Винниченко володимир сонячна машина
Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 68kb.
- Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
- Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
- Палочки, 47.7kb.
- Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
- Утверждено утверждаю, 22.85kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
- Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
- Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
- Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.
— Уй, я ж засиділась! Вони страшенно будуть сердитись. Ну, Елізо, голубонько, доправляйтеся швидше. Щоб ви вже зовсім були здорові, як ми вернемось. Добре?
Еліза після цього візиту не встає навіть на обід.
У домі тепер тихо і вдень, і вночі — всі горішні виїхали по вугілля. Тільки діти техніка вранці, поки вийдуть із матір'ю до лісу, трохи гомонять.
Тиша й чекання залягли у цілому місті.
Немає вже недавніх співів, танців, сміху на вулицях. Нема коло води запальних суперечок і мітингів — ні танцювати, ні сперечатись нема більше чого, треба тільки чекати.
Навіть небо похмурилось, задумалось, заплакало дрібними, нудними баб'ячими сльозами.
А принцеса Еліза у вільні хвилини вже не лежить у себе на канапі, а чудно, непокійно блукає по порожньому саду. Наче жде чогось чи тужить за кимсь і нетерпляче виглядає його. Тільки ж, здається, ніякої звістки від принца Георга й досі не мала, і так само невідомо ї!й, чи живий ще він. А в рухах, у всій постаті, на лиці часом така виразна, нестерпна тоскність, така боляча нетерплячка, що графині не раз хочеться підійти й заспокоїти бідненьку як-небудь.
Та чим же ти її заспокоїш?
А часом зненацька зупиниться, задере голову й швидко починає водити очима по небу, наче шукаючи, чи не летить з якого боку її залетілий орел. Цілком серйозно шукає очима по небу!
Бідна-бідна дівчина!
***
Стук, грюк, тупіт, шаркіт, галас, регіт. Дрижать шибки, обсипається стеля, труситься посуд, у вухах гупає, ляскає.
Це горішні повернулись із вугільної експедиції. Гей, перевіряйте лампи, хутко електрика буде! Добре кранти закрутіть — вода затопить дім! Гей, малярі, де гітара?
А внизу тихо, принишкло. Графиня коло хорого графа, читає йому старих-старих поетів. А принцеса Еліза все ходить і ходить по кімнаті, поглядаючи у вікно. Коли ці повернулися, то, значить, повернулись і ті. Та вже й горішні лозатихали — мабуть, у сад пішли чи полягали від утоми, а Труди все нема.
Аж ось дивний, давно забутий, майже фантастичний крик авто. Круг будинку повз вікна прожогом пролітає сіра блискуча маса, з вихором закружляє й зникає за рогом. Принцеса Еліза прикладає руки до лиця и жде.
Господи, чого ж вона там плутається? Та чи Труда ж це?
Швидкий, частий тупіт ніг. Хапливий, нетерплячий стукіт у двері.
— Увійдіть!
Ну — «увійдіть». У кімнату влітає біло-чорний вихор. Білий капелюх аж на чорно-синіх кучерях, на одній руці синій жакет, у другій квітки. Жакет летить на канапу, капелюх за ним, а квіти бурно підлітають до самого лиця іпринцесі. З поля, з лісу, натуральні, свіжі, спеціально для Елізи збирані.
— Ну, як здоров'я? Як? Краще? Зовсім добре? Правда? Ой, гарно! Страшно рада! Ох, я так стращдо стомилася. Так чудесно, любо стомилася, Елізо. Я мущу сісти. Правда, чудесні? Правда? А ви подивіться, який там гарний бузок. Це вам спеціально від доктора Руді. Що таке! Що там, Елізо? Бджола там? Чого ви злякались?
Еліза піднято сміється — маленький жучок, дурниці. Треба швидше квітки у воду. (А сама якась чудна: напружена, очі хоро блищать).
— Ну, як же там? Привезли вугілля?
Труда падає на спинку фотеля й розпинає по ній руки.
