Винниченко володимир сонячна машина
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 68kb.
- Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
- Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
- Палочки, 47.7kb.
- Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
- Утверждено утверждаю, 22.85kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
- Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
- Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
- Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.
Аж ось гримить громовий голос рупорів од краю до краю поля!
— Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без паніки! Найвища Раїа Вільної Спілки сьогодні сповістить вас екранами про все. Порядок, громадяни!
Металічний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очі вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи від неї, усією стихією прагнучи вирватися з-під неї під захист будівель, збита маса голів помалу сунеться, видушується потоками у вулиці.
І вмить ізгори з-під хобота страховища вибухає страшенний гуркіт вистрілу.
Море голів здригається, як од підземного вдару, жаху, і за ним здіймається такий ураган паніки, що принцеса Еліза інстинктивно втягує голову в плечі й згинається. Але в той самий мент якась сила підхоплює її, графа Адольфа, екіпаж, коня й морем несе кудись. Іззаду, з боків на екіпаж натискають тіла, налягають на плечі, на голову, ступають ногами на коліна. Принцесу Елізу зсунуто з сидіння на дно екіпажу скрючену, поламану, завалену тілами. Чийсь чобіт наступив на шию й душить до землі, топчеться, ламає шию. Екіпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, підгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крізь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальців, божевільних очей, хижо вискалених зубів, закривавлених шматкю облич. І весь час дикий, звірячий, несамовитий гуд криків, стогонів, зойків, благань, прокльонів, гарчання.
І знову вибух ізгори. І новий вибух урагану жаху. Екіпаж, як по поламаному м'якому мосту, скаче по тілах, перехиляючись то в один, то в другий бік. Нога з шиї зривається на груди Елізи, совається, топче, на голову налягає коліно й при гинає додолу. Дихати нема чим. Усе зникає.
Коли принцеса розплющує очі, на ній уже немає тіл. Граф Адольф обома руками тягне її догори, взявши її під пахви. Принцеса, трудно підвівшись, сідає на своє місце. На плечі сукня розідрана й оголено біло-злотисте тіло. Од виска по щоці йде кривава смуга — зідрана шкіра. Кінчик носа синювато-блідий. Граф Адольф витирає рукою піт із чола й знову дивиться вздовж вулиці. Вулицею жене скажений потік тіл, ули ваючись у двері будинків. А в перспективі вулиці далеко да леко видно край святочного поля. І якраз шматок горн з крихітними фігурками трону Сонячної машини. Тої самої Сонячної машини, що так гордо палила тіні минулого. А в небі не тінь Минулого, а грізна, велична реальність Дійсності.
***
Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. Голови їхні час од часу задираються до неба, затримуючи задиханий біг, і шукають: над Берліном, як велетенські орли-падлоїди над трупом, кружляє зграя літаків. Од них, як пір'я розшматованої здобичі, безперестану сиплються на землю папірці, зигзагами, кокетливо спадаючи в колодязі' вулиць. Одні тікають од них, другі підхоплюють і жадно читають.
Граф Адольф зупиняє коня й зістрибує, ловить два папірці й подає один із них принцесі Елізі, а сам читає другий.
Принцеса Еліза, притримуючи лівою рукою роздерту на правому плечі сукню, мляво бере папірець і водить по ньому важкими, немов знеможеними очима.
«Громадяни Берліна!
Братні народи Сходу з чуттям глибокого жалю й болю довідалися про нещастя, що спало на половину спільної всім нам землі, про ту хоробу, яку принесла з собою всім народам Заходу так звана Сонячна машина. Поспішаючи на поміч західним братам, Союз Держав Сходу вислав до Європи й Америки експедиції для врятування населення від загибелі.
Виконуючи волю мого уряду, я, головний комендант експедиції до Німеччини, оповіщаю громадянам Берліна:
Боротьба з епідемією Сонячної машини, що несе з собою божевілля, хороби, руїну цивілізації й вимирання людства, шовинна провадитися рішуче, швидко й радикально.
