Geum.ru

Стан світу 2000 Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження про прогрес до сталого суспільства

Вид материалаДокументы

Содержание


Зростаюча нестача води
Нові битви за воду
Межа врожайності
Залучення до зрошення бідних фермерів
Необхідність нової політики
Подобный материал:
  1   2   3


СТАН СВІТУ

2000


Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження

про прогрес до сталого суспільства


Науково-редакційна рада українського видання

Віктор Вовк, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва

Інститут сталого розвитку (Київ)


Київ «Інтелсфера» 2000

Розділ 3


ПЕРЕБУДОВА

ПОЛИВНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА


Сандра Постел*


Шість тисяч років тому мешканці Месопотамії започаткували новий спосіб вирощування їжі. Вони спустилися з Месопотамської височини на південь на сухішу рівнину між Тигром і Євфратом, у місцевість, яка тепер є південним Іраком. У цій новій батьківщині зернові сходили і росли, але далі вони засихали від посухи раніше, ніж достигали. Ці прибульці, які стали відомими під ім'ям шумерів, знайшли простий розв’язок цієї дилеми, що мав грунтовні й тривалі наслідки. Вони викопали рівчаки й повернули частину води з Євфрату до своїх полів і таким чином дали початок практиці зрошення.

Зрошення істотно змінило і країну, і людське суспільство, як жодна інша діяльність перед тим. Воно створило надлишки харчів, які треба було зберігати й розподіляти, що, у свою чергу, привело до нових форм централізованого управління. Ці надлишки також звільнили багатьох людей для переходу до неземлеробської діяльності. Історики приписують шумерам винахід писемності, колеса, а також вітрильних човнів, пристроїв для піднімання води і ярма, щоб запрягати тварин до плуга.

З часом, з розширенням сфери діяльності, ці ранні суспільства почали розшаровуватися. Зростала чисельність і густота населення, спричинюючи появу перших справжніх міст. Слідом за шумерами у Месопотамії з'явилися численні цивілізації, що базувалися на зрошенні, зокрема знамениті вавілоняни, які дали світові чудові палаци й історичний кодекс законів Хамурапі. Поза цим регіоном ранні “поливні” суспільства виникли у долині Нілу в Єгипті, у долині Інду в теперішньому Пакистані, в басейні Жовтої ріки у північно-центральному Китаї та, значно пізніше, у деяких річкових долинах Північної й Південної Америки. Кожне з них досягло самобутніх культурних та наукових успіхів. У цілому зрошення заклало підвалини, на яких цивілізації розквітли, й значною мірою визначило шляхи суспільного розвитку.

Одночасно історія нам розповідає, що з плином часу більшість цивілізацій, які базувалися на зрошенні, загинули. Екологічна нестійкість, властива поливному землеробству, може послабити успішні на вигляд культури, роблячи їх менш здатними долати політичні й суспільні порушення рівноваги. Сіль може отруїти грунт, позбавляючи його родючості й спричинюючи занепад виробництва зерна. Греблі, канали та інші споруди можуть руйнуватися повенями або ворогами. Конкуренція за поливну землю й воду може спонукати до мілітаризму й місцевих воєнних сутичок. Підсумовуючи, скажемо, що історія вчить, що поливна база, на якій все тримається, потребує постійної пильності; якщо її занедбати, то може хлинути злива дестабілізаційних явищ.1

Коли ми починаємо нове століття й нове тисячоліття, ці уроки важать для нас набагато більше, ніж просто історична цікавинка. Зрошення підтримує наше сучасне суспільство, як воно це робило з багатьма загиблими суспільствами в минулому. Оскільки зрошувані господарства звичайно вирощують більш високі врожаї й можуть збирати їх два чи три рази на рік, поширення зрошення було провідним шляхом до зростання виробництва харчів у цьому столітті. Багато країн, включно з Китаєм, Єгиптом, Індією, Індонезією й Пакистаном покладаються на зрошувані землі для одержання понад половину їхнього вітчизняного виробництва їжі. Сьогодні близько 40% світових харчових продуктів надходить з 17% поливних земель. Індії, Китаю, США й Пакистану разом належить понад половина світових зрошуваних земель, 10 головним країнам разом належить дві третини загальної площі цих земель у світі. (Див. табл. 3-1.)2