— Вугіль, нафту, маюн, радій, геліоніт! Десять потягів! Це — перші. Завтра дальші. Потім дальші. Потім дальші. Елізо, через місяць ви будете мати щастя бачити мене на сцені Великого Театру.
Чорно-білий вихор зненацька дивується:
— Слухайте, Елізо! Та ви ж можете бути прекрасною, надзвичайною артисткою! Знаєте ви це? Та ні ні що ви смієтесь. Знаєте ви це чи ні? Я серйозно, Елізо, кажу. Цілком серйозно!
— Не знаю, Трудо, і не хочу знати.
— Чому?!
— Ну, ця справа нецікава. Краще розкажіть мені про вашу експедицію. Але детально, докладно, все-все! (А очі скляно, чудно блищать!)
— Ну, добре. Про вас ми ще поговоримо. Але діро експедицію я так не можу. Насамперед треба, щоб ніхто не заважав. Треба двері замкнути й нікого не пускати. А то мама зараз прийде й усе переплутає. Або ще хто-небудь. Ключ є? Чудесно. От так. А тепер я мушу скинути черевики. Макс добув нові, але вони такі крихітні, що я мушу весь час ходити навшпиньках. Можна мені сісти з ногами на канапу? А ви поруч. Добре? І потім ви з мене не дуже смійтесь, я зовсім не своя від усього цього. Ох, Елізо, яке щастя жити на землі! Я ніколи в тисячній частині не могла навіть уявити собі такої... такої... Ну, нема слова в мене! Ах, як прекрасно горить ваше волосся під променем. Ви знаєте, я ж колись була певна, що ви волосся фарбуєте на червоний колір, а брови — на темний. Ну, добре. Так, значить, про експедицію? Тільки ви не сердьтесь, коли я роз повідагиму розпанахано й без ладу. Я цими днями вся чисто розпанахана, безладна і... Можна вас гаряче, гаряче поцілувати? Тільки в волосся! Тільки в волосся! Ух, який теплий ніжний дух. Ви знаєте, Елізо? А проте, дурниці! Так, значить, про експедицію? Добре. Із самого початку? Як складали потяг, як розпалювали його дровами? Ні, це не цікаво Правда? Ну, насамперед народу зголосилось стільки, що ми могли взяти на два потяги тільки соту, може, частину. А, де! Тисячну, стотисячну. Ну, одне слово, якби з мішка горіхів взяти жменьку. От скільки ми могли взяти, їхали ми туди до копалень цілих три дні. Цілих три дні, мажете собі це уявити. А раніше треба було всього вісім годин. Але як ми їхали, Елізо, якби ви бачили! Поволю-у-сеньки, поволюсеньки. Як у темній хаті напомацки йдем. Ну, та зрозуміло: скільки часу не функціонували залізниці. Колії поржавіли! Ну, і зупинялись на кожній станції, розшукували місцевих залізничників, іпереводили якісь стрілки, щось лагодили. Один раз заїхали ие в тому напрямі й мусили вертатись. Але то дурниця! Ми, розуміється, везли з собою масу відозв і маніфестів Вільної Спілки. Населення вибігало назустріч, дивилося на нас, як дикуни на аероплан, потім впадало в дикий ентузіазм. Маса народу просто благала нас узяти їх із собою. Тут же записувались до Вільної Спілки, просили роботи. Я вам кажу, Елізонько, це був просто тріумфальний похід. Ці три дні промайнули як три хвилини. Ви уявіть собі, Елізо: сонце, весняний, теплий, ніжний вітер, зелене-зелене поле, небо широке-широке, і наш потяг! Всі вагони відкриті, уквітчані вінками, прапорами; скрізь музика, співи. І парочки, парочки! Потяг парочок! Ій-богу! Ну, може, десять процентів було неспарованих, окремих собі людей. Але знаєте, хто з нами їхав? Знаєте? Ніколи не вгадаєте! Мертенс! Можете собі уявить? Навіть у нашому вагоні, разом із Руді, з тим самим Руді, якого він... Ну, нічого. Але, знаєте, Елізо, він дійсно страшенно розумна людина! Просто надзвичайна! Ви ж знаєте, ми всю дорогу вели засідання. Зовсім справжні