Geum.ru

Винниченко володимир сонячна машина

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   54   55   56   57   58   59   60   61   62

— Слухаю, ваша світлосте.

Граф Адольф ізлізає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.

Принцеса Еліза сидить із віжками в руках, рівно, високо, тримаючи голову й заплющивши очі. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомін голосів, безперестанний нервовий рух тіл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навіть зачіпають її похнюпленого смішного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цікавлячись нічим, тільки час од часу розплющує очі, пошукує ними по юрбі й знову заплющує.

— Елізо! Що сталося?! В чому річ?

Принцеса Еліза швидко розплющує очі- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих іскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем

підняття, уста темно-червоні, аж фіалкові, як перестигла вишня.

Принцеса Еліза просить графа Адольфа відійти набік — вона хоче поговорити з графівною без свідків.

— Ви можете, Трудо, на хвилинку сісти поруч зі мною?

Ну звичайно, Труда може!

Раз, два! Крякіт брички, тріск ресор — і чекаючі бронзові очі .вже нетерпляче шарпають уста принцеси.

— Ну, Елізо? Що?

Принцеса Еліза на мить спускає погляд на віжки, потім обводить ним спіднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть біля купки й прислухається до запальної суперечки) і переводить його просто не чекаючі, незвично серйозні очі Страховища.

— Насамперед, Трудо, ви повинні мені дати слово, що ні одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?

Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.

— Ну, даєте слово?

— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тільки..

— А тепер ідіть зараз же до ваших і скажіть, щоб усі негайно зникли й поховалися Не пізніш, як через дві години, всі будуть арештовані... Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Ідіть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — ні одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?

Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах і з здертою смугою на вилиці, з якої зсипалася пудра.

— Звідки вам це відомо?

— Звідки — це не має значення. З найповніших джерел.

— Чекайте, Елізо, я не розумію: ви ж із ними? Ви ж напевне з ними? Правда?

Принцеса Еліза нудно й гидливо морщиться.

— Трудо, це питання не має ніякого відношення.

— Але я ж не розумію: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має відношення?!

— Ви мені не вірите?

І на зашерхлих, зблідлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усміх.

— Ой Елізо! Але ж я пс розумію!

— Не завсігди ми розуміємо вое, що діється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумієте, а може, і ні. А тепер ідіть, Трудо, і пам'ятайте ваше слово.

Принцеса Еліза простягає руку, і той самий неохочий, стомлений і ніби насмішкуватий усміх стоїть їй і в очах.

Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках і мовчки швидко злізає з екіпажа. Але, ставши на землю, -повертається й підводить до принцеси нахмурені очі.

— Елізо! Я — поганка! Це ви можете собі запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!

Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.

— Елізо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Руді. Руді я не можу не сказати. І, коли давала слово, брехала, бо знала, що Руді скажу. Нікому, навіть Максові не скажу, а Руді скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — підлість, але факт.

Дивна річ: якою дитячою гарячою рожевістю зашарилося змарніле лице, затопивши навіть чудні червоні плям?.. Так наче не Труда призналася в підлості, а спіймала принцесу на ній.

— О Трудо, я вас прошу саме докторові Рудольфові...

— Та Руді нікому не скаже ж, Елізо! Даю вам слово! От тут найчесніше слово даю, Елізо! Можна? Можна? Руді повинен усе знати! Як ви цього не розумієте?

Еліза прикушує губу й якийсь мент хмарно мовчить.

— Я ніколи не думала, що ви можете так легковажно ставитись до свого слова. Звичайно, я не маю сили вас примусити. Але...

— Я ж вам сказала, що я — поганка.

— Ах, Трудо! Ну, все одно. Ідіть швидше! Чекайте одну хвилинку! Як же тепер буде з помешканнями?

Доктор Рудольф не може ж тепер із своєю жінкою переїхати додому.

Труда непорозуміло ширить очі.

— З якою жінкою?!

— Ну, з тою панною Ірмою... чи як її?

— Ах, Ірмою? Вона йому зовсім не жінка. І взагалі... Ах які там тепер Ірми!