В усьому світі після значного періоду зростання, ближче до кінця століття, поступ поширення зрошення істотно сповільнився. Між 1982 і 1994 роками площа поливних земель у світі зростала в середньому на 1,3% щорічно порівняно з 2% щорічно у період між 1970 та 1982 роками. Поширення зрошення почало давати меншу віддачу. У більшості регіонів найкращі й найлегші ділянки було вже освоєно, підводити воду до нових місць стало важче й дорожче.3

Протягом наступних 20 років площа поливних земель у світі навряд чи зростатиме більше, ніж на 0,6% щорічно, та й це може виявитися надто оптимістичною оцінкою внаслідок втрати грунтів через засолення та нестачу води для зрошення. До 2020 року площа зрошуваних земель на душу населення, вірогідно, буде на 17-28% меншою від пікового показника, досягнутого в 1978 році.4

На початку ХХІ сторіччя потреба нових підходів до поливного землеробства цілком очевидна. 60% наших поливних площ не старші за 50 років, але вже з'явилася і дедалі зростає загроза тривалій врожайності на більшості з них. Один з кожних п'яти гектарів зрошуваних земель ушкоджений сіллю – мовчазна кара, яка переслідувала древні месопотамські суспільства. Дедалі більше річок пересихають протягом частини року, залишаючи сільське господарство вразливим до переміщення води на потреби розбухаючих міст і промисловості. А загроза рибальству й водній живності від надмірних витрат води спонукає до того, аби залишати більше води в річках, струмках і озерах.5

Водночас культурні, економічні й політичні сили, які сформували еру сучасного зрошення й підтримували вражаюче зростання його в цілому світі, зазнають перебудови. Від мешканців західних міст і ентузіастів рекреації в США до захисників довкілля і прав людини в Індії, нові голоси почали висловлювати сумнів у цілях і засобах зрошення. Висновок полягає в тому, що є потреба реконструювати поливне землеробство, щоб зробити його більш ефективним і екологічно здоровим.


Зростаюча нестача води


З усіх болючих недоліків сучасного поливного землеробства жоден не набрав таких загрозливих розмірів, як виснаження підземних водоносних шарів. На великих територіях фермери викачують підземні води швидше, ніж їх поновлює природа, що спричинює стійкий спад рівня води. Подібно до того, як рахунок у банку зменшується, якщо витрати повсякденно перевищують внески, так і запаси підземних вод вичерпуються, якщо викачування щоденно перевищує їх поновлення. Протягом кількох останніх десятиліть, коли кількість колодязів для добування грунтових вод стрімко зростала, виснаження водоносних шарів поширилося від поодиноких окремих районів на великі ареали поливних земель. Нині це вже є проблемою північного Китаю, північно-західної та південної Індії, деяких частин Пакистану та більшості західних штатів США, Північної Африки, Середнього Сходу і Аравійського півострова.

В Індії становище настільки тяжке, що у вересні 1996 року Верховний суд доручив одному з головних національних дослідницьких центрів вивчити проблему падіння рівнів грунтових вод. Національний Екологічно-технічний дослідний інститут прийшов до висновку, що “надмірна експлуатація запасів грунтових вод поширилася на всю країну” і що рівні води у найважливіших сільськогосподарських регіонах падають “з загрозливою швидкістю”.6

Дев'яти індійським штатам нині найбільше бракує води – сукупно понад 100 млрд. кубометрів щорічно, і ця цифра зростає. Становище особливо серйозне у Пенджабі й Гарйані, головних житницях Індії. Обстеження сіл показало, що рівні води падають щороку на 0,6-0,7 м у частині Гарйани і на півметра на великих площах Пенджабу. У західному штаті Ґуджарат у 87 з 96 контрольних колодязів виявили зниження рівня грунтових вод протягом 1980-х років, і, за повідомленнями, у районі Месану водоносні шари також виснажуються. Перевикачування води у цьому західному прибережному штаті спричинило також вторгнення солоної морської води до прісних підземних шарів, що призвело до забруднення питної води. За оцінкою Дейвіда Секлера, генерального директора Міжнародного інституту водного господарства, четверта частина збору зерна в Індії може опинитися під загрозою внаслідок вичерпання підземних вод.7

