Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

Небо над Берліном для холодку запнуте легеньким сірим серпанком. Передвечірнє сонце жмуриться крізь нього тьмяною задумою. Безвинно, миряо пропливають вартові літаки.

Задума, серпанок тиші й тут, унизу, по мирних, тихих вулицях. Авто тихше, м'яко, безшумно, як човен, пливе асфальтом. Дзвінкий дитячий щебет у скверику; журний клекіт рояля; закотистий заразливий сміх із високих вікон.

Еліза не відповідає. Ага, це — аристократичний квартал. Тут чортів не може бути. От там, у центрі, у торгових і промислових ковбанях, от там вони!

Труда торкає поні, — і камінчики, гіллячки, кинутий папір починають швидко цокати під жвавими колесами. Вже частіше та частіше миготять суцільні смуги вивісок; на тротуарах народу більше; за столиками ресторанів сидить весела сміхотлива публіка Туди й сюди із шипучим рипом проскакують авто, добродушно гуркочуть напівпорожні трамваї. Серед цивільного різнокольорового одягу то тут, то там — цитриново-жовті й блакитно-білі військові френчі. А з них мирно, доброзичливо стирчать шоколадові, шафранові, густо-чорні і синювато-смугляві обличчя. От група різнокольорових пик стоїть якраз на розі. Труда привітно, весело махає їм рукою. Шоколадні лиця блискають баньками, зубами й радісно вітають по-військовому.

Принцеса Еліза кидає скоса очі на лукавий смуглявий профіль із притупленим кінчиком носа.

— Ви думаєте, Елізо, це мої «клієнти»? Абсолютно ні. Я їх зовсім не знаю. Але кожна сонцеїстка повинна вітатися з нашими визвольниками. Такий у нас звичай, ваша світлосте.

Поні розмашистим гоном завертає в іншу вулицю. Тут іще людніше. Двері магазинів широко розчинені, на порогах стоять прикажчики й галантно запрошують публіку досередини. Публіка галантно вклоняється! А зсередини стрибками вибухає загониста, гунява, підмиваюча музчка, і видно парочки в безжурному танці.

І тут так само шоколадні й шафранові лиця в білих і жовтих френчах. І так само блискають баньками й зубами привітні, прості, веселі.

Але її трупоїдська світлість сидить у свойому лубку, і все це не має для неї «сутнього значення».

От крадькома за жінкою пірнає у ворота дрібно-кучерява, як напудрена густою сажею, потилиця солдата «визвольної» армії. Еліза, розуміється, бачить це своїми власними очима, бачить удень, що діється майже на очах всіх. А що ж то діється вечорами?

— Ви знаєте, Елізо, яка маса дезертирів у вашій армії? Ні? Спитайте Сукурамі або принца Георга. А було б іще більше, коли б не ми! Так, так, пані добродійко, ми, сонцеїсти, рятуємо вашу армію! Ми весь час умовляємо не кидати армії, не дезертирувати.

Ах, от фабрика. Показати б її світлості, що це за весела промисловість настала — так хіба ж це має для неї сутнє значення?

— В кожному разі, Елізо, щось ніяких чортів не видно? Га?

Еліза так само загадково «лубково» мовчить. Мовчить, але зелені скупчені очі уважно ходять по обох боках вулиці. Так, так, будь ласка, вишукуй. Полюбуйся знаменитим витвором твого Георга. Ух, як відновлено «цивіл'зацію»! А яка грізна охорона Порядку! А який гарячковий рух і праця установ і підприємств! Майже кожна з музикою й танцями. І які щасливі фізіономії в цивілізованих підданих його величності!

— Весело? Правда, Елізо? А яка паніка була перші дні окупації Пам'ятаєте?

Принцеса Еліза, не повертаючи голови, гостро кидає.

— Після веселості іпаніка буває ще страшніша.

— Можливо Тільки ми не почуваємо потреби таких змін. Нам і так добре.

Її світлість зводять мовчати. Бідна Елізонька, вона потішає себе загрозами Але до якої ж міри впертість! Ну, чекай, чекай, от зараз тебе потішать свої «стовпи вірності».

