Стан світу 2002 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого суспільства

Вид материала

Документы

Содержание Зростання дисфункціонального господарювання Мабуть найпереконливішим свідченням дисфункціональності нашої продовольчої система є той факт, що фермери – найбідніші люди на п Голод серед достатку Врізка 3–1. біотехнологічне рішення проблеми голоду? Сільські програми розвитку систематично ігнорують жінок, спрямовуючи консультаційні, кредитні й інші послуги на чоловіків. Таблиця 3–1. Розподіл землі в окремих країнах і в усьому світі Природа сільського господарства Врізка 3–2. боротьба фермерів з кліматичними змінами. Навіщо піклуватись про сільські райони? Таблиця 3–2. Концентрація у різних ланках агробізнесу. Нестача прав на землю все ще є одним з головних обмежень для поліпшення умов сільського життя. Етичне споживання їжі Пріоритети світового самміту з сталого розвитку в галузі сільського господарства

Подобный материал:

• Стан світу 2000 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого, 387.33kb.
• Стан світу 2001 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого, 384.27kb.
• Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3535.65kb.
• Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3537.3kb.
• Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3508.35kb.
• Державний комітет україни з питань регуляторної політики та підприємництва про стан, 3320.27kb.
• Матеріали до Національної доповіді України про стан навколишнього природного середовища, 4184.82kb.
• Експрес-доповідь містить статистичну інформацію про інноваційну діяльність підприємств, 96.57kb.
• Експрес-доповідь містить статистичну інформацію про інноваційну діяльність підприємств, 107.26kb.
• Доповідь Міністра освіти І науки Дмитра Табачника на підсумковій колегії, 463.49kb.

СТАН СВІТУ

2002


Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження

про прогрес до сталого суспільства


Науково-редакційна рада українського видання

Віктор Вовк, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва

Інститут сталого розвитку (Київ)


Київ «Інтелсфера» 2002

Розділ 3


СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

В ІНТЕРЕСАХ СУСПІЛЬСТВА


Брайан Гейлвейл*


Тендітні схили й узлісся Центральної Америки є місцем проживання деяких найбільш злиденних і голодуючих груп населення у західній півкулі. Насіння гібридних сортів зернових, синтетичні добрива, інші технології, що допомогли підняти виробництво продовольства в інших місцях, недоступні багатьом людям у цих громадах. Навіть там, де ці технології використовувалися, результати не завжди були оптимальними, оскільки вони знищили різноманітність місцевих культур, забруднили водні запаси, виснажили грунт і призвели до боргів. У 1970-х роках стагнація виробництва продовольства охопила весь регіон. У міру того, як дедалі більша кількість сільських жителів втікала до міст, мешканці таких містечок як Гінопе у Гондурасі усе частіше називали свої домівки як “вмираючі поселення” – звичний рефрен повсюди у регіоні¹.

Однак у 1980-х і 1990-х роках невеликі містечка у всьому регіоні у різний спосіб були відроджені. Візьмемо Сан-Мартін Джилотепек – містечко в центральній гірській частині Гватемали. У 1972 році тамтешні фермери почали запроваджувати низку недорогих нововведень з метою поліпшити стан своїх земель, включаючи межову висадку трав’яної рослинності для запобігання ерозії, ротацію кукурудзи з бобами, горохом й іншими бобовими культурами, що додають азот до грунту, а також покриття землі рослинністю протягом усього року для зменшення втрат води і грунту. Між 1972 і 1979 роками середня врожайність зернових з гектара підскочила з 0,4 до 2,5 тонн без використання будь-яких хімічних добрив чи пестицидів².

Ініціатива, очолювана “Світовими сусідами” – розташованою у США організацією з питань розвитку, була спрямована не стільки на те, щоб запровадити конкретні технології, як на те, щоб підвищити здатність фермерів до нововведень і експериментування, а також, за словами координатора цієї ініціативи Роланда Банча, “прищепити їм прихильність до самостійного розвитку”. Навіть після того, як “Світові сусіди” виїхали в 1979 році, врожай кукурудзи був знову майже подвоєний в Сан Мартіні й зріс до 4,5 тонн у 1994 році (приблизно як середня врожайність у США), оскільки фермери продовжували шукати кращих способів господарювання. Врожайність бобів, іншої основної культури, між 1972 і 1994 роками зросла дев’ятикратно – від 170 до 1500 кілограмів з гектара. Сільські жителі пристосували багато технологій до своїх власних потреб, а в багатьох випадках розвинули цілковито нові методи виробництва – від ротації культур до виготовлення сиру та органічного землеробства³.