Труда махає рукою і швидко йде в юрбу.

Коли граф Адольф підходить до брички, він, не питаючись, уже бачить, що коронка Зігфріда врятована. Замість напруженої скупченості, неуважності, чудного байдужжя в усій постаті її світлості чується полегкість. На лиці тихе рожеве сяйво.

— Улаштовано, ваше світлосте?

— О, цілком. Тепер хай буде, що буде! Тепер можна їхати.

Граф Адольф поштиво перебирає віжки з рук принцеси й нетерпляче повертає коня.

О, тепер і він може їхати: вся найвища Рада тут, усі найактивніші члени Вільної Спілки, всі ці інаракісти, анархісти, комуністи, Мертенси, Геферти, вся банда честолюбців, що на нещасті нації примостилася творити собі славу. Нараду щойно розпочато. Тягтиметься, розуміється, в цих балакунів не менше як дві-три години. Кожному ж треба погарцювати на свойому коникові перед історією.

Слава і подяка милій славетній коронці Зігфріда!

***

У вухах іще гуде мільйонове ревище зойку, в душі ще тупотять копита жаху, все тіло ще горить од сліпих обіймів оскаженілого гурту, а доктор Рудольф сидить за столом і суворо головує. Всі можуть плигати сторч головою в одчай, у сказ, усі можуть вигукувати щонайхимерніші заклики, пропонувати найбільш полегшуючі їм душу виходи — один доктор Рудольф не сміє мати ні одчаю, ні люті, ні фантастичних пропозицій. Бо він є той, на якого з дикунським довір'ям дивляться очі всієї зали, навіть очі тих, які знають же найкраще, що він — не ідол.

«Тіні Минулого!», «Одною ногою на землі обіцяній». Милий, бідний Масі! Калікуваті, видно, ноги в людства для землі обіцяної. Ще не досить забруковано шлях до неї черепами. Ще не принесено всіх жертв Тіням Минулого.

Слова просить професор Кранц. Ну, що ж, слово має професор Кранц. Доктор Рудольф ясними, відважними, сталевими очима обводить набиту обличчями, як насінням огірок, залу й просить бути тихше.

Професор Кранц є проти збройної боротьби. Збройна боротьба з таким противником без ніякої організації...

— Організація в нас є! Сьогоднішнє свято!

— От якраз сьогоднішнє свято найбільш показало брак організації духу. Отже, без організації, без дисципліни, без армії, без зброї, замкненим у страшному крузі .збройне боротися — явний абсурд.

— Так що ж? Так що ж? Скоритися?

— Прошу тихо, панове!

— Ну, не скоритися. А от що...

Ну, так — професор Кранц, одне слово, пропонує «тихий опір», саботаж.

А там, поза Берліном, чорно-жовті «визвольники» вже проводять смертоносні кордони, вже займають усі склади зброї, розставляють варти.

І від завтрашнього дня «Тіні Минулого» батогом почнуть гнати отари від землі обіцяної, устилаючи путь черепами. І, боже мій, скільки знайдеться погоничів із тих самих, що тепер так палко скрегочуть зубами!

А Мертенс слова не забирає. Мовчить, тарабанить пальцями однієї руки по другій. Мовчить геніальний розум Німеччини. Хто знає, що він будує в цю хвилину — може, і новий трон для колишньої нареченої. Прийме! Всякий трон прийме — можна сміливо мовчати.

Хтось тягне за руку поверх ліктя. Трудина голівка швидко нахиляється, робить круг його вуха з долонь рупор і задихано швидко шепоче в його незрозумілі, дивні, стукаючі по серцю слова.

Труда сідає на своє місце й починає перешіптуватися з Максом. А милий, смішний чудачина Кранц усе говорить про свій «тихий опір». Який тепер тихий опір, коли вирвалася людина з тунелю, коли так ясно, легко, просторо над нею й круг неї, коли кожна частина мозку може рухатися з блискавичною, сонячною радісною швидкістю. Подумати ж собі: вона, вона сама приїхала, слово відібрала, про Ірму ні до чого запитала. Ні до чого ж, абсолютно ні до чого було те запитання, цілковиту рацію має чудесна Труда. Значить?..