Авто звертає, нахиляє Труду на Елізу, підпливає до високих залізно-граткованих воріт і зупиняється. Труда нахиляється, довбається руками під стерном і підводиться з чимсь блискучим у руці.

— Тепер можна злізати. Авто не вкрадуть. Це тут, Елізо. В саду. Чудесний будиночок. Правда? Надзвичайно зручне й затишне місце для салону. Ви не соромтесь, Елізо, колись у цьому крихітному палацику Ірма приймала всяких королів. І не бійтесь, у мене ключ, ми пройдемо тихенько, ніхто нас не побачить.

Але для більшої непомітності Труда, відмикаючи двері, прикушує губу й навшпиньках із прикушеною губою, озираючись на Елізу й балансуючи руками, швиденько переходить хол. Більшої готовності з її боку зберегти тайну вимагати неможливо.

В маленькому салоні вона так само таємно, з прикушеною губою зашморгує портьєри на вікнах і замикає на ключ широкі скляні двері до великого салону. От тепер приємна затишна півтьма, нічого з салону сюди не видно. Ну, тільки поставити сюди біля дверей фотель, відхилити трохи портьєру — можна бачити весь великий салон. І спокійно собі сидіти — сюди ніхто не може увійти. Ах, так! Познайомити ж Елізу з Ірмою!

Еліза й через хол іде рівно, не поспішаючи й не колихаючись навшпиньках. І тут спокійно, мовчки підсуває фотель до дверей і сідає.

Коли Труда зникає, гомін з салону стає чутніший. Принцеса Еліза обережно відхиляє портьєру й дивиться. Багато зелені, латате листя, колони, блиск люстр, косий широкий промінь сонця на одній стіні. Голі плечі й руки жінок, кудлата шевелюра негра з фіалковими губами, спини військових френчів, знову жіночі оголені шиї, руки. (І ніяких же цивільних немає!) Надзвичайно білі зуби на темному фоні; труситься білявий локон од сміху. Два жіночі профілі весело, завзято дзьобають високого гарного чоловіка у військовому одязі, наступають, вимагають. Він з якоюсь тихою величністю обороняється, всі троє раптом озираються — Труда. Мило, по-хлоп'ячому подає всім руку, підхоплює під руку один із профілів і одводить убік, а сама все озирається по залі, шукаючи очима. Мабуть, свого Макса. Дама — очевидно, Ірма.

Принцеса Еліза встає й одходить од дверей. Шкода, що мало світла в кімнаті. Треба стати ближче до вікна, до смуги світла з-поміж портьєр.

Дійсно, Труда й Ірма зразу попадають у цю смугу. Ірма ж трошки набік голову відхиляє, щоб ухилитись од світла й бачити принцесу. А очі, справді, дві кришталеві тарілі, як казала Труда, величезні, срібно-сірі, стрілчасто-блискучі. І чисті-чисті, як вишліфуваний кришталь.

Вона надзвичайно рада такій несподіваній гості. Вона була б іще щасливіша, коли б не серед таких умов довелося прийма ти її світлість, але вона цілком розуміє бажання принцеси й сподівається, що іншим разом вони будуть бачитися в іншіи обстанові.

А посмішка невинна, ясна, п'ятилітньої дівчинки. Тільки що в неї східного — це тільки Труді відомо. Носик із горбиком і чорне блискуче волосся?

— Ну, ви, Ірмо, вже йдіть, ідіть, а то ваші приклонники ще сюди забіжать, вас шукаючи. Скажіть Максові, що я тут. Має час утекти. А я представлю принцесі декого з наших гостей. Руді принцеса знає, можете його не витягати з кутка. А індуса підведіть трошки ближче до дверей — на нього варто додивитися зблизька. А мій китайчик є? Ну, ну, я сама побачу, ідіть!

Дві кришталеві тарілі іскристо посміхаються, горбатий носик привітно киває, І струнка тоненька постать тихенько вислизує з кімнати.

Щось шепоче Труда, вовтузиться з фотелями й портьєрою. А в грудях чогось ниє тоненький-тоненький біль. І крізь цей біль раптом проривається:

— ...Ірма! Правда?