Еміграція із Сан Мартіна до навколишніх міст впала на 90%, оскільки більш продуктивні фермерські господарства стали платити більшу заробітну плату і виникла потреба в більшій кількості робітників. Рівні харчування, здоров’я та грамотності населення підвищилися, тому що додаткове продовольство і доходи призвели до більших інвестицій в охорону здоров’я й освіту. Якість грунтів покращилася, обсяги лісовирощування збільшилися, якість води виросла внаслідок меншого використання агрохімікатів. Оскільки кількість органічної речовини в грунтах зросла, то підвищилася й опірність до посух, роблячи фермерів менш вразливими до кліматичних змін – зростаючої проблеми, адже обезліснення в регіоні зробило випадання дощів більш нестабільним. Зросла залученість фермерів до місцевих процесів прийняття рішень і до виконання громадських обов’язків, й багато з них отримали роботу представників служби сільськогосподарського дорадництва, поширюючи набуті знання серед інших громад по всій Центральній Америці⁴.

Справді, цей досвід оздоровлення грунту, підвищення врожаїв та особистих доходів, а також поліпшення життєвої перспективи, був донесений до сотень сільських поселень у всьому регіоні тисячами фермерів, що діляться набутими знаннями з іншими фермерами. Цей рух відомий як рух “Campesino a Campesino”. У Гінопе врожайність кукурудзи протягом 1981- 89 років збільшилася з 0,6 до 2,4 тонни і досягла майже 3 тонн у 1994 році. Еліас Зелая з близького містечка Пецеяс у Гондурасі каже, що “тепер ніхто й ніколи не говорить про від’їзд з рідних місць”⁵.

Можливо найбільш несподівана вигода такого підходу проявилася у регіоні у 1998 році – через два десятиліття після того, як проект завершився, – коли ураган Мітч вилив 2 метри опадів у Центральній Америці, змивши з полів в деяких областях майже весь врожай. Схили і найбідніше населення, що їх заселяє, були уражені найбільше, але тисячи фермерських господарств повсюди у Гватемалі, Гондурасі й Нікарагуа, які співпрацювали з “Campesino a Campesino”, витримали усю потугу шторму значно краще, ніж інші, зберігши більше верхнього шару грунту та більше врожаю. На полях з традиційним обробітком шкода від зсувів була втричі більшою, якщо рахувати за розміром уражених ураганом ділянок⁶.

Цей досвід – коли фермерські господарства запобігають ерозії і зсуву схилів, утримують вуглець, зберігають біорізноманіття, забезпечують стабільний доход і продовольство для сільських громад без застосування дорогих чи токсичних хімікатів – знаходиться в повнному контрасті до того типу сільського господарства, яке переважає у сьогоднішньому світі. Для сучасного сільського господарства характерно виробництво великого обсягу продовольства при одночасному виснаженні екосистем, голоді багатьох людей і занепаді сільських громад.

Зростаюча ціна цієї “руйнівної” продовольчої системи підштовхує фермерів, науковців, політиків і споживачів в усьому світі до зовсім іншої моделі, яка могла б називатися “регенеративною” продовольчою системою, що краще відповідає суспільним інтересам. Ця нова модель також іноді називається “багатофункціональною” чи “агроекологічною”. У цьому баченні фермерські господарства функціонують радше як самодостатні екосистеми, які менше залежать від внесення хімікатів, – зміна, що має залагодити напруженість між сільським господарством і довкіллям й водночас дати надію бідним фермерам в усьому світі. Й замість того, щоб лише керувати тракторами і розпилювати аміак, фермери відіграватимуть активну роль у сільськогосподарських дослідженнях і прийнятті рішень – зміна, що має допомогти оживити сільські громади. Нарешті, продовольчий ланцюг буде також виглядати по-іншому, коли споживачі купуватимуть більше харчових продуктів безпосередньо від фермерів і більше дбатимуть про походження своїх харчів.