— Пане голово!.. Пане голово!

Доктор Рудольф швидко підводить не сонне, а якесь чудне, осяяне лице й обводить очима зал.

— Ви скінчили, пане професоре?

Пан професор, власне, ще не скінчив, але в такому гаморі хіба можна...

Доктор Рудольф підводиться й обома руками сильно загрібає волосся на потилицю.

— Панове! Увага!

І гамір через пару моментів із шипінням, як вогонь, залитий водою, ущухає.

Доктор Рудольф, як і щоразу перед промовою, прикушує всередині посмішку: тш, ідол має говорити. І тут же холодок — ідол повинен промовити так, щоб усі інші промови впали перед ним навколішки (всезнайство ідола!). А головне — повідомити, що вся Найвища Рада Вільної Спілки, принаймні видатніші члени її, сьогодні будуть арештовані. Поверхню облич, як застоялу воду озерця, ряботить і збовтує налетіла хвиля. Здивовання, гривога, шарять очі, мимоволі повертають голови до дверей, сповнюють хапливим шелестом і дзижчанням зали. Доктор Рудольф не дає розгулятися хвилі й робить спокійний втишливий рух рукою.

Спокій і увага. Арешт раніше, як через годину, не може статися. Хвилюватися надмірно не треба. Переносити ж засідання на друге місце небезпечно. Та й нема ні рації, ні часу: питання повинне бути вирішене за півгодини й вирішення оголошене населенню.

Отже, доктор Рудольф забирає сам слово. Становище грізне. Але виходу з нього треба шукати не в стані людини, що придушена до стіни потягом у тунелі. Жах і одчай — порадники погані. Треба ясним, точним, тверезим розумом проаналізувати всю ситуацію. (Розум і аналіз — це дві руки ідола, які маси з якнайбільшою побожністю цілують). Може бути дві можливості. Перша: Союз Східних Держав зовсім не поінформований про дійсний стан речей. За це говорить тон і зміст відозви, йому, наприклад, нічого невідомо про відновлення громадського життя. Через це у відозві е розпорядження, які вдираються в одчинені двері. Отже, можливо, що все є тільки непорозуміння. Тоді ніяких ні тихих, ні збройних опорів не треба, а треба тільки роз'яснення.

Можливо ж, що тут не непорозуміння, а певна вмисність і незнання тільки деяких фактів. Тоді знову таки ні тихих, ні збройних опорів не треба. А тим паче ніякого гніву, люті, ненависті й ворожнечі. Зброї немає, організації, дисципліни, армії, підготовлення — нічого цього немає, все правда. Рішучість, безмилосердність, озброєність, необхідність самоврятування в противника є. Це також правда. Ніяких компромісів, ніяких примирень не може бути. Боротьба до повної перемоги. Все правда. Але неправда те, що боротися можна тільки ненавистю, ворожнечею, газом, смертним промінням.

Тут доктор Рудольф робить коротеньку паузу, щоб дати затихлим очам напружити тишу свою до найбільшої вразливості.

— У нас, панове, є інша зброя, у нас є найдужча за всі газові й промінні артилерії гармата — Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю, мої панове! Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожніх магазинів? З охотою! Ніякісінького приводу до найменшого непорозуміння, сварки, сутички. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, зяхваної злості. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальніших заходів противника. Панове, це найстрашніша зброя для цих людей із смертоносними газами. Ви вчитайтесь у відозву вони так само, як нашого збройного і всякого іншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхніми солдатами — смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогів, що ми їх жаліємо, любимо, що ми — веселі, радісні, щасливі. Хто ж дає нам цю любовність, веселість, радість і щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повинні в нас нищити? Панове, скажіть самі. яку чужу радість ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собі мати її Солдати Союзу Східних Держав — не тільки негри, індійці, жовті, чорні, а ще й люди. І туга за щастям, за землею обіцяною в них живе так само, як і на Заході, як на всіх куточках простору й часу нашої планети. І скільки не топили цю тугу в крові, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорній африканській душі плаче так само, як у найбілішій європейській .Мої панове! У нас є тільки одна зброя. Коли ми здатні цю зброю піднести, ми поборемо! Коли наші ноги доросли до входу в землю обіцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж ні, коли не доросли, так краще загинути в любові й веселості, ніж у чаду ненависті й жаху! Це один вихід і єдиний рішенець.