— Вибачте, Трудо, я не чула.

— Яка чудесна, я кажу, Ірма! Правда? Хіба не пара Руді? Ну, скажіть ви!

— Прекрасна пара!

— Ну, розуміється! А от ви побачите, якими очима на неї дивиться індус. Не думаю, щоб він на свого бога Брагму так дивився. Нехай Ірма скаже йому виступити з своїм полком проти всієї армії — думаєте, не зробить? Проти всього світу виступить. Вам добре видно, Елізо?

— Дякую, добре.

Труда ще трошки ширше відпинає портьєру, присуває лице ще ближче до лиця Елізи й починає «представляти». Он той зализаний плискуватий монгол, наче з води витягнений морж. Це — капітан світляної батареї якогось там їхнього полку. От негр із Центральної Африки. Ну-шу-му-шу чи якось так звуть його. Чудесний екземпляр. Правда? Їсть сонячний хліб і страшно за все дякує по-англійськи. Йому хоч що скажи — насамперед дякує, хоч би опитати, яка година.

А біль усе ниє, ниє, росте — не чути вже ні веселого гомону з салону, ні Трудиного шепоту. Ниє, ниє й іскриться кришталевими посмішками. От вона підходить до індуса (А десь із якогось кутка за нею, мабуть, слідкують ще одні очі!) Індус кладе собі руку на груди й низько схиляє гарну величну голову.

Але не дай боже, як Труда скаже йому, що вона тут! Тепер це абсолютно неможливо.

— Вибачте, Трудо. Ви ж тепер дотримаєте свого слова? Ви не скажете навіть докторові Рудольфові, що я тут? Ні?

Труда здивовано впирається очима в лице Елізи — яке злякане, гарне, хиже! Що з нею знову сталось?!

— Даю найчесніше слово, Елізо, що не скажу, що ви тут. Задоволені?

Форма слова не зовсім задовольняє принцесу Елізу. «Не скажу, що в и тут». А все-таки скаже, що хтось є?

Але чогось уже не хочеться виясняти цієї неясності. Ну, розуміється, тепер вона не посміє не дотримати свого слова.

Ага, от і Макс. Ліниво човгаючи ногами, підходить до мону ментальної напівголої Юнони з двома крихітними японцями з обох боків. Японці задирають до нього розумні личка й сміються великим рідкими зубами.

— Ну, Елізо, я на хвилинку покину вас. Мені треба сказати кілька слів Ірмі в дуже важній оправі. Ви сидіть спокійно, сюди ніхто не ввійде.

Еліза мовчки хитає головою й повертається до салону. Ірми вже немає. Зникла. Ну, розуміється, вона пішла в куток до нього. Індус же не сміє йти за нею, стоїть і непорушно хитає головою другій дамі.

Раптом збоку, з того кутка, якого принцесі не видно, чути музику. Гомін притихає, обличчя повертаються до кутка.

В тишу ніжно, лагідно входить жіночий голос, увіходить, як невинна п'ятилітня дівчинка, підкидаючись звуками рояля, обплітаючи себе ними. Але тут же на очах росте, міцнішає й ось уже криштально, сильно дзвенить. І така радість, така тріумфальна переможність у цьому дзвоні, що принцеса Еліза заплющує очі й чує, як уся вона дзвенить болем.

Ляскіт оплесків боляче ряботить тишу. Принцеса Еліза розплющує очі. В куток через усю залу прожогом летить величний красунь індус і зникає. Величезний всевдячний негр плеще долонями й білими-білими зубами.

З-за одвірка в полі зору з'являється Ірма. Вона, як од бджіл, одмахується руками від індуса, китайця та ще кількох постатей і тікає. Вона не буде співати. Не буде, не буде!

Розуміється, не буде, бо вона тільки йому співала. А він же — відомий — не догадався попросити ще. Десь сидить у куточку й невинними одвертими очима здивовано водить по всіх.

