Винниченко володимир сонячна машина
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 68kb.
- Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
- Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
- Палочки, 47.7kb.
- Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
- Утверждено утверждаю, 22.85kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
- Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
- Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
- Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.
Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Еліза ліниво підводиться, злегка потягається й сміється негарним, жорстким, злим смішком. І зразу видно, що весь її попередній дитячо-соромливий ніжний сміх, усе червоніння, задумлива напівзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине існуюче є оцей жорсткий сухий смішок.
— Що сталось, Елізо? Чого ви смієтесь?
— Сміюсь, Трудонько, з вашої милої здатності фантазувати й захоплюватися мріями. На жаль, я не запишусь до Вільної Спілки. Я не маю здатності вірити в фантастику.
Труда не може ще повірити, отямитись од цього незрозумілого перескоку Елізи.
— Та ви це серйозно, Елізо?!
— Цілком серйозно, Трудо.
Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смішок, на схудлий сухий ніс, на недобрі очі. Потім рішуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.
—- Так. Тепер я розумію, Елізо, чого вам нелюбовно й нещасливо від вашої любові, а боляче. Ну, тільки ваш Георг буде каятись! І ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на міне, а я кажу те, що думаю І скажу це саме в лице вашому... владиці Прощайте, Елізо. Скажіть мамі, якщо спитає про мене, що я хотіла до неї зайти. Але мені зробили в цій кімнаті таку прикрість, що я не можу нікого бачити.
Вона бере жужмом із канапи жакет, капелюш і, шкандибаючи на праву ногу, іде до виходу. Еліза стоїть із тою самою посмішкою, із закостенілим сіро-жовтим схудлим лицем і падаючим волоссям. На порозі Труда озирається:
— Це рішуче, Елізо?
Еліза примружує очі.
— Рішуче, Трудо.
Труда дивиться в підлогу.
— Дивно... Все ж таки дивно. Незрозуміле. Значить, Ірма мала рацію. Примружені очі розплющуються.
— А? Яку ж то рацію мала панна Ірма? Це цікаво.
— Вона сказала, що для вас краще смерть, ніж Сонячна машина. Очі знову ж примружуються, голова гордо вирівнюється.
— Хм! Панна Ірма мала рацію, Трудо. Дійсно — краще смерть. Можете вітати її з геніальною прозорливістю. Прощайте, Трудо!
Труда не рухається, не може рушитися з місця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?
Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом і капелюшем. Потім, волочачи ними по землі, помалу повертається до дверей і задумливо відчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, підходить Еліза. Підходить, чудно дивиться в самі очі й трохи хрипко додає:
— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не від ненависті, а... від любові. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!
І, рвучко, круто відвернувшись, іде до вікна.
А Труда знову стоїть непорушне, непорозуміло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину біля вікна. Потім одчиняє двері й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.
***
Такі затихлі, такі запорошені, такі ще недавно забуті машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Під височенними попереплітуваними металічними велетенськими сітками-стелями вже не цвірінчать лунким самотнім цвірінчанням горобці. Знову стіни відбивають гомін людських, здавалось би, уже навіки вивітрених голосів. Завзято, жваво, вперто обсіла людська комашня слонові металічні тіла, довбається в них, маже, пригвинчує, пристукує. Горять велетенські пащі, ригаючи біло жовтим палом, шугаючи потом у крихітну комашню. А комашня порцію за порцією посилає в розпалені пельки, радіє з ненажсрства, з палу, з пари. Галасує, шамотиться, заповнює всі такі ще недавно самотні, лункі, пустельні зали, кабінети, бюро. Безладна, невміла, вона невміння надолужує запалом, досвід — смілістю.
— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбові по шиї й прожени від машини.
— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?
— А таке начальство, що не розумієш — не лізь. Я тут двадцять років потом умивався — от і начальство. Геть од машини!
— Сам геть! Я буду Рудольфові Шторові скаржитись.
— Скаржся. Рудольф Штор дурнів уміє впізнавати. Ви-чисти краще оце коліно. На ганчірку. Ну, от так. А то зразу ж у машиністи пнеться.
А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самі скарги, сварки, непорозуміння. На нього накладено вагу судді, арбітра, авторитету, ідола. Ідолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвішано страшним довір'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирішив.
Рудольф Штор не може не знати, не вміти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.
У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолі, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах і синіють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. І що більше синіють губи й дзвенить туман у вухах, то більш задоволений Рудольф Штор — тоді не чути іншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тоді треба тільки лягти до ліжка, заплющити очі — і лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає ні дзвону туги, від якого пусткою гудуть груди, ні хижого лютого рявкоту, від якого руки зводить сказом, ні болючої, закривавленої ніжності, від жихання якої слабнуть ноги й тіло схиляється навколішки.