У фермерів труднощі починаються задовго перед тим, як висихають їх свердловини. З деякого часу вартість викачування стає надто високою, або дебет води в свердловині падає надто низько, щоб можна було продовжувати зрошення на попередньому рівні. Тоді вони мають кілька варіантів вибору. Вони можуть відмовитися від використання зрошуваної землі, пропустити один чи більше врожаїв, перейти до культур, які потребують менше води, або застосовувати більш раціональну технологію зрошування. Крім припинення вирощування технічних культур, таких як цукрова тростина чи бавовна, які потребують багато вологи, запровадження раціонального зрошення – єдиний вибір, який дає можливість підтримувати виробництво продовольства в умовах меншого споживання води. Але інвестиції в підвищення ефективності витрат води є зовсім мізерними у порівнянні з масштабами виклику, що постає.8

Крім стримування майбутнього виробництва продовольства, перевикачування грунтових вод у деяких регіонах розширює прірву у доходах між багатими й бідними. Коли падає рівень води, фермери мусять бурити глибші свердловини й купувати більші помпи для підйому води на поверхню. Бідні не можуть цього собі дозволити. Наприклад, у частинах Пенджабу й Гарйани багаті фермери встановили глибші, дорожчі свердловини ціною 125.000 рупій ($2.890). Коли менш глибокі свердловини висихають, деякі дрібні, бідніші фермери вимушені здавати свої землі в оренду власникам глибших свердловин і ставати в них наймитами.9

Інші країни мають подібні труднощі. За оцінками у пакистанській провінції Пенджаб, провідному сільськогосподарському регіоні, грунтові води викачувалися зі швидкістю на 27% більшою, ніж відновлювалися. У Бангладеш використання грунтових вод знаходиться на рівні половини їх притоку протягом року. Однак під час сухого сезону, коли зрошення найпотрібніше, потужні помпи висушують багато колодязів. Протягом сухих місяців рівні води падають нижче рівня всмоктування неглибоких колодязів приблизно на третині поливних площ у Бангладеш. Мусонні дощі поновлюють ці водоносні шари, і рівень води піднімається пізніше протягом року, але фермери залишаються без води тоді, коли вона їм найбільш потрібна. Знову найбільші труднощі випадають на долю бідних фермерів, які не можуть поглибити колодязі або придбати потужніші помпи.10

У Китаї, який є найбільшим у світі виробником зерна, становище з грунтовими водами також тривожне. Північний Китай має постійний дефіцит води внаслідок перевикачування, що досягає 30 млрд. кубометрів щороку. По всій Північно-Китайській рівнині, яка дає приблизно 40% зерна в Китаї, рівні грунтових вод падали щороку на 1-1,5 м, тоді як потреби у воді продовжували зростати.11

Від того, як відреагують китайці на цю скрутну ситуацію – чи вони виключать частину землі з поливного землеробства, чи перейдуть до культур, які потребують менше води, чи будуть зрошувати раціональніше – дуже сильно залежить майбутнє китайського виробництва зерна. Очікується, що у 2025 році у басейнах річки Геї та Жовтої ріки бракуватиме води в обсязі, потрібному для вирощування приблизно 55 млн. т зерна – 14% сучасного щорічного національного споживання зерна і понад чверть сучасного світового експорту зерна.12

У США фермери перевикачують водоносні шари у деяких важливих районах, що виробляють продовольство. Каліфорнія перебирає грунтових вод на 1,6 млрд. куб м на рік, що дорівнює 15% щорічного споживання грунтових вод у штаті. Дві третини цього виснаження припадає на Центральну долину, яка постачає понад половину фруктів та овочів США.13

