшення. Наприклад, якщо населення Нігерії збільшиться зі 111 млн. нині до передбачуваних 244 млн. у 2050 році, там площа ріллі, здебільшого напівпосушливої і незрошуваної, на душу населення зменшиться з 0,15 га до 0,07 га. Харчові перспективи Нігерії, якщо населення продовжуватиме зростати з таким же темпом, не обіцяють нічого доброго. 12
У Бангладеш середній розмір господарств вже менший ніж 1 га. Згідно з одним дослідженням, там “стійкий звичай заповідати землю у рівних частках кожному зі спадкоємців чоловічої і жіночої статі призвів до зростання безземельності та надзвичайного подрібнення наділів”. Крім мільйонів, які вже безземельні, ще мільйони мають ділянки настільки малі, що вони теж фактично безземельні. 13
Наступне ускладнення для зусиль збільшити виробництво харчів походить від браку води. З близько 3 млрд. людей, на які зросте населення світу протягом наступних 50 років, майже всі будуть додані в країнах, які вже потерпають від нестачі води, таких як Індія, Пакистан і багато країн Африки. В Індії рівні грунтових вод падають на великих площах, бо потреби існуючого населення перевищують природну здатність відновлення ресурсів водоносних горизонтів. Для багатьох країн, де бракує води, намагання викоренити голод, коли населення продовжує швидко зростати, схожі на спробу йти вгору по ескалатору, який спускається вниз. 14
Тоді як очікується, що у світі щороку додаватиметься 80 млн. людей протягом наступних 20 років, збільшення виробництва харчів стає дедалі важчим. У кожній з трьох харчових систем – у землеробстві, пасовищному скотарстві та океанському рибальстві – вихід продукції різко збільшувався протягом другої половини XX століття. Тепер усе це змінилося.
Між 1950 і 2000 роками світове виробництво зерна, головного продукту землеробства, збільшилося з 631 млн. тонн до 1860 млн. тонн, майже втричі. Виробництво на душу населення дійшло з 247 кг у 1950 році до найвищого за усі часи рівня 342 кг у 1984 – майже на 40%, бо зростання збору зерна випереджало зростання населення. Однак після 1984 року зростання виробництва сповільнилося і відстало від темпів зростання населення. Виробництво на душу населення зменшилося до 308 кг у 2000 – на 10% від піку 1984 року. (Див. мал. 3-1.) Це падіння зосередилося у колишньому Радянському Союзі, де економіка впала наполовину з 1990 року, та в Африці, де швидкий приріст населення просто випередив виробництво зерна. 15
Близько 1,2 млрд. тонн світового збору зерна споживається як їжа для людей, більша частина решти – 660 млн. тонн – використовується як корм для худоби, у птахівництві й вирощуванні водної продукції. Частка від усього зерна, яка йде на корм, значно відрізняється серед “великої трійки” виробників: від 4% в Індії до 27% у Китаї й 68% у США. 16
Протягом останньої половини XX століття світовий попит на тваринні білки стрімко підвищився. Збільшення виробництва м’яса на пасовищах і морських продуктів від океанського рибальства задовольнили більшу частину цього попиту. Світове виробництво яловичини і баранини збільшилося майже втричі – з 24 млн. тонн у 1950 році до 67 млн. тонн у 1999. Однак основне зростання відбулося між 1950 і 1990 роками – на 2,5% щороку. Відтоді виробництво яловичини і баранини зростало лише на 0,6% на рік. (Див. мал. 3-2.) 17
За оцінками, чотири п’ятих з вироблених 67 млн. тонн яловичини та баранини – близько 54 млн. тонн – походять від тварин, які випасалися на пасовищах. Якщо врахувати потребу фуражного тваринництва у кормах, яка складає 7 кг зерна для виробництва 1 кг яловичини чи баранини на фермі, то пасовищне скотарство рівноцінне виробництву 378 млн. тонн зерна. 18
Зростання вилову океанської риби перевищило зростання виробництва яловичини і баранини та зросло з 19 млн. тонн у 1950 році до 86 млн. тонн у 1998 – останньому році, за який нам відомі дані. Це чотирикратне зростання також припадає на період з 1950 по 1990 рік, коли річне зростання становило 3,8%, що удвічі перевищувало темп зростання населення Землі. Внаслідок цього у світі споживання морських продуктів на душу населення приблизно подвоїлося, піднявшись з 8 кг у 1950 році до 16 кг у 1990. Відтоді воно впало приблизно на 10%. Враховуючи, що на рибній фермі для приросту 1 кг риби у живій вазі потрібно близько 2 кг зерна, одержимо, що вилов у 1998 році 86 млн. тонн океанської риби був рівноцінний виробництву 172 млн. тонн зерна. 19
Нова дійсність полягає у тому, що рибалки і скотарі-пастухи більш не зможуть зробити значного внеску у подальше зростання постачання харчів у світі. Вперше від початку цивілізації землероби мусять нести увесь тягар самі.