Ідол? Ну, що ж—цс пуповина, без якої не родиться нове людство.
Ідолів розбивають, як тільки помітять, що вони з такої самої глини, як і всі? Ну, що ж — лучче бути розбитим ідолом, ніж цілим горщиком.
І Рудольф Штор засідає, вирішує, наказує, все вміє, все знає, — цупко стоїть на ногах і несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих і нових місцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первісний хаос
Але перший удар творчої волі — і настане світло.
***
І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими підсліпуватими оченятками кліпають велетенські кам'яниці в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспішні кроки запізнілих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить і не жде, затримуючи судорожно посмішку хвилювання, страху, надії?
Вся Найвища Рада Вільної Спілки Творчої Праці в повному складі. Мертенс, підстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелі, спершись короткими руками на коліна й наставивши сідласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпіндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.
Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на папері.
Професор Таль, професор Штайнбах, лисі, кучеряві, старі, молоді голови — всі нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим світлом свічки.
Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишені і надушує гудзика на столі біля себе. І вмент усі голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.
І стає чудо: із безшумним криком, з нечутним вибухом ліюстра роздирається сліпучим, чистим, білим, іскристим, стрілчастим світлом. Блищать лисини, зуби, очі. Вискакують наперед стіни, портрети, шафи, такі до цього моменту запхнуті в тьму. За люстрою роздираються вибухом напружені голови, схоплюються, рокочуть сміхом, криком, зворушеною радістю — народини світла.
Підбігають до вікон- у небо, в ніч, у понурі, важкі, сиві хмари переможно владно шугає біло-синє віяло, рівною, урочистою процесією горять унизу круглі шари; вишкірили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротів вибухають криком радості, захвату, щастя. Темні канали блискають масними плямами асфальтів, крикливо, порожньо, за компанію непотрібгіі вивіски, старі плакати, смішні віджилі знаки минулого.
***
Безгучно радісно сміється всіма своїми старими зубами старенький графський будинок. І падають довгі, чисті, синювато-білі смуги від нього в старий зачарований чудом сад. І знову з нього видно давнє рідне сяйво над старим Берліном.
— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Ні, ні, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Ні? Ні? І буде, буде, буде! Все будеї Хоч !би там усі принцеси на світі потріскали з досади. Можеш це сказати своїй Елізі. Ах, вибачте: її світлості принцесі Елізі. Ах, хай їм! Мамо! Тепер...
І раптом бурна, піниста, тріумфуюча голівка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папір пакуночок і визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.
Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радісного усміху, нахиляється до вазочки.
— Що це, Трудо?
Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здіймає шапочку. І в той самий мент із-під шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленість — знайома, благосна, рідна. Але для чого, що має значити це?
— Мамо! Ти зараз підеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.
Голос не потерпить ніяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрілої продуманості й непохитної неминучості, що ірафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнілих бронзових очей устромляє погляд, і все вже знає. І втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.
— Хорий тато, дитинко. І пізно вже. Може б...
— Власне, через те, що хорий! Мамо, іди Нічого не кажи. Тільки — що я неодмінно хочу його бачити. Ні! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.
І, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зібравши брови, рівно несучи чорно сині кучері на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабінету, обережно відводить од вазочки одну руку, відчиняє двері й увіходить усередину. Двері за нею нечутно причиняються рукою матері.
Зелена півтьма абажура. Шелест кущів за відчиненим вікном Залите синювато-молочним світлом велике костисте тіло на канапі. Навислі дивні сіро-сиві клапті волосся наши — чуже лице. Тільки сиві грізні стріхи над очима ті самі. Очей не видно — пасуться в залитій світлом книзі. Але на наближені кроки повертаються, щуляться.
— А яке все ж таки блаженство — світло! Не можу не.. І раптом велика, обросла чужими кущами, розтріпана голова вражено, помалу, моторошно підводиться й упирає в затінене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рішучими очима дві грізно стріхасті глибокі ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвішана порожніми капшучками шкіри!)
— Це що значить?!
Злякано-рішуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повільним темпом ближче. А поперед нього біла, з темним золотом обвідків вазочка з гострою шапочкою.
— Що це значить, я питаю?! Як ти сміла сюди увійти?!
— Сміла. Я принесла сонячний хліб. Мій сонячний хліб. Ти мусиш його покуштувати.
Під грізними стріхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмикані сірі вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. І нарешті низько, з усієї сили стримано риплять.