засідання — з президентові, секретарями, дебатами. Уявіть собі цю картину, Елізо: поле, небо, вагони на вугілля, спереду і ззаду музика, співи, а на нашому вагоні — засідання. А на йолі дикі коні. Маса коней здичавіла, бігають табунами. Але. маса й загинула взимку — коней, корів, птиці, собак. І от засідання. Виявляється, Елізо, це все ж такя не так просто — відновити все. Страшно це складяаі історія. Мені спочатку страшно стало, коли я слухала промови. Все ж так цупко чіпляється одне одного. Ну, скажімо, пошити всім черевики. Взяти шкуру й пошити? Правда? Ой-ой! Але, Елізо, ви знаєте, наш Руді — просто надзвичайний! Навіть Мертенс мусив признати його «надприродну», як він сказав, «прозорливість і геніальну гостроту розуму». Коли він говорить, то так усе ясно, просто й так разом грандіозно, так усе далеко й широко видно. А скільки енергії, Елізо? Я ніколи не думала, щоб у Руді, у нашого мовчазного, стриманого, трошки соромливого анахорета була така маса енергії, сили, волі. Макс також сильний, але Макс — бурний, вулканічний, безутримний. Йому треба все разом — на один мах, з вогнем, із жагою. А Руді, навпаки, спокійно, методично, але аалізно. Ірма (моя хороша приятелька, артистка!) до такої міри в нього закохана, що коли говорить про нього, то все лице горить плямами.
Ій-богу!.. Але, бідна Елізонько, ви страшно, страшно схудли, от тепер це надзвичайно видної Ви ще не зовсім здорові. І бліда ви така! Елізо, ви повинні негайно їсти сонячний хліб! Негайно! Ну, як ви можете їсти ту... ту стару їжу? Для чого? Я не розумію.
Принцеса Еліза проводить рукою по чолі й. по лиці, неначе зганяючи блідість.
— Ну, мене лишіть, Трудо. Нецікаво. Що ж? у доктора Рудольфа роман із цією Ірямою?
— Ах, ідіоти! Ірма просто мене дратує. Уявіть собі: відома красуня, розумна, страшто приваблива, в неї е щось східне, загадкове в лиці, знаменита співачка, голос такий, що за самий голос можна, я не знаю як, закохатись. Мала м-асу при-клонників, через неї люди вбивали себе. І раптом-, мажете уявити собі цю чудачку, боГться! Боїться нашого Руді, як маленька дівчинка! І що більше закохується, то більше боїться, хвилюється, вкривається червоними плямами.
Принцеса Еліза знову проводить рукою по лиці.
— Що ж, доктор Рудольф не відповідає їй, чи що?
— Ах, не відповідає! Розуміється, відповідає. Але сам доктор Рудольф такий самий ідіот, як і вона. Абсолютно ніякої смілості немає. Мужчина мусить буть навіть трохи брутальний. Правда? Ну, в кожному разі, ініціативний, сміливий. А Руді...
Труда обурено, зневажливо знизує плечима й переміняє позу. Сонце косою золотою палицею вперлось їй у чорно-сині кучері і поблискує в бронзовому оці.
— Ну, ви, може, не знаєте, як він поводиться.
— Я не знаючі Я?! Та я кожне слово, кожний рух їхній знаю. Краще навіть за саму Ірму й за самого Руді. Ніякої ініціативи немає. От що! Чистісінький тюхтій!
Еліза раптом скляно, дзвінко сміється й гаряче, навіть трошки бурно обнімає Труду за ллечі.
— Ах ви комічна й мила, Трудонько.
— Чим же я комічна? Сердять вони мене страшенно.
Нездарні Еліза ще дзвінкіше сміється
— Ну, чого ж сердитись, Трудо? Звідки ж ви знаєте, що він її любить? Казав він вам про це?
— «Казав, казав»! Абсолютно нема ніякої потреби, щоб він казав, коли й так усе видно Як він може не любити Ірму? Як? Це виключено А вся причина в тому, що він — анахорет, що він жив страшно морально й ні одної жінки не зазнав. Я певна, що він не знає, як треба цілуватись. Ви знаєте це? Серйозно!