Однак найсерйозніший випадок виснаження маємо у регіоні, який зрошується геологічною формацією, що зветься Огалала – один з найбільших на планеті водоносних горизонтів. Огалала займає частини восьми штатів і перед початком експлуатації містила об'єм води, рівний стоку ріки Колорадо більш ніж за 200 років. Сьогодні Огалала одна зрошує п'яту частину всіх поливних земель США. Цей водоносний шар одержує дуже мале поповнення від дощів, особливо у його південних районах, так що майже будь-яке викачування виснажує його. Нині він вичерпується зі швидкістю близько 12 млрд. куб м щороку. На сьогодні сукупне виснаження становить 325 млрд. куб. м – об'єм, рівний річному стокові 18 таких річок, як Колорадо. Понад дві третини цього виснаження припадає на Високі рівнини Техасу.14

Падіння рівня грунтових вод, зростання вартості викачування та падіння цін на зерно змусили багатьох фермерів, залежних від Огалала, відмовитися від поливного землеробства. Під час його найвищого розвитку у 1978 році загальна площа, зрошувана з запасів Огалала, у Колорадо, Канзасі, Небрасці, Нью Мехіко, Оклахомі й Техасі досягала 5,2 млн. га. Менш ніж через десять років вона скоротилася до 4,2 млн. га. Дослідження регіону на більш віддалену перспективу, виконане в середині 1980-х років, прогнозує, що понад 40% поливної площі, яка використовувалася під час піку 1978 року, перестане зрошуватись ще до 2020 року. Якщо це трапиться, то ще на 1,2 млн. га або повернуться до неполивного землеробства, або облишать їх протягом наступних 20 років.15

Значна частина Північної Африки й Аравійського півострова, де дощі випадають дуже рідко, мають під собою “викопні” водоносні шари – рештки давнього клімату, який був набагато вологішим від сучасного. Ці водоносні шари одержують дуже мале або ніякого поповнення від сучасних дощів, тому викачування з них води безперервно зменшує її запаси, дуже подібно до того, як і у випадку з видобуванням нафти.

Саудівська Аравія розташована над кількома водоносними шарами, запаси яких оцінювалися (до початку великомасштабної експлуатації) у 2000 кубічних кілометрів води – понад половину запасів Огалала. Великий двадцятирічний експеримент з пустельним землеробством тяжко виснажив ці джерела води для виробництва пшениці. У роки найбільшого вирощування зерна на початку 90-х країна витрачала близько 17 млрд. куб м води щорічно, витрачаючи по 3.000 тонн води на вирощування кожної тонни зерна у гарячій вітряній пустелі. За таких витрат запаси підземних вод вичерпалися б до 2040 року. У середині 1990-х, коли бюджетні труднощі змусили уряд короля Фагда круто урізати субсидії сільському господарству, виробництво зерна за 2 роки впало на 60%. Швидкість виснаження підземних вод також впала, але саудівці все ще продовжують витрачати щороку близько 6 млрд. куб. м.16

Північноафриканські країни – від Єгипту до Марокко – також сильно залежать від підземних водоносних шарів, річне виснаження, яких оцінюється у 10 млрд. куб. м. Близько 40% його припадає на Лівію, яка зараз здійснює величезний проект водопостачання, відомий як Великий Проект Рукотворної Ріки. Проект вартістю $25 млрд. має метою видобуток води з водоносних шарів на півдні в пустелі й транспортування її на 1500 км на північ величезною системою бетонних труб. З початку 1998 року вона щорічно постачає 146 млн. куб м до Тріполі й Бенгазі. Якщо всі заплановані етапи буде закінчено, то система буде постачати щорічно до 2,2 млрд. куб. м, з яких 80% призначено для сільського господарства. Однак, як і у Саудівській Аравії, озеленення пустелі буде короткотривалим: деякі інженери стверджують, що колодязі, ймовірно, висохнуть через 40-60 років.17

Висновок з цього огляду використання підземних вод полягає в тому, що багато регіонів, які виробляють продовольство, підтримуються за рахунок гідрологічного аналога фінансового дефіциту. Зрошення витрачає водні запаси, щоб підтримати сьогоднішнє виробництво, викликаючи великий дефіцит води, який у певний час доведеться збалансовувати. Сукупне річне виснаження водних запасів в Індії, Китаї, США, Північній Африці й на Аравійському півострові складає близько 160 млрд. куб. м, що дорівнює річному стокові двох таких річок, як Ніл. (Див. табл. 3-2.) Врахування Австралії, Пакистану та інших регіонів, для яких порівняльні відомості відсутні, ймовірно, збільшило б цю цифру щонайменше на 10%.