— Забирайся геть! Моментально!
— Ні. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хліба. Я не піду звідси, поки з'їси Я ляжу тут на підлозі й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.
Голос не Трудин і навіть не Страховища голос — рівний, тихий, із глибини заціпленої, непохитної, останньої рішучості. Дійсно, тільки смерть йому можна протиставити.
Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками білу постать, облиту зеленкуватою тінню, з виставленою наперед вазочкою, потім так само помалу лягає назад на подушку й повертає профіль із м'ясистим загнутим носом і обсмиканими вусами.
— Можеш лягать і помирать.
Але біла постать не лягає, а стоїть рівно, застигло, навіть не згорблюючись. За вікном несміло перешіптуються молоденькі листочки кущів. Нагорі важко й глухо пробігають ноги, ганяючись одні за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.
— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я більше не можу.
Старий граф помалу повертає голову. Дійсно, вона більше не може — ніколи такого лиця не бачив він у Страховища. І від цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старі заржавілі двері, даючи дорогу вічно гнаному. Ах, узяти в руки цю голівку, взяти одверто, сміливо, пустити в розчинені двері вічно гнане — і нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!
Але тільки ніякої перевірки! Без перевірки, без доказів розчинити двері, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же більше доказів треба, коли «вона більше не може», коли більше не може стара, висхла душа? Для чого ж підставляти цю душу під можливий смертельний удар? Яка ж може бути більша рідність, коли так скорботно, так любовно благають бронзові очі, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осінній душі?
Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу підводиться, насувається темною скелею на білу берізку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смішну й страшну вазочку з доказом і відставляь її на стіл. А потім, іще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском із-під стріх чорно-синю голівку, бере її в дві величезні тремкі долоні, підносить догори і, заплющивши стріхасті ямки, розчиняє заржавілі двері Із щасливим ляком дві перламутрово-смугляві руки обхоплюють стару зморшкувату шию — і давні-давні, ні на мить незабуті слова благосним дощем заливають стару порепану душу.
— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!
А дві величезні долоні з закарлюченими хисткими пальцями ніжно, виголодніло обмацують палаючі лиця, чорно-сині кучері, перламутрово-смугляві холоднуваті плечі, а старі, оброслі сивим волосом губи п'ють із чола, з очей, із чорно-синіх кучерів давнє, ніколи незабуте щастя.
— Туді... Дитинко... Моя Туді єдина!
— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?
— Ні, дитинко, не треба.
— Але чому!!
— Непотрібно, дитинко. Непотрібно Яких іще їм доказів треба? Навіщо? Щоб завалити камінюкою і його, і її під собою? О ні!
— Ти не будеш Гсти сонячного хліба, тату?!
— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але ніяких доказів не треба Нема чого більше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходім до мами.
І, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге відімкнутого щастя, цупко оплівшись руками. суне незграбна темна скеля з білою берізкою до другої білої постаті, що стоїть, замерши, під дверима.
І цього вечора Труда пізно-пізно вертається до комуни. Святочно горять усі лампи в покоях. Святом блищать очі боголюдей. Але очі Труди блищать так вогко, такі дитячі, такі блаженно тихі, що Макс одразу про все догадується. І тому, люто схопивши в оберемок Шпіндлера, він ураганом налітає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живіт. Ніжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи сміхом, кидається рятувати опівчлена з рук божевільного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цілує всіх.
**
Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технік: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жінкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та він, як стружка з-під мотора, вилетів би з усією родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та він би... Гей, друкарі, малярі, виносьтеся геть, помешкання потрібне для Макса Штора з молодою жінкою.
Милий технік — він не тільки сам виїхав, він із собою друкарів і малярів забрав, він на всій горі лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливці — вони собі потім зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Німеччини.
Люба мамуня! Якою тихою гордістю, яким блаженним заспокоєнням світиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. І який тато інший, інший! Грізні стріхи такі милі, такі лагідні, такі винуваті, що хочеться їх голубити, цілувати, жаліти. Він теж світиться весь— о чима, вусами, постарілою-постарілою шиєю. І як вони, обоє старенькі, прекрасно, як рідно приймали Макса. А колись же, тоді, як тікали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний інаракіст, який він тихесенький, лагіднесенький із ними, шарлатані. Ні, не шарлатан, він щирий, він — ніжний, він такий смішний і зворушливий із своєю зразковою тихістю!