В інтересах цієї боротьби всю Німеччину, а надто округи Берліна оголошується на стані військової окупації.
Округа Берліна радіусом на двадцять кілометрів оточується світляним кордоном. Ні одна людина не сміє й не може вийти за цеп кордон, усяка спроба потягне за собою неминучу смерть неслухняного, як тільки він увійде в смугу смертоносного світла.
В Берліні встановлюється Тимчасовий Уряд, призначений мною.
Всі громадяни повинні слухатися й підлягати його розпорядкам безоглядно. Найменший непослух каратиметься смертю.
Увесь державний, політичний, економічний, правовий і культа ріши устрій, зруйнийгіний епідемією, відновлюється.
Тому всім громадянам пропонується негайно вернуїися до виконання своїх громадських обов'язків, перерваних нещастям. Урядові інституції мусять негайно приступити до функціонування, всі урядовці від завтрашнього дня веріакпься на свої посади.
Власники промислових, торговельних, фінансових підприємств займають свої покинуті місця.
Службовці, прикажчики, робітники негайно приступають до своєї праці.
Всі ушкодження від руїни повинні бути надолужені в якнайкоротшому часі.
Поки не буде відновлене нормальне годування, вживання Сонячної машини допускається з таким обмеженням: один апарат Сонячної машини на десятеро людей. Кожний будинок повинен вибрати комітет, що має доглядати за точним виконанням цього розпорядку. Решта скла мусить бути знесена до участкових поліційних установ і передана представникам влади.
Всяке ухиляння від виконання потягне за собою тяжкі наслідки. Коли через два дні населення не знесе дев'ять десятих скла, що є на території берлінської округи, все місто буде вимертвлене газом, за винятком тих, що принесуть стекла й матимуть на те посвідки.
Всяку агітацію й пропаганду Сонячної машини серед солдатів експедиції на місці каратиметься смертю.
Так само під страхом негайного на місці розстрілу забороняється прилюдне вживання Сонячної машини й сонячного хліба.
Всі здорові елементи краю закликаються до помочі й активної боротьби з нещастям.
Головний комендант експедиції Союзу Східних Держав у Німеччині Сукурамі»
Граф Адольф обережно складає відозву вчетверо, ховає в кишеню й нетерпляче зиркає на принцесу Елізу. Ах, господи, вона ще не отямилась і досі від цього кошмарного бігу дикого гурту — так повільно й так непричетне читає. Наче не вість про визволення, про відновлення життя, а якийсь маніфест сонцеїстів читає.
Ну, нарешті скінчила. Можна рушати далі.
— Дозвольте, ваша світлосте, їхати?
Принцеса Еліза байдуже хитає головою й заплющує очі.
— Тільки будь ласка, помалу. Ступою. Граф Адольф уже був підняв батіг, але тут же тихенько опускає його: «помалу». В такий момент їхати ступою, коли треба гнати із швидкістю радію, коли від нього, графа Адольфа, залежить, може, успіх усієї кампанії!
Граф Адольф зиркає на мертвечо-бліде, в моторошно червоних плямах лице принцеси з заплющеними очима, вагається, знову зиркає.
— Ваша світлосте! Дуже прошу мені вибачити. Я розумію ваш стан. Але дозвольте мені вияснити вам ситуацію.
Її світлість слабо розплющує очі й мляво скоса дивиться на графа Адольфа.
— Річ у тому, ваша світлосте, що його світлість принц Георг на мене поклав надзвичайно важне завдання. Оскільки ви пригадуєте собі, я вже мав честь докладати вам, розпорядження його світлості було, щоб у день прибуття армії Союзу Східних Держав усі ватажки й проводирі сонцеїстів були позбавлені можливості шкодити всій дезинфекційній операції. Пригадуєте собі, ваша світлосте?
Пригадує, слава богу — лице вмить оживає, аж неначе здригується все, аж сідає рівніше.
— Так, пригадую. Ну?