Такими були амбіційні завдання для сільського господарства, які учасники самміту “Планета Земля” в Ріо-де-Жанейро виробили 10 років тому. Однак виконання цих завдань в минулому десятилітті виявилось далеким від очікувань. Всесвітній самміт в Йоганнесбурзі надає серйозну можливість відновити цей поступальний рух. У деяких випадках уряди підтримують такі зміни, ліквідовуючи велику прогалину у доступі жінок до відповідних ресурсів, скасовуючи субсидії на використання пестицидів, зменшуючи диспропорції у сфері торгівлі чи застосовуючи інші політичні інструменти. Синергетичний ефект між різними методами ведення сільського господарства та заходами на щастя робить ці завдання менш страшними. Використання замінників агрохімікатів, наприклад, буде не тільки позитивним для екологічності сільського господарства, але й принесе користь бідним фермерам, які не мають коштів для внесення дорогих хімікатів. У цілому, політика, що спрямована на поліпшення економічних перспектив фермерів, зокрема більш надійне землеволодіння й кредитування, також прискорить поширення регенеративних методів сільського господарства чи екологічного землеробства. Успіхи ще залишаються розрізненими, але вони дають принципи, що можуть широко застосовуватися з тим, щоб краще задовольняти потреби землі й залежних від неї людей⁷.


Зростання дисфункціонального господарювання


Немає сумніву, що сучасне сільське господарство продемонструвало величезну здатність до створення маси однорідних споживчих товарів, свідченням чого стало значне збільшення обсягів виробництва харчових продуктів у багатьох частинах світу і падіння товарних цін на них за минулі 50 років (див. мал. 3–1). Це вже є значним досягненням. Але те ж саме сільське господарство спричинило величезні екологічні й соціальні дисфункції. Країни застосовували обсяг виробництва продовольства як єдиний критерій сільськогосподарського успіху так довго, що стало важко осягнути ціну, яку ми платимо за ігнорування всіх інших критеріїв⁸.

Нещодавно група аграрних економістів спробувала підрахувати таку ціну сучасного сільського господарства Великобританії і отримали консервативну оцінку – понад $2 млрд. на рік. Оцінка включала витрати на видалення пестицидів й інших агрохімікатів з питної води, збитки, завдані ерозією грунту, медичні витрати внаслідок харчового отруєння і "коров’ячого сказу", але вона не включала понад $4 млрд. урядових субсидій, виплачених фермерам, або мільярдні витрати на охорону здоров'я внаслідок поганих продовольчих рішень. Навіть так, ця оіцнка дорівнює 90% від річного доходу британських фермерів. Провідний дослідник цієї групи Джуліс Претті з університету Ессекса дійшов висновку, що населення Великої Британії сплачує за свої харчі тричі: перший раз, коли субсидує фермерів, другий раз, коли платить за очищення від забруднень внаслідок сільськогосподарської діяльності, і ще раз, коли платить за продовольчі товари касиру торговельного закладу. Такі витрати – на сільські громади, екосистеми і суспільство в цілому – не обмежуються лише Великою Британією⁹.

Значна частина цих витрат виросла з "політики дешевого продовольства", що здійснювалася в Європі й Північній Америці після Другої світової війни. (Більш точно її можна було б назвати "політикою масового продовольства" з наголосом радше на кількості, ніж на якості, що призводить до багатьох прихованих витрат). Така політика включала урядову підтримку національного виробництва продовольства, спрямовану не стільки на підтримку сільських громад, скільки на забезпечення доступними продуктами харчування громадян, що належать до робітничого класу в містах. А це заохочувало надвиробництво, спрямовуючи однобоку увагу лише на те, щоб отримати максимально можливий врожай від даної ділянки землі. Такий підхід ненавмисно робить другорядними міркування про те, яким чином були вироблені харчові продукти і хто мав з того користь. Через кілька десятиліть країни, що розвиваються, вирушили схожим курсом, що зосереджувався на виробництві за будь-яку ціну, – в рамках пакету заходів, що складався з поліпшеного насіння, агрохімікатів та поливного землеробства, відомого як "зелена революція". Наміри, як і на Півночі, були добрі – більше продовольства, щоб нагодувати голодні рти. Але вони зневажили важливим фактом щодо голоду в усьому світі: виробництво більшого обсягу продовольства не викорінює автоматично голод¹⁰.

Водночас, фермери поступово почали сприяти поглибленню деяких нинішніх найбільш поширених екологічних проблем – включаючи забруднення водойм, занепад біорізноманіття, поширення токсичних хімікатів і зміна клімату. Еколог Девід Тілман з університету штату Міннесота і його колеги нещодавно припустили, що у найближчі десятиліття індустріальне сільське господарство конкуруватиме зі зміною клімату як джерело "масивних, незворотних наслідків для довкілля"¹¹.