От тільки з Гансом Штором не можна нічого вдіяти. Навіть тата не хоче слухати, на очі не пускає ні Макса, ні Труди, ні Руді. Електрика, вода, відновлення? Все — нічого не варте. Хто зруйнував Вічний Порядок, тому ніякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навіть принцеса й принц зрадять свою віру, хай перейдуть у табір богозневажників і руйнівників довічного ладу, він, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домі берегти крижалі старого вічного закону. І, коли б йому довелося іпомерти голодною смертю, він не опоганить уст своїх нечистим витвором гріха й злочинства.
Так відповідає Ганс Штор і ніякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зітхає, ніжно гладить Макса по голові, але навіть вона не сміє, хоч потішаючи, сказати, що колись старий примириться.
Ну, що ж. А проте він близький, свій, рідний і, розуміється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.
А от іще виїде знизу Еліза з своїм Георгом, і весь дім тоді буде населений тільки своїми, рідними, близькими, єдиними на весь усесвіт.
Але Елізу Труда бачгть дуже рідко, та й то здалеку, мимохідь. Еліза знов у сад тепер рідко виходить. Зовсім хора. Навіть обов'язків своїх у кухні не може виконувати. Але й не треба! У графині й пані Штор щастя вистачить на виконання обов'язків усіх бідненьких принцес на світі. Розуміється, Труді страшенно шкода Елізи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.
Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тільки вночі — стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Руді нема чого й казати — він навіть часто дома не ночує. Ірма іноді сидить-сидить у Труди, цілий вечір просидить, проспіває, продивиться очі в сад, а в лабораторії все темно, все тихо. Тільки коли-не-коли по бузковій алеї темною тінню пройде принцеса Еліза.
Нема часу Руді — страшенна маса труднощів виникає з кожним днем. (Подумати собі. навіть із такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, і то стільки мороки булої). І навіть Максові часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волі? Ну, місяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровільно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радісної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.
Розуміється, для бідненької Ірми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з підрахунком, із першими організаційними заходами — і тоді, може, Руді буде вільніший.
А надто відбути свято. Свято — це генеральний огляд сил. Це перший спільний, пов'язаний крок. Нерозпорошені атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зігнане докупи обірване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцільне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кінці — і здригнеться в другому. От чого треба!
Вже по головних лініях ходять трамваї, вже над Берліном пролітають рідні аера, вже куряться де-не-де димарі фабрик. Але це ж так мізерно мало, це ж один камінчик із тої величезної гори, яку треба прочистити.
Макс увесь потонув у підготуванні до свята. Свято, свято, свято! Свято — це підрахунок енергії, готовності, відданості, з'єднаності, волі. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радості. Це може бути джерелом дальшого напруження волі. Підрахунок, реєстрація, організація, розуміється, необхідні. Без них ніякої краси не створити. Без Руді, Мертенса, Шпіндлера, без тисяч рахуючих, розуміючих, переставляючих нічого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розміщення, так само не може куритися димар без радості і співу розміщуваних сил. Колись можна було розміщувати силою й конечністю, тепер цим не розмістиш. Отже — свято, свято, свято!
І на свято мобілізовано кравців, шевців, малярів, теслів, грабарів, швачок, поетів, артистів, музик і величезні хори. Щовечора сяючі всіма кольорами світла, величезні плакати нагадують про свято. Готуйтеся до свята! Всі до помочі!
А за Берліном на широченному полі безупинно гарячкове кипить робота. Авто-бендюги звозять матеріали, вишукані по старих складах, армія грабарів блискає до сонця лопатами; стукіт молотків лякає жайворонків.
Тепер не тільки Руді, але і Макс, і сама Труда часто не ночують дома. І в тихому старенькому домі цілими днями й ночами стоїть втихомирена, спочиваюча тиша. І пальці старої графині викликають тепер усе такі величні, задумано-урочисті звуки. І старий граф часом підходить іззаду, нахиляється й мовчки вдячно цілує в чорно-сиву, втихомирену голову.
***
Широченне поле кишить уже зранку висипаним із велїтенського мішка на блискучу зелень людом. А потоки тіл щораз більше стікаються та стікаються в авто, двоколесах, на конях, і, головне, на власних ногах із усіх каналів Берліна. З коробками Сонячних машин за плечима, з цікавістю, з тихим блиском волі в очах, із гомоном, співом, бренькотом гітар, мандолін. Усі святочно якнайкраще прибрані, всі підстрижені, хоч не всі голені, але ж усі вимиті.
Небом од сиво-золотої хмари до хмари величию, благосно-. палюче творить довічну путь свою Велика Мати. Далекі-далекі фіалкові тони лісів запнуті серпанком синюватого туману. А з другого боку в небо до Матері в захваті простягнув свої шпилі, башти, дзвіниці старий Берлін.