Д
ля розуміння відносної важливості пасовищного скотарства та океанського рибальства у світовому забезпеченні харчами порівняємо зернові еквіваленти їхньої продукції зі світовим виробництвом зерна. На рахунку пасовищного скотарства – еквівалент 378 млн. тонн зерна, отже, воно складало 16% сумарного світового постачання харчів (у зерновому еквіваленті), а океанське рибальство з еквівалентом 172 млн. тонн зерна – 7%. (Див. табл. 3-1.)
Отже, пасовищне скотарство та океанське рибальство забезпечують еквівалент приблизно чверті світового обсягу умовного зерна. Оскільки зростання виробництва продукції у цих двох галузях більше не очікується, все майбутнє зростання постачання харчів має відбутися за рахунок тих 77% сумарного зернового еквіваленту, який репрезентує внесок орних земель. За дуже обмежених резервів орної землі, здатність світу викоренити голод у наступні роки буде залежати від того, наскільки може бути підвищена продуктивність землеробства. Це також одне з ключових питань подолання бідності.
Викоренення голоду на Індійському субконтиненті та в Африці не може бути легким. Його важко викоренити передусім через ті ж самі причин, з яких він існує, – швидке зростання населення, земельний дефіцит і нестача води. Але є також нові чинники, які можуть ускладнити зусилля з ліквідації голоду. Наприклад, у Бангладеш, країні з 129 млн. населення, де на душу населення припадає менше ніж 1/10 гектара ріллі – одна з найменших часток у світі, – існує додаткова загроза підйому рівня моря. Світовий банк прогнозує, що підйом рівня моря на 1 м у цьому столітті – верхня межа у недавньому прогнозі Міжурядової групи з питань зміни клімату – може коштувати Бангладеш половини площ, зайнятих під посіви рису. Це, у поєднанні з прогнозом зростання населення на 83 млн. протягом першої половини цього століття, показує, як важко буде Бангладеш – одній з найголодніших країн світу – прогодувати своїх людей. 20
Нестача води збільшує імпорт зерна у багатьох країнах. Північна Африка і Середній Схід тепер є найшвидше зростаючим ринком зерна. У 1999 році Іран перевершив Японію, яка перед тим була провідним імпортером пшениці у світі. Єгипет – ще одна бідна на воду країна – також опинився попереду Японії. 21
Багато країн, що розвиваються, зустрівшись з гострим дефіцитом землі та води, будуть розраховувати на індустріалізацію та експорт трудомістких видів промислової продукції, щоб фінансувати необхідний імпорт харчів. Це вимагає збільшення виробництва харчів у країнах-експортерах, щоб вони могли задовольнити імпортні потреби зростаючого числа країн, яким бракує зерна. За останні півстоліття зерноімпортуючі країни – тепер їх переважна більшість – стали небезпечно залежними від США у майже половині їхнього імпорту зерна.
Це зосередження залежності стосується всіх трьох “великих зернових культур” – пшениці, рису і кукурудзи. П’ять країн – США, Канада, Франція, Австралія і Аргентина – забезпечують 88% світового експорту пшениці. Таїланд, В’єтнам, США і Китай – 68% експорту рису. З кукурудзою ще більше зосередження: США забезпечують 78% і 12% – Аргентина. 22
Із зростанням екстремальних кліматичних явищ, якщо температура буде підвищуватися і далі, ця залежність від небагатьох експортуючих країн залишить імпортерів уразливими до примх погоди. Якби у США знову трапилося таке надзвичайно спекотне і посушливе літо, як у 1988 році, коли вперше в історії виробництво зерна у США впало нижче від внутрішніх потреб, на світовому ринку зерна запанував би хаос, оскільки нині більше немає тих рекордних запасів, що пом’якшили наслідки величезного падіння врожаю у США того року. 23
Ризик для десятків країн-імпортерів зерна з малими доходами полягає у тому, що ціни можуть надзвичайно різко зрости, доводячи до злиднів більше людей і за коротший час, ніж будь-яка інша подія в історії. Внаслідок цього у містах “третього світу” запанував би голод.