Величезна більшість цієї перевитрати підземних вод іде на полив зернових – головних культур людського харчування. Оскільки на вирощування однієї тонни зерна витрачається близько 1000 тонн води (1 кубометр води важить 1 тонну), то 180 млн. тонн зерна – близько 10% світового врожаю – виробляється за допомогою виснажуючого водопостачання. Цей висновок піднімає таке прикре питання: якщо більшість поливного землеробства діє зараз за рахунок перевитрат води, то де фермери сподіваються знайти додаткову воду, яка буде потрібною, щоб прогодувати більше ніж 2 млрд. людей, які, як прогнозується, приєднаються до лав людства до 2030 року?


Нові битви за воду


Є старе прислів’я у західних штатах, що “до грошей і вода вгору тече”. У популярному фільмі “Китай-город” (Сhina town) Голівуд використав драму, як Лос-Анджелес висмоктав воду у ферм у долині Оуенів. Американський письменник і гуморист Марк Твен закарбував незлагоди на Заході через воду відомим жартом: “Горілка – щоб пити, вода – щоб за неї битися”. Коли води бракує, конкуренція за неї ще більше зростає, не лише на заході США, але й у багатьох частинах світу.18

Міста, які швидко зростають, і промисловість дедалі більше розглядають поливне землеробство як останній великий запас доступної води. Марк Роузгрант і Клавдія Рінглер з Міжнародного дослідницького інституту харчової політики у Вашингтоні, округ Колумбія, передбачають, що річні потреби води для домашнього господарства й промисловості у країнах, що розвиваються, зростуть між 1995 та 2020 роками на 590 млрд. куб м – на об'єм, рівний семи річним стокам Нілу. Вони прогнозують, що частка води, яка витрачається на ці види діяльності, зросте більш ніж удвічі – з 13% всього споживання води до 27%.19

Деяка частина цих зрослих побутових і промислових потреб буде задовольнятися передачею води від поливного землеробства. Залишається невідомим, скільки води іригатори передадуть, чи вони передадуть цю воду добровільно, і на скільки впаде виробництво продовольства внаслідок такої передачі. Для ілюстрації: якщо половину прогнозованого зростання міських і промислових потреб до 2020 року буде задоволено передачею поливної води на ці цілі і не буде значних удосконалень поливної продуктивності, виробництво зерна впаде приблизно на 300 млн. тонн – одну шосту сучасного світового врожаю. Згідно з висновком, до якого прийшли Роузгрант і Рінглер, той спосіб, в який буде організовуватися перерозподіл води від ферм до міст, “може визначити здатність світу прогодувати себе”.20

У Китаї число міст зросло з 130 у 1949 році до понад 600 сьогодні. Близько половині з них вже бракує води, що породжує зростаючий тиск щодо перерозподілу водопостачання від сільського господарства, щоб зменшити дефіцит води у містах. Дослідження планування, здійснене у середині 1990-х років китайським Державним статистичним управлінням і Міністерством водних ресурсів, прийшло до висновку, що 40% від прогнозованого дефіциту води у 2000 році можна покрити шляхом передачі води від сільського господарства. Більше того, цей дефіцит зростатиме протягом наступних 20 років. Об'єднані Нації прогнозують, що у 2025 році понад половина людей Китаю буде жити у містах (проти третини тепер).21