— Отже, я мушу поспішати до виконання своїх обов'язків. Крім того, ваша світлосте, ми, берлінська організація, мусимо взяти участь у всій акції. Мусимо організувати зараз же деякі акти, які... які, так би мовити, підкреслили б перед Союзом Східних Держав конечність інтервенції. Особливо тепер, коли сонцеїсти виявляють нахил до якоїсь організації.
Граф Адольф обережно озирається по вулиці. Але хто там може слухати — отара в паніці летить.
— Вибачте, графе, я не розумію, що ви хочете сказати, але прошу мені вияснити спочатку перше. Кого саме вам наказано... забрати?
— Насамперед, як я вже мав честь вам донести, ваша світлосте, Рудольфа Штора. Його світлість принц Георг цілком виразно писав мені про це. Хоч як мені особисто це прикро — товариш мій, можна сказати, дитячих літ, але ви розумієте, ваша світлосте, що інтереси всього нашого нещасного народу повинні...
— А ще кого?
— Брата його, всіх колишніх інаракістів, проводирів усіх немонархічних партій. Імен не зазначено, але на мене покладено обов'язок самому намітити осіб, яких треба... ліквідувати. Його світлість, пишучи про це, ще не знав про заснування Вільної Спілки. Отже, розуміється, всю Раду її. Між ними, хоч як не прикро мені особисто, доведеться й пана... пана Мертенса. Коли, звичайно, він не прилучиться до здорових елементів. Отже, ваша світлосте, ви розумієте, що я...
— Так, розумію. Прошу їхати якомога швидше!
— Граф Адольф вдячно схиляє голову й ошпарює батогом по кістястій спині коня. Героїчна дівчина: перед громадським обов'язком усі особисті страждання моментально зникають, готова сама бігти й везти бричку, коли це потрібно великій справі.
— Графе, а без вас ніхто не може цього зробити? В очах навіть тривога.
— Ні, ваша світлосте, без мого розпорядження ні один член бойової організації не може виступити. Тому-то я мушу якомога найшвидше поспішати, бо там уже десь уся організація чекає на мене. Я тільки завезу вашу світлість додому й зараз же помчу до нашого штабу.
Принцеса Еліза сидить уже рівно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи ні тікаючої отари, ні кружляючих у небі хижаків, ні жахної тривоги, що розливається по всьому Берліну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.
Дома ще нема нікого. Дім стоїть порожній. Навіть Ганса Штора немає.
Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворітьми, але принцеса Еліза просить його заїхати в двір і зайти до неї. Вона має дещо сказати графові.
Граф Адольф, затиснувши зітхання, охоченько в'їжджає в двір.
У себе в хаті принцеса Еліза просить графа Адольфа почекати кілька хвилин, іпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.
— Прошу вибачити, ваша світлосте, але...
Її світлість холодно киває й виходить, навіть не відповівши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона із своїми дурними переодяганнями. Там відбувається величезна подія, рішається доля людства, а жінці насамперед її краса.
Але граф Адольф зовсім скручується всередині від обурення, коли принцеса вертається: маєте собі, ця дурна дівчина просить його почекати, поки приїде додому графівна Труда! Так, так, посидіти тут і почекати. Бо вона, бачите, віддала Труді до схову коронку Зігфріда й боїться, що, як настануть усі ці події і з Трудою щось сіанеться, то пропаде коронка Зігфріда. Проклята, ідіотська коронка, чорт би її нарешті взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тільки коронку, а будь що до схову такій ідіотці й пришелепуватій особі, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкі обов'язки. Потретє...
— Прошу великодушно простити мене, ваша світлосте, але я уклінно прохав би відпустити мене. Труда прийде додому, і ви самі зможете...
Принцеса Еліза рішуче й непохитно суворо крутить головою:
ні, вона настійно просить графа Адольфа лишитися. Коли графівна через півгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берліну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розуміє, що коронка Зігфріда повинна стояти вище над те, чи годину раніш, чи пізніш буде вбито кілька сонцеїстів. Коли б принцові Георгові довелося стати перед таким питанням, він, розуміється, ні хвилини не вагався б.