Еліза раптом гаряче, пекуче, по самі очі червоніє. Червоніє й сміється таким тихим тремким сміхом, так ніжно обнімає за плечі Труду, що Труда здивовано поширює очі й аж одсувається назад, щоб краще бачити цю палаючу голову.
— Чого ви смієтесь? Ви не вірите?
— Я вірю! Я вірю! Але ви це так мило, так надзвичайно мило кажете, що я не можу бути серйозна, моя дорога, моя хороша Трудонько!
Труда і здивовано, і серйозно водить очима по лиці Елізи.
— А знаєте, Елізо, от ви в цей мент страшенно гарні! І ви, знаєте, страх мінлива. Ви можете в одну мить постарітись на десять років і помолодіти. От тепер у вас така ніжність, м'якість, така дитячість у лиці, що аж не віриться. Я це вже й раніш помічала. Ви можете бути безумно приваблива. Але буваєте й така суха, колюча, що, здається, об вас можна подряпатись. І червонієте ви так щиро й палюче, що аж дивно. І зовсім од дрібниці! Ну, що я сказала?
— Ви нічого, нічого не сказали, і не будемо зупинятись Ну, як же ви все ж таки вугіль добували! Ви самі копали в шахтах?
— Ні, там маса запасів. Але ми будемо копати! І вже копають Вже щодня буде йти сюди вугіль і всяке інше паливо. Що ж ми тут привезли? Дурниці! На кілька днів Ні, це треба регулярно, систематично, за планом. Рада Спілки виробляє цілий план. Ах, Елізо, як може бути гарно, прекрасно жити. Ви уявіть собі, що коли ми будемо працювати всього по дві обов'язкові години на день — усього по дві години! — то ми всі, всі без найменшого вийнятку, будемо мати, перше — прекрасні !помешкання, друге — чудові, зручні, розкішні меблі, третє — в кожній кімнаті буде кіно, екран, телефон, кіногазе-та, радіофотографії з усього світу, четверте — всі ми будемо носити найтонше полотно, шовки, найкращі матерії, п'яте — в кожного буде авто, аеро всяких систем, шосте — ми зможемо літати з одного кінця землі на другий, ніяких кордонів, ніяких нудних урядовців, урядів, ніяких цих націй, рас- усі наро ди — просто люди й більше нічого! Елізонько, дух же забиває? їй богу, мені просто дух забиває! І це ж буде! Буде неодмінно, через якийсь рік уже буде!
І от раптом лице знову постаріло на десять років: зникла дитяча ніжна рожевість, замість неї — суха чернеча суворість, загострений блідий кінчик носа й цей чудний, неприємний, напружено скляний блиск очей.
— Так. Але цікаво знати, хто б то робив усе це?
— Як хто?! Ми!
— Хто ж то «ми?
— Ну, всі ми Я, ви, Макс, Руді, Вільна Спілка, кожний працездатний чоловік і жінка.
Еліза холодно знизує плечима. (Видно, ну, видно ж, що вона не те що не вірить, а не хоче вірити їй треба не вірити!)
— З якої речі? А як я не хочу працювати? Я хочу мати авто, аеро, музику, театр, шовки, я хочу літати з одного кінця землі на другий, я хочу лежати, кохатись, сміятись і зовсім не хочу працювати Ну, і як же тоді?
Труда пресерйозно й твердо дивиться просто в скляно-сухі очі Елізи
— Будь ласка. Не працюйте.
— І ви мені все дасте?
— Все дамо.
Еліза з недоброю полегкістю сміється й злегка обнімає за плечі милу, строгу, таку «ідейно переконану» постать, розуміється, все дурниці, і вона має право не вірить.
— Мила Трудо! Та ваша Спілка через тиждень помре від виснаги сил Бо таких, як я, охочих усе мати й нічого не робити, буде дев'ятдіїят дев'ять і дев'ять десятих процентів усіх ваших «працездатних» чоловіків і жінок.