Підвищення продуктивності орної землі
У світі, де майже немає вільних земель для обробітку, збільшення продуктивності існуючих полів – головне джерело, щоб прогодувати 80 млн. людей, які додаються щороку. Це також суттєво для захисту довкілля. Якби фермери не мали можливості збільшити збір зерна з гектара з 1950 року, довелося б оголити половину площі, яка ще лишається під лісами, для виробництва їжі. Крім того, збільшення продуктивності могло б бути засобом для подолання злиднів і голоду по селах в Індії та в Африці на південь від Сахари.
Існують принаймні три шляхи, щоб збільшити продуктивність орної землі. Один, більш звичний, – збільшити збір зерна з гектара. Другий – збирати кілька врожаїв на рік. А третій – одержати більше з існуючого врожаю. В останньому випадку існує величезна нереалізована можливість використання відходів зернового господарства, таких як пшенична і рисова солома або кукурудзяне бадилля, щоб виробляти м’ясо і молоко шляхом їх “переробки” жуйними тваринами.
У двох регіонах, в яких зосереджені голодні світу, збільшення збору зерна буде нелегким. Наприклад, в Індії збір пшениці з 1960 року потроївся. Зростання врожайності рису від близько 1 тонни з гектара у 1965 році до 1,9 тонн у 1993 уповільнилось, і за сім років відтоді збір так і не досягнув 2 т/га. Підйом продуктивності в Індії стримується її близькістю до екватора. Тривалість дня влітку там відносно коротка, й оскільки рис зростає зазвичай протягом сезону мусонів, коли хмарність велика, то інтенсивність сонячного світла низька. 24
Область, де збираються кілька врожаїв на рік, може бути розширена за рахунок жнив і збереження води під час мусонів для того, щоб можна було виростити додаткове зерно під час сухого сезону. В Індії за деяких обставин, зокрема, коли існує надлишок робочої сили, збирання більше одного врожаю на рік може збільшити збір зерна.
За умов, коли зростання врожайності сповільнилося, швидке зростання населення робить викоренення голоду у сільських місцевостях набагато важчим, якщо не неможливим. Мабуть єдиний найважливіший захід, який Індія може вжити, щоб підвищити у майбутньому свою харчову безпеку, – це прискорити рух до зменшення родин. Це дало б їй змогу наблизитися до нижньої межі прогнозу ООН щодо зростання населення, коли населення Індії зросте у наступні 50 років на 216 млн., замість середнього рівня зростання, при якому воно зросте на 515 млн. чоловік. 25
Викоренення голоду в Африці, де врожайність зернових найнижча у світі, є ще важчим завданням. З усіх регіонів світу Африка має найбільший темп зростання населення і напівпосушливий клімат у значній її частині, що обмежує можливості зрошення і застосування добрив. Там не було “зеленої революції” з тієї самої причини, що і в Австралії: занадто сухо, щоб використовувати більше добрив як засіб збільшення врожаю. І тепер новий чинник – епідемія СНІДу – косить доросле населення в Африці на південь від Сахари, зменшуючи число дужих людей, здатних працювати у полі.