І вмить принцеса Еліза чує, як фотель під нею, двері, салон і вся вона важко й холодно згойдуються з за того самого одвірка з'являється шкандибаюча постать. Моторошно, неймовірно-рідна, боляче-гарна, незграбна й до зворушення, до вогкості в очах соромлива. Він почуває оебе так ніяково серед цих напівоголених дам, на ньому таке простеньке убрання. От він обережно й ніяково пригладжує повисмикане темне жабо.

Знає він чи не знає, що вона сидить тут, за дверима, й бачить його? Ні, розуміється, не знає — хіба ж він міг би так стояти й ні разу навіть не подивитися на двері?

А хто знає, може, й знає? А що не дивиться на двері, так чого ж йому дивитися, коли до нього так щасливо, так вабливо сміються через голови кришталеві тарілі?

Невже Труда таки не сказала?! І він не знатиме й не вчує, що для нього сидить вона в цьому дурному фотелі?!

І невже не скаже? І він не прийде, не торкнеться очима, голосом її витягненої до нього душі?

Ні, не прийде. От він ніяково, прохаючи, киває головою Ірмі. І от Ірма вже летить, обліплена своїми бджолами, на його кивок — вона буде ще співати.

Принцеса Еліза знову заплющує очі. Але вона вже не слухає співу, ще яснішого, веселого, грайливого, від якого в негра танцюють білі зуби між фіалковими, широко розтягненими устами Спів родить веселий грайливий гомін, рух, сміх. А принцеса Еліза сидить, зігнувшись у фотелі, заплющивши очі. І такою почуває себе жалюгідною, самотньою й смішною тут, за дверима. Раз би, раз роздягнутися догола душі, роздягтися до людини, стати одною з тих веселих, простих, звичайних! І підійти до нього, взяти за рукав, сказати щось буденне-буденне.

А вона замість того сидить за дверима в півтьмі, підглядає, підслухає й сьогодні ж увечері буде обмірковувати з Георгом, як краще всіх їх винищити.

Господи, невже це може статися?! Невже завтра, позавтра ці молоді, веселі, незлі люди будуть непорушні, задубілі трупи? І він висітиме десь на площі, страшний, синій, із висолопленим із рота язиком?! Що за абсурд?! І як це вона могла дві години тому вірити, що це може бути, і не думати про це? Знати, вірити — і не думати! Як це могло бути?!

А там, за дверима, безжурний, любовний, весняний гомін. Там не знають, не вірять і не думають. І він не знає, що вона тут. А може, і знає, та однаково сюди не прийде: це ще страшніше. Господи, сказало Страховище чи ні?

Знову музика. Гуняво-тужні скрики маленької біскаї. Принцеса розплющуь очі. Пари знеможно, повільно, безсоромно, ніжно злившись тілами, похитуються на місці, як дивні різнобарвні квіти під подихом вітру. Ірми немає серед танцюючих. Вона там, у кутку, з ним.

Біля дверей шарудіння. Принцеса Еліза спокійно повертає голову и зразу ж швидко підводиться: чоловіча постать! Серце стрімголов летить униз, і ноги м'якнуть: постать же за кожним кроком перехиляється ритмічно на лівий бік. її ще виразно в пітьмі не видно, вона посувається обережно, але Елізі дихати трудно. Вона міцно хапається за спинку фотеля й старається тримати голову рівно.

Шкандибаюча постать, трохи перехилившись наперед, вдивляючись у принцесу Елізу, підсувається щораз ближче та ближче. Уже видно блиски в одвертих голих очах. І вмить доктор Рудольф укопано зупиняється, аж одхитнувшись трохи назад.

— Принцеса?'

Значить, не знав, значить, не сказала Труда.

Принцеса Еліза холодно й коротко киває головою.

— Вибачте, ради бога, ваша світлосте. Я ніяк не міг думати, що це ви. Коли б я був знав, я не посмів би.

— Пане докторе, прошу прийняти моє запевнення, що я винна в тій несподіванці, яка вас зустріла в цій кімнаті. Я дуже й настійно просила графівну Труду нікому про мене не казати.

Доктор Рудольф ніяково й схвильовано пригладжує жабо.