У Китаї, як і будь-де, політика й економіка керують перерозподілом води. Один кубометр води, використаний у китайській промисловості, створює більше робочих місць і майже в 70 разів більшу економічну вартість, ніж спожитий у сільському господарстві. Коли з постачанням стає сутужно, вода буде перерозподілятися туди, де її вище цінують. Вже в частині північного Китаю резервуари, які постачали поливну воду для ферм, тепер використовуються майже виключно для забезпечення водою побутових потреб та фабрик. Наприклад, фермери у місцевості Даксінг, в межах 50 км на південь від Пекіну, більше не одержують поливної води, яку раніше постачали каналом від міських резервуарів.22

Фермери в Індії також зіткнулися зі зростаючою конкуренцією за воду. Індія очікує збільшення населення міст у період між 1995 та 2025 роками приблизно на 340 млн. чоловік – це більше, аніж усе населення сучасних США і Канади разом. Переміщення води відбувається, як повідомляють, для збільшення водопостачання містам Мадрас, Коімбаторе й Тирупур та деяким дрібнішим. Багато фермерів у межах 35 км від Тирупуру облишили господарювання і замість того продають свою підземну воду міським мешканцям і промисловим споживачам.23

Фермери, які вирощували рис у частині індонезійського острова Ява, втрачають своє водопостачання з вини текстильних фабрик, хоча індонезійські закони навіть надають сільському господарству вищого пріоритету на воду. Дослідження одного поливного району у західній Яві виявили, що фабрики часто забирають більше води, ніж дозволяють їхні ліцензії, а також беруть її просто зі зрошувальних каналів, занадто мало залишаючи фермерам. Деякі фабрики купують або орендують рисові поля у фермерів, аби лише одержати доступ до поливної води, залишаючи поля необробленими. Втрачаючи встановлені законом права на воду, яку вони звикли споживати, фермери мають мало можливостей. Дослідники Ґан'яр Курня, Тетен Авіанто й Брайон Бранс зазначають, що “багато фермерів, потерпаючи від втрати врожайності та ненадійності водопостачання, не бачать іншого вибору, окрім як продати свою землю”.24

Міста у промислових країнах, загалом, будуть відбирати менше води від землеробства, бо їхні потреби зростають повільніше. Завдяки тому, що побутові й промислові споживачі, до певної міри, вдосконалюють ефективність свого водокористування, – наприклад, встановлюючи ефективніше обладнання, ліквідуючи протікання, повторно використовуючи відпрацьовану воду, замінюючи водолюбні газони природними травами й кущами, – потреба перерозподіляти воду від сільського господарства зменшується. Але у бідних на воду місцевостях, які швидко урбанізуються, таких як західні штати США, конкуренція місто–ферми розгорається. Міста купують воду, права на воду або землю, яка переходить з правами на воду, у частинах Арізони, Каліфорнії, Колорадо й інших штатах.

Хоч ці торги – добровільні, вони не беззаперечні. Найбільші дотепер торги відбувалися в зрошувальному окрузі Імперіал (ЗОІ) у Каліфорнії. Завдяки угоді з федеральним урядом ще сторічної давнини ЗОІ одержує безоплатно близько п'ятої частини річного стоку ріки Колорадо. Зрошувальний округ розташований у безпосередній близькості до міського ареалу, в якому мешкає до 16 млн. людей, і який зростає й далі. Недивно, що ці міста зазіхають на воду ЗОІ.

Десять років тому ЗОІ погодився торгувати з Водним округом Метрополітен (ВОМ) Лос-Анджелеса, оптовим продавцем води для південнокаліфорнійських міст. За цією угодою нема потреби виводити з виробництва землі, зайняті під поливним землеробством. ВОМ інвестує ефективні вдосконалення в ЗОІ в обмін на воду, яку ці вдосконалення зберігають. Ця торгівля передаватиме щорічно до 106.000 акр-фут (АФ), близько 130 млн. куб. м води, від ферм міським споживачам протягом 35 років. ВОМ виграє, бо ціна збереженої води є меншою, ніж 10 центів за кубометр, що значно нижче, ніж будь-яка інша ціна альтернативного водопостачання. ЗОІ виграє від оплат готівкою й удосконалення зрошувальної мережі, одночасно зберігаючи землі у виробництві.25