Граф Адольф покірно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи ні — цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, відповідати за це буде не принц Георг, не коронка Зігфріда, а граф Елленберг. І обіцяне (виразними натяками в усіх листах обіцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволітньої дитини.
А, з другого боку, піти всупереч волі істоти, що командує й принцом Георгом, — також явна помилка, і канцлерство ще менш певне, ніж щука в руках дволітньої дитини.
І граф Елленберг, покірно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорії омнеїзму» й тихенько перегортає сторінки.
А її світлість у нетерплячці й тривозі ходить по кімнаті, шелестячи шовком переодягненої сукні. На червоному розпущеному волоссі збоку гойдається, як у павутинні під вітром роса, краплина води після вмивання. Червоні плями й здертість на щоці присипані пудрою, і вони зробилися блідо-фіалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домі! — то знов ходить і весь час поглядає то у вікно на вулицю, то у вікно в сад.
Раптом зупиняється біля вікна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками підходить і з-за плеча князівни визирає теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цікавому вигляді не величний і рівний, як колись, не суворо похнюплений, як останніми часами, а збентежено-радісний, розкудовчений, із незвично прудкими вимахами рук, із блискучими очима. В руках невеличкі знайомі папірці. О, так ніхто, мабуть, щиріше й глибше не радіє, як милий чесний Ганс Штор.
От він бачить у вікні принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочуміьться, порушення Порядку. Але сьогодні, в такий надзвичайний момент, таке крихітне порушення може дозволити собі навіть Ганс Штор. Та й не сам він дозволяє — його несе силг»о, дужчою за нього, до вікна. І не він сам дозволяє собі першим заговорити до її світлості, а ця сама сила. Він уклінно просить вибачення, але він хоче привітати її світлість із величезним святом, із переддвір'ям повернення Великого Порядку, з кінцем страхітних і ганебних часів.
Принцеса Еліза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на підведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрібленої чорно-синьої бороди.
— Тільки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивості, суворо й грізно трусить головою.
— Для Вічного Порядку немає, ваша світлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша світлосте!
Принцеса ще пильніше й ще чудніше дивиться на Ганса Штора.
— Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкі жертви.
Ганс Штор іще непохитніше, ще рішучіше стріпує головою.
— Для Вічного Порядку немає тяжких жертв, ваша світлосте! Нема нічого особистого, коли мова мовиться про вічні закони. Тільки радість! Накажете подати їсти, ваша світлосте?
Принцеса Еліза помалу крутить головою — ні, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графівни Труди?
Пан Штор не бачив і озирається, немовби збираючись негайно бігти шукати її.
У ту ж мить до ганку підкочує авто, і з нього трудно й помалу вилазять старі Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висісти й привітати з великим радісним святом.
Але принцесі Елізі видно, як старий граф спочатку не розуміє, потім умить спалахує гнівом і важко йде в дім, підтримуючи під руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.
Принцеса Еліза швидко виходить із кімнати: старі повинні знати, де Труда.
В холі, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного каміна, перегнувши до нього масивне костисте тіло, старий граф грізно трусить папірцем перед самим лицем рівно витягненого управителя.
— Ви — злочинець, Шторе!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!
Принцеса Еліза швидко підходить і обережно торкається плеча старого графа. Він повертає до неї стріхасте, гнівно посіріле лице й зараз же рукою з папірцем і показує їй на заціпенілого в суворій упертості злочинця.
— Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релігійного бузувірства. Та ви — божевільна людина, Шторе, ви це розумієте чи ні?
— Чим же я божевільний, пане графе?
— Ха! Чим він божевільний! Його дітей, його рідних дітей убивають, а він тріумфує. Це — не божевілля? Порядок? Та підіть ви за Берлін, бідний ви чоловіче, підіть подивіться, який порядок принесли з собою ваші спасителі. Поле трупами всіяне. Тисячі, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалічено. Спасителі?! Вбійники! Розбійники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такі божевільні, як ви? Га?