Африка може істотно збільшити виробництво харчів, але це залежить від зміцнення її сільськогосподарської інфраструктури, включно зі шляхами сполучення від ферм до ринків і сховищами для зберігання зерна і добрив, а також від посилення дослідницьких сільськогосподарських установ, поширення агрономічної культури та сільськогосподарського кредиту. Мінімальна цінова підтримка урядом основних харчових продуктів може заохотити інвестиції у сільське господарство. Оскільки в Африці жінки відповідальні за велику частину виробництва харчів, малі позички тим, хто обробляє землю, можуть принести великі дивіденди. Навіть нині, поки африканські фермери ще чекають на розвиток інфраструктури, вони можуть досягти значно більшого з фіксуючими азот культурами (зеленим добривом), що поліпшать структуру їхніх грунтів, оскільки внесення азоту (поряд з фосфором і калієм) потрібне для відновлення родючості грунту. 26
Світ нині зазнає труднощів у забезпеченні сталого зростання родючості землі. Протягом останнього століття селекціонери значно підвищили генетичні можливості врожайності зернових, зокрема трьох основних видів – пшениці, рису і кукурудзи. Зусилля селекціонерів зосереджувалися на збільшенні частки фотосинтату, продукту фотосинтезу, яка йде у зерно. Якщо спочатку культурна пшениця використовувала для утворення зерна не набагато більше, ніж 20% свого фотосинтату, то сьогодні найврожайніші сорти віддають зерну половину і навіть більше. Теоретична оцінка верхньої межі тієї частки, яку рослина може передати зерну при збереженні забезпечення решти рослини, становить 60%. 27
Реалізація генетичних можливостей нових сортів залежить від постачання поживних елементів і вологи з грунту. Добрива розробляються таким чином, щоб усунути обмеження, викликані браком поживних речовин. Оскільки за останнє століття міста виросли, відбулося масове порушення кругообігу поживних речовин, зробивши світ ще більш залежним від добрив. Раніше, коли їжа вироблялася і споживалася на місці, поживні речовини автоматично поверталися у поле у вигляді відходів худоби і людини. Але коли міста зросли і розширилася міжнародна торгівля, то чисті втрати поживних речовин у місцях виробництва харчів компенсуються внесенням добрив.
Якщо добрива вносяться у надмірній кількості, то стоки поживних речовин у ріки і океани можуть спричиняти цвітіння водоростей, які потім, коли розкладаються, споживають увесь наявний у воді кисень, створюючи у морях мертві зони. Стоки поживних речовин з басейну ріки Міссісіпі у США щороку створюють у Мексиканській затоці мертву зону з розміром, що приблизно дорівнює штату Нью-Джерсі. Зростання виробництва харчів на суші відбувається частково за рахунок втрат вилову з моря. 28
Оскільки світове використання добрив зросло з 14 млн. тонн у 1950 році до 134 млн. тонн у 2000, то в деяких країнах це перевищило фізіологічні межі засвоєння рослинами поживних речовин. У відповідь рівень застосування добрив почали обмежувати у США, Західній Європі й Японії, а нині, схоже, також і в Китаї. У цих країнах застосування додаткової кількості добрив уже мало впливає на врожайність. У деяких частинах світу, таких як Індійський субконтинент і Латинська Америка, використання додаткового обсягу добрив ще може бути прибутковим. Але для світу в цілому 9-разове зростання застосування добрив – двигун, який допоміг потроїти світовий збір зерна протягом останніх 50 років, – вже відійшло в історію. 29
Як добрива усувають обмеження виробництва через дефіцит поживних речовин у грунті, так і зрошення може усунути обмеження, пов’язані з браком вологи, даючи рослинам змогу повністю реалізувати їх генетичний потенціал. У деяких випадках зрошення просто підвищує родючість землі, а в інших воно дає можливість поширити землеробство на землі, які інакше є занадто засушливими, щоб підтримувати сільське господарство.