Труда вмить уся стріпується й аж стає на коліна на канапі. О, коли так, то вона доведе ж цій запеклій трупоїдці.
— Неправда. Цілком неправда! Принцеса робить наклеп і на себе, і на всіх людей. І принцеса, і всі ті дев'ятдесят дев'ять процентів абсолютно не такі. Та навіть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатші люди, цілком-цілком забезпечені, і ті мусили — так, так, мусили — мати собі якесь заняття, щоб не бути бездіяльними. То спорт, то якісь собі там колекції, то міністерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно ніхто не може жити без ніякої діяльності! Господи, та коли б її. Труду, примусили нічого не робити й жити отак, як малює Еліза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вміти. Хоче, сама хоче, без ніякого примусу. їй страшенно цікаво, наприклад, робити різні матерії. Страшно їй це подобається. Особливо шовки. І вона неодмінно, крім театру (театру вона нізащо не покине — ого!), крім театру, неодмінно буде працювати на фабриці матерій.
— А в шахтах хто працюватиме?
— Будь ласка, можу й у шахті. Теж інтересно. А коли це всього дві години обов'язково — так що тут страшного? Сам же Мертенс вирахував, що більш, ніж дві години, не треба. Сам Мертенс! Та й то поки не будуть удосконалені машини. Вся ж робота буде машиною провадитися. А Руді каже, що без ніякого сумніву, можна буде геліоніт уживати не тільки для Сонячної машини, але й для всякої машини. Взагалі замість різних газів і тому подібного прикласти до роботи сонячну енергію. І ви уявіть собі, Елізо, що ви ставите геліанітове скло у ваше авто чи аеро — і сонце вас понесе, куди вам захочеться. Ну, уявіть собі тільки це! Ах, Елізо, та Мертенс, сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такі багаті, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елізо, що в нас же не буде старих порядків. Наприклад, ніяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентів, міністрів, армії, різних урядовців. Суди, тюрми, судді, адвокати — непотрібні, геть! Банки, біржі — непотрібні! Купців, прикажчиків — не буде. Поліції — не буде. Війська — не буде. Попів, жерців і всяких волхвів — не буде. Але ви, між іншим, подивіться, яка маса люд-ей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А ці всякі писаки, теоретики всяких моралей, законів, усі ці важні філософи, що купами сиділи й списували величезні гори паперу, про всі ці теорії права, влади, фінансів, біржі, війська, парламентів, ну, одне слово, всього того лахміття, яке абсолютно непотрібне тепер нам. А потім: ми ж маємо Сонячну машину. Значить, усі ті, що сіяли хліб, що ловили рибу, вбивали волів, свиней — всі ж вони тепер непотрібні. Значить, і вони на іншу роботу можуть піти. І чого ж нам тепер треба? Помешкання, одежі, способів пересування? Господи! Та ми всі матимемо собі палаци! Ми зруйнуємо к чорту ці страшні кам'яні скрині, ці вулиці без сонця й світла. Вся земля буде величезний курорт із палаців і вілл! Але я цілком згоджуюся з Максом, що лінощі — це просто хороба, чисто фізична хороба старого світу, це — дефект організму, брак сили, бажання організму економити сили. Ну, будь ласка, нічого не робіть. Не робіть місяць, два, рік. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самі захочете кудись їх дівати. Неодмінно, неминуче. Будете щасливі, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елізо, побачите!
Ага, Еліза вже не морщить сухо-вибачливим усміхом уста! Ага, вже задума?