Принцеса Еліза ніколи не бачила старого графа в такому стані. Раз у раз, навіть у найтяжчі моменти катастроф, масивно стриманий, по-філософічному насмішкуватий, тепер йому аж голова труситься від обурення.
— Вибачте, графе, я хотіла вас спитати...
— Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азіатські розбійники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатові! Та ви повинні хапати ніж, сокиру, дубину й бігти бити, виганяти цих розбійників, а не тріумфувати, що вони ваших дітей убиватимуть. Чуєте ви?!
Ганс Штор, весь вирівняний, закам'янілий, стоїть непорушно з блідо-сірим, як із вапна виліпленим лицем.
Принцеса Еліза знову легенько торкається кінчиками пальців плеча старого графа.
— Вибачте, графе, чи не можете ви мені сказати...
— Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельні машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мільйон разів краща за весь їхній і ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Від сьогоднішнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? І ніяких мені комітетів у домі! Нехай посміють явитися сюди віднімати її в нас. Сам своїми оцими нікчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них і газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Біжіть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усі «здорові елементи» повинні «активно помагати». Помагайте ж, карайте мене й своїх дітей смертю. Тріумфуйте, Шторе!
Ганс Штор не тріумфує, але раптом з усієї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собі у волосся і без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить із холу.
Старий граф уражено дивиться вслід управителеві й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.
Тоді принцеса Еліза рішуче бере старого за руку вище ліктя й сильно стискає її.
— Графе, ви не можете мені сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слівця зразу міняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколоті тривогою очі.
— А що таке?! Що сталося?!
— Нічого, нічого не сталося. Я тільки питаю, ви не знаєте, де Труда?
— Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?
— Ні, ні, нічого, абсолютно нічого. Мені треба її бачити в одній справі. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!
Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — «Зустріч» Кунца. його нітрошки не обходить розмова батька із Штором, він собі чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!
— Але, напевно, ваша світлосте, нічого такого не сталось?
— Нічого, нічого, запевняю вас! Будьте здорові й спокійні, графе.
Істинно з охотою й радістю їде тепер граф Адольф по ідіотську коронку. «На нараду!» Значить, там тепер уся банда зібрана докупи. Краще й не треба. Спасибі коронці, спасибі милому, збитому на старість із пантелику батенькові.
А принцеса навіть капелюша ніякого не бере — так із непокритою червоною короною волосся й сидить на бричці, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он ті грізні орли в небі тримають у кігтях своїх іншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дівчина, вона навіть не дивиться ні на що, не бачить, що діється.
— Ваша світлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали мені лишитися з вами. Тепер і друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. І принцеса Еліза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смішок у сіреньких очах.
Її світлість не розуміють? А нарада? Всіх, значить, одним заходом, як мишей у пастці, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собі не можна!
Принцеса Еліза відвертається. Бідна, дурненька дівчина, вона нічого, крім своєї тривоги за нещасну коронку, не відчуває.
— Будь ласка, графе, підганяйте коня, він надзвичайно помалу біжить.
— Стомився, ваша світлосте, від ранку не годований. Но-о, ти! А дивіться, ваша світлосте, яка шамотня серед райських мешканців! Ага, голубчики! Ні, вибачте, не втечете нікуди. Тіні Минулого? Хе хе!
— Я вас дуже прошу, графе, підганяйте!
Граф Адольф незграбно стьобає по кістках коня, шарпає віжками й труїться захватом, не перестаючи бігати очима ио вулиці й по небу. Вулицею ж від дому до дому бігають люди, висовуються з вікон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невідомого й страшного.
А в небі владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зірко стережучи здобич.
Аж ось нарешті Трудина вілла. Ну, розуміється, тут нарада. Екіпажі, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня обліпила ґанок і навіть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скінчилося трошки несподіваним номером?
Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає віжки її світлості.
— Тільки прошу вас, графе, ні слова не кажіть Труді, в якій саме справі я хочу її бачити. Будь ласка!