Той факт, що сільське господарство і довкілля, схоже, знаходяться у незлагоді, є радше невдачою, ніж неминучістю. Від самого початку понад 10 тис. років тому сільське господарство завжди було пов’язане із перетворенням природи. Але у своєму прагненні дедалі більшого виробництва продукції, сучасні фермери підняли ці перетворення на новий рівень. Наприклад, тоді як у 1949 році китайські фермери використовували близько 10000 сортів пшениці, у 1970-х роках їх кількість зменшилась до 1000, а сьогодні – до 300 сортів. Понад 40% пшеничних полів у Китаї займають 14 основних сортів. З 7000 видів рослин, які були окультурені людиною, лише 30 видів забезпечують, за оцінками, до 90% від глобального споживання калорій – так, пшениця, кукурудза і рис забезпечують понад половину калорій – і займають величезну більшість світових орних земель. Така модель, зокрема, робить фермерів і глобальну систему постачання продовольства вразливими до мінливої погоди чи нашесть шкідників.¹²

Популяції тваринного світу занепадають, коли сільськогосподарські угіддя замінюють ліси чи інші природні екосистеми, і чим менш різноманітні ці угіддя, тим меншими є середовища проживання і джерела харчування для диких видів. Недавнє дослідження відзначило помітне зниження різноманіття у "структурі ландшафту" в індустріальних країнах за останні 50 років, оскільки фермери видалили кам’яні огорожі, живоплоти, смуги трави, водойми, полезахисні смуги і окремі дерева, щоб пристосувати поля до машин, призначених для використання на великих і менш різноманітних ділянках. Популяції дев'яти видів сільських птахів знизились у Великій Британії між 1970 і 1995 роками більш ніж наполовину.¹³

Але монокультури завдають, мабуть, найбільшої шкоди, коли вони вириваються за межі полів. Розглянемо Середній захід США – один з найпродуктивніших сільськогосподарських регіонів планети та модель для господарювання в інших місцях. У будь-який момент часу понад 80% орних земель у таких штатах, як Айова, Іллінойс та Індіана зайняті під вирощування лише двох культур: кукурудзи і соєвих бобів. Це вимагає інтенсивного використання пестицидів і добрив, оскільки монокультури заохочують поширення шкідників і виснажують поживні речовини у грунті¹⁴.

На місцях, використання хімікатів піднімає рівні нітратів і пестицидів (обидва небезпечні для здоров'я населення) у грунтових водах і зменшує якість грунту; кілька десятиліть інтенсивного використання хімічних добрив спричинили підвищення кислотності багатьох ділянок грунту на Середньому Заході – ця ситуація веде до виснаження ключових поживних речовин і ставить під загрозу довгострокову продуктивність регіону. В світовому масштабі фермери сьогодні використовують в 10 разів більше добрив ніж у 1950 році й витрачають в 17 разів більше коштів (з урахуванням інфляції) на пестициди (див. мал. 3–2 і 3–3). Однак ефективність цих заходів різко впала – десятикратне зростання обсягу використання добрив супроводжувалося лише потрійним зростанням виробництва продовольства, тоді як частка врожаю, що знищується шкідниками, залишається значною мірою такою ж як у 1950 році, незважаючи на використання значно більшого обсягу пестицидів¹⁵.

Оскільки монокультури роблять внесення добрив не дуже ефективним, стоки з сільськогоспо-дарських угідь Середнього Заходу, що містять поживні речовини, просочуються в Міссісіпі і, зрештою, накопичуються в Мексиканській затоці. Потрапляючи туди, надлишок поживних речовин сприяє розквіту морських водоростей, що далі призводить до задихання океанічного життя у "мертвій зоні", яка іноді охоплює територію понад 18 тис. кв. км і вже підкосила місцевий рибний промисел¹⁶.

Середній Захід має довгу історію такого виробництва продовольства, але така сама модель – і пов'язані з нею проблеми – формується у більшості інших провідних світових сільськогосподарських регіонах. Ріки, озера, болота й інші водойми, які зрошують орні землі, стали сховищами для надлишків сільськогосподарських поживних речовин, що змінює склад біологічних видів у воді і на землі, сприяючи деяким організмам і призвоводячи до вимирання інших. Смертоносний розквіт морських водоростей і руйнування коралових рифів, пов'язані з аграрним забрудненням, стали звичайним явищем в прибережних районах на всіх континентах, а мертві зони, що виникли в Балтійському і Чорному морях, навіть більші за ті, що у Мексиканській затоці¹⁷.