Тоді як світ у цілому з 1950 року майже потроїв родючість землі, деякі країни досягли ще кращих результатів. Протягом останнього півстоліття Китай, Франція, Англія та Мексика збільшили вчетверо врожайність пшениці, а США – кукурудзи. Індія досягла майже того самого з пшеницею. 30
Протягом кількох десятиліть науковці підтримували потік нових технологій, призначених для підвищення врожайності, однак нині він уповільнюється. Отже, запас невикористаних технологій зменшується. У деяких країнах тепер фермери буквально заглядають через плече науковців на дослідних сільськогосподарських станціях, прагнучи нових технологій. В країнах, де врожайність уже потроїлась або навіть зросла вчетверо, фермерам стає все важче піднімати її і далі. У США, приміром, врожайність пшениці ледь збільшилася порівняно з 1983 роком. Врожайність рису в Японії взагалі майже не піднялася з 1984 року. 31
Навіть у деяких країнах, що розвиваються, нині врожайність зернових лишається незмінною. Між 1961 і 1977 роками врожайність рису у Південній Кореї збільшилася з 3,1 т/га до 4,9 т/га, тобто зросла на 60%. Але з 1977 до 2000 року вона збільшилася лише на 1%. Так само у Мексиці врожайність пшениці піднялася з 1,7 т/га у 1961 році до 4,4 т/га у 1982, тобто на 160%. Відтоді зміни були дуже незначними. (Див. мал. 3-3.) Оскільки зростання врожайності припиняється у все більшій кількості країн, як індустріальних, так і тих, що розвиваються, збільшення світового збору зерна стає дедалі важчим. 32
У
світі в цілому зростання врожайності зернових з 1990 року помітно уповільнилося. З 1950 року по 1990 збір з одного гектара щорічно зростав на 2,1%. Однак між 1990 та 2000 роками річний приріст становив лише 1,2%. (Див. табл. 3-2.) Найбільше зростання врожайності зернових за всю історію землеробства припадає на 40-річний проміжок часу між 1950 та 1990 роками, коли середня врожайність зросла з 1,06 до 2,5 т/га. Головним завданням цього десятиліття буде утримати стабільне зростання врожайності зернових, не допустивши його падіння нижче від рівня 1990–2000 років, тобто 1,2% на рік.Біотехнології часто згадуються як потенційне джерело вищих врожаїв, але, хоч фахівці-біотехнологи протягом двадцяти років створювали нові сорти рослин, їм ще належить створити хоча б один сорт пшениці, рису чи кукурудзи, який міг би значно підвищити врожайність. Суть у тому, що селекціонери, які застосовували традиційні методи селекції, вже зробили більшість мислимого для підвищення врожайності зернових. Одна із сфер, в яких біотехнологія могла б виявитися корисною, це створення більш посухостійких сортів. Мабуть, найбільше питання, яке стоїть перед майбутнім біотехнології, є брак знань про можливі наслідки для довкілля і здоров’я людей вживання генетично модифікованих видів рослинної продукції у широких масштабах протягом тривалого часу.
Крім збільшення врожайності окремих культур, продуктивність землі можна збільшити шляхом збирання двох врожаїв на рік у місцях, де температура і вологість це дозволяють. Наприклад, у Китаї поширене подвійне вирощування озимої пшениці та кукурудзи, що дає можливість селянам Північно-Китайської рівнини збирати два врожаї двох високоврожайних культур в один рік. У північній Індії подвійні жнива озимої пшениці та ярового рису тепер є звичними, забезпечуючи виживання мільярдному населенню цієї країни. Аргентина і США застосовують послідовне вирощування озимої пшениці та сої як літньої культури. 33
Хоча США розташовані на однакових широтах з Китаєм, подвійне вирощування там є незвичним частково через те, що донедавна право фермерів на підтримувану державою закупочну ціну залежало від їх готовності обмежувати посівну площу, а це знеохочувало вирощування кількох врожаїв. Поки був надлишок землі, не було підстав серйозно розглядати вирощування двох врожаїв.
У майбутньому вирощування двох врожаїв у США могло б надати стратегічну допомогу світовому забезпеченню харчами, одночасно руйнуючи життєвий цикл шкідників і зменшуючи ерозію грунту, оскільки земля цілий рік була б покрита рослинністю. Нині у США з 29,1 млн. га (72,8 млн. акрів), на яких вирощується соя, 2,5 млн. га (6,2 млн. акрів) використовуються для вирощування двох врожаїв, в основному почергово з пшеницею, що робить їх найпоширенішою комбінацією подвійного вирощування. 34
Розширення ринку для продукції американських фермерських господарств стимулює зацікавлення дослідницьких станцій у штатах Середнього Заходу можливостями подвійного вирощування. Приміром, у Міссурі привабливою альтернативою є подвійне вирощування у посушливі роки пшениці з соняшником, більш посухостійким, ніж соя. У штаті Небраска подвійне вирощування пшениці з соєю може поширитися, якщо одна із культур вирощується на корм худобі. Якщо скошувати пшеницю на сіно перш ніж зерно достигне, то стає можливим збирати її на 2-3 тижні раніше, а це дає змогу просунути зону подвійних жнив значно далі на північ, де вегетаційний сезон коротший. Так само сою можна вирощувати на сіно або силос і скошувати, коли зерно ще зелене в стручках. Це лише деякі приклади, але, якщо світові потреби в американській сільськогосподарській продукції зростуть, як прогнозується, то легко уявити багато інших подвійних жнив для одержання найвищого можливого збору з кожного гектара. 35