У 1998 році ЗОІ уклав угоду з Сан Дієго про передачу щорічно до 246,8 млн. куб. м води за мінімальною ціною 20-27 центів за кубометр. Знову, якщо більшість води, яка передається, походитиме від зрослої ефективності її використання та переходу до менш водолюбних культур, фермери не матимуть необхідності вилучати землі з виробництва.26

Передача води часто негативно впливає на людей, які не мають безпосереднього відношення до продажу, що робить повний підрахунок витрат і вигод важко досяжним. Але витрати так званих третіх сторін, які рідко беруть участь за столом переговорів, можуть бути істотними – особливо, коли в результаті торгівлі водою відбувається вилучення землі з виробництва. Ці витрати можуть також накопичуватися, впливаючи на зайнятість, базу оподаткування, стабільність сільських громад і на довкілля. Навіть економічно вигідна торгівля водою може загострити несправедливість, тому що робітники бідних ферм можуть при цьому втрачати роботу.

Безсумнівно, у бідних на воду місцевостях міста продовжуватимуть відкачувати воду від сільського господарства. В той же час у частинах Австралії, в басейні Аральського моря в Центральній Азії, у США і будь-де зростають вимоги передати воду від використання людьми – особливо зрошення – назад до природного середовища. Громадські активісти, науковці, політики, стурбовані долею рибних місць, боліт, озер та інших цінностей довкілля, зміщують баланс сил, які управляють використанням води.

Наприклад, штати у басейні австралійської ріки Мерей-Дарлінг погодилися виділити 25% природного річкового стоку на підтримку екологічного здоров'я системи. В усьому басейні було заморожено відведення води для цілей зрошення. Басейнова комісія рекомендувала також обмежити виділення води для великих міст на рівні її споживання, запланованому на 2000 рік, і запропонувала, щоб міста задовольняли свої додаткові потреби шляхом покупки води від зрошення. Деяка кількість пропозицій і планів уже діє у західних штатах США, як і повернення води природному середовищу. Приміром, федеральний закон, ухвалений 1992 року, призначив 10% води від Проекту Центральної долини у Каліфорнії на підтримку середовищ проживання риби й диких тварин.27

Конкуренція за воду зростає також між країнами, оскільки населення у деяких найбідніших на воду регіонах продовжує швидко зростати. У п'яти світових “гарячих точках”, де точаться суперечки за воду, – у районі Аральського моря, на Ґангу, Йордані, Нілі та Тигрі-Євфраті, – очікується зростання населення до 2025 року між 32% та 70%. (Див. табл. 3-3.) За відсутності угод про розподіл води конкуренція може призвести до нестабільності, навіть до конфліктів.

Коли об'єм відновлюваного водопостачання в країні падає нижче 1.700 куб. м на душу населення (який деякі аналітики називають рівнем водяного напруження), країні стає важко задовольнити потреби населення у воді для харчування, домашнього господарства, промисловості. Країни за таких обставин звичайно починають імпортувати зерно, зберігаючи воду для побутових і промислових потреб. Як відзначалось, кожна тонна зерна потребує близько 1000 тонн води, так що країни насправді збалансовують своє споживання води придбанням зерна замість вирощування його в себе.28

На сьогодні 34 країни Африки, Азії й Середнього Сходу класифікуються як водонапружені і всі, крім двох – Південної Африки й Сирії, є чистими імпортерами зерна. Сукупно ці водонапружені країни імпортують близько 50 млн. т зерна на рік – майже четверту частину всього, що продається у світі. Як прогнозується, до 2025 року чисельність людей, які живуть у водонапружених країнах, зросте з 470 млн. до 3 млрд. – більш, ніж усемеро. Величезна більшість населення, що відчує нестачу води, буде в Африці й південній Азії, де й сьогодні – райони найглибших злиднів і голоду. Тому здається небезпечним виходити з припущення, що буде досить вільного для продажу зерна, щоб задовольнити імпортні потреби за ціною, яка буде прийнятною для бідних країн. А маючи найнижчий з середини 1950-х років рівень харчової допомоги у світі, покладатися на щедрість націй, що мають надлишки зерна, щоб покрити нестачу харчів, – є ризикованою стратегією.29