Окрім того що індустріальне сільське господарство безпосередньо забруднює водойми, воно створює особливо великий попит на водні ресурси. Збільшення виробництва продовольства у другій половині минулого століття значною мірою базувалося на розширенні зрошуваних земель, площа яких зросла від 100 млн. га у 1950 році до 274 млн. га у 1999-му. Сьогодні зрошувані землі, що складають 17% світових орних земель, дають понад 40% світового врожаю. Подальше розширення зрошуваних земель при незначній увазі до збереження водних запасів є нереальним в більшій частині світу через зростаючу конкуренцію з іншими видами попиту на воду та зростання громадської занепокоєності щодо впливу великих дамб¹⁸.


Мабуть найпереконливішим свідченням дисфункціональності нашої продовольчої система є той факт, що фермери – найбідніші люди на планеті.


Північний Китай дає один вражаючий приклад. Впродовж останніх десятиліть в цій хлібній житниці найбільш населеної країни світу тривало вирощування кукурудзи і пшениці на основі зрошування орних земель, що створювало величезний попит на водні ресурси. Нині рівень підземних вод в північному Китаї щорічно падає на 1–1,5 метри, оскільки фермери викачують більше води, ніж відбувається поповнення за рахунок дощів. Дефіцит води зростає й у всіх інших регіонах з поливним землеробством, включаючи Індійський субконтинент, західну частину США й всю Північну Африку і Близький Схід. Майже 10% світового врожаю зернових отримується за рахунок подальшого зменшення водних запасів – подібно до грошей, витрати яких перевищують надходження на банківський рахунок. Таке надмірне використання також означає скорочення водних ресурсів, що наявні в природних екоситемах: використання води для зрошування загрожує більш ніж половині з майже 1000 головних боліт і заболочених територій, визнаних життєво важливими міжнародним співтовариством¹⁹.

Мабуть, найпереконливішим свідченням того, наскільки дисфункціональною стала наша продовольча система, є той факт, що фермери як група населення – найбідніші люди на планеті.

З 1,2 млрд. людей у світі, що заробляють один долар або менше на день, 75% працюють і живуть у сільській місцевості. Серед багатьох країн Африки, Латинської Америки та Азії бідність значно більш поширена в сільських районах, ніж у містах. Навіть у США рівень бідності у сільській місцевості вище на 23%, і в багатьох місцях фермерські сім’ї залежать від продовольчої допомоги з боку агентств соціального забезпечення, церков і "супних кухонь". Показники рівнів доходу, здоров'я, освіти та політичної участі у сільській місцевості продовжують суттєво відставати від аналогічних показників у містах. Як не дивно, голод також зосереджений у сільських районах, де його наслідки погіршуються через більш обмежений доступ до безпечного водопостачання й засобів санітарії. Хоча в цілому голод зменшується, він усе ще зберігається у значній частині світу, що розвивається, і впливає на життя від 800 млн. до 1,1 млрд. людей. В Африці на південь від Сахари як частка, так і абсолютна кількість голодних дітей насправді збільшилася за останні два десятиліття²⁰.

Від Бразилії до Бангладеш такі похмурі перспективи підживлювали масовий від’їзд із сільських районів, як шанс знайти засоби для проживання після занепаду фермерських господарств. Ці зміни не дивують, враховуючи, що основні потоки грошей у продовольчому бізнесі нині йдуть в міста і на фабрики, а не до фермерських господарств. У 1950 році, наприклад, американські фермери отримували в середньому понад 50 центів з кожного долара, що витрачався американцем на харчування. У 1997 році вони отримували лише 7 центів. Переважна більшість грошей тепер йде до переробних підприємств, торговців продуктами харчування і постачальників агрохімікатів – модель, яка віддзеркалюється в усьому світі. Частково цей результат спричинений тим, що нині люди їдять більш запаковану і перероблену їжу, що значно різниться від первісної продукції, вирощеної фермером. Але це також зумовлено зростанням залежності сільського господарства від дорогих агрохімікатів і техніки, а також підвищенням ролі "картелів" в агробізнесі, які залишають мало місця для доходів фермерів. Глобальна інтеграція виробництва продовольства посилила ці види економічного тиску, що живлять масовий від’їзд населення з сільської місцевості²¹.