Доктор Рудольф загрібає волосся пітними від підняття пальцями й сідає на місце.

Зала труситься й лопотить оплесками. Є рішенець. Правильний чи неправильний, але він — точний, ясний, висловлений із непохитною вірою. Значить, він правильний, значить, йому треба плескати. А крім того, це ж Рудольфа Штора рішенець. А ще до того: через півгодини мусить бути все вирішено, бо, може, вже десь женуть ті, що зараз оточать будинок і заберуть усіх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихід, значить, іншого дійсно немає і, значить, ясно, що всякий опір — це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Ніяких слів! Нема часу. Треба швидше розходитись!

Але слова просить Фрідріх Мертенс. Ну, це інша річ Мертенса цікаво послухати. Тільки коротше.

Фрідріх Мертенс помалу підіймає своє кремезне тіло, підпирає його витягненими руками об стіл і наставляє на затихлу залу сідласте чоло.

— Панове! Для збройного опору немає зброї Саботаж.— пів опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю Є зброя? У всіх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бій пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантія, що не буде вибухів гніву, злоби, обурення? З одною цією зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижні буде пізно. Через два тижні можуть надійти перші транспорти Зерна з Азії. Тоді сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловік. Через місяць — одне на сорок. Через два місяці Європа й Америка пектимуть хліб із азіатсько-африканської пшениці, їстимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Східних Держав. Через півроку кожного, що їстиме сонячний хліб, будуть карати смертю. На десятки років. Захід буде в економічній неволі у Сходу.

Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнуті увагою.

Мертенс'згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навіть їхня зброя. Він зовсім не є проти неї, зовсім ні. Він тільки хотів би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собі всю ситуацію. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинів. Частина великих власників, великих урядовців, привілейованих, мабуть, стане на бік противника.

— А ви теж?

Усі голови рвучко шарпаються в бік дзвінкого молодого голосу. Що за неделікатність! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собі такі вибрики?

Мертенс посміхається. Питання молодого скептика цілком оправдане й щире.

— Але я стою на боці того, в що вірю й чого хочу. Хотіти того, що відмерло, — не мій смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його — армія. Завдання: розбити армію Сонячною машиною. Значить, увійти з нею в тісний контакт. Противник має це на увазі й ізолює солдатів од нас смертельним кордоном.

Знову малесенька пауза. Фрідріх Мертенс міцніше спирає тіло на витягнені руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.

На його думку, є тільки один спосіб увійти в безпосередній контакт із армією противника. Без убивств, без ненависті, з можливістю не тільки агітувати жестами або словами, але й самим сонячним хлібом. Загальна любовність, веселість, приязнь — тільки тло, необхідне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосередній же контакт є тільки...

Тут Фрідріх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очі в рябу масу облич і гиркає:

— в нашої жінки!

Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.

— Так, панове, в жінки. В ній рятунок. Противник усе може заборонити солдатові. Може обдурити. Тримати в залізній дисципліні. Заборонити всякий контакт із населенням. Але ніякою дисципліною й карою не може заборонити прояву вічного закону, потягу до другого лолу. І це та щілина в залізній броні противника, в яку нам можна бити. І слід бити. Я гарантую: досить тисячі людей, що спробують сонячного хліба — і вся армія через два тижні наша. І тоді весь Схід наш. Уся планета.

Зал мовчить, навіть не шепочеться.

Фрідріх Мертенс вирівнюється.