— Труда й не сказала, принцесо. Вона тільки сказала, що в цій кімнаті я можу побачити . дуже цікаву людину. Коли б я був знав, кого саме, я б...

Він би був не прийшов!

— Пане докторе, ми з вами в різних таборах. Але прошу вірити, що моя присутність у цій кімнаті викликана тільки цікавістю, і...

— О ваша світлосте!

(Що він хоче сказати цим викликом? Що він не думає, що вона для нього тут?!)

— ...і можете бути спокійні, що все, що я бачила тут, не буде відоме ні одній душі. А тепер...

Доктор Рудольф нахиляє голову. І через тс, що голова похилена, чи чого іншого, але голос його тихий, хрипкий.

— В мене не було такої образливої думки про вас, ваша світлосте. Навпаки, я від усієї душі хотів би подякувати вам за за ту вашу... уважливість, якою ви визволили мене й моїх товаришів од великих.

— Пане докторе, на ніяку подяку мій учинок не заслуговує. Я зробила його для себе й для своєї справи. Я не допустила, щоб при будуванні без потреби розбиті черепки падали нам на голови. Більше нічого. Ні про яку увагу ні до вас, ні до кого-небудь із ваших однодумців мови бути не може. І мені дуже прикро, що графівна Труда своїм некоректним відношенням до свого слова могла дати привід до непорозуміння.

Доктор Рудольф перестає м'яти й запихати за груди жабо, мляво пустивши руку.

— Прошу вибачити, ваша світлосте. Звичайно, ні про яку особливу увагу не могло бути мови й ніякого непорозуміння не було. Ваше відношення до нашої справи, ваше відношення до близької вам людини так добре мені відоме, що ні про яке непорозуміння не можна думати. Але почуття подяки, хоча б і за чисто механічний вчинок, може бути в мене. Принцеса Еліза в пітьмі вирівнює голову й примушує очі: при чому тут «ваше відношення до близької вам людини»?

— Пане докторе, я була б вам дуже вдячна, коли б ви були такі ласкаві й попросили графівну Труду прийти до мене. Я не маю більше часу...

Доктор Рудольф низько вклоняється й мовчки, обережно шкутильгаючи, виходить із кімнати.

Принцеса Еліза стоїть, до болю цупко тримаючись за спинку фотеля.

А гуняво тоскні, безсоромно ніжні звуки за дверима гойдаються, вихитуються. Для чого, для чого вона приїхала сюди?!

— Елізо! Ви вже хочете їхати? Правда? Так швидко? Чого? Нецікаво!

Шепіт швидкий, стурбований, трошки ніяковий.

— Трудо, мені дуже прикро, що на ваше слово не можна покладатись. Я думала, що цим разом...

— Елізо, я ж не сказала, що ви тут. Я дотримала свого слова їй-богу! А Руді весь час так хотілось особисто подякувати вам Елізо, ви будьте спокійні — Руді абсолютно нікому не скаже. Ну, не сердьтеся на мене. Добре? Та й що тут такого? Принц Георг же не довідається, що ви дивились на такі неморальні речі. Ну, як же вам подобається наш салон? Таких у нас є вже дванадцять! Скоро, Елізонько, сам Сукурамі тут танцюватиме. Побачите!

— Трудо, я вас прошу відвезти мене додому. В мене голова болить.

Справді, голос тихий, з нотками заціпленого болю Труда замовкає, робить широкі очі й обережно підходить до непорушної темної постаті.

— Правда, Елізо? Я зараз. Бідна Елізонька! Я тільки скажу пару слів Ірмі — і ми зараз же поїдемо. Дві хвилинки!

Труда швидко навшпиньках виходить і біжить до салону сказати пару слів Ірмі.

Ірма сидить з індусом якраз проти дверей. Труда її виразно бачить, але водить очима в усіх напрямках і не говорить їй пари слів. А побачивши за колонами самотню високу постать Макса, рішуче, не вимахуючи по-хлоп'ячому руками, навіть не горблячись, підходить до нього.

— Максе, мені треба сказати вам пару слів.