— А кохання? Елізо! Ви ж подумайте: ніяких шлюбів, контрактів, ніякого купування й продавання себе за гроші, за «становище в світі», за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скільки хочеш. І тільки того, хто тобі любий, хто підходить до тебе, кого ти від усього тіла й душі своєї хочеш назвати своїм мужем. Але знов таки: повна воля. От я Макса люблю так, що коли тільки ім'я його згадую, то вся холойу від щастя. Я не можу тепер уявити собі, щоб я могла доторкнутись до другого мужчини. Але я зовсім не кажу, що це навіки. Можливо, що я охолону до нього, що він охолоне (хоч я цього просто не можу собі уявити, і не дай, боже, щоб це було коли-небудь!), ну, одне слово, коли щось ізміниться у відносинах, то я, напевно, буду кохати інших. Будуть діти? О, будь ласка! Можна мати їх скільки хочеш без страху за їхню долю. І ніяких «незаконних» дітей! Всі — законні, всі — від усіх мужів, яких я хочу мати хоч тисячу! І наплювати на всіх батьків, коли вони не любитимуть своїх дітей. Ах, Елізо, невже, невже ви не розумієте, не відчуваєте, як це все грандіозно, як до нестями прекрасно, вільно, радісно?! Вибачте, Елізонько, але знаєте, що я вам скажу: ви не знаєте, що таке кохання! І в цьому вся причина.
Еліза помалу виринає з понурої задуми й чудно-іпильно дивиться на бризкаюче підняттям смугляве лице. Потім раптом так само чудно посміхається й каже тихим, рівним і теж чудним голосом:
— Ви думаєте? Ну, а що ви скажете, коли я вам скажу, що кохаю, і так кохаю, що здатна на найбільше злочинство проти всього святого для мене. Що ви скажете, коли я вам скажу, що так кохаю, що...
І раптом Еліза обома руками здушує себе за виски, зціплює уста і з такою кривою, болючою посмішкою дивиться в лице Труді, що Труда злякано, вражено й притихло простягає руку до її руки й ніжно торкається до неї пальцями.
— Правда, Елізо?!
Еліза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить і не зводить великих серйозних очей із рук під червоним, трохи розкудовченим волоссям.
— Елізо! Вам боляче?
Руки не рушаться. Дихання ритмічно трудно шарудить із-під долонь.
— Але чого ж вам боляче, Елізо? Простіть, що я...
Руки рішуче, швидко злітають із лиця. На щоці й на носі білі смужки від придушення руками. Зелені великі очі мокро, дивно, стрілчасте блищать.
— Ну, значить, ви цілком задоволені експедицією? Коли ж ви дасте нам воду й світло? Га, Трудо?
Труда розуміє. Розуміє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елізу й сильно здушує її пальцями.
— Елізо! Ви мусите .признати Сонячну машину! Ви мусите, Елізо! Ну, я розумію, у вас було обурення, гнів, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякі там ваші плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей «худобою». Але тепер же ви самі бачите, що ніякої «худоби» немає, а, навпаки, є в мільйон разів більше, ніж раніше було. Ви ж самі бачите, що ваші трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мініатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всі будемо королями й богами, як каже Шпіндлер. Правда ж, Елізо! Ради бога, плюньте ж ви нарешті на своє князівство, корони й тому подібне. Записуйтесь до Вільної Спілки. В вас же так багато сил, знання, волі, ви можете бути такою прекрасною! Скільки ми будемо робити, як це буде страшно цікаво, гарно! От як тільки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хіба ж це можна?!
— Що ж це за свято буде?
— Ух, грандіозне, колосальне свято! Це буде на полі. На широченному полі. Посередині буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тільки проект. Ну, одне слово, буде ціла церемонія. Елізо! Ви мусите до свята все забути, помиритись і стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!
Еліза з блукаючою ніжно-глузливою посмішкою і з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вікно. І, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очі блукаючим усміхом, помалу й теж ніжно глузливо говорить.
— Може, й справді не буде боляче.
— Напевно, Елізо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елізо, як це прекрасно буде! Як тільки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну річ (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), і тоді ми почнемо виселяти всю чужу публіку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожні цілі будинки!) А самі зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (він знайдеться, неодмінно знайдеться!), а в покоях Фріди — Рудольф із Ірмою. Я вже про цей план говорила і з ним, і з Максом, і вони цілком погоджуються, а Ірма трохи не задушила мене з радості, бо я їй заявила, що візьму й сама повінчаю їх. А особливо Руді задоволений. Розуміється, коли тюхтій, то...