Голод серед достатку


У 1996 році делегати Світового самміту з продовольства у Римі взяли зобов’язання скоротити голод удвічі до 2015 року – значний відступ порівняно з метою викоренити голод за одне десятиліття, що була визначена у 1974 році. У 2001 році Організація Об’єднаних Націй з харчових продуктів і сільського господарства (FAO) заявила, що за нинішніх темпів навіть ця менш амбіційна мета не буде досягнута протягом більш ніж 60 років, що буде надто пізно для багатьох бідних людей світу²².

Як може значна частина світу залишатися голодною, коли виробництво продовольства значно зросло протягом другої половини минулого століття, дещо випереджаючи приріст населення? Зростання глобального виробництва має, певним чином, менше значення, ніж наша здатність підвищити врожайність там, де продовольство є найбільш необхідним, особливо там, де традиційні методи ведення сільського господарства зазнали невдачі.

Багато кому з голодних людей у світі не вдалося оволодіти стандартним методом підвищення виробництва продовольства (на базі генетично однорідних полів, підживлюваних хімічними сумішами), оскільки це було надто дорого або не відповідало місцевим умовам, або ж через брак землі, доступу до ринків чи інші обмеження. Тоді як існуючий набір заходів не спрацював для цих людей, традиційне сільське господарство значною мірою вже вичерпало себе для них і засвідчило, що вони матимуть кращий достаток, якщо переїдуть до міста чи займатимуться іншою діяльністю. За оцінками, майже 1,8 млрд. людей у країнах, що розвиваються, живуть у лісах і лісистих місцевостях, в посушливих районах, на крутосхилах чи в інших місцях, що не відповідають умовам сучасного виробництва продовольства. Ці "маргінальні" або "менш сприятливі" регіони – Сахель в Африці, схили Анд чи тропічні ліси Індонезії – нині є місцем проживання великої частини сільських бідняків і голодних людей у світі²³.

Деякі вчені-аграрії сподіваються знайти вирішення цієї проблеми на генетичному рівні – шляхом конструювання культур, здатних для вирощування у більш широкому діапазоні умов довкілля, – хоча дотепер біотехнологія не мала вирішального значення для задоволення потреб голодних людей (див. Врізку 3–1). "В усьому світі бідні фермери рідко обмежені через генетичний потенціал вирощуваних ними культур", зазначає Роланд Бунч, який працює у сільськогосподарській консультативній організації COSECHA в Гондурасі. Певний сорт кукурудзи міг би давати врожайність 5 тонн з гектара при ідеальних умовах, але той самий сорт на виснаженій і схильній до посухи землі може давати менше 1 тонни з гектара. На думку Бунча, який працював протягом десятиліть з фермерами в Африці, Латинській Америці та Азії, "екологічні умови, такі як родючість грунту і наявність вологи, є головними обмежуючими чинниками". Ці обмеження не можуть бути легко подолані генетичними удосконаленнями: ані шляхом застосування біотехнології, ані більш традиційних засобів. Щоб допомогти бідним фермерам, нововведення повинні зменшувати ці екологічні обмеження за низьких витрат з кишені фермера, водночас створюючи гнучке і стабільне виробництво, й бути самі достатньо гнучкими, щоб застосовуватися в різноманітних екологічних умовах²⁴.

Ці фермері матимуть значну вигоду від використання "безкоштовних" біологічних послуг, включаючи азотофіксуючі рослини, такі як бобові чи конюшина, живильну здатність мікроорганізмів грунту, а також корисних комах, – підхід, нині широко згадуваний як агроекологія. У багатьох відношеннях це найбільш глибокий і складний підхід до сільського господарства, оскільки він залежить від глибинного розуміння екологічної взаємодії в агроландшафті. Оптимальне використання місцевих ресурсів і місцевих знань заміщає хімікати і технологічні рішення. Замість набору агротехнологій, з їх повсюдним одноманітним застосуванням, агроекологічний підхід покладається на принципи, що мають специфічне застосування, яке варіюється в залежності від місцевості.

Важливість цього підходу для бідних фермерів підтвердило нещодавнє дослідження Джуліса Претті й Рэйчел Хін з Ессекського університету, які вивчили досвід понад 200 сільськогосподарських проектів у країнах, що розвиваються, здійснюваних на базі екологічних підходів. Дослідники виявили, що для всіх проектів, які охопили 9 млн. господарств загальною площею майже 30 млн. га, врожайність зросла в середньому на 93%, а в деяких випадках навіть істотно більше. Найважливіше те, що у більшості з цих проектів підвищення обсягів виробництва досягнуто у несприятливих умовах – у маргінальних районах, де всі інші зусилля до того зазнали невдач²⁶.