Макс ліниво розмикає схрещені руки й ноги, недбало відриває спину від колони й іде за Трудою до сусідньої кімнати.

— Прошу щільно зачинити за собою двері.

Двері ліниво й щільно зачиняються

Макс, не хапаючись, повертається й здивовано дивиться: перед ним не Труда, не маленький хлопчинка з недбалими манерами, а вирівняна строга постать жінки з гордо підведеною головою й велично припущеними на очі повіками І не смішновелично, а власно-велично.

— Добродію Максе, дозвольте спитати, що це все значить?

— Що саме?!

— Вся ваша поведінка?

Макс нудно поводить одним плечем.

— Поведінка — як поведінка А в чому річ?

— Вам відома остання постанова найвищої Ради?

— Яка саме?

— Про завдання сонцеїстських жінок.

Максове лице неохоче кривиться усміхом.

— Я вас питаю: відома?

— Занадто добре.

— Ви — сонцеїст?

— У чому річ, Трудо?

Труда стоїть все в тій самій позі, а голос теж надзвичайний, рівний, величний.

— Ви — не сонцеїст, добродію. Ви — старий трупоїд і рабовласник. Я вам це кажу цілком переконано .І зовсім не для себе. А для того, щоб ви не шкодили спільній справі.

— О? Чим же я шкоджу, дозвольте спитати?

— Вашим виглядом, вашою поведінкою, вашими посмішками. Хто вас просигь із таким виглядом являтися до салону? Ви ще дуелі тут захочете вчиняти? Будь ласка, коли у вас не має ні крихти сили, коли ви егоїст і і... то принаймні не пере шкоджайте другим!

Макс високо здіймає брови.

— Ах, он у чому річ?! Перешкоджаю! Дуже прошу вибії чти! Я Дійсно злочинець я перешкоджаю такому охочому, дбайливому виконуванню завдання. Але прошу тоді сказати мені, з якими саме любовниками вашими я перешкоджаю, щоб я...

Труда бурно скидає з себе величність.

— Не смійте говорити таких речей! Ви — нехороший! Чуєте ви? Я ніяких любовників не маю, ніхто мені навіть руки не поцілував. Мені гидко й моторошно подумати про ц.е Але коли б треба було, я стала б любовницею всієї армії .Чуєте? І коли треба буде, завтра ж стану любовницею кожного солдата .І не соромлюсь, і нікого не боюсь. І не думайте, що перед вами буду почувати себе винною За що?! Яке ви маєте право говорити зі мною таким тоном, з такими посмішками, з такою ворожістю? Як вам не сором? Фе, ви мені неприємні. Прощайте.

І, закинувши голівку догори, швидко проходить повз Макса до дверей.

— Трудо, почекайте, Трудо!

В голосі Макса немає вже ліні й посмішечки. Щось гаряче й ніякове чується в ньому. Але якась сила несе Труду далі й не дозволяє навіть голови повернути назад.

А в грудях почування піднесення й полегкості. І яке щастя, що він так гаряче й ніяково сказав «Трудо!».

В бідної ж Елізоньки ще дужче розболілась голова. Навіть до авто сісти, видно, трудно. Так одразу, без причини. Очевидно, недокрів'я. Та, розуміється, буде недокрів'я від трупоїдства.

— Елізо! Я вам рішуче кажу, не агітую, не вмовляю, а просто кажу їжте сонячний хліб. Ви подивіться на мого батька... Ну, не буду, не буду, вибачте, я погана. Вам тепер не до дебатів. Але мені так добре тепер, Елізо, так легко, так.. ух, так гарно, що просто нестерпно бачити вас такою. Може, не так швидко їхати? Може, не балакати? Дуже болить? Вам треба, приїхавши додому, полежати спокійно. І доки ж ви будете чекати з вашим Георгом. Ну, вінчайтесь же з ним. Хіба це перешкоджає відновлювати нам порядок? Ах, простіть, Елізо, більше не буду! Кінець. Мовчу.

І цим разом Труда таки дотримує слова навіть прощаючись, не каже ні слова — мовчки, серйозно, поважно стискає руку Елізи.