— Так, панове, оцей спосіб боротьби нелегкий, але він є іспит для всіх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дійсно, зникли «Тіні Минулого». Не тільки з околишнього світу, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажіть, що можете жертвувати не тільки життям, але й ревністю, коханням. Негрська душа така сама, як і біла. А тіло? Га? Честь? «Тінь Минулого»? А чи зможете ви віддати цю тінь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявіть таку любов: не вчепіться в горло чорно-жовтому солдатові, коли його аоцілує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете піднести зброю справжньої любові. Значить, доросли до землі обідяної. І перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний і... геройський спосіб боротьби в нашій ситуації. Інші всі — фантастичні, нереальні й марні.

Фрідріх Мертенс киває головою й сідає. Він тепер більше гак не потіє, як колись, але піт усе-таки роситься на сідластому чолі.

Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стріпуються з обуренням, з образою струшують із себе страшні слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинічна пропозиція?! Та як він смів?!

Гомін, крик, червоні обличчя, вимахи рук, гнівний сміх, знизування плечима.

Але вже родиться назустріч інша хвиля, спочатку нерішуча, понуро задумлива, далі дужча, догім рішучіша, нарешті, так само злісна, жагуча, з болем і одчаєм.

А як інакше? Як? Ні, конкретно, реально — як?!

Та краще загинути всім із зброєю в руках, аніж прийняти цю ганьбу, сором і гидь.

Сором! Ганьб! Ага, «Тіні Минулого»? І за це віддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти іншу ганьбу, дужчу й ганебнішу? Так? Так?

— Панове, часу нема! Арешті

Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, ніж отакий вихід.

Та який це вихді? Яка це вже надзвичайна ганьба?

Хіба мільйони жінок за старого життя не продавали свою любов за гроші, за титули, за громадське становище? Хіба не обіймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, ніж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?

Та й не конче ж усім жінкам! Та и не конче ж неодмінно коханками ставати!

Доктор Рудольф стукає долонею по столі.

— Панове! Тихо. Треба швидше рішати! Спинігь окремі балачки! Прошу брати слово за порядком.

Але який там порядокі Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, сміх, гнів, запальні суіперіечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очі в стіл.

Чорно-срібний лицар стоїть біля вікна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, сліпу від крику й запалу купу зграя горобців — їх тоді можна всіх накрити пальтом.

Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о ні, видно, ще не зникли «Тіні Минулого».

А в ньому самому? Згодився б він, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою він у побожності готовий на колінах благати посмішки, щоб вона на вулиці посміхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнімала, милувала? О господи!

Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!

Доктор Рудольф рвучко підводиться й стукає сильно кулаком по столу.

— Панове, хто хоче забирати слово?

Настає тиша. Ніхто не хоче. Уникливі погляди, обурене шепотідня, понура задума. Рудольф водить очима.

Бідний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позі недбалість, розвезеність, а в лиці сіра-віра блідість. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях і так боязко кидає ними скоса на сіру-сіру блідість дорогого лиця.

Але те, що ніхто не хоче говорити, що уникливі погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозиції Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.

Раптом із кутка чийсь голос, але теж ніяковий, не то з смішком, не то з придушеним болем.

— І цей спосіб пропонується широко оповістити серед населення!

Фрідріх Мертенс помалу повертає важке лице на голос.

— Ні, навіщо це сповіщувати. Шкідливо. Непотрібно. Досить усного гасла й пропаганди.

— І кожна жінка повинна це . прийняти?

— Навіщо кожна? Досить, коли не буде осуду й заборони. Охочих же знайдеться навіть без жертви.

— А члени Вільної Спілки?

Мертенс мовчки з неохочим усміхом знизує плечима. Але тут доктор Рудольф бачить, як Макс рвучко підводиться, стріпує головою й спалахує.

— Що за торгівля? А члени Вільної Спілки? А що таке члени Вільної Спілки? Вони можуть тільки других агітувати, а самі ні? Так? Коли цей спосіб приймається, то приймається без ніякого для всіх винятку. Без ніякого! Всі повинні йти! І не чоловіки повинні це рішати, а насамперед жінки. Вони нехай говорять. Чого вони мовчать? Що за сором? Чого такий страх? Хай говорять!